Система організаційних, економічних, інженерно-технічних,соціальних та морально-психологічних заходів формуванняраціональної моделі охорони навколишнього середовищана мікрорівні

Планове регулювання економіки на основі наукового піз­нання процесів, що розгортаються на ринку, передбачає едність плану і риску. Ці поняття поступово набувають єдиного еконо­мічного змісту, отже, плани повинні бути пристосовані до ринку [76, с. 51].

В Україні, у період переходу до ринку, коли ринковий механізм ще не діє, виробництво виявилося штучно відірваним від свого звичайного комплексу, який природно завершується на ринку. Прагнення до того, щоб будь-якими засобами виконати доведений «зверху» план, відпало.

Україна ще позбавлена власної моделі економіки, а згідно з цим випливає, що в ній немає ще чіткого уявлення про вико­ристання природних ресурсів і збереження довкілля. Отже, при появі нових підприємств або при відновленні роботи раніше діючих, навколишнє середовище стане знову перевантаженим забруднюючими речовинами. Функції управління охороною навколишнього середовища маютъ здійснюватись на основі методу управління. У прийнятій структурі методи управління поділяються на адміністративні, економічні, організаційні і правові.

До адмінстраційних методів відносять вплив вищого органу на підлеглу йому організацію, підприємство, фірму за допомо­гою адмінстративних актів, котрі мають обов’язкову силу.

Економічні методи передбачають планування, матеріальне стимулювання з урахуванням планових стимуляторів (податків, пільг, штрафів тощо), використання дій ринкового механізму, ціноутворення та інше. До основоположних методів економіч­ного управління і регулювання розвитку народного господар­ства відноситься організація планування і розробка плану. Основою організації планування є закон вартості. Це один із об’єктивних законів, що управляє економікою і пізнанням людства [76, с. 51]. Незважаючи на те, що він діє протягом тися­чоліть, вивчено його ще дуже поверхово, особливо – у постійно мінливих умовах. Напевно, це одна із причин того, що закон цей використовується недостатньо в інтересах прискорення еконо­мічного розвитку.

Планове регулювання економіки, зокрема природокористу­вання, потрібне для того, щоб зберегти найекономічніший спо­сіб господарювання у тих видах діяльності, які не дають при­бутків сьогодні, але гарантують їх швидке зростання у майбут­ньому. Важливе місце у виришенні цих питань займають плани-прогнози, які повинні базуватися на глибоких наукових обґрунтуваннях. Ринок і план, наукове прогнозування – це єдністъ суперечностей, які рухають розвиток суспільства. Провідним і визначальним має бути державне планування.

У системі організації охорони природного середовища на підриємствах повинні діяти правові методи управління охоро­ною навколишнього середовища. Саме правові методи управлін­ня природним середовищем на підриємствах стримують розба­зарювання матеріальних ресурсів. Це один із видів органі­заційного контролю на підприємствах.

Організація і планування робіт для вдосконалення конкрет­них досягнень науково-технічного прогресу, спрямованого на збереження навколишнього природного середовища в різних галузях промисловості, мають специфічні особливості. Однак загальними задачами технічної підготовки природоохоронної діяльності на будь-якому підприємстві (фірмі) з різною формою власності і галузевого підпорядкування мають бути:

1. Якнайшвидше перепрофілювання підприємства на випуск вітчизняної конкурентноздатної і екологічно чистої продукції з урахуванням позитивного впливу цих підприємств на довкілля (у вирішенні цього питання повинно бути рішуче втручення держави).

2. Створення служб маркетингу, які б тримали в полі зору процес раціонального використання і відновлення природ­них ресурсів.

3. Розвиток мотивації на підприємствах (фірмах) з питань раціонального використання природних ресурсів і збереження довкілля.

4. Вдосконалення інвестицій для раціонального використан­ня природних ресурсів підприємствами з різною формою власності.

5. Забезпечення технічного прогресу створення нових конст­рукцій машин і обладнання природоохоронного призначення.

6. Створення і вдосконалення нових технологічних процесів з більш високим рівнем механізації, автоматизації, а також з більш повним використанням природних ресурсів, зменшення відходів

7. Застосування нових видів і покращання традиційної сиро­вини і матеріалів, що використовуються з такими властивос­тями, які віповідають екологічним вимогам.

8. Розробка науково-обґрунтованих технічних норм витрат сировини, палива, енергії, природних та інших матеріальних ресурсів з урахуванням вимог охорони природи.

Розв’язування цих задач повинно бути тісно пов’язано з ви­конанням директивних завдань з охорони природи, які ви­даються міністерствами, регіональними органами (міськвикон­комами, обласними та районними державними адміністраціями), інспекціями тощо.

Формування раціональної моделі охорони навколишнього середовища – це створення комплексу дійових підходів на підприємствах при єдності живої праці з перетворенням природ­них ресурсів у матеріальні елементи виробництва за умови, що передача природі перетворених природних ресурсів, у вигляді відходу виробництва, не повинна мати істотного шкідливого впливу на довкілля.

Ядром організаційно-економічного механізму в збереженні природного середовища є система стимулів, які формують спонукальні мотиви до підвищення ефективності природоохо­ронних заходів, що мають бути розроблені на підприємствах. Кінцеві результати виробничої діяльності при випуску продукції повинні виражатися у зменшенні викидів у атмосферу, скидів у водойми із зменшенням відходів виробництва Всі валові викиди і скиди повинні задовольняти вимогам державним санітарним правилам охорони атмосферного повітря населених місць ДСП 201-97. Це буде «показником приладу», що вимірює ефективність організаційно-економічного механізму в приро­докористуванні.

Виходячи із сказаного, організаційно-економічний механізм охорони навколишнього природного середовища можна визна­чити як систему формування мети і стимулів, що дають змогу перетворювати у процесі трудової діяльності рух (динаміку) природних ресурсів, що використовуються для створення про­дукції і який би (рух) не впливав на рівновагу природного середовища.

Для створення загальної оргагазаційної моделі необхідно виділити агреговані цілі: міжнародне ствробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища; виконання ви­мог Закону України про охорону навколищнього природного середовища; регулювання процесу використання природних ре­сурсів; забезпечення еколопчної безпеки в регіонах.

Усі цілі є динамічними, взаємопов’язаними за часом і засо­бами досягнення.

По-перше, біосфера для всього людства є спільною, а тому збереження природного середовища є спільним завданням усіх держав і народів Планети. Тому не тільки сама держава, а і підприємства чи фірми повинні бути зацікавленні у вдоскона­ленні нових досягнень по збереженню довкілля і зоріентованого на кінцевий результат виробничої діяльності.

По-друге, діяльність підприемств і фірм повинна бути зоріен­тована на дотримання вимог Закону України про охорону навко­лишнього природного середовища. На підриемствах і фірмах повинні бути здійснені реорганізаційні заходи на підприемствах по створенню екологічного маркетингу, природоохоронних лабораторій, економічних природоохоронних підрозділів для здійснення економіко-екологічних обгрунтувань заходів по збе­реженню природного середовища. Необхідно визначити заходи щодо удосконалення моніторингу, розробки і перегляду норм гранично допустимих концентращй (ГДК) забруднюючих речо­вин. Всі ці заходи необхідно відносити до організаційних і адміністративних методів управління охороною природного середовища.

По-третє, щоб зберегти рівновагу у природному середовищі, держава повинна здійснювати чітке регулювання у використанні природних ресурсів і домагатися компенсування витрачених природних ресурсів шляхом іх відтворення.

Четверта вимога до підприємств або фірм передбачає еколо­гічну безпеку, вони повинні відповідати за належну якість атмосферного повітря та стоків, які зливаються у водойми. Підприємства (фірми) повинні здійснювати заходи щодо вико­ристання дощових та талих вод, очищати їх і використовувати для відтворення біологічних ресурсів.

Формування організаційного еколого-економічного механіз­му, який би відповідав сформульованим чотирьом вимогам, дозволить підвищити ефективністъ господарювання в галузі природного середовища і, отже підвищити конкурентноспро­можність підприємств.

Відповідно ж до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна ґарантувати такий рівень життя, який враховує забезпечення людей житлом, одягом, медичним обслу­говуванням, чистим повітрям, смачною питною водою, родю­чими землями тощо.

На сьогодні абсолютно точно доведено безпосередню залеж­ність здоров’я населения тієї чи іншої території від якості навколишнього середовища. Вчені слушно вважають, що до факторів, які впливають на рівень здоров’я людини, відносяться: спосіб життя, генетична спадковість, забруднення навклишнього сереловища і медичне обслуговування. Математичиу модель у абстрактному вигляді такого впливу на здоров’я людини можна подати у такому вигляді:

(3.19)

де S – рівень здоров’я людини;

L, Y, Z, Ме – відповідно фактори: спосіб життя, генетичний фактор, фактори забруднення навколишнього середовища, медичні екологічні фактори.

Безумовно, це складна проблема, тому нею повинні займа­тисъ науково-дослідні організації.

Cоціоекосистеми є надзвичайно складними. Кожна з них склдадається з двох основних підсистем – природної та соціаль­но-економічної, до якої входять підсистеми нижчого рівня: природна – з абіотичної та біотичної, а соціально-економічна – із підсистеми населення та господарства. У свою чергу, названі підсистеми містять компоненти: природна – гірськи породи, рельєф земної поверхні, ґрунти, рослинність, тваринний світ, поверхневі та підземні води, атмосферне повітря, а соціально-економічна: людське населення, житлові, промислові, інженер­ні, комунікаційні, господарськи та інші антропогенні об’єкти. Крім того, кожна соціоекосистема складається з різноманітних геоеосистем, у яких той чи інший вид господарського вико­ристання території накладається на певну геосистему.

Соціоекосистеми належать до класу динамічних систем. Їх підсистеми та компоненти безперервно змінються і взаємодіють. Кожен компонент соціоекосистеми характеризується комплек­сом показників, що відображують часову і просторову можли­вість його властивостей. Ці показники є чинниками, які впли­вають на динамічну рівновагу соціоекосистем, і одночасно індикаторами, що відображають загальний стан соціоекосистем і допомагають суспільству цілеспрямовано здійснювати свої регулюючі функції. Нормальні функціонуючі соціоеэкосистеми перебувають у стані динамічної рівноваги, за допомогою якої обмін речовинами і енергією між суспільством та природою органічно «вписується» у природний кругообіг. Отже, у системі зберігається загальний речовинно-енергетичний баланс.

Метою оптимальної функциональної структуризації соціо­екосистем є формування в них якісно нового природно-окуль­туреного середовища, що гармонійно поєднує природні та антропогенні об’екти і задовольняє матеріальні, санітарно-гігієничні, рекреаційні та естетичні потреби населеяня. Ця мета повнісю відповідає основному завданню соціоекології – гармо­нізації взаємовідносин між людськким суспільством та навко­лишнім середовищем.

Професор Г. О. Бачинський [154, с. 45] справедливо вважає, що оптимальної функцюнальної структуризації, будь-якої соціо­екосистеми, неможливо досягти без попереднього створення її матеаматико-картографічної моделі, яка б відбивала стан при­родних та соціально-економічних компонентів і на якої можна було б програвати різні варіанти розвитку соціоекосистеми для вибору найбільш оптимального. Такі моделі можуть створю­ватись за допомогою розробленого і успішно опробованого на Львівщині у 1980–1985 рр. методу математико-картографічного моделювання соціоекосистем, що дає змогу узагальнювати географічні, біологічні, геологічні, педагогічні, демографічні, соціально-економічні та інші результати досліджень соціоеко­систем і модулювати як цілісні об’єкти.

Всім добре відомо, що вода і чисте повітря – це природні ресурси, яки є першочерговими в остальному забезпеченні життедіяльності людей і всіх живих істот на Землі. Тобто це суспільні ресурси, які створюють суспільні соціальні блага.

Процес переходу до ринкової економіки в Україні супрово­джується виникненням сили - силеної специфічних соціальних проблем. До всіх інших проблем додається і проблема еколо­гічної кризи. Тобто, забруднюється атмосферне повітря вики­дами як стаціонарними, так і пересувними джерелами викидів. Все це потім осідає на водойми, землю і рослинність. Прісна питна вода витрачається для різних виробничих потреб нееко­номно, повертається до довкілля у забрудненому стані, а через це люди вживають неякісну воду, що веде до багатьох захво­рювань. Від забруднень водоймищ зменшується кількість риб­них запасів, біологічних ресурсів тощо.

На розвиток індивіда, як біологічного явища вагомо впливає ступінь екологічної безпеки [138]. На думку професора С. В. Мочерного, остання у свою черту залежить від рівня розвитку технологічного способу виробництва. Це зумовлено тим, що більшість галузей промисловості України ґрунтувались на застарілому технологічному способі виробництва, насам­перед машинному, на породжених ним екстенсивних методах економічного прогресу. Щорічні витрати нашої держави від використання нераціонального природокористування і майже тотального забруднення навколишнього середовища складають 20 % національного доходу і є одним із найбільших у світі. Тому орієнтація на розширення металургійної промисловості з використанням застарілих методів виплавки сталі, чавуну є згубною для довкілля.

Екологічна небезпека нашої держави, значною мірою, успад­кована від колишнього СРСР, оскільки, займаючи 2 % територій, цієї імперії на ній було зосереджено 25 % всього промислового потенціалу і аналогічну кількість забруднення природного сере­довища Союзу. Проте, після проголошення незалежності Украї­на, втративши більшу частину колишніх дешевих енергоносіїв, продовжує, як зазначалось, нарощувати архаїчну для неї струк­туру виробництва, майже нічого не робить для трансформації ресурсів і енергозатратної економіки.

З метою послаблення екологічної небезпеки держави необ­хідно:

- розробити науково обґрунтовану екологічну політику, що ґрунтується на органічному поєднанні принципів економічності; гуманізація та екологізація нової техніки та технології, анало­гічних критеріїв розміщення продуктивних сил, проведення реконструкцій та технічного переозброєння існуючих підпри­ємств з урахуванням названих принципів та критеріїв;

- впровадження еколого-безпечних, ресурсо- і енергозбе­рігаючих технологій в усіх галузях, що підлягають структурній перебудові з цією метою слід активно використовувати держав­ні (в поєднанні економічних та адміністративних) важелі регулювання економіко-екологічних відносин.

Перепрофілювати екологічно шкідливі техногенно небезпеч­ні виробництва, вилучити з виробничого процесу вироби та матеріали, шкідливі для людини та навколишнього середовища.

Технології виробничих процесів, що мають зберігати дов­кілля в соціології, називають екологічною технологією. Еколо­гічна технологія покликана розробляти на основі вивчення взаємодії суспільного виробництва з навколишнім середовищем екологічно-безпечні прийоми та засоби інженерно-господар­ської діяльності людей.

До основних прикладних завдань екологічної технології належать:

- розробка ефективних засобів очищення промислових, комунальних та тваринницьких стічних вод, промислових та транспортних викидів у атмосферу;

- розробка маловідходних та екологічно чистих технологій;

- розробка засобів утилізації відходів.

Для прикладу зазначимо, що особливо отруйними є важкі метали, які за ступенем шкідливого впливу можна розмістити у такому порядку: ртуть, сурма, свинець, кадмій, хром, кобальт, нікель, цинк, алюміній. Вміст їх у водах, що надходять до очищення, суворо

обмежений. Найчастіше вони уловлюються локальними уста­новками. Стічні води, в яких є феноли (фенол, О-кизол, М-кре­зол), ефективно очищаються озонуванням. Багато стічних вод доводиться спалювати, бо інакше їх неможливо знешкодити, за винятком тих, що вміщують берилій, кадмій, ртуть, винець, цинк, оскільки останні разом з димом можуть потрапити в атмосферу.

Найбільш отруйні рідкі відходи переводять у глибокі гори­зонти, ізольовані від водоносних пластів. Для цього викорис­товують старі шахти, рудники, штольні. Не менш складною є проблема очищення газових викидів у атмосферу. Здебільшого промислові та транспортні вихлопні гази передаються по трубо­проводах, які повинні обладнуватися відповідними газопило­очистними пристроями. Вибір методу очищення залежить від природи вловлюваної речовини.

Очищення повітря від газових шкідливих домішок здійсню­ється трьома способами: абсорбцією та хімічним перетво­ренням.

Для очищення від твердих домішок гази пропускають через спеціальні камери, в яких за допомогою гравітаційних, електро­статичних, термічних відцентрових або інерційних сил частини відділяються з газового потоку. Щоб досягти високої якості очищення забруднення повітряних потоків, що виділяються при здійсненні технологічних процесів, доцільно використовувати комбінації з двох-трьох способів. Спочатку має здійснюватись грубе очищення, при якому вилучаються великі частинки, потім – тонке, при якому вилучаються дрібні пилуваті частинки. Мокре очищення, або промивання, є різновидом інерційного. Електричне очищення базується на електричному притяганні частинок до зарядженої поверхні. Воно здійснюється в електро­фільтрах, де зарядження та осадження частинок відбуваються одночасно. Цей спосіб широко використовується в цементній промисловості та в теплоелектростанціях (ТЕС) для очищення великих об’єктів газів.

Треба зазначити, що мокре очищення газів інколи буває економічно не виправданим із-за значної витрати води та електроенергії.

Для більш високої ефективності очищення відхідних газів, у тому числі з використанням двох-трьох способів у техноло­гічних процесах, нами запропоновано фільтри із текстурованого волокна, які підлягають багатократній регенерації. Такі фільтри високоефективні, довгострокові, прості в експлуатації та не вимагають значних витрат на їх експлуатацію. Такі фільтри відносяться до сухого способу очистки забруднених газових потоків.

На основі цих досліджень були розроблені конструкції фільтруючих установок, які вдосконалені у машинобудуванні, де відбуваються такі технологічні процеси, як зачистка відливок абразивами. Ці установки можуть бути застосовані у техноло­гічних процесах будівельної індустрії, харчової промисловості і давати економічний прибуток у результаті повернення улов­леного продукту у технологічний цикл.

Рамні фільтруючі установки нами вдосконалені у ливарному виробництві для очистки відхідних газів від сталеливарних печей типу ДСП-1,5 [183, c. 40–42]. Ступінь очистки газів від пилу визначається такою функціональною залежністю:

(3.20)

де Z – навантаженість на фільтр повітрям м³/(м² × хв);

M_y – питома маса волокна елемента, кг/м²;

S_H – щільність намотаних жмутиків волокна елемента, шт. на 10 мм довжини;

G – уловлена кількість волокном елемента пилу, г/г, волокна елемента;

F – ступінь стиснення фільтруючого шару волокна елемента (безрозмірна величина).

Від вдосконалення фільтру вказаного типу покращились обставини на території санітарно-захисної зони (соціальний ефект) і крім того цього можна отримати економічний ефект близько 151 тис. грн.

Методи очищення забруднення стоків та газових викидів дуже дорогі. При цьому незначне підвищення ефективності їх вимагає багаторазового збільшення витрат. Так, вартість ефект­рофільтрів для очищення газів теплової енергетики від пилу при збільшенні ефективності від 90 % до 99 % і 99,9 % зростає у співвідношенні 1: 2: 4. Тому, хоч можливості очисної техно­логії ще не вичерпано, їй у технологічних заходах, спрямованих на гармонізацію взаємодії суспільства та природи, не може належати провідна роль.

Значно перспективнішими є заходи, спрямовані на зменшен­ня або й повну ліквідацію шкідливих відходів, що забруднюють навколишнє середовище. Адже багато відходів і кінцевих продуктів сучасного виробництва не лише хімічно або радіоак­тивно забруднюють навколишнє середовище, але є джерелами його механічного забруднення, тому, що не розкладаються природними біохімічними процесами на елементарні сполуки і через це не включаються у природний кругообіг речовин.

Виробничі технологічні процеси можна поділити на замкнуті і незамкнуті. Для замкнутих характерна відсутність обміну речовин із зовнішнім середовищем. Стосовно технологічної операції це можна розуміти як процес, у якому відсутні викиди твердих, рідких і газоподібних речовин – відходів. Незамкнута технологічна система має органічні зв’язки із зовнішнім середо­вищем, від якого вона отримує вихідну сировину та енергію і в яке віддає готову продукцію та викидає відходи. Сучасна техно­логія виробництва в основному є незамкнутою, яка нераціональ­но використовує природні ресурси і має значні відходи. Вдос­коналення технології виробництва і прагнення наблизити техно­логічний процес до замкнутої системи є головним завданням вирішення проблеми раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища [154, с. 50–75].

Практична реалізація даного напрямку пов’язана з пошуком нових джерел сировини для виробництва безвідхідних за своєю суттю нових технологічних процесів, нових видів продукції. Дуже важливою у цьому напрямі є розробка нових матеріалів із заздалегідь визначеними властивостями і заміни ними тради­ційних матеріалів, які потребують багатостадійної технології одержання і їх обробки. Для цього потрібні принципово нові технології, які ґрунтуються на нових відкриттях і вимагають цілком нової техніки.

Деякі автори не без підстав вважають [154, с. 55–130], що в недалекому майбутньому будуть розроблені такі технології, що базуватимуться на зміні властивостей матеріалів і їхніх струк­тур на рівні молекулярної будови, на рівні зміни структури кристалічних граток. При створенні нових матеріалів потрібно буде дієво впливати на структуру молекул. Інструментом такого впливу можуть стати наднизькі і надвисокі температури, а також опромінювання потоками елементарних частинок високої енергії. У процесі створення нових матеріалів звичайні окислю­вально-відновні процеси можуть частково замінюватись проце­сами синтезу, біологічними процесами. Умовами для здійснення таких процесів можуть бути або невагомість або дуже сильні гравітаційні, магнітні, електричні та інші поля. На шляху до створення принципово нових технологічних ощаджуючих про­цесів зроблено лише перші кроки, але широкий розвиток цього напряму в перспективі стане основним у технологічних засобах гармонізації суспільства та природи.

Важливим сучасним напрямом екологізації виробництва є утилізація, тобто повторне використання відходів. Для здійс­нення утилізації газоподібних відходів повинно бути їх ефектив­не уловлення. До ефективних і надійно працюючих установок можна віднести пило- і газоуловлюючі пристрої з волоконно­роз’ємними фільтруючими елементами типу «ФН». Ці фільтри захищені дисертантом авторськими свідоцтвами на винаходи (А.с., СРСР № 1209263; А.с., СРСР № 1263317). Впровадження цих фільтруючих установок, а особливо із двох або трьох сту­пеневих очисток, значно зменшить еколого-економічний збиток довкіллю. Вловлені відходи повинні або одразу повертатися у технологічний процес, або поступати на вторинну обробку. Це дає змогу не тільки відчутно зменшувати забруднення, а й суттєво знижувати витрати на соновне виробництво.

З позиції екологізації виробництва виводити відходи з вироб­ничого циклу і викидати їх нераціонально з двох причин: по-перше, ми цим самим виводимо із виробничого процесу про­дукт, який містить у собі ще деяку кількість цінних компонентів і, по-друге, забруднюємо природні об’єкти, ускладнюючи соціекологічну ситуацію в сфері діяльності виробництва. Тому найбільш раціональним заходом є регенерація первинних від­ходів, тобто залишення їх у циклі виробництва з метою додат­кової переробки і вилучення невикористаних елементів або сполук.

Проблема утилізації відходів виробництва викликає з кож­ним роком все більший інтерес. З одного боку, це пов’язано з виснаженням деяких видів природних ресурсів, із другого – з природоохоронним аспектом, а також можливістю отримання продукції з меншими затратами.

В Україні, як і державах СНД, давно назріла необхідність створення нової галузі виробництва – утилізації промислових і побутових відходів. При цьому на особливу увагу заслуговує використання твердих відходів мінерального походження, мета­лургії, енергетики, гірнорудної, хімічної та інших галузей у будівництві та промисловості будівельних матеріалів. Вже зазначено, що розрахунки, виконані для гірничо-добувних га­лузей промисловості, показали: існуючий рівень виробництва може бути забезпечений при зниженні об’єму видобування гір­ничної маси на 20–25 % за рахунок виробництва 80 % будівель­них матеріалів із відходів. При цьому загальна собівартість про­дукції знижується на 10–15 %, а також покращується соціоеко­логічна ситуація у гірничодобувних регіонах. Поки що відходи гірничого видобування і збагачення корисних копалин вико­ристовується лише на 6–7 % [154].

Великим резервом сировини для будматеріалів та інших цілей є попіл і шлаки численних ТЕС України. Від спалювання твердого палива щорічно утворюються відходи у вигляді тонко дисперсного попелу і шлаків.

Дуже перспективним є застосування фосфогіпсу – одного з найбільш великотоннажних відходів виробництва добрив. Сьо­годні фосфогіпс переробляється у невеликих кількостях на гіп­сову в’яжучу масу та вироби з неї, а також використовується як мінералізатор цементу. Одним із цікавих напрямів слід вважати використання цього виду відходів для виробництва сірчаної кислоти і вапна.

Багатьом відомо, що сучасні масштаби використання відхо­дів є незадовільними. Рівень використання таких великотоннаж­них відходів, як відходи вуглезбагачення, становить 11,8 %, фосфогіпс – 12,5 %; легнін – 28,3 %; шлаки сталеплавильні – 36,1 %; відходи флотації вугілля – 2,7; відходи вугледобування – 13,1 %. Авторами [154] відмічено незадовільне використання вловлених у пилогазоочисних пристроях шкідливих інгредієн­тів, утилізація яких не перевищує 40 %. Із практичного досвіду автора добре відомо, що залізоабразивні відходи зовсім не використовуються. При переробці і використанні цих відходів виробництва, особливо у металообробці, дало б можливість не так інтенсивно забруднювати довкілля за рахунок зменшення переплаву залізної руди. Для уловлення мікрочастинок цінних металів можна пристосувати запропоновані автором волок­нисто-роз’ємні фільтруючі пристрої типу «ФН», електромаг­нітні пристрої та інші. Але є відходи [142], які поки що важко залучити у виробництво. Насамперед це стосується відходів кольорової металургії. Їх у десятки і навіть у сотні разів більше на одиницю продукції, ніж у чорній металургії, і у тисячі разів більше, ніж у інших галузях. Друга особливість кольорової металургії – необхідність використання отруйних речовин, що забруднюють відходи, а відповідно і навколишнє середовище. Найбільш поширені серед них сполуки важких металів, сірки, миш’яку, сурми, селену, телуру. Небезпечні також залишки самих кольорових металів, що потрапляють у відходи свинцю, цинку, міді, кадмію, ртуті тощо.

Окремою проблемою є шлаки кольорових металів. Їх вихід на одиницю металу, що виплавляється, дуже великий: на 1 т міді, наприклад, припадає 10–30 т шлаків, а на 1 т нікелю – 150 т шлаків. У шлакових кольорових металів дуже часто їх вміст більший, ніж у вихідній руді, однак вилучення цих цінних еле­ментів ускладнено через багатокомпонентність відходів. Зав­дання переробки шлаків за складністю і масштабами цілком співмірне із завданням освоєння нових родовищ.

Регенерація рідких відходів стічних вод передбачає очищен­ня їх від забруднень (у тому числі і теплового) з наступним поверненням у виробництво, тобто організацією замкнутого водовідводного циклу. Можливе і повне їх очищення з повер­ненням у природні водойми за умови екологічної безпеки.

Теплові відходи необхідно утилізувати, використовуючи як вторинні енергетичні ресурси.

Регенерація відходів сприяє вирішенню проблем мінімізації відходів, а у окремих випадках – досягненню цілковитої лікві­дації їх. Однак відходоспоживання має свої обмеження внаслі­док двох головних причин: кількість відходів часто перевищує реальні можливості їхнього споживання, а затрати на їх утиліза­цію бувають надто великі. Тому найбільш перспективним напрямом екологізації виробництва слід все-таки вважати розробку принципово нових мало відхідних, а в ідеалі – безвідхідних технологій.

Соціальні збитки від неефективного природокористування і забруднення навколишнього середовища в Україні складають від 15 до 20 % національного доходу і є ледве чи найбільшими у світі, 2/3 території України охоплено гострою екологічною кризою [6, c. 38].

Економічні показники соціального ефекту розраховують таким чином [32, с. 34]:

1) ефект від скорочення суми виплат із фондів соціального страхування на період тимчасової і постійної непрацездатності робітникам і службовцям, котрі захворіли внаслідок забруд­нення середовища:

(3.21)

де Б_і – кількість населення, котре отримало допомогу внаслідок захворювань з тимчасовою або постійною втратою праце-здатності, викликаних погіршенням стану середовища на протязі року;

В_п – середній розмір допомоги з тимчасової непрацездат­ності, що приходиться на 1 день хвороби;

Р₁ і Р₂ – відповідно середньорічна кількість людино-днів роботи одного працівника до і після проведення природо захисного заходу;

2) запобігання втрати чистої продукції за час хвороби працівників, зайнятих у сфері матеріального виробництва:

(3.22)

де Ч – середня величина чистой продукції, яка приходиться на один відпрацьований людино-день;

Б – кількість працюючих, що перенесли захворювання і відірвані від виробництва для догляду за хворими членами сімей, з причин, що викликані забрудненням навколишнього середовища протягом року;

Р₁ і Р₂ – відповідно середньорічна кількість людино-днів роботи одного працюючого до і після проведення природо захисного заходу;

3) скорочення витрат у галузі охорони здоров’я на лікування працюючих від захворювань, викликаних забрудненням сере­довища:

(3.23)

де З_а, З_с – середні витрати у сфері охорони здоров’я, які при­падають на один день лікування в амбулаторних умовах чи стаціонарі;

Б_а, Б_с – кількість хворих, які лікуються від хвороб, викли­каних забрудненням середовища, у тих же умовах;

Д_а, Д_с – середня кількість днів захворювання одного хворого в аналогічних умовах.

Повний ефект, який визначається у народному господарстві від здійснення природоохоронних витрат, вважається як загаль­ний і госпрозрахунковий. Про це і їх визначення мова піде у п’ятому розділі даної роботи.

При формуванні раціональної моделі охорони навколишньо­го природного середовища на підприємствах нами були дослі­джені морально-психологічні фактори [207, с. 91–94]. Дані таких досліджень переконують нас, що мотиваційні і настановні структури для людського Я, правду кажучи, скрізь існують. На виробництві для збереження довкілля, часто діє поводжувальна Я-концепція. Образ Я-індивіда трансформований поведінкою самої системи управління суспільством при соціалістичній формі господарювання. У колишньому радянському Союзі, та ще й досі в Україні, є чимало труднощів і суперечок у поведінці працівників виробництва. Я-концепція сучасних працюючих у сфері виробництва зумовлює поведінку кожного індивіда стосовно збереження навколишнього природного середовища. У даному випадку тут проявляється поводжувальна складальна Я-концепція. На підприємствах Я-концепція формується під дією різного роду впливів, які відчуває індивід.

Що ж таке Я-концепція? На думку Р. Бернса [11], Я-концеп­ція – це сукупність усіх уявлень індивіда про себе, яка сполу­чена з його оцінкою. Описуючи складну Я-концепції, її часто називають образом Я або картиною «Я-складчасту», яка пов’яза­на із відношенням до себе або ло окремих своїх якостей, нази­вають самооцінкою або прийняттям себе. Я-концепція, по суті визначає не просто те, що собою показує індивід, але й те, що він про себе думає, як сприймає свою діяльність на початку і можливості її розвитку в майбутньому.

Виділення описуваних та оцінних складових [11] уможлив­лює розглядати Я-концепцію як сукупність установок, скеро­ваних на самого себе. У більшості цих визначень спостерігаємо три основних елементи:

1. Переконання, що може бути як обґрунтованим, так і необґрунтованим (когнітивна складова установки).

2. Емоціональне відношення до цього переконання (емоцій­но-оцінююча складова).

3. Відповідна реакція, яка може виражатися у поведінці (складова поведінки).

У перші десятиріччя ХХ віку вивчення Я-концепції тимча­сово перемістилося із традиційного русла психології в галузь соціології. Головними теоретиками тут стали англійські дослід­ники Ч. Кулі і Дж. Мід – представники символічного інтерак­ціонізму [207].

Нами був запропонований новий погляд на індивіда – розгляд його в рамках соціальної взаємодії [207, с. 91–94]. Символічний інтеракціонізм спирається на три основні посилання. По-перше, люди реагують на довкілля залежно від тих значень, якими вони наділяють елементи свого середовища. По-друге, ці значення є продукт соціальної взаємодії. І, нарешті, по-третє, ці соціокуль­турні значення схильні до змін у результаті індивідуального сприйняття, обмежені рамками такої взаємодії.

Формування особистості на виробництві обумовлено саме людським спілкуванням, тобто соціально-психологічним факто­ром, оскільки особистість стає для себе тим, ким вона є для себе.

На допомогу індивіду можна запропонувати оригінальну формулу самооцінки

(3.24)

Ця формула вказує на два шляхи підвищення самооцінки: насправді індивід зможе покращати уяву про себе збільшуючи чисельник цього дробу або зменшуючи його знаменник, оскіль­ки для самооцінки важливе лише співвідношення цих показників.

На підприємствах колишнього Радянського Союзу (як і тепер в Україні) підбір кадрів був і є без належного психологічного аналізу та без психолога, який би зміг проаналізувати складову Я-концепції по поведінці. Коли людина працює на виробництві, створюється Я-концепція індивіда, пов’язана з навколиш­нім середовищем соціальною сферою. Нам же добре відомо, що за часів Радянського Союзу вихованість і свідомість працюючих на виробництві була надто низькою. До об’єктів природоко­ристування допускались люди з недостатньою освітою і особис­тою непорядністю. Неефективно діяли і діють закони з охорони навколишнього середовища через їх недосконалість. Природні багатства й тепер просто грабують. Де ж тут вихованість і порядність? Їх просто нема. Самосвідомість проявляється рідко. Отже, населення необхідно перевиховувати за допомогою контролю та різного роду стимулів. Штрафні санкції приму­шують працюючих замислюватись над тим, щоб не завдати шкоди природі. Керівників зобов’язані контролювати природо­охоронні інспекції, а робітників – майстри та керівники діль­ниць. Для цього необхідно в нарядах на виконану роботу внести графи і в них відображати процент штрафів за забруднення довкілля, порушення правил техніки безпеки, санітарної гігієни (це все взаємопов’язано між собою) для робітників і бригад в цілому.

За допомогою психолога необхідно виявляти Я-концепцію кожного працюючого, щоб регулювати склад бригад. Від знань і умінь робітників виробництва у виконанні технологічних про­цесів залежить збереження природної краси.

Коротко кажучи людей необхідно періодично навчати. Зміст програм на телебаченні необхідно розширювати не «бойови­ками», а інформацією про стан довкілля і заходи для його покращання в Україні на прикладі інших держав. Для цього треба запозичувати досвід розвинених держав, таких як США, Швеція, Швейцарія, Японія, Ізраїль та інші.

В Україні на діючих підприємствах за допомогою психолога і служб з охорони природного середовища необхідно у визначе­ний період проводити тестування працюючих по збереженню природного 3середовища та проводити атестацію працівників. Це також сприятиме збереженню довкілля для майбутніх поколінь.

 

[До змісту] [Попереднє] [Наступне]

[До змісту] [Попереднє] [Наступне]

РОЗДІЛ 4