БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 5 страница

ВАХНЯНИН АНАТОЛЬ (Наталь) - (19.9.1841 11.2.1908) - відомий український громадсько-політичний діяч, композитор, педагог і журналіст. Народився в с.Сеняві недалеко Перемишля (тепер Польща). 31852 навчався у Перемишльській гімназії. В 1859-63 вивчав теологію у Львівській духовній семінарії, займався літературною і музичною діяльністю. У 1865 організував перший Шевченківський концерт на західноукраїнських землях. Деякий час викладав українську мову в гімназії у Перемишлі, згодом переїхав до Відня. Навчаючись на філософському факультеті Віденського ун-ту, в 1867 організував студентське т-во “Січ” і став його першим головою. Після завершення університетських студій (1868) повернувся до Львова і продовжив педагогічну діяльність у Академічній гімназії. Співорганізатор і перший голова т-ва “Просвіта” (08.12.1868-1869). Тісно співпрацював з комісією по підготовці українських підручників для народних і середніх шкіл. В 1867-70 - редактор “Правди”, “Письма з Просвіти” (1878-79), співредактор “Діла”, організатор і керівник музично-хорових т-в “Торбан” (1870) і “Боян” (1891). 24.10.1885 В. разом з Ю.Романчуком організував на-родовську політичну організацію “Народна Рада”, яка продовжила ідеї Головної Руської Ради. В 1890 разом з іншими лідерами народовців став ініціатором політики “нової ери”, яка мала б сприяти внормуванню українсько-польських відносин в Галичині, (див. Народовці). В 1894-1900 - депутат Віденського парламенту. В 1903 заснував Вищий музичний інститут ім. М.Лисенка у Львові та став його першим директором. Був засновником і керівником Союзу співоцьких і музичних товариств. В. - автор опери “Купало” (1870-92; поставлена в 1929 у Харкові), музики до драми Т.Шевченка “Назар Стодоля”, хорів, пісень, а також літературних творів - “Три тополі”, “Оповідання і гуморески” (1902), “Споминів з життя” (1908), шкільних підручників.

ВЕДЕЛЬ АРТЕМІЙ ЛУК'ЯНОВИЧ (1767, за ін. даними - 1770, 1772 - п. 14.7.1808) - видатний український композитор, хоровий диригент, співак. Н. в Києві. До 1787 навчався у Київській Академії, де був співаком-солістом, пізніше -регентом хору. Основи музики вивчав під керівництвом Дж.Сарті. В 1787-90 - регент і капельмейстер хорової капели московського генерал-губернатора П.Єропкіна. В 1790 повернувся в Україну. 31793 жив у Києві. У 1793-94 керував хором Київської Академії та хором ген. А.Левандінова. В 1796 переїхав до Харкова, де керував губернським хором і викладав музику в Харківському колегіумі. З 1798 став послушником Києво-Печерської лаври. Багато мандрував по Лівдбережній Україні. В 1799 був заарештований російським урядом, оголошений божевільним і утримувався в божевільні Кирилівського монастиря. В. - автор 29 церковних концертів (найвидатніші - 10 концертів на 4 голоси), на яких позначився вплив української народної пісенності.

ВЕКША (вивериця) - найдрібніша розмінна грошова одиниця Київської держави. Вперше згадується у давньоруських літописах в середині 9 ст. (859). У грошовій системі 10 - 1 пол. 13 ст., встановленій на основі аналізу “Руської правди”, В. дорівнювала 1/3 резани, 1/6 куни. 150 В. дорівнювали монетній гривні срібла. У ваговому відношенні В. становила 0,34 г. срібла. В реальному грошовому обігу 2 В. виповідали західноєвропейському динарові. Давньоруські перекладачі творів візантійських авторів ототожнювали В. з візантійською мідною монетою “нумієм”. Прихильники т.зв. “хутрової теорії” грошового обігу в Київській Русі вважають В. виправленою шкуркою білки, яка використовувалась одночасно з її монетними аналогом (частиною срібного арабського дірхема).

ВЕЛЕГРАДСЬКІ З'ЇЗДИ - міжнародні з'їзди представників слов'янських народів католицького православного віросповідання у м.Велеграді (Моравія). Вибувались з ініціативи митрополита А.Шептицького та О.А.Спальдака в 1907, 1911, 1924, 1927, 1932, 1936. Основною ідеєю В.з. була спроба примирення і об'єднання православної і католицької Церков.

ВЕЛЕС (Волос) - бог-покровитель достатку, скотарства і торгівлі у Київській Русі до прийняття християнства. У руських літописах згадується поряд з богом Перуном. При укладенні договорів з греками кияни клялися Перуном і В. Після прийняття християнства у народних віруваннях В. поєднався з Василієм.

ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ -переміщення в 3-4 ст. германських, слов'янських, сарматських та ін. племен на територію Римської імперії, що розпочалось в Українському Причорномор'ї. Причиною В.п.н. стало прагнення воєнної знаті до захоплення нових земель і військової здобичі, швидкий приріст населення, який при екстенсивному характері ведення господарства збільшив потребу у нових пасовиськах і орних землях. В.п.н. почалось поступовим пересуванням готів з Прибалтики в Українське Причорномор'я. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між Дністром і Дунаєм (вестготи). В 375 гунни, розбивши племінний союз готів на чолі з Германаріхом, покорили більшу частину остготів та ін. племена. Восени 376 під тиском гуннів вестготи, перейшовши Дунай, оселились, з дозволу Риму, на території римської провінції Мезії (територія між Нижнім Дунаєм і Балканами). В 377 внаслідок постійних утисків римських чиновників вестготи підняли повстання, до якого приєднались раби і колони. 9.8.378 повсталі розгромили римську армію під Андріанополем. Лише в 382 імператору Феодосію вдалося придушити повстання. На початку 5 ст. вестготи на чолі з Аларіхом І розпочали похід в Італію і 24.8.410 здобули Рим. Згодом вони захопили значну частину Галії, а пізніше і Іспанії, заснувавши на цих землях Тулузьке королівство (419-507). До середини 5 ст. германські племена (вандали, алемани, бургунди, франки, англи, сакси) заселили територію Західної Римської імперії і створили в кінці 6-7 ст. свої королівства. Гунни, які утворили величезну державу на чолі з Аттілою, намагалися захопити Галлію та Італію. Проте після поразки на Каталаунських полях (451) та смерті Аттіли їхня держава розпалась. В 455 Рим зайняли і зруйнували вандали. В 476 вождь племені скирів Одоакр скинув останнього імператора Ромула Августа, і Римська імперія перестала існувати. В 6-7 ст. почався завершальний етап В.п.н. В цей період племена антів, гепідів, болгарів, хорватів, сербів, аварів та ін. вступили на територію Східної Римської імперії (Візантії). З 527 анти, склавіни разом з гуннами здійснювали часті походи на Константинополь. В 577 слов'яни зайняли землі на території Фракії і Македонії, а на початку 7 ст. Далмацію та Істрію. Наприкінці 7 ст. слов'яни займали майже весь Балканський півострів і деякі області Малої Азії. В.п.н. стало однією з причин падіння рабовласницької Західної Римської імперії.

ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ - 1. Вищий князівський титул у Київській державі. В 10-13 ст. титул В.к., як правило, належав до київських князів. 313 ст. титул В.к. мали галицько-волинські князі та володимиро-суздальські князі. 2. В 14-16 ст. титул В.к. носили володарі Великого князівства Литовського. Після Люблінської унії 1569 титул В.к. увійшов до польського королівського титулу. 3. В Московії з 14-15 ст. цей титул стали присвоювати собі володимирські, рязанські, тверські, а з 2-ої половини 15 - початку 16 ст. -московські князі. В 1547 титул великий князь московський увійшов до царського, а 1721 - до імператорського титулу. В 1797-1917 в Російській імперії В.к. іменувались члени імператорської родини - родичі імператора, імператриці.

ВЕЛИЧКО САМІЙЛО (н. бл. 1670 - п. після 1728) - відомий український козацько-старшинський літописець. Н. на Полтавщині. Вчився у Києво-Могилянській Колегії, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами. Служив канцеляристом у генерального писаря В. Кочубея, а бл. 1704 перейшов на службу до Генеральної Військової Канцелярії. У 1708 звільнений зі служби. Оселився у с. Жуках (біля Диканьки) на Полтавщині, де займався учительською працею та укладенням літопису. В. є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави, при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії. Літопис складається з 4 частин. Перша - “Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького...” змальовує події 1648-1659, окремими епізодами сягаючи у 1620. Друга і третя частини, які охоплюють 1660-1686 та 1687-1700 назване “Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная”, містять значну кількість власних спостережень В. ігрунтуються на документах гетьманської канцелярії. У четвертій частині зібрано додатки з різних документів 17 ст.

Літопис В. написаний українською літературною мовою 18 ст. з елементами народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Цей літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії II пол. 17 - початку 18 ст. Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848-1864 рр.: під назвою “Летопись событий в юго-западной России в 17 в.”, т. І-ІV. В. є також автором перекладу з німецької на українську мову збірника “Космографія” та передмови до нього.

ВЕЛИКИЙ ЛУГ - історична назва в 16-18 ст. дніпровських плавнів, які знаходились на лівому березі Дніпра, нижче від о.Хортиці. На території В.Л. в 16-18 знаходилась Запорізька Січ (див. Січ Запорізька).

ВЕЛЬЯМІНОВ-ЗЕРНОВ СТЕПАН (р. н. і см. невід.) - представник російської колоніальної адміністрації в Україні в I пол. 18 ст., президент-бригадир Малоросійської колеusї (1722-27). Робив постійні спроби усунути Генеральну Військову Канцелярію від вирішення основних державних справ в Гетьманщині. Добився від російського уряду фактичного підпорядкування всієї фінансової політики в Україні Малоросійській колегії. В 1727 у зв'язку з відновленням гетьманства і ліквідацією Малоросійської Колегії В. було відкликано до Петербургу.

ВЕНЕДИ (венети, венди, вінди) - слов'янські племена, які жили на рубежі н.е. між ріками Одрою і Дніпром та біля Карпат. Назва венедів зустрічається в I ст. н.е. в працях античних авторів - Плінія Старшого, Таціга, Птолемея, Йордана. Таціт, зокрема, зазначав, що В. численні і займають велику територію. Історик Йордан (6 ст.) повідомив, що В. частіше називались антами і склавінами, але разом з тим він перечисляв венедів, антів і склавінів, як три окремі групи племен. Займались землеробством, осілим скотарством, мисливством і рибальством, мали торговельні зв'язки з іншими племенами. В III ст. вели війни з Римською імперією. Очевидно, венеди стали спільною етнічною основою для формування західних і східних слов'ян.

ВЕРБИЦЬКИЙ ІВАН (1902 - р. см. невід.) -член Української Військової Організації. В жовтні 1926 заарештований польською поліцією і звинувачений у замаху на шкільного куратора Я.Сойнського (вбито 19.10.1926), який здійснював широкомасштабну програму полонізації української освіти у Галичині. В січні 1926 польський суд засудив як виконавців замаху В.І. і В.Агаманчука до смертної кари, яку в липні 1928 було замінено на довічне ув'язнення (згодом - на 15 років тюрми). Насправді, замах на Я.Собінського здійснили Р.Шухевич і Б.Підгайний.

ВЕРБИЦЬКИЙ МИХАЙЛО (1815 -7.(19)12.1870) - український композитор, хоровий диригент, священик. Народився в с.Улючі недалеко Перемишля (Польща). Середню і музичну освіту здобув у Перемишлі і у Львові. Викладав співи у школах, пізніше - керував хором Ставропігійського ін-ту у Львові. 31852 був священиком у с.Млинах (тепер територія Польщі), де і помер. В. -один з перших композиторів-професіоналів в Галичині. Автор хорових, вокальних, інструментальних творів, серед яких оперети “Гриць Мазниця” і “Школяр на мандрівці” (1849); мелодрама “Підгоряни” (1864), хори “Заповіт”, “Поклін”, “Думка”, 12 симфоній-увертюр (1855-65), солоспіви, два полонези, вальс. Автор 36 релігійних композицій, серед яких “Іже херувими”, “Отче наш”, “Буде ім'я Господнє” та ін. В 1863 написав музику до українського національного гімну на слова П.Чубинського “Ще не вмерла Україна” (з 15.1.1992 - державний гімн України).

ВЕРВ - сільська територіальна община в Київській Русі. Термін “В” походить від шнурка - “вірьовки”, яким вимірювали ділянку землі, зайняту членами В. Об'єднувала населення одного або кількох селищ. У В. існувало общинне володіння лісами, випасами та ін. угіддями. В. була і судово-адміністративною одиницею, члени якої були зв'язані між собою круговою порукою. Члени В. несли взаємну відповідальність за сплату князеві податків і за злочини, вчинені на їх території. Органом управління В. була Копа або віче.

ВЕРЕСАЙ ОСТАП МИКИТОВИЧ (1803 -квітень 1890) - видатний український кобзар. Н. в с.Калюжинці на Чернігівщині. На четвертому році жипя осліп. У 15 років пішов у науку. Близько 1852 оселився в с.Сокиринцях (тепер Сріблянського р-ну Чернігівської обл). Про В. знав Т.Шевченко, в 1860 подарував йому “Кобзар” з дарчим написом. Виконував народні думи (“Про Хведора Безрідного”, “Про втечу трьох братів з города Азова”, “Проводи козака”, “Про бідну вдову і трьох синів”), українські народні пені, псалми. Виступав у Києві, Петербурзі та ін. містах. Творчість В. вивчали М.Лисенко, П.Чубинський, С.Русова. В 1978 у Сокиринцях встановлено йому пам'ятник.

ВЕРЛАН (р. н. і см. невід.) - один з керівників гайдамацького руху у Правобережній Україні в 30-х рр. 18 ст. Був сотником надвірних козаків князів Любомирських у Шаргороді (тепер Вінницька обл.). В 1734 В., отримавши титул “наказного козацького полковника”, очолив гайдамацьке повстання у Брацлавському воєводстві. Згодом повстання поширилось і на західноукраїнські землі. Півторатисячний загін В. разом з гайдамаками М.Гриви, С.Чалого, I..Жили та ін. звільнив Вінницю, Жванець, Броди, Збараж. Влітку 1734 окремі загони В. обложили Кам'янець-Подільський і з'явилися біля Львова. Проте незабаром повстання було розбите російськими і польськими військами. В. з невеликим загоном гайдамаків вдалося відступити у Молдавію. Дальша його доля невідома.

ВЕРНАДСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ (28.2(12.3).18б3 - 6.1.1945) - видатний український і російський природознавець, мінералог і кристалограф, основоположник геохімії, біогеохімії, гідрогеохімії, вчень про ноосферу і біосферу, академік (з 1909), академік Української Академії -Наук (з 1918), перший президент УАН (1918-19). Н. в Петербурзі. У 1885 закінчив фізико-математичний ф-тет Петербурзького ун-ту. В 1888-90 навчався за кордоном. В 1890-1911 працював у Московському ун-ті (з 1899 - професор), який залишив в знак протесту проти реакційних заходів міністра освіти Л.Кассо. З 1914 очолював геологічний і мінералогічний музей Петербурзької АН.

В 1918 став одним з організаторів Комісії по вивченню природних продуктивних сил Росії, з якої згодом виділився ряд інститутів -керамічний, оптичний, радієвий, фізико-хімічного аналізу, платини, географічний та ін. З червня 1917 жив в Україні. В червні 1918 на пропозицію міністра освіти М.Василенка очолив комісію по виробленню законопроекту про заснування Української Академії Наук. який 14.11.1918 затвердив гетьман П.Скоропадський. В 1918-19 В. - перший президент УАН. В 1920-21 -професор Таврійського ун-ту в Сімферополі. У 1922-39 - директор створеного ним Радієвого ін-ту та ряду ін. наукових установ. В 1939 В. разом з ін. вченими створив Комісію по ізотопах. Працював у Празі (Карлівський ун-т) і Парижі (Сорбона). Член Чехо-Словацької АН (з 1926) та Паризької АН (з 1928), багатьох зарубіжних наукових т-тв. Ідеї В. стали основою нових напрямів сучасної геології, мінералогії, гідрогеології. Розробив ряд теоретичних положень з геохімії рідкісних і розсіяних елементів, ролі живих організмів в геохімічних процесах, пошуків радіоактивних мінералів та ін. Розробив теорію побудови розповсюджених мінералів -силікатів і алюмосилікатів. Автор близько 400 праць, серед яких “Очерки геохімії” (1924, 1927), “Биохимические очерки” (1922-32,1940) та багато ін.

ВЕРТЕП - старовинний український народний ляльковий театр. В Україні відомий з 17 ст., поширився у 17-18 ст. Вистави В. відбувалися у скринці, що мала вигляд двоповерхового будиночка або церкви. Вертепник, пересовуючи на дротиках дерев'яні ляльки, змінюючи відповідно голос, говорив за кожну дієву особу. Вистави відбувались на ярмарках, міських площах, по хатах селян і міщан. Влаштовували і виконували В., звичайно, мандрівні дяки або виховань шкіл, в т.ч. Києво-Могилянської Колегії, які під час канікул розходились по Україні в пошуках засобів до існування. Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної і інтермедійної з національно-побутовими елементами. Починалася вистава релігійною частиною, яка вибувалася на верхній сцені В. Тут чергувалися народження Ісуса Христа, поклон пастухів, винищення немовлят царем Іродом і його смерть. Потім дійство переходило на нижню сцену, де розігрувалися сцени з народного життя. Серед народних персонажів найпопулярнішими були Запорожець, Циган, Москаль, Шинкарка, Баба та ін. Персонажі розмовляли народною мовою, були вдягнені в українські національні костюми. Відомо кілька варіантів української вертепної драми: Сокиринський або Галаганівський (1770), Волинський (1788-91), Куп'янський (1823) та ін. В Україні відомий ще т.зв. живий В., в якому ролі дійових осіб виконують не ляльки, а живі люди. Українські вертепні драми ставляться часто і тепер під час Різдвяних свят.

ВЕРЬОВКА ГРИГОРІЙ ГУРІЙОВИЧ (13(25).12.1895 - 21.10.1964) - український композитор, фольклорист, хоровий диригент і педагог. Н. в м.Березна на Чернігівщині. В 1916 закінчив Чернігівську духовну семінарію, а в 1933 - Київський музично-драматичний інститут ім.М.Лисенка. З 1931 викладав диригування у Київській консерваторії (з 1947 - професор). В 1943-64 Верьовка -художній керівник і головний диригент Українського народного хору. В 1964 хору присвоєно його ім'я. Автор хорових пісень, кантат, обробок народних пісень, інструментальних композицій.

“ВЕЧЕРНИЦІ” (“Вечорниці”) - перший літературний тижневик народовського напряму. Видавався в 1862-63 у Львові (вийшло 17, номерів). Головними співробітниками “В.” були: Федір Заревич (псевдонім Юрко Вороний: редактор - 1862), Володимир Шашкевич (редактор - 1862-63), Д.Тинячкевич, Ксенофонт Климкович та ін. І.Франко вважав “В.” “першим осередком народовського руху в Галичині з виразним українофільським відтінком” (див. також Народовці).

ВЕСЕЛОВСЬКИЙ СЕРГІЙ (бл. 1878 р. см. невід.) - український громадсько-політичний діяч поч. 20 ст. Родом з Полтавщини. Економіст за фахом. Належав до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В квітні 1917 був обраний до складу Української Центральної Ради. З червня 1917- заступник голови УЦР. з липня 1917 - член Малої Ради. В 1918 В. призначений генеральним консулом Української Держави в Петербурзі, пізніше - професор Київського Українського Державного Університету. В 20-х рр. - професор сільськогосподарського ін-ту у Києві, де очолював кафедру економіки сільського господарства. В 30-х рр. деякий час перебував в ув'язненні, пізніше емігрував.

ВЕШНЯК-ЯКУБОВИЧ ФЕДІР (Вешняк Федір Якубович) (р. н. невід. - п. 1650) - полковник Чигиринського полку (1648-50). Походив з Полтавщини. Навчався у Києво-Могилянській Колегії, а згодом перебував на Запоріжжі. В 1636-37 - військовий писар. Служив у реєстровому козацькому війську. В квітні 1648 разом з Ф.Джалалієм очолив повстання реєстрових козаків у Кам'яному Затоні та їх перехід на бік Б.Хмельницького. В 1648 був призначений чигиринським полковником, став одним з найближчих сподвижників Б.Хмельницького. Учасник Жовтоводської битви 1648, Корсунської битви 1648. 2.5.1648 (за іншими даними - в червні) очолив перше українське посольство до Варшави. В 1649 двічі їздив з дипломатичними місіями до Москви. 5.6. і 13.6.1649 мав зустрічі з царем Олексієм Михайловичем. Під час Збаразької облоги 1649 і Зборівської битви 1649призначався наказним гетьманом. Помер наприкінці 1650 у Чигирині.

ВИБОРНІ КОЗАКИ - одна з категорій українського козацтва, що з'явилася у Гетьманщині у 18 ст. і до складу якої входили повноправні козаки, записані до полкових та сотенних компутів (реєстрів). Причиною появи В.к. було прагнення російського уряду зменшити кількість козаків, які користувалися наданими козацтву правами та привілеями.

Першу спробу провести “перевірку” та скорочення козацьких компутів в окремих сотнях Ніжинського полку було зроблено універсалом гетьмана І.Мазепи у 1701. Однак, в умовах Північної війни та у зв'язку з непопулярністю даного заходу серед основної маси козацтва, її не було здійснено.

Лише у 1735 було видано указ про Правління гетьманського уряду, за яким приступили до складання нових компутів. Цей крок було схвалено російським сенатом у Петербурзі. В результаті кількість козацького війська скоротилася до 30 тисяч. Особи, включені до нових компутів, стали називатись В.к. Козаки, які не були занесені до цих списків, переводились у категорію підпомічників. В.к. були зобов'язані виконувати лише військову повинність, з'являючись на службу кінно, з повним власним спорядженням та зброєю. До категорії В.к. зараховувались також діти духівництва. На Гетьманщині В.к. як окремий стан проіснували до 1783, коли царський уряд скасував козацькі права та привілеї. Однак В.к. не були переведені у кріпацтво, а й надалі залишились особисто вільними людьми.

У Слобідській Україні внаслідок проведення російським урядом військової реформи, у 1732-1737 також було проведено ревізію козацьких компутів, до яких було включено лише 4200 козаків із п'яти полків. За своїм становищем вони були близькими до В.к. Проіснували до 1765, коли на Слобожанщині було ліквідовано козацькі полки.

 

ВИГОВСЬКИЙ ІВАН ОСТАПОВИЧ (р.н.невід-п. 16(26).3.1664) - видатний український державний, політичний і військовий діяч, гетьман України (1657-59). Походив з українського шляхетського роду Овруцького повіту на Київщині. Вчився в Києво-Могилянській Колегії. Служив юристом в міському суді в Луцьку, згодом - намісник луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства. На початку національно-визвольної війни 1648-57 під проводом Б. Хмельницького служив у польському війську. Під час Жовтоводівської битви 1648 потрапив у татарський полон. Викуплений Б.Хмельницьким. В 1648 призначений генеральним писарем. Виявивши блискучі дипломатичні здібності, В. виконував найважливіші доручення гетьмана і став одним з найближчих дорадників Б.Хмельницького. Вів переговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримським ханством та ін. державами. Після смерті Б.Хмельницького на Корсунській Раді 1657 обраний гетьманом України. Продовжував політику Б.Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. У зовнішній політиці В. мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній з сторін. В жовтні 1657 уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького. В той же час відновив союз з Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладання Березневих статей 1654 та розпочав переговори з Польщею. Активна зовнішня політика В., спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію. Внутрішня політика В., зорієнтована на посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві, постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами спричинили виступ проти гетьмана частини козаків і селян, який очолив полтавський полковник М. Пушкар і запорізький кошовий Я. Барабаш. В травні-червні 1658 гетьманські війська за наказом В. ліківдували Барабаша і Пушкаря заколот 1657-58 і Дейнеків повстання 1657-58. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції змусили В. до союзу з Річчю Посполитою. 6(16).9.1658 після довгих переговорів між Україною і Польщею було укладено Гадяцький договір 1658. Дізнавшись про укладення договору В. з Польщею, Московщина розпочала відкриту агресію проти України. Навесні 1659 150-тисячна армія під командуванням князя Трубецького розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. В червні 1659, зібравши всі можливі військові сили, В. вирушив назустріч загарбникам. 28-29(8-9).7.1659 у Конотопській битві 1659 українська армія під проводом гетьмана В. вщент розгромила московські війська.

Проте В. не зміг скористатися результатами блискучої перемоги під Конотопом. Проти політики гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковськи настроєні полк. І.Безпалий. Т.Цюцюра, В.Золотаренко. Скориставшись новим виступом проти гетьмана В., московські війська під командуванням

Г.Ромодановського захопили Лівобережну Україну. В цих умовах В. в жовтні 1659 зрікся булави і виїхав у Польщу. Через деякий час В. був призначений сенатором і київським воєводою. 31662 брав активну участь у діяльності Львівського братства. На початку 1664 В. було звинувачено у зраді і без суду, за наказом полковника С.Маховського, розстріляно під Вільхівцем недалеко Лисянки (тепер Черкаська обл.). Похований у Великому Скиті біля с.Рудки Гніздичової у Галичині. На думку деяких дослідників, у Скиті Манявському.

ВИГОВСЬКІ - український шляхетський рід на Київщині. Найвідоміші представники - брати Іван, Данило, Костянтин, Федір, Василь Виговські. Іван В. (р. н. невід. - п. 16.03.1664) - гетьман України (1657-1659; див. І.Виговський). Данило В. (р. н. невід., - п. 30.11.1659) - полковник бихівський. Зять Б. Хмельницького - був одружений з його дочкою Оленою. В 1655 наказаний гетьман козацьких військ у спільному українсько-московському поході проти Речі Посполитої. Під час облоги і здобуття Любліна не дозволив П.Потьомкіну руйнувати місто і нищити жителів. Після смерті Б.Хмельницького виступив проти Москви. За наказом гетьмана І.Виговського зробив невдалу спробу вигнати з Києва московську залогу на чолі з воєводою Ю.Барятинським. Потрапив у московський полон. Замучений на допиті під Калугою 30.11.1659. Його родові маєтки були конфісковані польською владою. Костянтин Виговський. (рр. н. І см. невід.) - турівський і пинський полковник, генеральний обозний (1658). Після зречення з гетьманства Івана В. перейшов на службу у польську армію у чині полковника. Брав участь у битві під Чудновом на Житомирщині, в якій була розбита московська армія під командуванням воєводи В.Шереметєва. Після розстрілу брата І.В. відмовився від усіх пропонованих йому польською владою державних посад. Федір Виговський (рр. н. і см. невід.) - український дипломат. За дорученням гетьмана Б.Хмельницького та І.Виговського у складі українських посольств їздив до Москви і Варшави. В 1664 -київський суддя. Василь Виговський. (р. н. і см. невід.) - український військовий діяч, овруцький полковник (з 1658). Учасник національно-визвольної війни під проводом 5. Хмельницького 1648-57. В 1655-58 перебував у татарському полоні. Після повернення призначений полковником овруцьким. Брав участь у битві з московськими військами під Васильковом. Був захоплений у полон. Помер у в'язниці.

ВИННИКІВ НАТАЛІЯ (1920-1942) - зв'язкова Організації Українських Націоналістів. В 1941 заарештована радянськими репресивними органами і засуджена під час “Процесу 59-ох” у Львові до смертної кари (згодом - замінено на довічне ув'язнення). В 1941 звільнена з тюрми німецькими окупаційними властями. В 1942 В. за участь в українському русі Опору заарештована гестапо і розстріляна у Києві.

ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ (26.7(7.8).1880) - 6.3.1951) - відомий український громадсько-політичний і державний діяч, визначний письменник. Н. в с.Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська обл.). Після закінчення Єлисаветградської гімназії вступив на юридичний ф-тет Київського ун-ту. Навчаючись в унті, брав активну участь в українському національному русі. Належав до членів київської Громади, став одним з засновників Революційної Української Партії. За дорученням партії проводив пропагандистську роботу серед селян Полтавщини і робітників Києва, спрямовану на викриття національної і соціальної політики російського самодержавства в Україні. Через деякий час був заарештований, виключений з ун-ту без права навчання у будь-якому ін. навчальному закладі і виданий у 5-й саперний батальон. В 1903 В. зумів виїхати до Львова, де займався літературною діяльність. В липні 1903 при спробі перевезти нелегальну літературу через кордон Російської імперії заарештований у Волочиську і ув'язнений в Лук'янівській тюрмі. Після звільнення в серпні 1904 брав участь у створенні Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, входив до складу центральних органів партії, редагував друкований орган “Боротьба”. В 1906-14 В. постійно переслідуваний поліцією, змушений періодично жити в емігрант. В березні 1910 входив до складу “Української громади” в Парижі. Згодом жив у Львові (1913-17), разом з Д.Донцовим і Л.Юркевичем редагував журнал “Дзвін”. На поч. 1914 переїхав до Москви, де співпрацював у часописі “Украинская жизнь”. Після Лютневої революції 1917 повернувся до Києва. Будучи лідером УСДРП,в1917-19 відіграв значну роль в українському національно-визвольному русі. З березня 1917 під час Українського Національного Конгресу обраний заступником голови Української Центральної Ради, а згодом - заступником голови Малої Ради. Наприкінці травня 1917 очолював українську делегацію на переговорах з Тимчасовим урядом у Петербурзі. 15(28).6.1917 призначений головою першого українського уряду - Генерального Секретаріату УЦР, з одночасним виконанням обов'язків генерального секретаря внутрішніх справ. Брав активну часть в підготовці всіх Універсалів УЦР. В грудні 1917 став ініціатором відхилення ультиматуму Ради Народних Комісарів Росії. В січні 1918 очолив Раду Народних Міністрів УНР і міністерство внутрішніх справ. Однак вже 18(30).1.1918 підтиском міжпартійних незгод подав у відставку. 18.9 - 14.11.1918 очолював Український Національний Союз. став одним з керівників повстання проти гетьмана П.Скоропадського. 14.11.1918 обраний головою Директорії УНР. В лютому 1919 В., не погоджучись з політикою орієнтації на Антанту. В. вийшов зі складу Директорії, з групою однодумців організував закордонну групу Української комуністичної партії, створив її друкований орган - газету “Нова доба”. На початку 1920 вів інтенсивно переоговори про можливість повернення в Україну і участь у роботі більшовицького уряду, хоча при цьому висував дві основні умови - самостійність і суверенність Української радянської республіки та створення українського національного уряду. На початку травня 1920 приїхав до Москви. Зустрічався з Л.Троцьким. Л.Каменевим, Г.Зінов'євим, Г.Чичериним, Х.Раковським та ін. і отримав пропозицію зайняти пост заступника голови РНК і наркома закордонних справ України. Вивчивши внутрішньополітичне становище України, В. висунув вимогу включити його до складу політбюро Комуністичної Партії (більшовиків) України. Після відмови В. виїхав за кордон. Повернувшись до Відня, виступив з гострою критикою національної політики більшовицького уряду і комуністичної партії в Україні. В 20-х рр. В. поселився у франції, де в основному займався літературною діяльністю.