ГУЛИЙ-ГУЛЕНКО АНДРІЙ (1886-р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. На поч. 1919 вів бої з загонами Н.Махна за Катеринослав (тепер м.Дніпропетровськ) в 1919-20. Командував Запорізькою дивізією під час першого Зимового походу Армії УНР (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). В листопаді 1921 очолював Бесарабську групу Армії УНР, яка діяла спільно з Волинською групою Ю.Тютюнника під час другого Зимового походу Армії УНР. Попав у більшовицький полон. Дальша доля невідома.
ГУЛЯНИЦЬКИЙ ГРИГОРІЙ (рр.н. і см. невід.) -український військовий і державний діяч, полковник ніжинський (1656-59) і корсунський. Походив з шляхетської родини на Волині. В 1649 та в серпні 1654 (разом з Марком Левоновичем і Іваном Дяченком) за дорученням Б.Хмельницького очолював українське посольство до Москви. В 1654 вимовився прийняти присягу на вірність московському цареві. Сподвижник гетьмана І.Виговського, активний прихильник його незалежницької політики. В 1657-58 Г. брав участь у придушенні антигетьманського заколоту під керівництвом Я.Барабаша і М.Пушкаря. В 1659 Г. будучи наказним сіверським гетьманом, протягом трьох місяців обороняв Конотоп від московських військ під командуванням князя Трубецького. Після зречення І.Виговського. Г. був усунений з полковництва. В 1659 перейшов на сторону Ю.Хмельницького. Разом з С.Богдановичем-Зарудним і Г.Лісницьким став ініціатором укладення Слободищенського трактату 1660. За гетьманування П.Тетері кілька разів їздив з посольством до Варшави. В 1663-64 Г. брав участь у поході польсько-української армії під командуванням Яна Казимира і П.Тетері на Лівобережну Україну. В 1664 на вимогу польського коронного гетьмана С.Чарнецького заарештований і без суду ув'язнений разом з митрополитом київським Й.Тукальським і Ю.Хмельницьким у фортеці Мальборк (Прусія). В 1667 був звільнений і приєднався до гетьмана П.Дорошенка. З 1675 перебував на службі у польського короля. Дальша його доля невідома.
ГУЛЬТЯЇ - в 15-16 ст. неосілі селяни у Польщі, що у пошуках заробітку переходили з місця на місце. Прийняті в 1496 і 1503 закони обмежували їм свободу пересування.
ГУННИ (Гуни) - великий кочовий народ, що сформувався на території Центральної Азії наприкінці 3 ст. до н.е. Вперше згадується в китайських джерелах. На поч. 2 ст. до н.е. Г. з'явилися в степах Українського Причорномор'я. Завоювавши аланів, в 375 Г. на чолі з вождем Баламбером (Балміром) розбили готів і антів та зайняли простір між Доном і Карпатами. На думку деяких дослідників, підкорення Г., остготів і витіснення вестготів у Фракію, дало початок Великому переселенню народів. Напротязі 395-415 здійснили походи на Закавказзя, у Сірію, Каппадакію, Месопотамію, Фракію та Іллірію. В 420 Г. просунулися у Паннонію (терит. сучасн. Угорщини). В 445 вождем Г. став Аттіла, при якому гуннська держава досягла найбільшої могутності. До складу держави Г. входила територія Українського Причорномор'я під назвою Припонтійська Скіфія, а заданими частини дослідників - значна частина території всієї сучасної України - Велика Скіфія. В 447 Г. на чолі з Аттілою здійснили похід на Східну Римську імперію і дійшли до околиць Константинополя. В 451 війська Г. напали на Галлію, здобувши міста Мец, Вормс, Страсбург, Майнц і взяли в облогу Орлеан. Проте після битви з римлянами та їх союзниками 15.6.451 на Каталаунських полях наступ було короткочасно зупинено. В 452 гуннські війська вторглись в Італію. Після смерті Аттіли (453) боротьба за владу між його синами і повстання підкорених племен привели до розпаду гуннської держави. В 455 в битві біля Недао (Паннонія) Г. були розбиті і відступили у південноукраїнські степи. Після нової поразки в 469 у Фракії від візантійської армії Г. розсіялись по різних територіях.
ГУНЯ ДМИТРО ТИМОШОВИЧ (рр.н. і см. невід.) - один з керівників національно-визвольних повстань в Україні у 30-их роках 17 ст., козацький гетьман (1637, 1638). Учасник народного повстання проти польських поневолювачів під проводом П.Павлюка. Після поразки повсталих в грудні 1637 під Кумейками (6.12.1637; тепер село Черкаського р-ну, Черкаської обл.) та Боровицею (10.12.1637; тепер село Чигиринського р-ну, Черкаської обл.), частина козаків на чолі з Г. і К.Скиданом відступила на Запоріжжя. В кін. 1637 Г. був обраний гетьманом. На поч. 1638 козаки, очолювані Г, розбили польський каральний загін ротмістра Мелецького, післаний для знищення Запорізької Січі. Весною 1638 Г. разом з запорожцями приєднався до повстання під проводом Я.Острянина (див. Острянина повстання 1638). В травні 1638 після бою під Жовнином (тепер село Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.) частина повсталих на чолі з Острянином виступила на Слобідську Україну. Г., якого обрали гетьманом, разом з рештою повстанців продовжив боротьбу. 17.6.1638 козаки під проводим Г. ввійшли з-під Жовнина до гирла р. Сули, де в неї впадає р.Старець. Повстанці збудували добре укріплений табір і до 28.7.(7.8.) відбивали всі атаки польських військ під командуванням М.Потоцького. Через нестачу харчів, фуражу і знесилення людей повстанці змушені були розпочати переговори з польським командуванням. Г. з частиною козаків зумів прорвати вороже оточення і відступив на Запоріжжя. В 1640 Г. очолював похід запоріжців на Крим. Дальша його доля невідома.
ГУТКОВСЬКИЙ КЛИМ - (1881 - 29.5.1915) -український військовий діяч, сотник Легіону Українських Січових Стрільців. Н. в Тернополі. Закінчив реальну школу, згодом Львівський політехнічний ін-тут. На поч. 20 ст. став одним з організаторів січово-стрілецького руху в Галичині. Деякий час жив у Бразілії, де в1910 редагував часопис “Праця”. Відкрив сталактитові печери у Кривчі на Поділлі. В 1913 організував у Бориславі товариство “Українських Січових Стрільців” (див. “Січ”). Під час першої світової війни - сотник Легіону УСС і командант Гуцульської сотні УСС. Помер у лікарні в Будапешті 29.5.1915.
ГУЦУЛЬСЬКА РЕСПУБЛІКА - назва українського державного утворення, що існувало в листопаді 1918- червні 1919 на Закарпатті. Після перемоги в листопаді 1918 національно-демократичної революції у Львові (див. Листопадове повстання 1918) населення Буковини і Закарпаття на багатолюдних народних вічах в Чернівцях і Хусті висловилося за входження цих віковічних українських земель до складу Західно-Української Народної Республіки. 21.1.1919 у Хусті відбувся Всекарпатський Конгрес, делегати якого вирішили возз'єднати закарпатські землі у складі єдиної Української держави. В цей же час на Рахівщині і значній частині Мармарощини утворилась Г.Р. з центром у селі Ясіня. Вищим органом влади стала Гуцульська Народна Рада, яку очолив С.Клочурак. До складу Ради входило 42 члени - 38 українців, 2 німці і 3 євреї. Виконавча влада належала до секцй (міністерства) і підсекцій - дипломатичної, військової, внутрішньої, господарської та ін. 21.1.1919 делегація Г.Р. взяла участь у роботі Всекарпатського Конгресу (Собору Русинів). Представники конгресу С.Клочурак і І.Климпуш передали уряду ЗУНР у Станіславі рішення населення краю про приєднання до України (закарпатських земель). Угорський уряд, намагаючись втримати свою владу на цих територіях, вислав в р-н Ясіні значні військові сили. Проте в ході боїв в р-ні Білина, Рахова, Великого Бичкова і Сиготу угорські війська були розбиті військовими загонами Г.Р. і частинами Української Галицької Армії, які прибули на допомогу закарпатським українцям. Однак, наприкінці січня 1919 на територію Г.Р. напали регулярні румунські війська. Переважаючі сили ворога розбили українські частини біля Сигота і поступово зайняли Великий Бичків, Луг, Хмелів. В інших місцевостях була відновлена угорська окупаційна влада. В р-ні Ясіні і навколишніх селах українські органи влади існували до червня 1919. 10.9.1919 за Сен-Жерменським договром територія Г.Р. увійшла до складу Чехо-Словаччини.
ГУЦУЛЬСЬКА СОТНЯ УСС - військова частина у складі Легіону українських Січових Стрільців, сформована у жовтні 1916. Після кровопролитних боїв Легіону УСС в серпні-вересні 1916 проти російських військ в р-н Бережан, на Лисоні та в Потуторах стрілецькі частини було відведено на переформування у с. Розвадів (тепер с.Миколаївського р-ну Львівської обл.). На вимогу командування 7 австрійської армії Легіон був змушений вислати одну сотню на австрійсько-російський фронт у пн.-сх. Карпатах (басейн рр. Виші, Борші і Золотої Бистриці). В другій половині жовтня з досвідчених стрільців і старшин (бл. 200 чол.) була сформована Г.С. (ком.А.Ерлє), яка 27.10.1916 виступила в р-н Великого Бичкова на Закарпатті. В листопаді 1916 - березні 1917 Г.С. брала участь у боях на околиці Карлибаби. В квітні 1917 напроти позицій Г.С стояв зукраїнізований полк російської армії, бійцям якого стрільці передавали українські часописи та встановлювали перед окопами великі таблиці з українськими патріотичними гаслами. Тоді між цими двома українськими частинами фактично було укладено перемир'я. Це змусило австрійське командування перекинути 5.7.1917 Г.С. у склад 200 німецької дивізії, яка розташувалася в р-ні г.Попаді. 27.6.1917 стрільці сотні знову увійшли до складу Легіону УСС недалеко с.Конюхів (Бережанського р-ну Тернопольської обл., де вже 29.6. розпочався наступ російської армії.
ГУЦУЛЬСЬКИЙ КУРІНЬ УГА - військова частина Української Галицької Армії в 1918-1919. Входив до складу Самбірської (Одинадцятої) бригади УГА. Під час Вовчухівської операції 1919 визначився в боях за Городок (тепер місто Львівської обл). В ході Чортківського наступу 1919 УГА вів кровопролитні бої з польськими частинами на ділянці фронту Хирів-Перемишль (див. Українсько-польска війна 1918-19). В серпні 1919 брав участь у поході об'єднаних українських армій на Київ і Одесу. Командиром Г.К. був четар Г.Голинський.
ГУЦУЛЬСЬКО-БУКОВИНСЬКИЙ ЛЕГІОН -добровільне військове формування у складі австрійської армії підчас першої світової війни 1914-18. Створений в 1915-16 на Буковині за ініціативою М. Василька. Складався, в основному, з буковинських українців.
ДАВИД ІГОРОВИЧ (1059-1112) - волинський князь, син володимиро-волинського князя Ігоря Ярославича, онук Ярослава Мудрого. Одержав від великого князя київського Всеволода Ярославича у 1084 в удільне володіння м.Дорогобуж на Волині, а в 1086 (або 1085) -Володимир. В 1097 при підтримці великого князя Київського Святослава Ізяславича захопив у полон теребовлянського князя Василька Ростиславича і звелів виколоти йому очі. Переслідуваний князями за цей злочин, змушений втекти у Польщу. Вів уперту боротьбу за волинський престол. В 1099 Д.І. закликав собі на допомогу половецького хана Боняка і при його підтримці здобув Володимир і Луцьк. На Витичівському з'їзді 1110 Д.І. був остаточно позбавлений свого володіння. Пізніше княжив у Буську, Острозі, Дубно, а наприкінці життя знову у Дорогобужі.
ДАЖБОГ - у східних слов'ян бог сонця, світла і вогню, син Сварога (звідси і друга назва -Сварожич). Пізніше став богом жнив, добра і достатку. Перші згадки про Д. є в- “Повісті временних літ”, “Слові о полку Ігоревім”. Населення Київської Русі вважало себе “онуком Дажбога”.
ДАНИЛИШИН ДМИТРО (2.4.1907-23.12.1932) -визначний діяч Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів. Дядько В.Біласа. Н. в м.Трускавці. Входив до складу дрогобицької бойової групи ОУН, створеної З.Коссаком. З 1.7.1931 разом з М.Гнатівим, В.Біласом та членом боївки під псевдонімом “Оса” з метою здобуття коштів для підпільної діяльності ОУН здійснив напад на польський “Банк Людови” у Бориславі. 29.8.1931 за наказом Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ спільно з В.Біласом вчинив замах на начальника східного відділу міністерства закордонних справ Польщі Т.Голувка, який мав відношення до проведення політики “пацифкації” у Західній Україні. Учасник експропріаційних акцій на пошти у Трускавці (8.8.1931) та Городку (30.11.1932). Заарештований польською поліцією недалеко від с.Веринь. В грудні засуджений негайним судом у Львові (відбувся 17-22.12.1932) до смертної кари через повішення. 23.12.1932 страчений разом з В.Біласом у львівській тюрмі “Бригідки”. Страта Д.і В.Біласа викликала масовий рух протесту серед українського населення Галичини. Щорічні визначення річниці страти героїв перетворювались на масові антипольські демонстрації, які часто завершувались кривавими сутичками демонстрантів з поліцією.
ДАНИЛО РОМАНОВИЧ ГАЛИЦЬКИЙ (бл. 1201-1264) - волинський та галицький князь, король - з 1253. Син засновника Галицько-Волинської держави князя Романа Мстиславовича. Після смерті батька (1205) був проголошений князем у Галичині, але під час міжусобної війни змушений разом з матір'ю та братом Васильком Романовичем перебувати у Польщі та Угорщині.
Бл. 1213 Д.Р.Г. знову на короткий час був визнаний боярами князем галицьким. Разом з загоном дружинників брав участь у поході проти боярина-узурпатора Володислава Кормильчича. Згодом спільно з братом одержав в управління міста Тихомль та Перемишль, а з 1215 -Володимир-Волинський. У 1219 здійснив похід проти поляків і повернув до Волині Берестя та Забужжя. Д.Р.Г, прагнув зосередити в руках Романовичів усі волинські землі, що йому вдалося зробити у 1234.
Спільно з іншими руськими князями взяв участь у битві на Калці (1223), під час якої був поранений. Вів довготривалу боротьбу за Галицьке князівство, яке остаточно здобув у 1238. У 1239 поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою тисяцького Дмитра Єйковича, який очолив оборону міста від орд хана Батия у грудні 1240. Приділяв значну увагу зміцненню західних кордонів Галицько-Волинської держави. У 1238 розгромив німецьких рицарів, очолюваних магістром Бруно, які захопили м.Дорогичин. У 1243-44 здійснив походи на Польщу, в ході яких підкорив Люблінську землю.
Успішною для Д.Р.Г. була і війна з Угорщиною. 17.8.1245 об'єднані дружини Романовичів завдали поразки під Ярославом військам угорських та польських загарбників і загонам бунтівних галицьких бояр.
Напруженими були відносини Д.Р.Г. з монголо-татарами, які після спустошення Батиєм Галицько-Волинського князівства, прагнули встановити тут своє панування. Наприкінці 1245 Д.Р.Г. здійснив поїздку до столиці Золотої Орди м.Сарай, де зустрівся з ханом Батиєм і, завдяки своїм дипломатичним здібностям добився підтвердження своїх прав на князювання у Галичині та Волині. Після повернення готувався до подальшої боротьби з татарами. Для цього прагнув створити широку коаліцію володарів європейських держав: Апостольського Престолу, Тевтонського ордену, Угорщини, Польщі, Литви. Однак ці спроби завершилися невдало. Розпочав воєнні дїї самостійно. У 1254-55 вів війну з загонами татарського темника Куремси, яка закінчилась приєднанням до Галицько-Волинської держави земель по р.Случ, Тетерів та Південний Буг. Однак у 1259 татарський хан Бурундай змусив Д.Р.Г визнати зверхність Золотої Орди і зруйнувати міські укріплення.
Активною була дипломатична діяльність Д.Р.Г. 31247 він встановив мирні відносини з Польщею. У цьому ж році уклав договір про дружбу з Угорщиною, який був довершений шлюбом його сина Льва Даниловича з принцесою Констанцією. Впродовж І пол. 50-х років 13 ст. брав участь у боротьбі за австрійські володіння, які хотів закріпити за своїм сином Романом. Напруженими були відносини Д.Р.Г. з литовськими племенами. У 1254-55 було підкорене одне з них - ятвяги. Тоді ж було укладено договір з Тевтонським орденом.
Д.Р.Г, сподіваючись одержати від країн Західної Європи необхідну допомогу проти ординців, погодився на укладення церковної унїї з Римським Престолом, прийняв від папи Інокентія IV королівську корону. Коронація відбулася у 1253 в м.Дорогичині. Але сподівання на одержання допомоги не справдилися і згодом зв'язки з Римом були розірвані.
Д.Р.Г проявив себе як здібний державний діяч. Реформував військо та державний апарат Галицько-Волинської держави, приборкав бунтівне галицьке боярство. Особливої уваги надавав розбудові міст. Заснував Холм(бл. 1237), Львів (1256) та ін. Переніс столицю держави з зруйнованого татарами Галича до Холма, де і був похований після смерті у 1264.
ДАНИНА - у стародавні часи назва натурального або грошового податку, що сплачувався підкореними племенами на користь своїх переможців. За часів Київської держави як військову контрибуцію Д. сплачували неслов'янські племена, підкорені київськими князями. Найдавніший літопис “Повість временних літ” згадує і спроби хозар обкласти Д. полян, що закінчилися невдало.
У 9 ст. київські князі перетворили Д. на прямий державний податок, що сплачувався всім населенням держави. Первісною формою його збору було полюддя. Початково розмір Д. та періодичність її сплати не регламентувалися, що викликало зловживання з боку князів. Одним з результатів цього було Древлян повстання 945, під час якого загинув князь Ігор. Придушивши повстання, княгиня Ольга змушена була піти на впорядкування системи збору Д. У 947 замість полюддя формою збору став повіз, тоді ж було встановлено її розмір та періодичність сплати. Одиницю оподаткування був дим (двір) та рало (хліборобська родина). Внаслідок здійснення цих заходів Д. було перетворено на постійний державний податок, що став основним джерелом поповнення державної скарбниці.
Після монголо-татарської навали і встановлення в серед. 13 ст. золотоординського панування було запроваджено сплату Д. від кожної особи -“душі”, що стало можливим внаслідок проведення перепису населення.
На українських землях, які у 14 ст. увійшли до складу Великого князівства Литовського, населення сплачувало Д. на користь удільних князів та у великокняжу скарбницю, а з 15 ст.-на користь землевласників,
Після відновлення української держави внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 та за часів Гетьманщини Д. у формі податків сплачували селяни та міщани. Зібрані таким чином гроші використовувались на потреби України (утримання гетьманської та місцевої адміністрації, козацького війська, будівництво церков, монастирів та цивільних споруд тощо).3начна частина коштів, особливо у 18 ст. відсилалась до імператорської російської скарбниці.
ДАНЧЕНКО ОЛЕКСАНДР (1887-р.см. невід.) -отаман Армії Української Народної Республіки. В листопаді 1917 призначений начальником організаційного відділу Українського Генерального Військового Штабу. В 1919 очолював Запорізьку дивізію і деякий час Запорізький Корпус. В грудні 1919 Д. разом з отаманами Ю.Божкомі О.Волохом піц впливом ідеології боротьбістів відмовився виконувати накази Директорії УНР і підтримав спробу державного перевороту. Після придушення заколоту перейшов на бік більшовиків. Подальша його доля невідома.
ДАРІЙ І (Дар'явауш, Дар'явуш, 558-486 до н.е.) - перський цар (522-486 до н.е.) з династії Ахаменідів. Вступив на престол, вбивши Гаумату і жорстоко придушивши повстання в Вавілонії, Персії, Мідії, Єгипті і Парфії. В 518 до н.е. завоював пн-зх. частину Індії. В 514-13 р. до н.е. здійснив похід проти скіфів Українського Причорномор'я, який завершився поразкою персів. З метою зміцнення держави провів ряд реформ: адміністративну -поділивши перську державу на воєнно-адміністративні округи (сатрапії); грошову запровадив золоту грошову одиницю - дарік, воєнну та ін. Розпочав греко-перські війни 500-449 до н.е., під час яких його війська були розбиті у Марафонській битві 490 до н.е.
ДАШКЕВИЧ (Дашкович) ОСТАФІЙ (Остап, Євстахій: р.н. невід.- П.15З5) - український військово-політичний діяч. Походив з шляхетського роду з м.Овруча. Політичну діяльність розпочав у Білорусії. Брав участь у повстанні М.Глинського, був канівським, з 1514 - черкаським старостою. Як прикордонний староста організовував загони козаків для оборони південно-українських земель від нападів татар і турків. Д. неодноразово на чолі козацьких загонів ходив у Крим, а в 1515-16 і 1521 здійснив два походи у московські землі. В 1531 відбив напад кримського хана Саадат-Гірея на Черкаси. В 1533 подав на розгляд польського сейму у Пьонтркові проект побудови на Дніпрі ряду фортець для оборони України від татарських нападів. Пропозицію Д. сейм схвалив, але подальших заходів до втілення проекту у життя зроблено не було. Українські історики Д.Бантиш-Каменський, М.Маркович, Д.Дорошенко називали Д. одним з перших козацьких гетьманів та організаторів запорізького козацтва.
ДАШКЕВИЧ РОМАН (6.12.1892-11.1.1975) -визначний український громадсько-політичний і військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. в сТустановичах на Дрогобиччині (тепер Львівська обл.) у родині священика. Навчався у Перемишльській гімназії. В 1911-14-студент юридичного ф-ту Львівського ун-ту. В студентські роки брав активну участь в українському національно-визвольному русі в Галичині, був членом управи Української Академічної Громади й Українського Студентського Союзу, головою Просвітньої комісії і Просвітнього гуртка у Львові, які займалися культурно-освітньою роботою серед українського населення. Один з ініціаторів і організаторів січово-стрілецького руху в Галичині. З весни 1913 -кошовий повітової “Січі” у Львові і т-ва Українських Січових Стрільців. На поч. 1-ої світової війни мобілізований до австрійської армії і тому не мав змоги вступити до Легіону Українських Січових Стрільців. У 1915 Д., будучи старшиною артилерії австрійської армії, потрапив у російський полон і був інтернований на Забайкалля. Після Лютневої революції 1917 в Росії Д. навесні втік з табору військовополонених і пробрався у Київ. Працюючи з осені 1917 у Галицько-Буковинському Комітеті спільно з Є.Коновальцем, І.Чмолою, Г.Лисенком, Ф.Черником, та ін. розгорнув активну діяльність по створенню Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців. 18-19.11.1917 Д. відібравши у Дарницькому таборі військовополонених 22 добровольця, поклав початок формуванню стрілецької частини. В сінні 1918 Д. був обраний до складу Стрілецької Ради і призначений командиром гарматної батареї Куреня Січових Стрільців. В січні-лютому 1918 батарея Д. брала участь в запеклих боях з червоногвардійськими частинами, які рвалися до Київа, а в березні 1918 - у визволенні міста з-під більшовицької окупації. Після встановлення в Україні влади гетьмана П.Скоропадського і роззброєння німецьким командуванням Куреня, Д. очолював 4-ту батарею Запорізького Корпусу, який займав позиції на схід від Олександрівська (тепер Запоріжжя). З вересня 1918 знову командував новосформованою батареєю Січових Стрільців. Ця артилерійська частина під командуванням Д. відіграла вирішальну роль у перемозі республіканських військ у Мотовилівському бою 1918. В січні-грудні 1919 -командир гарматної бригади СС, яка брала участь у всіх бойових операціях Армії УНР цього періоду. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 повернувся до Львова. Закінчивши навчання у Львівському ун-ті, здобув ступінь доктора права. В 1920 одружився з О.Степанів. У 20-30-х роках займався адвокатською практикою. В 1921-22 відновив діяльність спортивно-протипожежних т- в “Січей” у Львові. Заборона польською владою діяльності цих організацій в 1924 змусила Д. шукати нові організаційні форми патріотичного виховання молоді. В 1925 Д. організовує т-ва “Луг”, які нараховували в 30-х роках у Галичині понад сто осередків і бл. 50 тис. членів. В 1922-33 редагував журнал “Січові вісті”, а в 1933-39 -“Вісті з Лугу”. Під час другої світової війни з 1943 жив у Куфштайні (Австрія). В післявоєнний час викладав історію України у школі, яка розміщувалася в таборі для біженців. Автор книги “Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота” (Нью-Йорк, 1965), численних історичних довідок, споминів.
ДАШКЕВИЧ-ГОРБАЦЬКИЙ (Дашкович-Горбацький) ВОЛОДИСЛАВ (рр.н. і см. невід.) -український військовий діяч періоду Гетьманату. Під час першої світової війни - генерал російської армії. Був одним з організаторів приходу до влади і проголошенням гетьманом України П.Скоропадського. 29-30.4.1918 Д..-Г. очолював гетьманські війскові частини, які зайняли найважливіші державні установи у Києві. В квітні-липні 1918 -начальник штабу Збройних Сил Української Держави. В жовтні 1918 очолював українську дипломатичну місію у Бухаресті (Румунія).
ДЕВЛЕТ-ПРЕЙ I (Девлет-Прай; р.н. невід-п.1577) - кримський хан (1551-1577). Організовував грабіжницькі походи на Україну і Московщину. В 1557 і 1558 нападав на Запорізьку Січна о.Хортиці, але щоразу зустрічав гідну відсіч козаків на чолі з князем Д.Вишневецьким. Під час Лівонської війни 1558-83 виступав союзником польського короля Сигізмунда ІІ Августа проти Московської держави. В 1568-74 вів війну з Московським царством за Астрахань і Казань. Весною 1571 здійснив похід у Московщину і спалив у травні Москву. В 1572 був розбитий московськими військами на р.Лопасні.
ДЕВЛЕТ-ПРЕЙ II (р.н. невід.-п.1724) - кримський хан (1699-1724 з перервами), син хана Селім-Прея. Його становище на престолі було нестійким внаслідок постійної внутрішньополітичної боротьби в Кримському ханстві (повстання ногайців, міжусобиці з братами Газі-Преєм, Каплан-Преєм).
ДЕДЬКО (Детько, Дятько) ДМИТРО (р.н. невід-п. бл. 1349) -галицький боярин. В 40-х роках 14 ст. очолював боярсьий уряд Галицько-Волинського князівства, яке за правління Д. зберігало незалежність, відбиваючи всі спроби Польщі, Угорщини і татар загарбати українські землі. Тільки після смерті Д. польський король Казимир III Великий зумів в 1349 захопити Галичину.
ДЕЙНЕКІВ ПОВСТАННЯ 1657-58 - селянське повстання проти наростання соціального гніту у Лівобережній Україні в 1657-58. Повстання, центром якого стала Полтавщина, почалося восени 1657. Дейнеками називали селян, озброєних дрючками (від турецького дейнека -дрючок). Загони дейнеків очолювали С.Довгаль, І.Довгаль, М.Стрижна, І.Іскра, М.Зеленський. Повсталі виступали з вимогами повернути т.зв. козацькі вольності - право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запоріжжя і вибирати гетьмана “Чорною радою”. Цей народний рух використала незадоволена державницькою політикою І.Виговського промосковськи настроєна частина козацької старшини, яка хотіла усунути його від гетьманства. Повсталі дейнеки приєдналися до заколотників, очолюваних М.Лушкарем і Я.Барабашем, які підняли повстання проти І.Виговського (див. Пушкаря і Барабаша заколот 1657-58). Спроби гетьмана порозумітися з опозицією завершились невдачею. В червні 1658 в бою під Полтавою гетьманські війська розгромили загони, очолювані М.Пушкарем і Я.Барабашем. В цьому бою були розсіяні і загони дейнеків.
ДЕЛЬВІГ СЕРГІЙ (1866-1944) - український військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР, військовий історик. Учасник першої світової війни. В листопаді 1917 був призначений начальником інспекторату артилерії Українського Генерального Військового Штабу. На поч. 1918 - начальник артилерії Гайдамацького Коша Слобідської України.3 1919-інспектор артилерії Армії Української Народної Республіки. В червні 1919 очолював делегацію Української Народної Республіки на переговорах про перемир'я з Польщею під час Чортківського наступу 1919 Української Галицької Армії, яке було заключено 16.6.1919. Договір про перемир'я встановлював демаркаційну лінію між Українською Галицькою Армією і польськими військами по т.зв. Дельвіга лінії. Проте Диктатор ЗО УНР Є.Летрушевич не визнав умов перемир'я, і наступ галицьких частин продовжувався. В 1919-21 Д. - голова української військової місії у Румунії. Після 1921 жив в емігрант.
“ДЕЛЬВІГА ЛІНІЯ” -демаркаційна лінія між Українською Народною Республікою Польщею, встановлена в червні 1919. На поч. червня 1919 Українська Галицька Армія розпочала Чортківський наступ 1919, в ході якого завдала ряд серйозних поразок польським військам і звільнила значну частину території Західної Області Української Народної Республіки. В цей же час Директорія УНР розпочала з польським урядом переговори про перемир'я, сподіваючись у випадку припинення наступу галицьких частин отримати військову допомогу у війні з більшовиками (див. Українсько-більшовицька війна 1917-21). 16.6.1919 делегація УНР на чолі з С.Дельвігом без консультації і згоди з урядовими колами ЗОУНР уклала з представниками Польщі договір про перемир'я, який мав вступити в силу з 21.6.1919. За умовами перемир'я між УГА і польською армією встановлювалася демаркаційна лінія, за основу якої було взято “Дл.” (Залізці -р.Серет - Тернопіль - Острів -Литятин -р.Золота Липа -Дністер - Незвиська).3аключення перемир'я небезпідставно розцінювалося Начальною Командою УГА як спроба польського командування виграти час, підтягти підкріплення і зупинити наступ галицьких частин. Тому умови договору не були визнані Диктатором Є.Летрушевичем, і УГА продовжувала бойові дії на українсько-польському фронті.
ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ -політична партія національно-демократичного напряму. Установчий з'їзд ДПУ відбувся 15-16.12.1990 у Києві. Головою партії було обрано Ю. Бадьзо, лідером парламентської фракції - Д.Павличка. На сьогодні ДПУ (ДемПУ) очолює В.Яворівський. Друкований орган партії - часопис “Воля” (до серпня 1990 - “Голос”).
ДЕНІКІН АНТОН ІВАНОВИЧ (4(16).12.1872 -8.8.1944) - російський військовий діяч, ген.-лейтенант російської армії, головнокомандуючий антибільшовицькими силами Півдня Росії під час громадянської війни 1918-20 у Росії. Н. у Варшаві. В 1892 закінчив Київське піхотне училище, в 1899 - академію Генштабу. Учасник першої світової війни, командир дивізії, корпусу, в 1907 -командуючий військами Західного і Південно-Західного фронту. Наприкінці 1917 разом з Л.Корніловим і М.Алексєєвим став організатором Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Л.Корнілова (13.4.1918). Весною 1919 Добровольча армія під командуванням Д. розпочала наступ з Північного Кавказу, захопивши в червні Донбас і Харків. На окупованій денікінцями українській землі проголошувалась ідея “единой и неделимой России”, здійснювались погроми українських культурних установ і шкіл, проводились масові репресії проти української інтелігенції. 31.8.1919 денікінські війська увійшли у Київ, який був зайнятий частинами Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії. Бої між українськими військами і денікінцями тривали протягом вересня-жовтня 1919. Потрапивши в ході боїв у надзвичайно складні умови (епідемія тифу, брак набоїв), Начальна Команда УГА була вимушена 6.11.1919 (офіційно 17.11.1919) підписати договір з Д. про входження УГА до складу “Збройних сил Півдня Росії” (офіційна назва армії Д.). Диктатор ЗОУНР-ЗУНР Є.Летрушевич виступив проти рішення командування УГА. Зрештою, цей договір так і не набув сили через швидкий відступ військ Д. під ударами більшовицької армії. Рештки денікінських частин відступили у Крим і в березні-квітні 1920 увійшли до складу армії ген. П.Врангеля. Д. емігрував за кордон. Помер у мАнн-Арборні (США). Автор мемуарів: “Очерки русской смуты” (т.1-2, 1920-22, т.З-4, 1924-25) та ін.
