ДМИТРАШКО (Думитрашко) РАЙЧА (Родіон; р.н.невід.-п. бл.1705) -переяславський полковник (1667-74). Походив з Сербії. З 1665 перебував в Україні. В 1687 Д. разом з генеральним обозним Дунин-Борковським, генеральними суддями М.Вуєховичем-Височинським, В.Кочубеєм, генеральним писарем С.Прокоповичем написали донос на гетьмана І.Самойловича, в якому звинуватили його в неприхильності до політики московського уряду в Україні і в намірах створити з Гетьманщини незалежну державу. Після скинення з гетьманства І.Самойловича всі учасники змови, в т.ч. Д., були підвищені в козацьких рангах: отримали значні грошові та майнові винагороди.
ДМИТРО (рр. н. і см. невід.) - воєвода київський, намісник князя Данила Романовича Галицького. В 1240 керував героїчною обороною Києва від монголо-татар. Під час одного з боїв був поранений і потрапив у полон. Хан Батий, здивований мужністю Д., дарував йому життя.
ДНІПРОВІ ПОРОГИ (Дніпровські пороги) -виступ гранітів і гнейсів у руслі Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Перший докладний опис Д.п. дав Константин VII Багрянородний 946-953. Д.п. залиті водами водосховища у 1932 після побудови Дніпрогесу. Існувало 9 порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовнізький, Будило, Лишній, Вільний (Гадючий). Крім порогів, у порожистій частині Дніпра існувало понад 60 виходів порід, які отримали назву забори. Найзначнішою була Воронова забора недалеко від Ненаситинецького порогу. Довжина порожистої частини Дніпра досягала 70 км, а загальне падіння води становило 33,5м, ширина русла - від 360 до 960 м. У порогах існував природний козацький хід, по якому з величезною небезпекою для себе могли пропливати невеликі судна. У 1843-54 спроба створити штучний канал у порогах завершилась невдачею. Лише після затоплення порогів і забор в 1927-32 стало можливим судноплавство у порожистій частині Дніпра.
ДНІПРОВСЬКА ЛІНІЯ - система прикордонних укріплень, збудована в 1768-74 для оборони під. кордонів Російської імперії від нападів турків і татар. Будівництво Д.л. розпочалось у зв'язку з переміщенням кордонів Росії на південь і втратою оборонного значення Українською лінією. Простягалася через територію України майже на 200 км від Дніпра до Азовського моря вздовж річок Конки і Берди. Складалася з окремих фортець та суспільної укріпленої лінії між верхів'ями цих річок. Фортеці на Д.л. (Олександрівська, Микитинська, Григорівська. Кирилівська, Олексіївська, Захарівська, Петрівська) були розміщені на відстані бл. 30 км одна від одної. Охоронну службу в фортецях несли козаки. Після приєднання в 1783 Кримського ханства до Російської імперії Дл. втратила воєнно-стратегічне значення.
ДНІПРОВСЬКА ДИВІЗІЯ - військове з'єднання, сформоване в листопаді 1918 отаманом Зеленим (див. Д.Герпило) в р-ні Трипілля, Радомишля, Фастова і Василькова під час повстання проти гетьмана П.Скоропадського. До складу Д.д. входило 4 піхотні полки, гарматний, кінний і технічний відділи (бл. 10 тис. бійців). В листопаді-грудні 1918 брала участь у боях за Київ. В січні 1919 командування Д.д. (розміщувалось у Святошині під Києвом) під впливом більшовицької агітації відмовилось виконувати накази Директорії УНР. Дивізія за розпорядженням С.Петлюри була розформована. Згодом з бійців Д.д. сформувалися повстанські загони під командуванням отаманів Зеленого і Соколовського, які влітку 1919 вели бої проти більшовицьких військ на Радомищині та Трипільщині.
“ДНІСТЕР” -1.Українське страхове товариство. Засноване в 1892 у Львові з метою страхового забезпечення українського населення від стихійного лиха та нещасних випадків. Засновниками товариства виступили К.Левицький, С.Федак, В.Нагірний, Д.Савчак. У 1929 “Д” нараховував бл. 1200 агентств і 95600 членів. Володів майном на 2 млн. польських злотих і резервним фондом 520 тис. злотих. Діяльність “Д” обмежувалась польським окупаційним режимом і була повністю припинена радянською владою в 1939. 2. Український кооперативний банк з обмеженою відповідальністю. Заснований в 1895 у Львові для зберігання заощаджень, надання матеріальної допомоги і позичок українському населенню. Надавав фінансову підтримку Львівському (таємному) Українському Університету та фінансував діяльність Організації Українських Націоналістів. Ліквідований в 1939 радянськими органами влади.
ДОВБУШ ОЛЕКСА (1700-1745) - керівник руху карпатських опришків у 30-40-х роках 18 ст. Н. в с.Печеніжині (тепер село Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.) у сім'ї селянина. Перші відомості про героїчну боротьбу Д. проти гнобителів містяться у документах 1738. Загін Д. налічував 30-50 чол. Опорним пунктом загону Д. були Чорногора у Карпатах. В 1738-45 опришки Д. діяли у Прикарпатті. Закарпатті і на Буковині. Захоплене у панів, лихварів, купців майно Д. роздавав бідним. Всі спроби шляхти знищити загін Д. протягом сім років не мали успіху. Загинув Д. в с.Космачі (тепер Івано-Франківська обл.) від руки зрадника С.Дзвінчука. Про Д. складено багато народних пісень і переказів. Його ім'ям названо пам'ятні місця: гори у Карпатах, печера на горі Говерлі, скеля поблизу Яремчі. Образ народного героя відтворений у літератур (роман “Опришки” В.Гужицького), в музиці (балет А.Кос-Анатольського “Хустка Довбуша”), в образотворчому мистецтві (гравюра “Довбуш” О.Кульчицької), кіно (“Олекса Довбуш” за сценарієм Л.Дмитренка і Б.Іванова).
ДОВГОПОЛЕНКО (Довгополий) КЛИМ (рр.н. і см. невід.) - козацький старшина. Підтримував антимосковську політику гетьмана І.Мазепи. В 1709 Д. був серед тих старшин, які не залишили І.Мазепу і пішли з ним в еміграцію. Був генеральним суддею у гетьмана П.Орлика. Виїхав з П.Орликом до Швеції. В 1712 входив до складу української делегації, яка вела переговори у Стамбулі з турецьким султаном про надання гетьману військової допомоги в боротьбі проти Московського царства.
ДОВЖЕНКО ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ (29.8(10.9). 1894 - 25.11.1956) - видатний український кінорежисер, письменник, художник Н. в с. Сосниця на Чернігівщині (тепер Чернігівська обл.). В 1914 закінчив Глухівський учительський ін-т. У 1917-19 навчався у комерційному ін-ті та Українській Академії Мистецтв у Києві, а 1922-23 Удосконалював майстерність в художньому училищі в Берліні у проф. Е.Геккеля. Один з основоположників української кінематографії. В 1923-26 працював художником-ілюстратором газети “Вісті ВУЦВК” у Харкові. У 1926-28 Д. -режисер і сценарист Одеської кіностудіі, 1929-41 -Київської кінофабрики, з 1946 - кіностудії “Мосфільм”, Д. створив фільми “Вася-реформатор” (1925), “Ягідки кохання”, “Сумка дипкур'єра” (1927), “Звенигора” (1927, сценарій М. Йогансена і Юртика), “Арсенал” (1925, цей фільм і всі наступні зняті за власним сценарієм), “Земля” (1930), “Іван” (1932), “Аероград” (1935), “Щорс” (1939). Д., маючи намір екранізувати повість М.Гоголя “Тарас Бульба”, написав режисерський сценарій до фільму. У воєнний період Д. відзняв документальні фільми “Битва за нашу Радянську Україну” (1943) і “Перемога на Правобережній Україні” (1945). Д. багато і плідно працював як письменник і публіцист. Автор оповідань (“Мати”. “Перед боєм”, “Воля до життя” та ін.), п'єс “Життя в цвіту”, “Потомки запорожців”, кіноповістей (“Зачарована Десна”, 1954; “Поема про море”, 1956) та ін. Величезне значення для розуміння творчої спадщини Д. має недавно опублікований “Щоденник” митця.
ДОЖА Д'ЄРДЬ (1475-20.7.1514) - дрібний угорський дворянин, який у 1514 очолив повстанський рух в Угорському королівстві, в тому числі і на Закарпатті, яке входило до його складу. Проводом до повстання було оголошення булли Римського Папи Льва Х про початок хрестового походу проти турків. Керівником загонів хрестоносців було призначено Д., який вважав цей похід передчасним і непідготовленим. Згодом виступав проти правлячих кіл Угорщини. У бою біля м.Тімішоара його загони 13.7.1514 були розгромлені урядовими військами. Страчений 20.7.1514.
ДОЛГОРУКИЙ ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ (1656-15 (26).8.1723) - московський дипломат, князь. В 1701-21 - посол у Речі Посполитій, домігся укладення союзного договору з Польщею, а в 1707-Нарвського союзного договору. В листопаді 1708 був представником московського уряду при обранні гетьманом І.Скоропадського. Учасник Полтавської битви 1709. Уміло лавіруючи між різними політичними силами у Польщі, підтримував промосковську орієнтацію частини польських магнатів і шляхти.
ДОЛГОРУКИЙ ЮРІЙ (90-і роки 11 ст -15.5.1157) -ростово-суздальський та великий київський князь, шостий син Володимира Мономаха. Ще за життя батька Д.Ю. одержав у володіння ростово-суздальські землі, центр яких переніс з Ростова до Суздаля. Після смерті свого старшого брата, великого князя Мстислава Володимировича втрутився у міжусобну боротьбу з метою оволодіти Переяславським, а згодом і Київським князівствами. На початковому її етапі (1132-1135) зазнав поразки, але у 1147 знову розпочав воєнні дії, внаслідок яких у 1149 здобув Київ, але ненадовго, бо вже у 1151 був прогнаний Ізяславом Мстиславовичем. Знову оволодів Києвом у 1155. В роки князювання Д.Ю. розпочалося формування нового політичного центру у Київській державі. Ним стали пн.-сх., ростово-суздальські землі, де укріпились наступники Ю.Д., які прагнули зміцнити свій політичний вплив шляхом знищення і ослаблення Київщини, Переяславщини та інших південноруських земель. Вважається засновником м.Москви (1147).Помер Д.Ю.15.05.1157 в Києві.
ДОЛЄЖАЛЬ КАРЛ (1883-1924) - підполковник Генерального Штабу Української Галицької Армії.
За походженням чех. На поч. 1919 Д. очолював штаб Третього корпусу УГА. З червня 1919 -директор Військової Канцелярії Диктатора ЗОУНР-ЗУНР. В серпні 1919 під час спільного походу Армії УНР і УГА на Київ і Одесу Д. був призначений начальником оперативного відділу Штабу Головного Отамана. Пізніше служив у чехо-словацькій армії.
ДОЛОБСЬКИЙ З'ЇЗД 1103 - з'їзд князів Київської держави весною 1103 біля Долобського озера поблизу Києва, на якому обговорювалося питання про спільний похід проти половців. У Д.з. брали участь київський князь Святополк Ізяславович і переяславський князь Володимир Мономах зі своїми дружинами. Дружинники Святополка виступили проти організації походу, вважаючи, що не можна відбивати селян від весняних польових робіт. Після палкої переконливої промови В.Мономаха було прийнято рішення про спільний похід проти кочівників. Під час цього походу об'єднані сили руських князів повністю розгромили половецькі орди..
ДОЛУД АНДРІЙ (1893-р.см. невід.) -український військовий діяч, полковник Армії УНР. В 1917-18 - член Української Центральної Ради. 13.11.1918 на чолі козацького загону ім.І.Гонти, сформованого з наддніпрянських українців, прибув на допомогу галицьким військам у Львів. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19. З кін.1918. командував Янівською (другою) бригадою УГА, яка відзначилась у боях з польскими частинами на підступах до Львова, в ході Вовчухівської операції 1919 та Чортківського наступу 1919. З грудня 1919 до травня 1920 - начальник штабу Армії УНР під час першого Зимового походу (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). Під час польсько-радянської війни 1920 командував Херсонською дивізією. Після завершення українських національно-визвольних змагань 1917-21 емігрував у Бразилію. Подальша його доля невідома.
ДОМБ'Є - передмістя Кракова (Польща) В 1919 тут знаходився польський концентраційний табір для українських військовополонених. Від голоду, епідемій і катувань в Д. загинуло майже 6 тис. українців.
ДОМІНІКАНЦІ (домінікани, “брати проповідники”) - католицький чернечий орден, заснований в 1215 у Тулузі (Франція) іспанським монахом (ченцем) Домініком (1170-1221). Затверджений Папою Римським Гонорієм III 22.12.1216. З 1220 оголосив себе “жебрущим”, однак обітниця не дотримувалась і в 14 ст. була відмінена. В 1227 Д. отримали право повсюдної проповіді і сповіді. Заснували і утримували ун-ти в Болоньї, Кельні, Оксфорді. Під їх впливом знаходились богословські кафедри в ун-тах Парижа, Падуї, Праги та інших міст Європи. До Д. належали видатні філософі-схоласти (Альберт Великий, Фома Аквінський) і містики (М.Екхарт, Сейс, І.Таулер). В 1232 для боротьби проти єретичних рухів у відання ордену була передана інквізиція. З 13 ст. Д. розгорнули широку місіонерську діяльність в багатьох країнах світу, в т.ч. в Україні. У 1233 заснували монастир під Києвом (чернець Яцек Одрованж). Домініканські монастирі існували в Україні у 13-17, а на західно-українських землях до 1939. В 80-х роках цього століття Д. мали монастирі в 50 країнах світу. На чолі чину стоїть генерал, який підпорядковується Папі. Д. займають важливі державні пости у Ватикані. Сьогодні Д. - один з найвпливовіших католицьких монаших чинів.
ДОНЕЦЬ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (11(23).1.1883 -10.9.1941) - видатний український співак (бас) і театральний діяч. Н. в Києві. В 1905-13 працював в оперному театрі С.Зіміна у Москві. 31913 - соліст Київського оперного театру. В 1919 разом з Я.Степовим і М.Микишею створював Українську Оперу. З 1925 Д. - активний учасник процесу українізації оперного мистецтва у Харкові. Артист великого сценічного таланту, володів голосом надзвичайної сили і діапазону. Д. з великим успіхом виконував чоловічі партії в операх “Тарас Бульба”, “Наталка Полтавка” (М.Лисенка), “Запорожець за Дунаєм” (С.Гулака-Артемовського), “Фауст” (Ш.Гуно), “Кармен” (Ж.Бізе) та ін. Загинув при нез'ясованих обставинах під час відступу радянських військ з Києва.
ДОНЕЦЬКО-КРИВОРІЗЬКА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА - назва маріонеткового територіального утворення, організованого більшовиками за вказівкою В.Леніна в січні 1918 для надійного забезпечення центру Росії паливом і харчовими продуктами. Після укладення Берестейського миру 1918 російські більшовики намагалися не допустити відновлення влади Української Центральної Ради в надзвичайно важливому в економічному і стратегічному відношенні Донецько-Криворізькому регіоні. Для цього на 4 обласному з'їзді Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів, що відбувався 27-30.12(9-12).1918 у Харкові, було проголошено утворення Д.-К.Р.Р. і приєднання її території до Радянської Росії. На з'їзді сформовано “уряд республіки” - Раду народних комісарів у складі: Артем (голова), В.Магідов, М.Жаков. В.Флов, М.Рухимович, В.Межлаук.А Каменський та ін. У територіальному відношенні Д.-К.Р.Р. охоплювала Сумщину, Харківщину, Донеччину, Катеринославщину з Олександрівськом тепер Запоріжжя), Херсонщину з Кривим Рогом Єлисаветградом (тепер Кіровоград) та частину Області Війська Донського з Таганрогом і Олександро-Грушевським (тепер Шахти, Росія) та з столицею у Харкові. Однак незабаром зрозумівши, що Армія УНР й авсгро-німецькі війська відповідно до умов Берестейського миру звільнять всю українську етнічну територію від іноземної окупації, більшовицькі лідери змінили свої попередні наміри. На 2 Всеукраїнському з'їзді Рад у Катеринославі (17-19.3.1418) Артем, виконуючи директиви В.Леніна про необхідність створення “єдиного фронту боротьби трудящих України проти ворогів внутрішніх і зовнішніх” заявив, що К-Д.Р.Р. становить складову частину України. Керівники К.-Д.Р.Р. взяли участь у роботі з'їзду і увійшли до складу ВУЦВК та Народного Секретаріату, після чого питання про окрему Д. К.Р.Р. більше не ставилось.
ДОНЦОВ ДМИТРО (29.8 (10.9).1883 30.2.1973) визначний український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Ідеолог українського націоналізму. Н. в м.Мелітополі (тепер Запорізька обл.). В 1900-07 навчався (з перервами) в Петербурзькому, а в 1909-11 - Віденському ун-тах. Належав до Революційної Української Партії та Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, за що двічі заарештовувався (1905, 1907). В 1908 Д., переслідуваний царським урядом, був змушений емігрувати. Друкувався у журналах “Дзвін”, “Украинская жизнь” та ін. В 1913, виступаючи на другому всестудентському з'їзді у Львові, у своїй доповідь Сучасне політичне положення нації і наші завдання” накреслив програму побудови Української незалежної держави. В 1914-18 - голова і активний член Союзу Визволення України. В 1917 повернувся до Києва. В період Гетьманату Ц. очолив Українське Телеграфне Агентство і Державне Бюро Преси. В 1919-21 -керівник Українського Пресового Бюро у Берліні. З 1922 перебував у Львові, де виступив засновником Української Партії Національної Роботи, редагував її орган двотижневик -“Заграва” (1923-24). В 1922-39 керував редакцією “Літературно-наукового вісника” (в 1932-39 -“Вісника”), видання якого було поновлено за ініціативою Є.Коновальця. З 1939 жив у еміграції у Німеччині, Чехо-словаччині, Франції. З 1947 оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреаль-ському ун-ті. Д. - автор багатьох публіцистичних праць, в яких обгрунтував необхідність політичної незалежності України і розробив ідейні основи українського націоналізму. Серед найважливіших праць -“Модерне москвофільство” (1913), “З приводу однієї єресі” (1914), “Історія розвитку української державницької ідеї” (1917), “Підстави нашої політики” (1921), “Націоналізм” (1926), “Де шукати українських традицій” (1938), “Дух нашої давнини” (1944) та ін. Йому належать літературно-критичні дослідження: “Криве дзеркало української літератури” (1929), “Естетика декаденсу” (1930), “Василь Стефаник” (1931), “Криза української культури” (1932), “Туга за героїчним. Постаті й ідеї літературної України” (1952), “Поетика вогнених меж. Олена Теліга” (1953) та ін. Д. перейшов кілька світоглядних еволюцій - від соціалізму до його повного заперечення, від антирелігійних позицій до крайностей войовничого християнства. Д. послідовно відстоював ідею незалежності України. Виступаючи проти російського імперіалізму в усіх його проявах, Д. застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична. Праці Д. в значній мірі спричинилися до послаблення впливу комуністичних ідей та москвофільства на суспільну свідомість, особливо у Західній Україні. У філософських концепціях Д. яскраво виражені ідеї практичного ідеалізму, в яких основна роль у житті особи і суспільства відводиться ірраціональній волі. Ідеї Д. мали великий вплив на молодь у передвоєнний час і у значній мірі стали деологічним обгрунтуванням діяльності ОУН.
ДОРОШЕНКО ВОЛОДИМИР (1879 - 25.8.1963) -український громадсько-політичний діяч, бібліограф і літературознавець. Н. на Полтавщині (за іншими даними - у Петербурзі). Був співзасновником української студентської громади в Москві. Належав до Революційної Української Партії (з 1900), згодом до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (з 1905). В 1908 Д. внаслідок постійних переслідувань російською поліцією виїхав до Львова. В 1914-18 - один з керівників Союзу Визволення України, член Президії організації, головний редактор його видань. З 1908 працював у бібліотеці Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, в 1937-44-директор бібліотеки. На початку 20-х років разом з В.Гнатюком - співредактор відновленого “Літературно-наукового вісника” (головний редактор - Д.Донцов). З 1944 Д. перебував у еміграції. Автор багатьох бібліографічних праць, літературознавчих статей, спогадів. Склав бібліографію творів Т.Шевченка. І.Франка, О.Кобилянської, П.Куліша.
ДОРОШЕНКО ДМИТРО ІВАНОВИЧ (1882 -1951) - видатний український історик, громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Народився в м.Вільно (тепер Вільнюс, Литва). Походив з старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині, з якого вийшли два українські гетьмани - М.Дорошенко і П.Дорошенко. Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. В 1903 очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної Української Партії, а згодом - Товариства Українських Поступовців. Активно займався публіцистикою. З 1897 співпрацював з політичними виданнями в Галичині, в 1905-07 - з газетами і журналами національно-демократичного напряму на Наддніпрянській Україні - “Рада”, “Украинский вестник”, “Украинская жизнь”, “Україна”. Певний час працював вчителем у середніх школах Києва і Катеринослава. В 1910-14 - редактор часопису “Дніпрові хвилі” у Катеринославі.
Під час першої світової війни обраний уповноваженим Всеросійського Союзу Міст на Південно-Західному фронті (з 1915), очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. В березні 1917 Д. після реорганізації ТУП у Союз Українських Автономістів-Федералістів (з червня 1917 - Українська Партія Соціалістів-Федералістів) став членом цієї організації. З квітня 1917 входив до складу Української Центральної Ради. 22.4. призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. Після відступу 2.8.1917 російських військ з Галичини повернувся до Києва, наприкінці серпня 1917 йому було запропоновано сформувати новий склад Генерального Секретаріату УЦР-УНР. Проте через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності з М.Грушевським Д. відмовився від цієї пропозиції. Незабаром обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до кінця 1917. Весною 1918 виїхав у Галичину. Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського повернувся до Києва.20.05.1918 очолив Міністерство закордонних справ Української Держави. В період керівництва зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та ряд українських консульств за кордоном і зарубіжних держав у Києві. В липні-серпні 1918 при активній участі Д. відбулася ратифікація Берестейського миру 1918 країнами Четверного союзу (крім Австро-Угорщини). В середині серпня 1918 у відповідь на антиукраїнську політику уряду ген. Сулькевича у Криму Д. намітив ряд заходів по економічній блокаді півострова, після реалізації частини з яких кримські власті пішли на переговори про форми державного об'єднання України. Д. часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між П.Скоропадським і національно-демократичними силами та виробленні умов формування українського уряду на повністю національній основі. В жовтні 1918 робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у Берні. Після падіння Гетьманату- приват-доцент Кам'янець-Подільського державного Українського Ун-ту.
31920 перебував у еміграції. В 1920 Д. разом з В.Липинським, С.Шеметом та іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об'єднання українських монархістів - Українського Союзу Хліборобів-Державників. В 1921-51 -професор кафедри історії Українського Вільного Університету у Відні, Празі і Мюнхені. Д. очолював Український Науковий Ін-т у Берліні (1926-31), Українську Вільну Академію Наук (1945-51). За визначенням О.Оглоблина, Д. був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності. Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Д.:“Нарис історії України” (ч.І-2, 1932-33), “Історія України 1917-23 (ч.І-2,1930,1932), “Огляд української історіографії” (1923), “Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу” (1940), монографії про М.Костомарова, П.Куліша, В.Антоновича, гетьмана П.Дорошенка та ін. Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Д. “Мої спогади про давно минуле. 1901-1914” (1949), “Мої спогади про недавно минуле. 1914-20” (1923-24).
ДОРОШЕНКО МИХАЙЛО (р. н. невід - п.1628) -визначний український політичний і військовий діяч початку 17 ст., козацький гетьман (1622-28 з перервами). 31618 -козацький полковник, учасник походу гетьмана П.Сагайдачного на Москву. Брав участь у Хотинській війні 1620-21. В 1622 обраний гетьманом замість О.Голуба. Здійснив вдалий похід на Перекоп. У 1625 брав участь у національно-визвольному повстанні під проводом М.Жмайла. Після бою біля Курукового озера (поблизу сучасного Кременчука) Д. був знову обраний гетьманом (5.11.1625)і уклав Куруківський договір 1625. Проводив політику зменшення протистояння між козаками і польським урядом. Уник участі козацьких військ у польсько-шведській війні. За Д. було проведено реорганізацію реєстрового козацтва і утворено за територіальним принципом шість козацьких полив: Київський, Білоцерківський, Переяславський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Восени 1626 козацькі війська на чолі з Д. розгромили велику кримську орду під Білою Церквою. Навесні 1628 Д., виконуючи умови договору про взаємодопомогу між Військом Запорізьким і Кримським ханством (укладений 24.12.1624, згодом - поновлений) очолив похід козаків на Крим на допомогу ханові Магмед-Гірею і канчі Шагін-Гірею, які вели боротьбу проти ставленика Туреччини Джанібек-Прея. Під час одного з боїв поблизу Бахчисарая (за іншими даними - Кафи) Д. Загинув.
ДОРОШЕНКО ПЕТРО ДОРОФІЙОВИЧ (1627 -19.11.1698) - визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665-1676). Н. в м.Чигирині. Походив з старого козацького роду, онук М.Дорошенка. Здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 як козак і писар Чигиринського полку. Виконував важливі доручення Б.Хмельницького, вів переговори з польським і шведським урядом. Будучи противником союзу з Московською державою, підтримав гетьмана І.Виговського. В 1660 як полковник чигиринський Д. їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659. В 1663-64 -генеральний осавул у гетьмана П. Тетері, з 1665 -полковник Черкаського полку. 10.10.1666 правобережні полковники вибрали Д. тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. В 1665-66 Д. був змушений розбити двох претендентів на гетьманську булаву - В.Дрозденка і С.Опару.
Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобереженої України, Д. при підтримці київського митрополита Й.Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин - т.зв. серденята (з турецької - відчайдухи), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Д. встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Д. на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Д. часто скликав козацькі ради. де вислуховував думку рядових козаків. Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Д. розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Д. було об'єднання піц своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Д. вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні 1667 об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р.Горині. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Д. на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І.Брюховецького і 8.6.1668 проголосили Д. гетьманом всієї України. Проте гетьманування Д. на Лівобережній України тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Д. і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря П.Суховієнка. Д., призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На поч. 1869 Д. при допомозі запорожців під проводом І.Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його союзників - кримських татар. Відсутністю Д. у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана, які в середині березня 1659 у м.Глухові на основі Глухівських статей 1669 проголосили гетьманом Д.Многогрішного. В цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Д. восени 1669 уклав союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12.03.1669 у Корсуні). Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 між Б.Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався повічно; українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату; українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни; на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана; султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами. Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У вересні 1670 Д. був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М.Ханенком. Протягом 1671 призначений Д. наказним гетьманом О.Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів М.Ханенка. 1671 пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 польська армія на чолі з Яном III Соб'єським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю. Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Д., отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. В липні козацькі полки під проводом Д. розгромили загони М.Ханенка під Четвертинівкою на Поділлі. 27.8.1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Д, турецький султан Мохамед IV і кримський хан Селім-Прей, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На поч. вересня 1672 союзницькі війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5.10.1672 уклав Бучацький мирний договір 1672. Укладання Бучацького договору, за яким Польща вимовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. В червні 1672 замість скиненого з гетьманства Д.Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано І.Самойловича, якого 17.3.1674 було проголошено гетьманом всієї України. В червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Г.Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І.Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли мсто. На допомогу Д. під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кари-Мустафи, яка змусила І.Самойловича і московські війська відступити. Правобережна Україна знову перейшла під владу Д. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські мста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Д. почав падати серед українського населення.
