БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 12 страница

ГЕНЕРАЛЬНИЙ СУД - найвищий судовий орган Української Народної Республіки і Української Держави в 1917-1918 створений законом УЦР ви 2(15).12;1917 (за ін.даними 4(17).12.1917). Організація і порядок діяльності Г.с. визначався даним законом до прийняття Установчими Зборами України Конституції УНР. Г.с. складався з трьох департаментів: цивільного, карного, адміністративного. Виконував свої функції на території всієї України і мав здійснювати нагляд за судовою діяльністю суддів УНР, в межах, установлених законом. Члени Г.с. мали звання генеральних суддів. Керівництво Г.с. належало старшому за віком генеральному судді. При Г.с. створювалась прокуратура (прокураторія) Законом Ради Міністрів Української Держави вір, 2.6.1918 повноваження Г.с. були продовжені до утворення Державного Сенату (8.7.1918). До складу сенату входили три Г.с. - адміністративний, карний, цивільний (див. Державний Сенат Української Держави).

ГЕНЕРАЛЬНИЙ СУДДЯ - 1. вища службова особа державної адміністрації в Україні у 16-18 ст., член генеральної старшини. Г.с., як правило, було двоє. Г.с. розглядав справи, які поступали на ім'я гетьмана. Рішення Г.с. виносив одноосібне, лише в присутності писаря. Часто Г.с. виїжджав вирішувати судові справи на місця. Г.с. очолював Генеральний Військовий Суд, Г.с. часто брав участь у дипломатичних переговорах, а також виконував обов'язки наказного гетьмана.

2. В Українській Народній Республіці і Українській Державі в 1917-18 - вища судова посада, член Генерального Суду. 2(15).1.1918 Мала Рада таємним голосуванням обрала Г.с. УНР: П.Ачкасова, О.Бутовського, Пухтинського, М.Радченка, О.Хруцького, Г.Шіянова, С.Шелухина, Попова. Після відновлення в березні 1918 влади Української Центральної Ради в Києві. Г.с. стали: П.Ачкасова, Пухтинський, С.Шелухин, А.Вязлов, А.Марголін, П.Яценко., Д.Маркович, Г.Шіянов, Попов, М.Радченко. В перші місяці існування Гетьманату було створено Генеральний Суд Української Держави, до складу якого увійшла більшість Г.с. УНР. 8.7.1918 на основі затвердженого гетьманом закону Ради Міністрів ці Г.с. склали основу Державного Сенату Української Держави і отримали звання сенаторів.

 

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ХОРУНЖИЙ 1. член генеральної старшини, вища посадова особа гетьманської адміністрації в Україні у 17-18 ст. Офіційним обов'язком Г.х. була охорона головної хоругви козацького війська. Г.х. відав здебільшого військовими справами і в певній мірі був ад'ютантом гетьмана: Г.х. виконував важливі військові та дипломатичні доручення гетьмана, призначався наказним гетьманом.

2. В період Гетьманату 1918 - військове звання особи вищого командного складу у Збройних Силах Української Держави. Разом з генеральним бунчужним і генеральним обозним становили генеральну старшину.

ГЕОРГІЦУ СТЕФАН (Георгіца, Георгій Стефан; р.н. невід. -1668) - молдавський господар (1653-58). В квітні 1653 Г. при підтримці трансільванського князя Юрія II Ракоці і волоського господаря М.Басараба скинув з престола В.Лупула. 21-22.4.(1-2.5.)1653 українські війська під проводом Т.Хмельницького розгромили загони Г. і повернули господарський престіл Лупулові. Після загибелі Т. Хмельницького (5(15).9.1б53) і відступу козацьких полків з Сучави, Г. знову захопив Ясси. Намагався встановити добросусідські відносини з гетьманом Б.Хмельницьким і отримати військову допомогу у боротьбі проти Османської імперії та Кримського ханства. В липні-серпні 1654 вів у Яссах переговори з українськими послами Д.Лисовцем та Іскрицьким, які завершились відновленням дипломатичних відносин між Молдавією і Україною. Позбавлений влади ставлениками Туреччини.

ГЕРБЕЛЬ СЕРПИ МИКОЛАЙОВИЧ (рр.н. і см. невід.) - український державний діяч, голова (отаман) Ради Міністрів Української Держави (1918). Поміщик з Херсонщини. До 1917 -губернатор Харківської губернії. З серед. 1918 -представник Української Держави при командуванні австро-угорських військ в Україні, з літа 1918 - міністр продовольчих справа уряд Ф. Лизогуба. В серед, жовтня підписав “Записку дев'ятьох” до голови Ради Міністрів, в якій ішлося про необхідність переорієнтації державної політики гетьманського уряду на досягнення порозуміння з Антантою та встановлення федеративного зв'язку з майбутньою небільшовицькою Росією. Після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією, 14.11.1918 очолив новосформований уряд. В серед. грудня 1918 заарештований у Києві українською республіканською владою і ув'язнений у Лук'янівській тюрмі. В лютому 1918 звільнений і висланий в Одесу. Дальша його доля невідома.

ГЕРБ - емблема, особливий спадковий знак, укладене відповідно до законів геральдики поєднання фігур та предметів, що мають символічне значення і виражають певну історичну традицію. Існують такі основні групи Г.: 1) державні, 2) земельні (історичних земель, провінцій, губерній, областей тощо), 3) міські, 4) корпоративні (ремісничих цехів, церковних братств, тощо), 5) родові, їх зображали на прапорах, монетах, рицарських обладунках та зброї, посуді, будівлях, рукописних та друкованих книгах та ін.

Найстаршим прообразом Г. були тотемічні зображення тварин, покровителів племені чи роду в епоху родового ладу. Зародки їх спостерігаємо і у чисельних символічних фігурах, родових знаках власності (“знамені”, “рубежі”, “мітки” - у слов'ян, тамги - у тюркських племен).

Першими гербами були емблеми, що постійно зображались на монетах, медалях та печатках держав стародавнього світу. У III тис. до н.е. Г. Шумеру був орел з лев'ячою головою, Єгипту -змія. Згодом орел став Г. Перської держави, а потім - Риму, коронований лев стародавній Г. Вірменії. Кожна з держав-полісів стародавньої Греції також мала свій Г: Афіни - зображення сови, Корінф - крилатого коня-пегаса та ін. Візантійські імператори обрали своїм Г. двоголового орла, від яких його запозичила Російська держава.

У середні віки виникли міські Г. - червона лілія Флоренції, лев св. Марка-Венеції, тощо. Тоді ж з'явилися і корпоративні Г.

Виникнення гербів, як родових спадкових символів, характерних своєю однорідністю, з властивими лише їм елемента ми, розташованими у певному порядку, належить до 11-12 ст.. до епохи хрестових походів. Г. родів затверджувались або надавались спеціальним рішенням державної влади. Атрибутами повного Г. є: щит, шолом, намет, корона, нашоломник, щитотримачі, мантія, девіз (коротке речення з гаслом роду). Головна частина - щит із зображенням на ньому, називається емблемою, клейнодом або титулом.

На українських землях слов'яни використовували різні символічні знаки ще в епоху родоплемінного ладу. Ними були квадрат, ромб, коло, зірки, півмісяць, геральдичні звіри, та птахи - однороги, орли тощо. В період розкладу родового ладу вони перетворюються у сімейні та особисті знаки власності, які широко використовувалися для таврування худоби, різних знарядь праці, бортних дерев, тощо. Після утворення Київської держави правлячий княжий рід Рюриковичів користувався знаком власності у вигляді дво-, а згодом тризубця, який незабаром став і державним Г. Його зображення відоме з печатки князя Святослава Ігоровича (загинув в 972). Згодом цей знак карбується на срібних та золотих монетах великого князя київського Володимира Святосла-вовича (980-1015). На них бачимо з одного боку зображення князя, а з іншого - тризуб і напис “Володимир на столі, а це його срібло”. Тризуб виявлено і на цеглі Десятинної церкви у Києві, на плитах Успенського собору у Володимирі-Волинському, він міститься у Г. французької королеви Анни, що була дочкою Ярослава Мудрого. Як знак князівського роду він широко використовувався у державному житті держави: на печатках, якими скріплювали міжнародні договори, на князівських товарах, що вивозилися на продаж за кордон тощо. Виготовлені з бронзи чи срібла вони прикрашали пояси княжих дружинників, їх зброю, знамена княжого війська.

Після смерті Володимира Великого зображення тризубця зустрічаємо на монетах князів Святополка Окаянного (1015-1019), Ярослава Мудрого (1019-1054) та ін. В період розпаду Київської держави тризубець спочатку модифікується у вигляді двозубця, а згодом витісняється з ужитку. На зміну його приходять земельні Г. - на Київщині це зображення святого архистратига Михаїла, а в Галичині -лева опертого на скелю.

Після включення українських земель до складу Польщі широкого поширення набуло використання Г. окремих шляхетських родів, що мали глибоке давньоруське коріння (кн. Острозькі, Корецькі, Вишневецькі та н.). Тоді ж були офіційно утверджені історичні Г. окремих історичних земель - Галичини (Львівської землі Руського воєводства) - золотий лев, що спирається на скелю на голубому полі та ін. Широко розповсюдженими стали і міські Г. що використовувалися на міських печатках, прапорах тощо.

Утворене у 1572 реєстрове козацьке військо, також одержало свою гербову символіку -зображення лицаря-козака з самопалом, яке широко вживалося на печатках реєстрового козацького війська. Запорізької Очі та українських гетьманів: після виновлення української національної державності з серед 17 ст. до серед 18 ст.

В період національного виродження на галицьких землях у середині 19 ст. тут поширилося використання в якості Г. старого символу Галицько-Волинської держави - золотого лева на блакитному тлі. Саме він став емблемою багатьох західноукраїнських політичних та культурно-просвітницьких організацій та військових формувань в роки першої світової війни (напр. українське січове стрілецтво). Законом Ради державних Секретарів про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії від 12.11. 1918, який був схвалений Українською Наиіональною Радою ЗУНР-ЗОУНР у Львові 13. 11 1918 ЗУНР було затверджено золотого лева на синьому тлі, обернутого вправо.

Після утворення у Києві Української Центральної Ради і визнання її Тимчасовим урядом Росії постало питання про створення української державної символіки. Після тривалої дискусії 12.3. 1918 на засіданні Малої Ради у Коростені державним Г. УНР було схвалено зображення золотого тризубця на синьому полі. 1.3. 1918 це рішення було опубліковано у Києві, а 22.3. 1918 -затверджено Центральною Радою у формі великого і малого Г. з відповідним орнаментальним облямуванням. Автором проектів був відомий художник В. Кричевський. Тоді ж було схвалено і зображення великої та малої печаток УНР. Тризубець залишився державним Г. України і в часи Гетьманату П. Скоропадського (1918) та правління Директорії УНР (1918-1920). Після проголошення акту Соборності України її 01.1919 і об'єднання УНР та ЗУНР в єдиній Українській державі її Г. став золотий тризубець на синьому полі. Після ліквідації української національної державності зображення тризубця часто використовували у своїй символів різні політичні та культурно-просвітницькі організації Західної України - Організація Українських Націоналістів (середній зуб тризубця оформлений у вигляді меча), християнські організації (середній зуб у вигляді хреста) тощо.

Крайовим Г.Закарпаття ускладі Чехо-Словаччини в 1920 було ухвалено зображення ведмедя на правому боці гербового щита і синьожовтих смуг - на лівому. 15. 3. 1939 Сейм Карпатської України, що проголосив її незалежність, включив до крайового Г. зображення тризубця.

В роки існування УРСР її Г. був модифікованим Г. Радянської Росії - золоті серп і молот в промінях сонця на червоному полі в обрамленні з колосків пшениці і п'ятикутною червоною зіркою вгорі. Тут же написи “ Пролетарі всіх країн, єднайтеся! ”. Це зображення часто зазнавало різних незначних змін. Ніяких українських національних та історичних традицій у цьому Г. не було.

Після відновлення української національної державності Верховна Рада України у 1992 затвердила зображення золотого тризубця на синьому полі малим державним Г. України.

ГЕРМАНАРІХ (р.н. невід. 375) - остготський король з роду Аманів, який у 4 ст. підкорив своїй владі остготські та вестготські племена, а також дрібні угрофінські племена Поволжжя. Підкорені Г. племена були обкладені даниною. Вів війни з антами, племінний союз яких очолював вождь Бож. Готський племінний союз, який очолював Г. був нетривким державним об'єднанням. У 375 він розгромлений гуннами, а Г. покінчив життя самогубством.

ГЕРОДОТ (між 490 і 480 до н.е. -між 430 і 425 до н.е.) - видатний давньогрецький історик, названий “батьком історії”. Н. в м.Галікарнасі в Малій Азії. Після встановлення тиранії змушений залишити батьківщину. Деякий час жив на о.Самос. На протязі 455-447 до н.е. багато подорожував, відвідав Єгипет, Вавілонію, Фінікію, Сірію. Перебуваючи на берегах Чорного моря (в м.ОльвіЇ). зібрав дані про скіфів і ін. племена, що жили в Українському Причорномор'ї. Бл. 445 до н.е. жив у Афінах, де підтримував тісні відносини з Періклом. В 443 до н.е. переселився у м.Фурій в Пн. Італії та став громадянином міста. Г. автор “Історії греко-перських військ”. Головною темою твору є боротьба греків (еллінів) під керівництвом Афін проти персів. Праця Г. - цінне джерело з історії, етнографії та географії Українського Причорномор'я. В 4 кн. твору подано систематичний опис життя і побуту скіфів, а також кіммерійців, таврів та ін. племен, які заселяли південноукраїнські степи. Г. описав похід, військ перського царя Дарія I проти скіфів в 514 або 513 до н.е. Опис подій в “Історії” доведений до 479-78 до н.е.

ГЕРЦИК ГРИГОРІЙ (рр.н. і см. невід.) -український військовий діяч поч. 18 ст..полковник полтавський (з 1705), згодом -генеральний осавул. Потримав укладення українсько-шведського воєнного союзу та політику гетьмана І.Мазепи, спрямовану на ліквідацію московської влади в Україні. Після Полтавської битви 1709 разом з гетьманом і більшістю старшини змушений відступити у Бендери. Служив генеральним писарем в уряді П.Орлика. З 1720 Г. виконував таємні доручення гетьмана у Польщі. Схоплений агентами московського посла у Варшаві С.Долгорукого. Вивезений до Росії і ув'язнений в Петропавловській фортеці. Дальша доля невідома. За деякими даними, після 1728 жив у Москві.

ГЕТИ - племена фракійського походження, які у 6-4 ст. до н.е. проживали на пн. Балканського піво-ва та пониззі Дунаю. Згадки про них містяться у творах давньогрецьких авторів, зокрема Геродота та Страбона. Брали участь у війні з перським царем Дарієм I у 513 р. до н. е. Впродовж 4 ст. до н.е. вели війни з македонськими царями Філіппом III та його сином Олександром.

З серед. 1 ст. до н.е. до поч. 2 ст. н.е. вели війни з Римською державою, які закінчились поразкою Г. і включенням заселених ними земель до складу римської провінції Дакія. Протягом тривалого часу нападали на грецькі колонії у Північному Причорномор'ї, в результаті чого деякі з них (Тіра, Ольвія), були майже цілком знищені.

 

ГЕТЬМАН - (від нім. Hauptmann, польськ. Неtmаn - начальник)- 1) в Польщі та Великому Князівстві Литовському з II пол.15 ст. - командуючий збройними силами. Початкове Г. призначався королем на час військових дій. З 1503 посада Г. великого коронного, а згодом “ Г. великого литовського” стала постійною, а з 1581- довічною. У 1527 Г. стали найвищими військовими керівниками. Помічниками їх були Г. польні (коронний та литовський). Вперше ця посада з'явилася у Польщі в 1539, а у Великому Князівстві Литовському дещо пізніше. Займалися організацію постачання війська, розвідки, керували найманими військами тощо. 2) після утворення у 1572 українського реєстрового козацького війська Г. стали просто називати його керівників. Уряд Польсько-Литовської держави всіляко уникав вживання даного титулу і підміняв його виразом “ старший його Королівської Милості Війська Запорізького”. Однак козацькі керівники продовжували вживати титулу Г. (К. Косинський, С. Наливайко. Т. Федорович). Повноваження Г. реєстрового козацтва були суттєво обмежені урядом Речі Посполитої, а часто ця посада взагалі скасовувалася. Так, після придушення козацько-селянських повстань 1637-1638 замість Г. було призначено урядового комісара. 3) в результаті відновлення внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. української держави Г. став її главою. В його руках була зосереджена вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади, він здійснював зв'язки України з іноземними державами, мав значний вплив на церковні справи. Гетьманські укази - універсали були обов'язковими для всього населення. Ознаками влади Г. були бунчук та булава.

Після Переяславської Ради 1654 і укладення Березневих статей 1654 з Россю розпочалося обмеження повноважень Г. Його формально обирали на генеральній військовій раді на невизначений строк за погодженням з царським урядом. У 18 на практиці відбулося призначення Г. царем. Новообраний Г. затверджувався у Москві чи Петербурзі і укладав з Росією спеціальний договір (статті).

Г. очолював уряд України - генеральну старшину, що разом з полковниками утворювала старшинську раду, яка мала значний вплив на державні справи. Посада Г. на Лівобережній Україні існувала до 1764 (з перервами у 1722-1727 та 1734-1750. Резиденція його послідовно знаходилась у м. Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. З 1663 до 1681 посада Г. існувала також на Правобережній Україні (П. Тетеря, П.Дорошенко, Ю. Хмельницький, М. Ханенко), а у 1710-1742 Г. України в еміграції був П. Орлик.

Впродовж квітня-грудня 1918 на чолі Української Держави стояв П. Скоропадський, який мав титул Г.

ГЕТЬМАН ПОЛЬНИЙ (двірський) -у Великому князівстві Литовському (з кін.15 ст. та у Польщі з 30-х років 16 ст. до 18 ст. заступник гетьмана великого коронного.

ГЕТЬМАНАТ - див. Українська Держава.

ГЕТЬМАНЩИНА, (ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА)

1) Усталена в науковій літературі назва української національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, що існувала впродовж 1648-1782. Офіційна назва держави - Військо Запорізьке. Царський уряд уникав вживання терміну Г. і в офіційних документах називав її - Малоросією. Столицями Г. в різні часи були м.Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.

На початковому етапі існування Г. була номінально залежною від Речі Посполитої, а її територія обмежувалась Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами. Однак фактично вона була незалежною, а влада її глави - гетьмана поширювалася на значно більшу територію (частина Волині та білоруських земель). Державний устрій Г. на початковому етапі характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних зносин з іноземними дежавами тощо.

Після Переяславської Ради і укладення Березневих статей 1654 між Україною і Росією, московський уряд розпочав систематичне обмеження прав та привілеїв Г., звівши її до стану автономії, повноваження якої постійно звужувалися (заборона у 1669 зносин з іноземними державами, збір у 1666-1668 податків на Г. російськими чиновниками і відправка грошей до Москви, з поч. 17 ст. - фактичне призначення гетьмана царем та ін).

У 1663 Г. поділилася на лівобережну (під контролем Росії) та правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ був закріплений умовами Андрусівського перемир'я 1667. В адміністративно-територіальному відношенні Г. поділялася на полки та сотні. На Правобережжі козацький полково-сотенний устрій проіснував до 1714 (з перервами). На Лівобережжі він зберігся до 1782. Кількість полків та сотень часто змінювалася - виникали одні полки, зникали ін. На Г. найбільш тривалим був поділ на 10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Преяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Складалися вони з 7-20 сотень.

Міста на Г. користувалися правами самоврядування, ними управляли магістрати та ратуші. Суспільна структура Г. включала козацтво, українську шляхту, міщанство, селянство. Провина роль у державному житті належала козацькій старшині та українській шляхті, з яких формувалася рада старшин, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних військових радах.

Проводячи політику, спрямовану на ліквідацію Г. царський уряд намагався дедалі більше обмежити її автономію. У 1722-27 було створено першу Малоросійську колегію, що мала право контролювати дії гетьмана та уряду Г. Впродовж 1734-50 гетьманство було скасоване тимчасово, указом Катерини II 10-(21).ХI.1764 - остаточно. Г. стала управляти друга Малоросійська колегія, яку очолював П.Рум'янцев. У 1782 з утворенням Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв полково-сотенний устрій було скасовано. Г. перестала існувати.

2) Г. називають також державу, на чолі якої стояв гетьман Павло Скоропадський і яка існувала на Україні з 29.4.1918 до 14.12.1918 р. (див. Українська Держава).

ГИРЯ (ГИРА) ІВАН (р.н. невід.- п. 1655) -український військовий діяч, полковник білоцерківський (1648-49, за ін. даними - 1652-55). В 20-30-х рр. 17 ст. запорізький полковник і військовий суддя. Учасник національно-визвольної війни українського народу 1648-57, в ході якої очолював Білоцерківський полк. Брав участь у багатьох битвах проти польських загарбників. Помер під час епідемії чуми в Умані.

ГІЗЕЛЬ ІНОКЕНТІЙ (бл. 1600-18(28). 11.1683) -український освітній і церковний діяч, вчений-богослов, історик, Походив з Пруссії. В 1642 закінчив Києво-Могилянську Колегію, згодом деякий час навчався за кордоном. За дорученням православного київського митрополита П. Могили керував Печорською друкарнею. У 1645-50 -професор і ректор (31646) Києво-Могилянської Колегії, де читав курси філософії, психології та ін. 31656 - архімандрит Києво-Печерської Лаври Г. був одним з найосвіченіших діячів в Україні 17 ст. Автор філософсько-богословських праць - “Твір про всю філософію” (1645-47), “Мир з Богом людині” (1669) та полемічного трактату “Правдива віра” (1668). Г приписують авторство “Синопсиса” - першого нарису історії України. Редагував “Києво-Печерський Патерик” (1661). Помер у Києві.

ГІЛЬДЕБРАНД КОНРАД ЯКІВ (1629-1679) -німецький пастор. В 1657 супроводив шведського посла Г.Веллінга у Чигирин на переговори з гетьманом Б-Хмельницьким. Залишив опис цієї подорожі.

ГІМН - урочиста пісня, виконання якої пов'язане святковими урочистостями, офіційними державними заходами, військовими парадами, політичними подіями, церковно-культовими ритуалами, тощо. Існують державні, військові, патріотичні, релігійні, національні Г. Вони відзначаються образністю тексту, легкою мелодією, розміреним ритмом, величавим характером. Державні і національні Г. утверджують усталене традицією почуття єдності і самобутності народу і є узагальнюючим образом народних почуттів.

Своїм корінням Г. сягають глибокої давнини. Початкове вони використовувались для прославлення богів та героїв. Найдавніші були складені ще в стародавніх Месопотамії та Єгипті. Значного розвитку досягло творення Г. у античній Греції, де їх виконували хори під акомпанемент кифари.

Після утвердження християнства широкого розвитку досягли релігійні Г Відомими їх творцями були Роман Солодкоспівець, Йоан Дамаскин та ін. У Київській державі часто виконувалися величальні Г. - кондаки, а в середньовічній Західній Європі католицькі Г. - хорали.

Більшість сучасних державних Г. європейських країн зародились у 18-19 ст. Це польський національний Г. “Єще Польска нє згінела” чеський,- “Де є батьківщина моя”, французький - “Марсельєза” та ін. Державні Г. існують у всіх сучасних державах і разом з гербом та прапором складають державну символіку.

Український національний та державний Г. -пісня “Ще не вмерла Україна” - був створений у 60-х рр. 19 ст. Автором його слів є відомий український поет, етнограф, фольклорист Павло Чубинський (1809-1884). Вперше слова Г. були опубліковані у 1863 і дуже швидко розійшлися та стали популярними серед інтелігенції, студентів у різних частинах України. Автором музики є греко-католицький священик, композитор та диригент Михайло Вербицький (1815-1870). Крім М. Вербицького, музику до гімну “Ще не вмерла Україна” писали інші композитори, зокрема Кирило Стеценко.

Впродовж 19-20 ст. національними Г. на українських землях вважалися також інші пісні. Особливо часто це був “Заповіт” Т.Шевченка, який постійно виконували під час урочистих подій. На галицьких землях 19 ст. широко використовувалася пісня “Мир вам, браття, всі приносим” (слова І. Гуталевича, муз. Д. Січинського), яка у 1848 була визнана Головною Руською Радою як Г. галицьких українців.

Згодом цю ж роль виконували твори “Не пора” (слова І.Франка, музика Д.Січинського), “Вічний революціонер” (слова І. Франка, музика М.Лисенка).

На Закарпатті українці широко використовували Г. “Я русин був” та “Подкарпатськії русини” (слова О. Духновича). Останній, зокрема був офіційним Г. краю у роки його входження до складу Чехо-Словаччини (до 1938). Незалежна Карпатська Україна (березень 1939 р.) ухвалила своїм офіційним Г. пісню “Ще не вмерла Україна”.

Знаним серед українського населення Галичини та інших регіонів України був церковний Г. “Боже великий єдиний, нам Україну храни” (слова О. Конинського. музика М. Лисенка).

Українська еміграція у США та Канаді як Г. використовувала пісні “За тебе, Україно” (слова В. Щурата, музика С. Людкевича), “Для тебе, Україно, живемо” (слова О. Грицая, музика С. Людкевича) та ін.

У кінці 20 - на початку 20 ст. Г. “Ще не вмерла Україна” став найбільш вживаним. Особливо він поширився у роки визвольних змагань українського народу 1917-1921, однак спеціального закону, що встановив би його як єдиний державний Г, прийнято не було.

Після відновлення незалежності України Г. “Ще не вмерла Україна” став державним і використовується у всіх випадках, коли його вживання є необхідне і передбачене діючим законодавством.

ГІРЕЇ (Гереї, Гераї) - династія кримських ханів (15-18 ст.). В 1449 засновник династії Г. Хаджі-Гірей, скориставшись із занепаду Золотої Орди, проголосив незалежність Кримського ханства. В 1475 син Хаджі Г. хан Менглі-Гірей був змушений визнати себе васалом турецького султана. Резиденцією Г. було спочатку м. Солхат (Старий Крим), а згодом - Бахчисарай. Влада Г. обмежувалася впливом великих феодальних родів (Ширин, Барин, Кипчак. Аргин та ін.), які вигравали значну роль у політичному житті Кримського ханства і нерідко вступали у відкриту боротьбу проти династії. Г. організовували і очолювали постійні грабіжницькі напади в Україну. На поч. національно-визвольної війни українського народу 1648-57 хан Іслам-Гірей III вступив у союз з гетьманом України Б. Хмельницьким, але, щоб не допустити вирішальних перемог української армії, зраджував під час Зборівської битви 1649, Берестецької битви 1651 і Жванецької битви 1653. Після захоплення Криму Російською імперією, в 1783 останній кримський хан Шапін-Гірей був змушений зректися престолу і виїхати до Туреччини.

ГІРНЯК НИКИФОР (1885-1962) - український військовий діяч, сотник УСС, отаман УГА. Н. на Станіславщині (тепер Івано-Франківська обл.). У довоєнний час викладав у Рогатинській гімназії. На поч. першої світової війни – командир сотні Легіону Українських Січових Стрільців. З 14.3.1915 призначений комендантом Коша Українських Січових Стрільців, який очолював до 1.11.1918. В серед. жовтня 1918 делегований від УСС до складу Українського Гетьманського Військового Комісаріату, який діяв у Львові. Учасник українсько-польської війни 1918-19. В грудні 1919 Г. очолював Вінницький ревком Української Галицької Армії, брав участь у створенні Червоної Української Галицької Армії.

Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 - емігрував у США. Автор спогадів “Червона Українська Галицька Армія”.

ГЛАДКИЙ ЙОСИП (1789-16.7.1866) - останній кошовий Задунайської Січі. Н. в с.Мельниках на Черкащині. Працював у Одесі, а звідтуі перебрався на Задунайську Січ і вступив до козацтва. Був обраний курінним, а пізніше - кошовим отаманом. В 1828 під час війни 1828-29 Г. на чолі невеликого козацького загону (500 чол.), забравши клейноди і військовий скарб, 18(30).5.1828 перейшов на сторону російських військ в р-ні Ізмаїла. За це турецький уряд жорстоко помстився українському населенню в Добруджі. Після війни Г. було присвоєно звання полковника і доручено сформувати Азовське козаче військо. В 1852-53 Г. наказний отаман цього війська.

Вийшовши у відставку, жив разом з сім'єю у своєму маєтку Новопетропавлівці Олександрівського повіту Катеринославської губернії.

ГЛАДКИЙ МАТВІЙ (р. н. невід. - 8(18).5.1652) - український військовий діяч, полковник миргородський, фундатор церкви у Миргороді, учасник Корсунської битви 1648, Пилявецької битви 1648, походів на Львів і Замостя. Восени 1648 керував козацькими військами, які вели боротьбу проти польсько-литовських частин на північноукраїнських землях і в Бєлорусі. В грудні 1648 Г. з Б. Сокальським були послані гетьманом Б. Хмельницьким на елекційний сейм у Варшаву. Під час Берестецької битви 1651, коли татари взяли у полон Б. Хмельницького, виконував обов'язки наказного гетьмана. Будучи незгідним з умовами Білоцерківського мирного договору 1651 і вимагаючи продовження воєнних дій, разом з козацькими загонами Л. Мозирі та Бугая протидіяв вступові польських військ на територію Гетьманщини. Схоплений і страчений 8(18).5.1652 разом з Л. Мозирою і А. Хмелецьким на вимогу польської сторони (С.Аксак, К.Завіша, С. Маховський, С. Лянцкоронський) українсько-польської військової комісії, яка наглядала за дотриманням умов договору. Літопис Самовидця містить свідчення про те, що Г. після битви під Берестечком намагався захопити гетьманську владу, за що і був заарештований та страчений. Похований у с. Миргородці недалеко від Миргорода.