БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 4 страница

БУРСА - гуртожиток для бідних студентів при середньовічних університетах, який утримувався частково за кошти університету, частково за пожертвування, зібрані студентами. В Україні -гуртожиток для учнів, переважно сиріт і дітей бідних батьків. Б. існували при Львівській братській школі, Києво-Могилянській Академії у 18 ст. при Покровській церкві на Запорізькій Січі була школа з Б. В 17-18 ст. бурсаки з метою залучення коштів на утримання Б. у містах і на ярмарках ставили вистави і виконували духовні і народні пісні. В 1787 така форма збору пожертвувань на Б. була заборонена царським урядом. Згодом назва “Б.” вживалась для означення гуртожитків при духовних навчальних закладах, в яких учні утримувались за державний кошт. Картини життя учнів у Б. яскраво змальовано у творах М.Гоголя і в романі А.Свидницького “Люборацькі”.

БУРУНДАЙ (Бурандай, Борундай, Борондай; р.н. і см. невід.) - монголо-татарський воєвода, темник хана Батия. Наприкінці 30 – на поч. 40-х років 1З ст. Б. брав участь у завойовницьких походах монголо-татар на Київську державу та інші країни. В 1258 призначений намісником Правобережної України. В 1259-60 напав на Волинь і примусив Данила Романовича Галицького зруйнувати міські укріплення Володимира, Кременця, Луцька і Львова, а волинського князя Василька Романовича - взяти участь у походах на Литву (1258), Польщу (1259).

БУХАРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1812 -договір між Туреччиною і Російською імперією. підписаний 16(28).5.1812 у Бухаресті. Завершив російсько-турецьку війну 1806-12. Б.д. складався з 18 статей, дві з яких були таємними. За умовами договору встановлювався новий російсько-турецький кордон по р. Прут (замість Дністра), внаслідок чого до складу Російської імперії увійшли українські землі з фортецями Ізмаїл, Кілія, Акерман, Хотин та населенням 200 тис.чол. Росія отримала право торгового судноплавства по всьому Дунаю і воєнного - до гирла р.Прут. Росія повертала Туреччині всі області, захоплені її військами в ході воєнних операцій на Кавказі (Анапу, Поті, Ахалкалакі), а також Молдову і Волощину. Західна Грузія залишилася в складі Російської імперії. Османська імперія зобов'язувалася надати автономію Сербії у справах внутрішнього управління.

БУЧАЦЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1672 -мирний договір між Річчю Посполитою і Османською імперією укладений 18(28).10.1672 в м.Бучачі (Тернопільська обл.) Навесні 1672 розпочалась польсько-турецька війна 1672-76. Завдавши ряд поразок польським військам під командуванням коронного гетьмана Яна Собеського влітку 1672, турецько-українська армія на чолі з султаном Магометом IV і гетьманом П.Дорошенком здобула фортецю Кам'янець-Подільський і розпочала наступ на Галичину. На поч. вересня почалася облога Львова турецько-українськими військами. За цих умов польський уряд був змушений укласти Б.д. За умовами договору Польща віддавала Туреччині Поділля. Брацлавщина і пд.Київщина переходили під владу гетьмана П.Дорошенка. Польща зобов'язувалася сплатити Туреччині контрибуцію за зняття облоги Львова і щорічно платити 22 тис. злотих данини. В квітні 1673 польський сейм відмовився затвердити Б.д., і польсько-турецька війна тривала до укладення Журавненського договору 1676.

БУЧМА АМВРОСІЙ МАКСИМІЛІАНОВИЧ (14.3.1891-6.1.1957) - видатний український актор і режисер. Н. в м.Львові. Акторську діяльність розпочав у театрі товариства “Руська бесіда”.

Воював на фронтах першої світової війни. Потрапив у полон. Згодом вчився у Київському музично-драматичному театрі ім.М.Лисенка і працював актором у театрі М.Садовського. В 1919 став одним з організаторів “Нового Львівського театру”, а у 1920 брав участь у створенні драматичного театру ім.І.Франка у Києві. В 1923-26 працював у театрі “Березіль”. В цей час створив ряд яскравих сценічних образів: Джіммі Хіггінс у п'єсі за однойменним романом А.Сінклера, Пузир в “Хазяїні” І.Карпенка-Карого, Лейба в “Гайдамаках” за Т.Шевченком, Задорожний в “Украденому щасті” І.Франка, Блазень у “Макбеті” В.Шекспіра та ін. У 1926-30 працював у кінематографії як актор і режисер, створивши образи Миколи Джері. Тараса Трясила, Т.Шевченка, Сашка-музиканта в однойменних фільмах. У 1930-36 Б. знову активно працює в “Березні”. В 1936-54 - актор і режисер Київського театру ім. І.Франка, багато знімався в кіно. Режисерські роботи Б.: кінофільм “За стіною” (1928), вистави “Назар Стодоля” (1942), “Наталка Полтавка” (1953) та ін.

ВАГИЛЕВИЧ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ (2.9.1811-10.6.1866) - український поет, філолог, фольклорист, громадський діяч. Н. в с. Ясенів-Горішній на Станіславівщині, (тепер Івано-Франківська обл.) в сім'ї священика. Закінчив львівську духовну семінарію. В. разом з М.Шашкевичем і Я.Головацьким був одним з засновників “Руської трійці”. Співавтор “Русалки Дністрової” (1837), в якій опубліковані пройняті патріотичними мотивами поетичні твори “Мадей”, “Жулин і Калина” (1837) та зібрані ним народні пісні з передмовою “Предговор к народним руським пісням”. Переклав на українську мову “Слово о полку Ігоревім”, давши науковий коментар. В 1848 перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, видав газету “Щоденник руський” (1848), зазнавши переслідувань під час революції 1848 в Австрії, відійшов від громадсько-політичного життя. Помер і похований у Львові.

ВАДОВИЦІ - місто в Польщі, на території Краківського воєводства. В 1919-20 у В. знаходився концентраційний табір для українців з Галичини. У таборі перебувало близько 15 тис. чоловік, з яких 1,5 тис. померло від тифу. Згодом у В. знаходився табір для інтернованих бійців Армії УНР.

ВАЗА (Васа) -династіякоролів Швеції (1523-1654) і Польщі (1587-1668).3асновану шведським дворянином Вазою, який очолив народну боротьбу проти датського панування і був оголошений королем під іменем Густава I. Найвідоміші представники династії у Швеції: Густав 1 (1523-60), Ерік XIV (1560-68), Густав II Адольф (1611-32), у Польщі - Сигізмунд III, син Йогана II Шведського і Катерини Ягелонки, дочки польського короля Сигізмунда І Старого. З обранням в 1592 Сигізмунда III шведським королем була встановлена особиста унія між Польщею і Швецією, яка проіснувала до 1599; Владислав IV (1632-48), Ян II Казимир (1648-68). За правління династії В. у Речі Посполитій в Україні вибухнули національно-визвольні повстання під проводом К.Косинського, С.Наливайка, М.Жмайла, Г.Федоровича, Павлюка та ін., відбулась національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, в результатів якої була встановлена українська держава - Гетьманщина.

ВАЛУЄВ ПЕТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ (22.9 (4.10).1815 - 27.01 (8.2).1890) - російський державний діяч, граф. В 1853-58 - курляндський губернатор, а в 1858-61 -директор департаменту міністерства державного майна. В 1861 призначений на пост міністра внутрішніх справ. Шестирічне управління В. міністерством відзначалось жорстоким придушенням національно-визвольного руху поневолених народів Російської імперії, в першу чергу українського. В., який стояв на позиціях агресивного російського великодержавного шовінізму, відомий своєю заявою, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. Підготував Валуєвський циркуляр 1863. Залишивши пост міністра внутрішніх справ (1868), В. продовжував займати відповідальні посади в державному апараті. В 1870 В. став ініціатором запровадження загальної військової повинності. В 1872-79 - міністр державного майна, з 1879 - голова Кабінету міністрів. З 1881 - у відставці.

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР 1863 - таємне розпорядження російського уряду від 20.7.1863 про заборону друкування книг українською мовою. Автором В.Ц. був міністр внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєв, відомий своєю заявою, що “ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. Циркуляр забороняв друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярні та релігійні видання. Фактично припинилося друкування і української художньої літератури. Наступним кроком російської влади, який ще більше посилював національне гноблення і русифікацію українського народу, став Емський акт 1876.

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) - літературна організація в 1925-28 в Україні. ВАПЛІТЕ стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був М.Хвильовий, який висунув лозунг “Геть від Москви”. Членами ВАПЛІТЕ були М.Яловий, О.Слісаренко, А.Любченко, М.Бажан, О.Досвітній, Г.Епік, М.Йогансен, О.Копиленко, Ю.Смолич, П.Тичина, Ю.Яновський, І.Сенченко, І.Дніпровський, Г.Коцюба та ін. В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал “ВАПЛІТЕ”. Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М.Хвильового “Вальдшнепи”. Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена “самороз-пуститися”. Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі “Літературний ярмарок” (1928-29) і організації “Політфронт”.

ВАРВАРИ СВЯТОЇ ЦЕРКВА - українська греко-католицька церква у Відні, осередок української громади Австрії. В 1774-84 при церкві існувала греко-католицька семінарія -Барбареум. При парохії знаходиться цінний архів.

ВАРИВОДА АНТІН (10.1.1869-12.3.1936) -український військовий діяч, полк. Української Галицької Армії, Н. в Сереті на Буковині. 16.3. - 30.9.1916 - комендант Легіону Українських Січових Стрільців. Учасник українсько-польської війни 1918-79. В серпні 1920 В. був призначений командиром табору для полонених галичан у м.Ліберці (Чехо-Словаччина). Помер у Відні.

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР 1920 - угода між Українською Народною Республікою і Польщею, укладена у квітні 1920 у Варшаві; 3 листопада 1919 у Варшаві українська дипломатична місія (А.Лівицький - голова; С.Витвицький - заступник голови, представник ЗО УНР; згодом вийшов зі складу делегації) вела переговори з польською стороною про створення єдиного протибільшовицького фронту. 21.4.1920 міністром закордонних справ УНР А.Лівицьким і керівником Я.Домбським було підписано політичну і торговельно-економічну конвенцію. За умовами договору польський уряд визнавав незалежні Української Народної Республіки та Директорію УНР на чолі з Головним Отаманом С.Петлюрою як верховну владу в державі; українсько-польський кордон було визначено по лінії, яка проходила по р. Збруч, далі в пн.-сх. напрямку до Вишгородка, ще далі на схід від Здолбунова, вздовж східної межі Рівненського повіту до р. Прип'яті. Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України; гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського -в Україні. Складовою частиною В.д. була військова конвенція підписана 24.4.1920 українським ген. В. Сінклеромта представником польського воєнного відомства Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України. Умови В.д., зокрема. офіційне визнання УНР анексії Польщею Галичині, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя. Посяння і Холмщини привели до суттєвих розходжень серед українських політичних сил. Проти В.д. рішуче виступив закордонний (екзильний) уряд 3ахідно-Української Народної Республіки та все українське населення окупованих Польщею в 1918-19 українських земель. Труднощі польсько-радянської війни 1920 змусили польський уряд визнати УСРР і укласти з нею Ризький мирний договір 1921, фактично ліквідувавши наслідки В.д.

ВАРШАВСЬКИЙ ПРОЦЕС 1935-36 - один з найбільших політичних судових процесів проти ОУН у Західній Україні в період її окупації Польщею. Відбувся 18.11.1935 -13.1.1936 у Варшаві. На лаві підсудних знаходились С.Бандера, М.Лебідь, Д.Гнатківська, Я.Карпинець. М.Клими-шин, Б.ПІдгайний, І.Малюца, Я.Чорній, Є.Качмарський, Р.Мигаль, К.Зарицька і Я.Рак. Ув'язнених було звинувачено у приналежності до Організації Українських Націоналістів, підготовці замаху і вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі - С.Перацького. Матеріали слідства містили 25 томів (близько 10 тис. сторінок). Значна увага в акті обвинувачення, який складався зі 102 сторінок, приділялася висвітленню діяльності ОУН в Польщі та з'ясуванню ролі литовського уряду у фінансуванні ОУН та її Проводу. В ході судових засідань всі підсудні, окрім Р.Мигаля, відмовились давати показання польською мовою. Це саме під час процесу зробила більшість українських свідків, за що були засуджені судом до короткотривалих термінів ув'язнення. Захисниками підсудних на В.п. були відомі українські адвокати В.Горбовий, Я.Шлапак, Л.Ганкевич, О.Павенцький. 13.1.1936 на підставі фактично сфабрикованих зізнань були засуджені С.Бандера, М.Лебедь і Я.Карпинець до смертної кари, з заміною, у зв'язку з амністією, на довічне тюремне ув'язнення; М.Климишин і Б.Підгайний - на довічне тюремне ув'язнення; Д.Гнатківська на 18 років тюрми; І.Малюца, Р.Мигаль і Я.Чорній -на 12 років тюрми; КЗарицька - на 8 років; Я.Рак і Я.Чорній - на 7 років. Всі підсудні сприйняли вирок з великою гідністю. Мужня поведінка ув'язнених членів ОУН вразила навіть польську громадськість і змусила в дечому переглянути своє ставлення до українського національно-визвольного руху у Польщі. Наприклад, газета польських радикальних народовців “Просто з Мосту” в ті дні писала: “... ми мусимо розуміти і цінити героїчне зусилля українського народу, який протягом сотень років не має своєї державності, що його русифікують, полонізують, роздирають, а він завжди триває” (продовжує існувати - Авт.). Вирок суду викликав хвилю протестів серед українського суспільства. День вироку оголошений українською громадськістю днем національної скорботи, були відмінені всі урочистості з нагоди Нового року і вивішені траурні прапори.

ВАРЯГИ (від стародавньосканд. - норманські воїни, що служать у візантійських імператорів) -давньоруська і візантійська назва жителів Скандинавії. У Західній Європі. Варяги відомі під іменем норманів. Військові дружини варягів здійснювали завойовницькі походи на Західну Європу і Русь. В 9-11 ст. наймались на службу до руських князів, брали участь у походах на Візантію та в битвах з кочівниками. Варяги виконували також функції княжих послів, займались торгівлею на шляху “з варягу греки”. Значна частина з них сприймала мову і культуру слов'ян і асимілювалась. Вперше згадуються в “Повісті временних літ”, де вміщено розповідь про “закликання варягів”, що стала основою для створення у 18 ст. “норманської теорії” походження Київської держави. Востаннє згадуються у літописі під 1036.

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ПРОКОПОВИЧ (1.4.1867 - 1935) - український громадсько-політичний і державний діяч, історик держави і права, академік Української УАН (з 1918), дійсний член НТШ (з 1911). Чоловік М.Полонської-Василенко. Н. в с.Єсмані Глухівського повіту (тепер с.Червоне Сумської обл.). Навчався на історико-філологічному факультеті Юр'ївського (Тартуського) ун-ту, після закінчення якого працював педагогом, журналістом у Києві. Беручи активну участь в українському національному русі, був членом київської Громади, згодом Товариства Українських Поступовців, співробітником журналу “Кіевская Старина”. В 1905 редагував газету національно-демократичного напряму “Кіевские Отклики”, За що був заарештований і засуджений до однорічного ув'язнення. Після звільнення склав екстерном екзамени в Новоросійському (Одеському) ун-ті за курс юридичного ф-ту Став одним з найактивніших співробітників заснованого в 1907 Українського Наукового Товариства у Києві, редактором його “Записок”. В 1909 обраний приват-доцентом Київського ун-ту св.Володимира. В 1917 призначений куратором Київської шкільної округи, з січня 1918 - член колегії Генерального Суду. Належав до партії кадетів (див. Конституційно-Демократична Партія). В травні 1918 затверджений гетьманом П.Скоропадським міністром освіти і тимчасово виконуючим обов'язки міністра закордонних справ Української Держави. В липні 1918 затверджений президентом Державного Сенату Української Держави. Перебуваючи на посту міністра освіти, В. проводив політику українізації освітніх закладів, став одним з ініціаторів створення Київського Державного Українського Університету і Кам'янець-Подільського Державного Українського Університету, викриття Української Академії Наук. В 1921 обраний президентом Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), але на вимогу більшовицького уряду усунений з посади. В 20-х рр. очолював Комісію по вивченню українського права, редагував її видання. В 1924 засуджений до 10-річного ув'язнення. Згодом амнестований. Автор праць: “До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного устрою” (1894), “Нариси з історії Західної Русі і України” (1916), “Політичні погляди М.Драгоманова” (1912), “Павло Полуботок” (1925), “Територія України в 17 ст.” (1927), “Збірка матеріалів до історії Лівобереженої України в 17 ст.” (1927), “Правове положення Чернігівщини за польської доби” (1928) та ін.

ВАСИЛЕНКО-ВОЛОШ ПЕТРО (1921 -1946) -старшина Української Повстанської Армії, публіцист. Народився на Полтавщині. Член Організації Українських Націоналістів. Учасник партизанської війни проти більшовиків. Редактор підпільного журналу “Лісовик”. Автор збірки віршів “Мої повстанські марші”, репортажів “У боротьбі за волю під бойовими прапорами УПА”. Загинув в бою.

ВАСИЛІАНИ (базиліани) - чернечий орден, створений у 4 ст. у Візантії. Прийняв за основу своєї діяльності статут, складений бл. 362 богословом Василієм Кесарійським (Великим). В 11 ст. почали поширювати свій вплив в Україні. Монастирі чину В. не були пов'язані між собою і підпорядковувались або місцевому єпископові, або, як виняток, Константинопольському Патріархові (право Ставропігії). Після прийняття Берестейської унії 1596 Київський митрополит И.В.Рутський в 1617 об'єднав усі монастирі, які прийняли унію, в одну конгрегацію (об'єднання монастирів, що дотримуються одного статуту -Авт.) - Св.Трійці (т.зв. Литовську). Нова організація чину В. була затверджена папою Урбаном XVII. В 1739 у Львові була створена нова конгрегація. Покрови Богородиці, яка називалась Руською Коронною. В 1743 за розпорядженням папи Венедикта XIV на капітулі (колегії керівних духових осіб - Авт.) української греко-католицької церкви і представників усіх монахів у Дубні було створено чин Св.Василія. Організаційно поділявся на чотири провінції (Литовську, Білоруську, Коронну або Руську, Галицьку) і нарахував бл. 1300 монахів та 44 монастирі. Діяльність чину В. проявилася у заснуванні християнських місій, василіанських шкіл та видавництв. У 18 - поч. 19 ст. василіанські школи, які відзначалися високим рівнем викладання, діяли в багатьох містах України -Барі, Канові, Острозі, Овручі, Супраслі і Угневі. Після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) всі провінції В., крім Галицької, потрапили під владу Російської імперії. В 1839 монастирі чину В. були закриті царським урядом. В період між двома світовими війнами В. розгорнули свою діяльність у Закарпатті. В 30-ті рр. існували 22 монастирі В.. з них - 16 у Галичині (Бучач, Добромиль, Кристинополь (тепер Червоноград), Львів, Перемишль, Золочів та ін.), у Закарпатті - 3, по одному - в Угорщині, Румунії і Канаді. Перед другою світовою війною чин В. мав три провінції: Галицьку, Американсько-Канадську і Закарпатську, та віце-провінцію у Бразилії. Сьогодні діють три провінції: Американська, Бразильська і Канадська та віце-провінція - в Аргентині. Інтенсивно відновлюється діяльність чину В. на західноукраїнських землях. В 1989-92 відновлено діяльність монастирів В. у Львові, Угневі та ін. містах. Сьогодні існують згромадження чину В. римо-католицького обряду в Італії (центр в Гроттаферрата) і Лівані.

ВАСИЛІЙ І МАКЕДОНЯНИН (25.5.836 /за ін. даними - 813/ - 29.8.886) - візантійський імператор (з 867), засновник Македонської династії. Походив з македонських селян. Потрапивши до імператорського двору, став фаворитом Михайла 111,а в 867-співправителем. Убивши імператора, захопив престол. Проводив політику зміцнення центральної влади. Воював з арабами на сході та в Італії. В 867 В.І.М. (за ін. даними Михайло III) вислав у Київську Русь для місіонерської діяльності єпископа і священиків, які заснували тут єпархію. В 875 (за ін. даними -873-74) у Києві побувало посольство від В.І.М., яке домоглося покращення відносин між Київською державою і Візантією. За правління В.І.М., внаслідок зусиль Константинопольського Патріарха Фотія та Ігнатія, спрямованих на поширення християнства, було охрещено частину населення України-Русі.

ВАСИЛІЙ II БОЛГАРОБІЙЦЯ (957-15.12.1025)-візантійський імператор (976-1025) з Македонської династії. В 987-89 за допомогою військ князя Володимира Святославича придушив заколот провінціальної знаті на чолі з Фокою Вардою. Намагаючись забезпечити собі постійну підтримку київського князя Володимира, видав заміж за нього свою сестру Анну. За правління В. II Б. візантійські війська завдали ряд поразок арабам і зайняли частину Месопотамії та Сірії. В 976 -1018 вів надзвичайно жорстокими методами війну з Болгарією (за що і був названий Болгаробійцею), яка завершилась її завоюванням. За В. II Б. Візантія в 1020 приєднала грузинські та азербайджанські землі.

ВАСИЛЬ III ІВАНОВИЧ (1479-1533)-великий князь московський (з 1505), син Івана III Васильовича і Софії Палеолог, племінниці останнього візантійського імператора. На протязі свого панування проводив активну загарбницьку політику, спрямовану на зміцнення Московської держави, розширення її території. Ліквідував останні удільні князівства на землях пн.-сх. Русі: у 1510 - Псковське, близько 1521 - Рязанське, у 1522 Новгород-Сіверське (відвойоване від Великого князівства Литовського у 1503). Вів постійні війни з Кримським та Казанським ханствами, а також, з Великим князівством Литовським від якого прагнув відвоювати українські та білоруські землі. Вважав їх своєю родовою власністю. У 1519 заявив послам Римського Папи Льва X, що Києвом та ін. українськими землями великий князь литовський володіє “неправдою”, а Москва прагне не чужих, а своїх земель. У зв'язку з цим, російська історіографія оцінює В.ІІІ і як “борця за російську народність і православну віру” (В. Ключевський).

У 1506 після смерті великого князя литовського Олександра (1492-1506), В.ІІІ І добивався обрання на литовський великокняжий перстол, але невдало. Намагаючись добитися зміцнення свого впливу на українських землях, у 1508 підтримував повстання князя Глинського проти литовців. Надав йому незначні військові загони, які діяли на власний розсуд, здобуваючи для Москви білоруські міста, і жодної допомоги повстанцям не надали.

В ході війни з Литвою, війська В.ІІІ I у 1511 здобули м. Смоленськ, але зазнали поразки від загонів князя Острозького. Однак, у 1514 московським військам вдалося відвоювати Смоленськ і включити його до складу Московської держави.

У внутрішній політиці, опираючись на підтримку православної церкви, В.ІІІ I намагався обмежити вплив знатних княжих та боярських родів, ліквідувати їх імунітетні права і припинити зростання їхнього землеволодіння. Ці заходи викликали незадоволення предствників аристократії. У 1525 за виступ проти великого князя було страчено І.М.Берсень-Беклемишева, тоді ж засуджено Максима Грека (1525,1531) та В. Патрикеева (1531). Ряд заходів В.ІІІ І були спрямовані на підпорядкування церкви великокняжій владі. У 1521 за відмову взяти участь у війні з удільним князем Василем Івановичем Шемячичем було заслано митрополита Варлаама. В.ІІІ I був одружений з О. Глинською, племінницею князя М. Глинського. Від цього шлюбу народився майбутній цар Іван Грозний (1530-1584).

ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ (7.(19).10.1854-24.9.(7.10)1917) - видатний український живописець. Н. в м. Ізюмі (тепер Харківська обл.). В 1876-85 навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв у М.Клодта й В.Орловського, а з 1886 - удосконалював свою майстерність у Франції. Італії, Великобританії. З 1888 жив у Харкові. Був одним із провідних членів Українського Архітектурно-Мистецького товариства, яке відігравало значну роль у мистецькому житті Слобідської України. Багато творів В. присвячені героїчному минулому українського народу - “Сутичка запорозців з татарами” (1892), “Козак в степу” (бл.1905), “Запорожець на розвідці”, “Похід козаків” (1917) та ін. В. автор численних пейзажів (“Весна в Україні”, 1883: “Козача левада”, 1893; “Дніпровські плавні”, 1896) та жанрових картин (“Козак і дівчина”, 1894; “Ярмарок у Полтаві”, 1912 та ін.). Разом й М.Самокишем і Д.Явор-ницьким створив альбом “З української старовини” (1900) та “Мотиви українського орнаменту” (1912).Твори В. зберігаються в музеях Києва, Харкова, Одеси, Сум, Москви та ін. міст.

ВАСИЛЬКО МИКОЛА (1868 -1924) - відомий український громадсько-політичний діяч, дипломат. Н. на Буковині. Володів незначними земельними маєтностями. Брав активну участь у суспільно-політичному житті Буковини. Належав до місцевого відділу Української Національно-Демократичної Партії. В 1898, 1907 і 1911 обирався депутатом австрійського парламенту та буковинського сойму. Став одним з ініціаторів створення Вільнодумного союзу в соймі при підтримці якого вирішувались деякі насущні проблеми національно-культурного життя буковинських українка (зокрема, викриття української гімназії у Вижниці. 1908). Будучи одним з найвпливовіших українських депутатів Палати Панів (сенату) і заступником голови Українського Клубу віденського парламенту, рішуче відстоював національні інтереси українського населення Галичи і Буковини. З серпня 1914 входив до складу Головної Української Ради, а з 1915 -член Загальної Української Ради, разом з Є Петрушевичем, Л. Бачинським, М. Ганкевичем був заступником голови президії ЗУР К.Левицького. В 1915-16 став організатором Гуцульсько-Буковинського Легіону. В роки першої світової війни виступив прихильником т.зв. австро-угорської концепції, яка передбачала у випадку перемоги Четверного союзу відновлення

Галицько-Волинської держави (Волинь і Поділля мали увійти до її складу) як національно-автономного краю Австро-Угорської імперії. Користуючись авторитетом в австрійських урядових колах, сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру 1918 та укладення таємного протоколу між УНР і Австро-Угорщиною, за яким західноукраїнські землі виділялись в окремий коронний край. В жовтні 1918 увійшов до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР. В 1918-1920 В. був дипломатичним представником Західноукраїнської Народної Республіки В Австрії, а в 1920-24 - послом Української Народної Республіки у Швейцарії і в Німеччині.

ВАСИЛЬКО РОМАНОВИЧ (бл. 1203 - бл. 1269) - волинський князь, син засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславовича. Після смерті батька (1205) разом з матір'ю та старшим братом Данилом перебував у Польщі та Угорщині. У 1209 одержав Берестейське удільне князівство, згодом став правити у Безі, а з 1213, у Кам'янці над Горинню. Разом з Данилом Романовичем Галицьким управляв також Тихомлем та Перемишлем, а з 1215 і Володимиром-Волинським. Обидва Романовичі вели спільну боротьбу за об'єднання всіх уділів Волинського князівства, яка успішно закінчилась у 1234. Після остаточного утвердження Данила Романовича у Галицькому князівстві (1238) В. Р. продовжував управляти Волинню. Обидва брати проводили спільну політику, між ними не було непорозумінь. 17.8.1245 вони спільно розгромили війська польських і угорських загарбників та загони галицьких бояр у битві під Ярославом. Після смерті Данила В. Р. став главою династії Романовичів.

ВАСИЛЬКО РОСТИСЛАВИЧ (р.н. невід. -1124) - князь теребовльський (1084 -1124). Син засновника галицької княжої династії Ростислава Володимировича. У 1084 разом з братами Рюриком та Володарем укріпився на галицьких землях. Тут утворилися Перемишльське, Звенигородське та Теребовельське князівства. У останньому правив В. Р. Вів війни з київськими та волинськими князями, які прагнули не допустити відокремлення Галичини. У 1097 брав участь у Любецькому з'їзді князів, Після його закінчення був підступно схоплений і за наказом київського князя Святополка Ізяславича -осліплений у с. Звенигороді (біля Києва). У 1099 В. Р. разом з братом Володарем розгромив загони київського та смоленського князів у битві на Рожному полі (на зх. від м. Золочева на Львівщині). У цьому ж році на р.Вігор (недалеко від Перемишля) за допомогою половецького хана Боняка Ростиславичі завдали поразки угорському війську на чолі з королевичем Коломаном. Спільно з половцями та іншими руськими князями В. Р. здійснив кілька походів на Польщу.

ВАССИЯН ЮЛІАН (12.1.1894-1953) -український політичний діяч, ідеолог Організації Українських Націоналістів. Учасник першої світової війни, старшина Українських Січових Стрільців. Брав участь в українських національно-визвольних змаганнях у 1917-21. В середині 20-тих років поряд з С.Охримовичем, І.Габрусевичем, Д.Кравцівим, В.Диденком став організатором і провідним членом перших молодіжних націоналістичних організацій “Групи Української Державницької Молоді” та “Групи Української Національної Молоді”. В 1927-28 займався підготовкою Конференцій українських націоналістів у Берліні і Празі. В лютому 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів, В., будучи обраний заступником голови Конгресу, виступив одним з засновників ОУН, був обраний членом та ідеологічним референтом Проводу Українських Націоналістів. Співпрацював у періодичних виданнях “Розбудова нації”, “Український голос” та ін. Під час процесу “Конгре-сівців”, який польська влада влаштувала над шістьма учасниками Конгресу Українських Націоналістів у Відні, засуджений до 4 років тюрми. В. багато років був в'язнем польських і німецьких таборів. В післявоєнний час жив на емігрант У США. Помер і похований у Чікаго. В. написав ряд праць, в яких виклав і розвинув ідейні засади українського націоналізму: “До головних засад націоналізму” (1928), “Ідеологічні основи українського націоналізму” (1929), “Змаг основ” (1940).