БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 8 страница

ВОЙНАРОВСЬКИЙ АНДРІЙ (Бл. 1681 - п. 1740 або 1741) - український військовий і політичний діяч, небіж гетьмана /.Мазепи. Н. в м.Володимирі на Волині. Освіту здобув у Києві і Дрездені. В 1700 жив при дворі саксонського курфюрста Августа ІІ Фридерик. В 1706 -гетьманський представник при царській похідній канцелярії у Гродно. Будучи з самого початку ознайомлений з політичними планами І.Мазепи, виконував таємні доручення гетьмана. 23.10.1708 В., прибувши в тодішню резиденцію І.Мазепи в Борзні, повідомив про початок наступу московських військ на Україну. Супроводив гетьмана і шведського короля Карпа XII до Туреччини. Після смерті І.Мазепи, поряд з П.Орликом і Д.Горленком претендував на гетьманство. Брав участь у виробленні Конституції України 1710. В 1710 їздив з дипломатичним дорученням вір, П.Орлика у Крим, а в 1711-12 - до Стамбулу з місією від Карпа XII. Жив у еміграції в Австрії, Швеції і Німеччині. Шляхом дипломатичних переговорів, намагався створити коаліцію європейських держав (провина роль в коаліції виводилась Швеції і Англії) і з їх допомогою відновити українську державність. 12.10.1716 підступно схоплений московськими агентами в Гамбурзі. В 1716-23 - в'язень Петропавловської фортеці, згодом-засланий в Якутськ, де і помер. Дружина В. і діти довгий час жили у Швеції.

ВОЙШЕЛК МІНДОВГОВИЧ (р.н. невід, п. 1268, за ін. даними -1269) - великий князь литовський з 1263. Після свого батька Міндовга, передав престол Шварну Даниловичу, що був одружений з його сестрою. Прийняв православ'я і пішов у монастир. В 1268 (за ін. даними -1269) убитий під час перебування у гостях в галицько-волинського князя Василька Романовича претендентом на литовський престол Левом Даниловичем.

ВОЛИНЕЦЬ АНАНІЙ (1894-1939) - керівник українського повстанського руху на Вінниччині. В 1917-18 - комісар Гайсинського повіту. В.А. був одним з організаторів Вільного Козацтва, учасник повстання проти гетьмана П.Скоропадського. З 1919 до кінця 1920 В.А. очолював партизанську боротьбу проти більшовиків у Гайсинському повіті. В.А. видавав часопис “Повстанець”. З 1920 перебував в еміграції у Польщі. В 1939 був вбитий агентом НКВС.

ВОЛИНСЬКЕ УКРАЇНСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ (ВУО) - політична партія, яка діяла у 20-30-их роках у Західній Україні. Створена при сприянні урядових кіл, в першу чергу, волинського воєводи Г. Юзефського, для послаблення українського національного руху, і виступала за співробітництво з польськими окупаційними органами влади. Членів ВУО обирали за списком проурядової організації - Безпартійного блоку співпраці з урядом до варшавського парламенту. ВУО лояльно ставилось до польської політики у національно-культурній та церковній ділянках життя волинських українців. Угодовська діяльність ВУО значного впливу на суспільно-політичне життя Волині не мала. Очолювали об'єднання П. Певний (до 1935) та С. Тимошенко (з 1935), серед провідних членів організації були С. Скрипник, М. Бурий, М. Вол ков, О. Ковалевський та ін Видавало друковані органи - “Українська нива” (1928-37; редактор П. Певний) і “Волинське слово” (з 1937).

ВОЛИНЬ (Волинська земля) - історико-географічна область у пн.-зах. частині України в басейні пд. притоки Прип'яті і верхів'я Західного Бугу. Назва В. походить від давнього городища Волинь (Волинь) поблизу Володимир-Волинського, яке згадується в літописах під 1018. Наприкінці 7 на поч. 10 ст. тут жили племена дулібів, бужан і волинян. В 10 ст. найбільш відомими центрами Волинської землі стали Буськ, Луцьк, Червень, Белз, а згодом - Берестя, Дорогочин, Пересопниця, Холм, Кременець та ін.Бл.988 великий князь київський Володимир Святославич заснував місто Володимир (тепер-Володимир-Волинський Волинської обл.), яке стало центром Володимиро-Волинського князівства. В 11-12 ст. В. володіли різні князі, в основному, нащадки Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. В сер. 12 ст. Волинська земля відокремилась від.Києва. У 1099 володимиро-волинський князь Роман Мстиславич, оволодівши Галичем, об'єднав Галицьку і Волинську землі в єдине Галицько-Волинське князівство. Після розпаду Галицько-Волинської держави (1349) збройна боротьба між Польщею і Литвою привела до укладення в 1352 перемир'я, за умовами якого Волинь відходила до складу Литви. У 1366 Польща захопила Зах. Волинь з містами Холм і Белз. У складі Великого князівства Литовського В. зберігала до 1452 статус князівства, але після смерті Свидригайла Волинське князівство було ліквідоване і перетворене на звичайну провінцію Литви. Після укладення Люблінської унії 1569 Польща захопила всю В. На цих землях було створено Волинське воєводство, яке складалося з Луцького, Володимирського і Крем'янецького повітів (адміністративний центр - Луцьк). Незважаючи на сильну політику полонізації, на Волині наприкінці 16 на поч. 17 ст. активно розвивався національно-культурницький рух, що проявлявся в діяльності братств в Острозі, Володимирі, Луцьку, заснуванні Острозької академії та шкіл у Володимирі, Дубно, Луцьку, розвитку друкарства в Острозі, Почаєві, Кременці, Констянтинові та ін. містах. В 16-18 ст. населення В. брало активну участь у козацько-селянських повстаннях під проводом К.Косинського. С. Наливайка проти національно-соціального гніту польської шляхти. В. стала ареною кривавої боротьби з польськими загарбниками у ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57, та під час гайдамацьких повстань 30-60-х рр. 18 ст. Після трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793,1795) В., за винятком Кременецького повіту, була приєднана до Російської імперії. Землі В. входили до складу спочатку Волинського намісництва (до 1795- Ізяславського), а з 1797 -Волинської губернії (центр - Новоград-Волинський, з 1804 - Житомир). Активна великодержавна політика царського уряду на Волині зокрема, ліквідація в 1838 греко-католицької церкви та скасування в 1840 Литовського статуту, спричинила послаблення українського національного руху на цих землях. У 1914-18 В. зазнала величезних матеріальних і людських втрат під час воєнних дій на її території. В роки українських національно-визвольних змагань 1917-21 В. часто ставала ареною боїв з польськими і більшовицькими окупантами. В лютому 1918 у Житомирі працювала Українська Центральна Рада, а у квітні 1919 - уряд Української Народної Республіки та Директорія УНР перебували у Рівному. У травні 1919 Зх. Волинь окупували польські війська, а Сх. Волинь в 1920 - Червона армія. В листопаді 1921 через територію В. проходив рейд Волинської групи Армії Української Народної Республіки під командуванням Ю.Тютюнника (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). За умовами Ризького мирного договору 1921 сх. частина В. увійшла до УСРР, а зах. - до Польщі. Економічні і суспільно-політичні процеси, що відбувалися в 20-30-х рр. на В., були характерні для всіх українських земель у складі СРСР. Українське населення Зах. Волині зазнавало численних утисків та переслідувань з боку польського окупаційного режиму, заперечуючи єдність української національної спільноти, польський уряд намагався розчленити її на окремі частини та реалізувати політику полонізації місцевого населення. Для цього між Галичиною і Волинню був встановлений т.зв. “сокальський кордон”, завданням якого було припинення політичних і культурних зв'язків між цими українськими територіями. Угодівська діяльність Волинського Українського Об'єднання щодо польської окупаційної влади та політика “пацифікації”, спричинила значне послаблення національного життя на В. У 1928-32 було ліквідовано осередки товариства “Просвіта” у Рівному, Острозі, Ковелі, Володимирі, Крем'янці. В 1939 на території В. замість 443 українських народних шкіл (в 1922--23) діяло тільки 8 (польських - 1459) та не існувало жодної середньої державної української школи. Цілеспрямована антиукраїнська політика польської адміністрації викликала закономірний опір національно-патріотичних сил. В 30-х рр. на В., як і у Галичині, значно активізувала свою діяльність Організація Українських Націоналістів, проти урядової політики на волинських землях виступали українські депутати польського сейму.

В вересні 1939 В. була занята радянськими військами і приєднана до УРСР. На територіальній основі В. створено Волинську обл. (4.12.1939, центр Луцьк) і Рівненську обл. (4.12.1939, центр Рівне; Крем'янеччина увійшла до складу Тернопільської обл.). Відступ радянських військ з території В. супроводжувався масовим терором і репресіями проти мирного населення, розстрілом членів українських патріотичних організацій у тюрмах Луцька, Дубна та ін. міст. В роки гітлерівської окупації України Волинські землі входили до складу рейхскомісаріату “Україна” і становили генеральний округ “Волинь”. На В. містився адміністративний центр рейхскомісаріату - Рівне. Діяльність військової окупаційної влади на В., головним завданням якої було викачування з краю продовольства і сировини, зіткнулась з всезростаючим рухом Опору проти загарбників. В 1942-44 на В. діяли українські збройні формування - Поліська Січ, Українська Повстанська Армія та радянські партизани. З вторгненням в січні-лютому на територію В. більшовицьких військ УПА та збройне підпілля продовжило боротьбу проти радянського режиму, яка тривала до поч. 50-х рр. Сьогодні на території В. розміщується Волинська, Рівненська, частина Житомирської та Тернопільської обл. (загальна площа 40,3 тис. км2). Абсолютну більшість населення становлять українці (94,6%) і росіяни (4,5%), які в грудні 1991 на всеукраїнському референдумі одностайно проголосували за відновлену незалежність України.

ВОЛИНЯНИ - одне з літописних племен, яке впродовж 8-10 ст. проживало на західноукраїнських землях, заселяючи територію історичної області - Волині. Згадки про В. містяться у давньоруських літописах (Повість минулих літ) та іноземних хроніках (Баварський анонім 10 ст.). Пишуть про них і арабські мандрівники Аль-Масуді та Ібн-Якуб. Письмові джерела свідчать про існування на землях, заселених В., біля 70 укріплених городищ. Головними центрами В. були Волинь, а згодом Володимир (Волинський). Є припущення, що волиняни творили племінний союз і разом з душанами у більш ранніх джерелах згадуються під назвою дуліби. У 9-10 ст. землі, заселені волинянами ввійшли до складу Київської держави, а в періоди розпаду тут утворилось окреме удільне князівство, яке згодом стало частиною Галицько-Волинської держави.

ВОЛОБУЄВ МИХАЙЛО (р. н. невід. -1938) -український вчений-економіст. В 20-х рр. -науковий працівник науково-дослідного інституту ВУАН у Харкові. В 1928 опублікував у журналі “Більшовик України” дві статті під назвою “До проблем української економіки”. В цих матеріалах Волобуєв доводив, що Україна за радянської влади, як і в часи Російської імперії, залишається економічною колонією Росії. Свої твердження В. обгрунтував цифровими даними економіста В.Доброгаєва, які переконливо доводили„що московський більшовицький уряд, розвиваючи промисловість в центральних районах Росії, ставить Україну в ще більше залежне становище від російського метропольного господарства (ст. “Проти економічної платформи націоналізму”, 1930). Економічна теорія В. доповнила політичні погляди М.Хвильового і О.Шумського про життєву необхідність побудови комуністичної Української держави. Через деякий час В., зазнавши переслідувань з боку офіційних радянських організацій, був змушений написати спростування своєї теорії та засудити свої попередні погляди як помилкові і навіть антинаукові. Після ліквідації лідерів націонал-комунізму в Україні В. було заарештовано і заслано у концтабір. В 1938 розстріляний.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (Володимир-Василій Всеволодович; 1053-1125) - видатний державний і політичний діяч Київської Русі, великий князь київський (1113-1125), воєначальник і письменник. Син Всеволода Ярославича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. В 1078 його батько став великим князем київським, а він отримав у володіння Чернігів. З 1093 вів боротьбу проти половців та їх союзника Олега Святославича, якому змушений був віддати Чернігів (1094). Князь жив у Переяславській землі, яка зазнавала найбільш спустошливих набігів кочівників. Виступав за припинення князівських усобиць і згуртованих сил для відсічі половцям. Став ініціатором Любецького з'їзду 1097, Витечівського з'їзду 7100, Долобського з'їзду 1103. В 1103,1107, 1111 організовував спільні походи князів проти половців, завдав їм ряд поразок, після яких вони надовго припинили напади на руські землі. Запрошений на князювання у Київ піц час Київського повстання 1113. Придушивши повстання, В.М. видав ряд законів (відомі під назвою “Статут Володимира Всеволодовича”), в яких скасовувалося холопство за борги та обмежувалися проценти на позики. В.М. зумів тимчасово об'єднати піц своєю владою більшу частину території Київської держави і припинити князівські усобиці. Відомий як високоосвічена людина. Автор вміщеного в Лаврентіївському літописі “Повчання”, адресованого його дітям і чернігівському князю Олегу Святославичу, в якому різко засуджував князівські усобищ і закликав до єдності всіх князівських земель. У літописі є легенда про те, що В.М. отримав від свого діда по матері, візантійського імператора Костянтина Мономаха барми і корону (див. Шапка Мономаха). Похований в Софійському соборі в Києві.

ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ (Володимир Великий; після хрещення Василій; р. н. невід. - п. 1015) - великий князь Київський (бл. 980-1015; за ін. даними - 978-915), один з найвизначніших державних діячів Київської держави. Син Святослава Ігоровича. В 969-78 князював у Новгороді. В 980, перемігши свого брата Ярополка, який був підступно вбитий варягами з дружини B.C., став великим князем у Києві. Значно розширив і зміцнив кордони Київської Русі. У 981 здійснив похід на Захід проти польських князів, які намагались захопити руські землі та зайняв Перемишль і Червенські міста. За B.C. до складу Київської держави входили також Закарпатська Русь і Тмутаракань. B.C. воював з вятичами (982), ятвягами (983), радимичами (984), волзькими болгарами (985) і хорватами (993). Для захисту від кочівників (печенігів, чорних клобуків) збудував укріплену лінію з містами-фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі. Завершив об'єднання всіх руських земель у складі Київської держави. Політичне об'єднання держави вимагало проведення релігійної реформи. Здійснив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських богів і зробити обов'язковим поклоніння Їм. В кінці 987 або на початку 988 охрестився. В 988-89 запровадив християнство як державну релігію Київської Русі. Впровадження християнства сприяло розвиткові культури Русі, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. За B.C. територія Києва була розширена і захищена новими валами з кам'яними вежами, побудована Десятинна церква, князівський кам'яний палац та інші споруди. B.C. розвивав політичні, економічні і культурні зв'язки з Візантією. Польщею, Угорщиною. Чехією, західноєвропейськими країнами. Намагався зміцнити міжнародні позиції Київської держави. У відповідь на прохання візантійського імператора Василя Н Болгаробійці допомогти придушити повстання полководця Фоки Варди у Малій Азії, вимагав укласти союз з Київською державою і скріпити його шлюбом з дочкою імператора Анною. Коли ж руські війська придушили повстання, Василь II відмовився виконувати свої зобов'язання. У відповідь на це війська B.C. в 989 зайняли Херсонес-Корсунь у Криму і примусили Візантію дотримуватись умов договору. За B.C. Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Діяльність B.C. сприяла розквіту Київської держави і зміцненню її міжнародного авторитету. канонізований церквою.

ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВИЧ (р. н. невід. -1198) - галицький князь (1187-1198). Син Ярослава Осмомисла. останній представник галицької княжої династії Ростиславичів. Після. смерті батька став княжити в Галичі, але через непорозуміння з боярами змушений був тікати в Угорщину. Там був ув'язнений королем Белою ІІІ., який захопив Галичину. В.Я. вдалося втекти, і за допомогою імператора Фрідріха II Барбароси та польського князя Казимира Справедливого знову повернути собі Галицьке князівство. Підтримував добрі відносини з своїм дядьком, володимиро-суздальським князем Всеволодом Юрієвичем Велике Гніздо.

ВОЛОДИМИРКО (Володимир Володаревич 1104-1152) - галицький князь (з 1141; за ін. даними -1144), син Володаря Ростиславича. В 1124 став Звенигородським князем, а в 1129, після смерті брата Ростислава, заволодів Перемишлем. Поступово об'єднав Перемишльську, Звенигородську, Галицьку і Теребовлянську землі в єдине князівство. Столицею князівства обрано в 1141 (за ін. даними - 1144) Галич, зайнятий В. після смерті його племінника Івана Васильовича. Намагався об'єднати під своєю владою і волинські землі, проте в боротьбі за них з київським князем Всеволодом II Ольговичем зазнав невдачі. Придушив Галицьке повстання 1144. Виступав союзником Юрія Долгорукого в його боротьбі проти київського князя Ізяслава і допоміг Ю.Долгорукому здобути Київ. Вів тривалу боротьбу проти Угорського королівства, спираючись на союз з візантійським імператором Мануїлом Комненом. В 1152 уклав мирний договір з угорським королем Гейзою. За правління В. були закладені основи майбутньої могутності Галицько-Волинської держави.

ВОЛОДИСЛАВ КОРМИЛЬЧИЧ (рр.н. і см. невід) - галицький боярин. Наприкінці 12-поч. 13 ст. очолював боярську опозицію у Галицько-Волинській державі, яка виступала проти зміцнення князівської влади. В 1213 за допомогою угорського війська здобув Галич і проголосив себе галицьким князем. Після укладення в 1214 у Спиші угоди між угорським королем Андрієм II та краківським князем Лєшком Білим про поділ Галицько-Волинських земель між Угорщиною і Польщею угорські війська окупували Галичину. В.К. було позбавлено влади і вивезено в Угорщину, де він і помер.

ВОЛОХ ОМЕЛЯН (1885 - р. см. невід.) -український військовий діяч, отаман Армії УНР. В 1917 В. очолював другий український полк Армії Української Народної Республіки, пізніше - сотник Гайдамацького Коша Слобідської України. З березня 1918 В. командував Гайдамацьким полком, На поч. 1919 призначений командиром Запорізького Корпусу Армії УНР, а з червня - Гайдамацькою бригадою. 1.12.1919 в м.Любарі (тепер Житомирська обл.) зробив невдалу спробу підняти військовий заколот проти Директор її УНР. Після придушення виступу, В., захопивши державну скарбницю (190 тис. золотих франків, 39 тис. золотих рублів та ін.), перейшов на сторону більшовиків. Дальша його доля невідома.

ВОЛОШИН АВГУСТИН (173.1874 -11.7.1945) -визначний український громадсько-політичний ідержавнийдіяч, президент Карпатської України (1939). Народився в с.Келеничі на Закарпатті (тепер Міжгірський р-н Закарпатської обл.) у родині священика. Закін-чив Ужгородську гімназію. Навчався у богословській семінарії в Ужгороді та на теологічному ф-ті Будапештського ун-ту. Згодом вступив до Вищої педа-гогічної школи у Будапешті. Добре знав чеську, німецьку, угорську, сербську, словацьку, латинську та грецьку мови. З листопада 1897 - викладач, а 1912-38 -директор учительської семінарії в Ужгороді. З кінця 90-х рр. В. брав активну участь у суспільно-політичному житті Закарпаття. В 1897-1938 редагував єдину українську газету “Наука”, з 1925 - “Свобода”. Один з засновників і керівників видавничого акціонерного т-ва “Уніо” (1902-19). У 1918 став членом-засновником Руської Народної Ради, потім -головою Центральної Руської (Української) Народної Ради в Ужгороді. В 1922 В. разом з М. Бращайком, М.Дашнаєм та іншими громадсько-політичними діячами Закарпаття організував Християнсько-Народну Партію. В 1925-29 В. -депутат чехословацького парламенту. В 1935-38 В. був обраний почесним головою товариства “Просвіта” в Ужгороді. Глибоко усвідомлюючи необхідність єдності всіх патріотичних сил України, В. встановив і підтримував тісні зв'язки з українськими діячами у Львові, зокрема з митрополитом А.Шептицьким. В жовтні 1939 під впливом міжнародних подій і тиском українських політичних сил чехословацька влада була змушена дати згоду на створення автономного уряду Карпатської України, в якому В. став державним секретарем. 26.10.1938 В. було обрано прем'єр-міністром Карпатської України. За короткий час В. на посту прем'єр-міністра було налагоджено роботу промисловості, транспорту, пошти; зазнала значних змін існуюча система освіти, де навчання почало переводитись на українську мову, створювались нові вищі навчальні заклади. На Закарпатті в цей період виходило українською мовою десять періодичних видань. При активній підтримці В. були створені національні збройні сили - “Карпатська Січ”. 12.2.1939 відбулися вибори до сейму Карпатської України, які засвідчили цілковиту перемогу Українського Національного Об'єднання. 14.3.1939 новосформований парламент, який зібрався у Хусті, проголосив незалежність Карпатської України, та прийняв Конституцію і обрав В. президентом української держави. Проте, одночасно з прийняттям цих історичних рішень, на підставі таємної угоди між Німеччиною і Угорщиною угорські війська розпочали 14.3.1939 агресію проти Карпатської України. Незважаючи на героїчний опір загонів Карпатської Січі, угорська армія протягом 14-16.3. окупувала більшість території Карпатської України. Президент і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм були змушені емігрувати до Чехо-Словаччини. У Празі В. працював в Українському Вільному Університеті, очолював кафедру педагогіки, а згодом був обраний ректором університету. 1.5.1945 В. був заарештований радянською контррозвідкою і вивезений до СРСР 11.7.1945 В. страчений в Лефортовській тюрмі у Москві. В. - автор ряду педагогічних праць: “Педагогічна психологія” (1920), “Педагогіка і дидактика” (1920), “Коротка історія педагогіки” (1921), драматичних творів “Маруся Верховинка” (1931), “Без бога ні до порога” (1935), та ін.

ВОЛОШИН МИХАЙЛО (1878-1943) -український громадський діяч, адвокат. В 1925-39В.- один з лідерів Українського Національно-Демократичного Об'єднання, член керівних органів організації. В 1930-х рр. виступав як адвокат у політичних процесах над українськими патріотами. В 1941-43 В. очолював Львівську адвокатську палату. Довголітній диригент музично-хорового товариства “Боян” у Львові.

ВОЛОШИН РОСТИСЛАВ (псевдонім Павленко, Березюк; 1911-1944) - визначний український політичний і військовий діяч. Член Організації Українських Націоналістів. Був одним з організаторів ОУН на Волині. В 1933-34 очолював Союз Українських Студентських Організацій у Польщі. З липня 1934 - в'язень польського концтабору Береза Картузька. Після звільнення влітку 1935 В. ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на Пвн.-Зах. Українських Землях. Неодноразово заарештовувався польською, радянською і німецькою окупаційними владами. В 1941-43 В. очолював політико-виховний відділ Крайового Військового Штабу Української Повстанської Армії, з весни 1943 очолив запілля (тил - Авт.) УПА. В 1943 головував на першій конференції Антибільшовицького Блоку Народів. 11-15.7.1944 - голова Великого Збору Української Головної Визвольної Ради. Загинув у бою з радянськими каральними частинами в серпні 1944 біля с. Гаї Вижні на Дрогобиччині.

ВОЛХВИ - У Київській Русі (дохристиянський період) служителі язичницького релігійного культу. Вважалося, що В. мали вплив на сили природи, вміли пророкувати майбутнє і лікувати людей. Найдавніша згадка про В. відноситься до 912, де міститься розповідь про провіщення близької смерті князю Олегу. Чинили опір запровадженню християнства у Київській державі. Брали участь у Київському повстанні 1068. на чолі якого намагалися стати і використати для боротьби проти поширення християнства. Діяння В. (ворожба, чаклунство) переслідувалися з боку держави.

ВОЛЬФ АРНОЛЬД (1877-1924) - австрійський і український військовий діяч, генерал-четар УГА. За походженням австрієць. Під час першої світової війни - підполковник австрійської армії. В листопаді 1918 перейшов на службу в Галицьку Армію. Під час українсько-польської війни 1918-19 В. очолював Бережанську (третю) бригаду УГА, яка визначалась у боях за Бережани (20-21.6.1919). В серпні 1919 в ході спільного наступу УГА і Армії Української народної Республіки на Київ В. було призначено командуючим Другого Корпусу УГА. В вересні 1919 корпус В. вів успішні бої проти денікінських військ в районі Липівця, Немирова, Гайсина, Брацлава. З середини 1920 В.А. перебував у таборі для військовополонених - Ліберці (Чехо-Словаччина). У червні 1921 призначений комендантом табору в м.Юзефів, де і помер.

ВОТЧИНА - 1. Одна з форм феодальної земельної власності в часи Київської держави. Власник В. мав право передати її у спадщину, продати, обміняти, поділити, тощо. Термін “В”. походить від слова “отчина”, тобто батьківська власність. В. виникли в процесі формування приватної феодальної власності на землю. Їх власниками у 9-11 ст. були князі, а також княжі дружинники та земські бояри - нащадки родоплемінної верхівки. Після прийняття християнства сформувалось вотчинне землеволодіння церкви, яким володіли представники церковної ієрархії (митрополит, єпископи) і великі монастирі.

Існували різні категорії В.: родові, куплені, надані князем та ін., що суттєво впливало на можливість власників вільно розпоряджатися В. Так, володіння родовими В. обмежувалося державою і родичами. Власник такої В. був зобов'язаний служити тому князеві, на землях якого вона знаходилась, а без згоди членів роду він не міг її продати, обміняти тощо. У випадку порушення цих вимог власника позбавляли В. Це свідчить, що в епоху Київської Русі володіння В. не було прирівняне до права власності на неї.

В період роздробленості Київської держави В. стала основною формою феодального землеволодіння, що постійно зростала за рахунок нових князівських надань, захоплення общинних земель, купівлі, обміну тощо. Це призвело до зростання впливу власинків В. на політичне життя.

Володіння знатних бояр звичайно складалося з кількох В., які часто знаходилися в різних місцях держави і не утворювали жодного господарського організму. У відношенні до населення В., їх власники користувалися рядом прав і привілеїв у галузі судочинства, збору податків та ін. У великих В. формувався власний адміністративно-господарський апарат, який займався організацією їх життєдіяльності.

В період розпаду Русі В. називали також окремі удільні князівства (княжі столи - престоли), що успадковувалися князем від батька. На Любецькому з'їзді 1097 була здійснена невдала спроба на основі принципу В. (“каждо да держит отчину свою”) припинити князівські міжусобиці.

2. Після переходу більшої частини українські земель під владу Литви та Польщі, тут не тільки збереглося, а й суттєво зросло вотчинне землеволодіння. Більшість В. тут належала представникам давніх українських княжих та боярських родів. Одночасно великі князі литовські та польські королі надавали землі “в отчину”, “на вічність” литовським, польським, московським феодалам. Особливо активним цей процес став після 1590, коли сейм Речі Посполитої надав королю право роздавати т. зв. “пустині” за Білою Церквою. Це були землі з українським населенням, на яких згодом сформувалося вотчинне, за своєю суттю, землеволодіння магнатських родів Вишне-вецьких, Потоцьких, Конєцпольських та ін. Велике землеволодіння в Україні було ліквідоване національно-визвольною війною під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Однак, згодом воно було відновлене на Правобережжі, що залишилося під владою Речі Посполитої. На Лівобережжі у другій половині 17 ст. йшов процес формування землеволодіння української козацької старшини.

3. У 14-15 ст. В. були основною формою землеволодіння і у Північно-Східній Русі, де йшов активний процес формування Московської держави. Однак у зв'язку із зростанням протиріч між центральною великокняжою владою і сепаратиськими устремліннями бояр-вотчинників права останніх почали суттєво обмежуватися (було відмінено право вільного від'їзду від одного князя до іншого, обмежено право суду у В. та ін.). Центральна влада почала опиратися на дворянство, що користувалося землеволодіннями на помісному праві. Особливо активним був процес обмеження В. у 16 ст. Тоді були суттєво обмежені вотчинні права бояр (закон 1551 та 1562), а під час оприччини багато В. були ліквідовані, а їх власники страчені. Наприкінці 16 ст. у Московії основною формою землеволодіння були вже не В., а помістя. У 17 ст. продовжувався процес юридичного зближення В. з помістями, який завершився виданням Петром 1 23.3.1714 указу про єдиноспадкування. У 18-19 ст. термін “В” інколи вживався для означення дворянської земельної власності.

ВОТЧИННИЙ СУД - право судочинства власника вотчини, маєтку над селянами, що у них проживали. В. с. зародився ще в епоху Київської держави, однак найбільшого поширення набув після захоплення українських земель Польщею та Литвою. Компетенція В. с. постійно розширювалась у зв'язку з поширенням процесу закріпачення селянства, який став особливо активним у 15-16 ст., коли копні (общинні), а також королівські та великокнязівські суди замінялися В. с. Юридично приватновласницькі селяни у Великому князівстві Литовському були вилучені з-під державної юрисдикції і передані під судочинство панів привілеєм короля Казимира IV у 1447. На українських землях, що перебували у складі Польщі, це було зроблено Київськими статутами 1454.

У Лівобережній Україні В. с. був ліквідований в результаті національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. На Правобережжі, яке після поділів Речі Посполитої відійшло до Росії, В. с. зберігся і проіснував до 1861, у Галичині його було скасовано після її включення до складу Австрійської імперії. Впродовж 15-19 ст. В. с. поряд з державними і церковними судами існували і в Російській імперії. Компетенція В. с. регламентувалася окремими грамотами. У його роботі брали участь сотські, старости, судні мужі, які у своїй діяльності керувалися наказами землевласників. В. с. на власний розсуд встановлювали різні покарання для кріпосних селян: биття батогами, різками, приковування ланцюгом до стіни та ін. У 1760 поміщики дістали право засилати своїх кріпаків у Сибір. В. с. у Російській імперії проіснували до скасування кріпосного права у 1861.