Створення моделі науково обґрунтованої плати за використання природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища та погіршення якості його компонентів

Відомо, що будь-яка економічна структура базується на природному потенціалі країни, раціональності його залучення до господарського і ринкового оборотів, збереженні природи, підвищенні родючості та відновленні інших відтворювальних ресурсів, які експлуатуються. Здійснення обґрунтованої плати за використання природних ресурсів, потребує відповідної оцінки корисності природних ресурсів.

Її ділять на 3 групи. Перша група – оцінка суспільної корис­ності природних ресурсів; друга (ціна та податки) – вартісно визначальні оцінки; третя (ліцензії) – ринкові ціни. Ці три види можуть бути визначеними по кожному із елементів навколиш­нього середовища і, їх значення не обов’язково мають бути однакові.

Вартісна оцінка корисності природних ресурсів базується на їх зображенні як елемента національного багатства, що залу­чається до виробничого процесу. Її кількісне визначення базу­ється на двох показниках: витрати на підготовку і використання; прибуток споживача від використання ресурсу. Перший показ­ник Ц₁ передбачає, що чим ближче до поверхні землі сировина, тим менші витрати на її добування і тим нижча її ціна. Другий показник Ц₂ орієнтований на споживчу цінність природного ресурсу і, відповідно, надає можливість враховувати якість цього ресурсу, світові ціни, напрямок використання, дефіцит­ність.

Реальна вартісна оцінка ресурсу Ц виявляється в інтервалі

Перед нами ж поставлено завдання науково обґрунтувати плату за природні ресурси.

Плата за повітря. На сучасному етапі відповідно до Конституції України (ст. 16) вимагає екологічної рівноваги і необхідного відновлення лісових масивів, сільськогоспо­дарських угідь, водоймищ, ґрунтів і т. д. Для цієї мети мають використовувати статистичні оцінки завданого збитку і програму відновлення цих ресурсів, витрати на яке повинні не включати у вартість продукції, а відраховувати прибуток, що залишається у природокористувача. У кінцевому результаті це дає можливість розв’язати оптимізаційну задачу поряд з обме­женням санітарного, екологічного і економічного характеру.

У даній роботі запроваджено функціонал, який буде пов’я­заний з економічними витратами на відновлення навколишнього середовища, що порушується забрудненнями різного роду підприємств [28; 194].

Припустимо, що j (x, y, z, t) – інтенсивність аерозольної субстанції, мігруючої разом з потоком повітря в атмосфері. Розв’язування задачі визначимо в циліндричній області G з поверхнею S, яка складається із бокової поверхні циліндра S, кисневої основи S₀ (при ) і верхньої основи S_H (при ). Якщо (де i, j, k – одиничні вектори в напрямку осей x, y, z, відповідно) – вектор швидкості частинок повітря як функція x, y, z, t, то перенесення субстанції повздовж траєкторії частинок повітря із збереженням її інтен­сивності запишеться простішим чином, а саме: осей , або в розкладеному вигляді:

(4.3)

Оскільки для нижньої частини атмосфери з гарною точністю виконується закон збереження маси, що висловлюється рів­нянням нерозривності

(4.4)

то в результаті приходимо до рівняння:

(4.5)

У подальшому, якщо це особливо не обумовлено, будемо вважати, що Крім цього, припустимо, що:

при (4.6)

При введенні рівняння (4.10) ми скористувались тотожністю, що має місце при умові диференційності функцій j і U:

(4.7)

З урахуванням рівняння (4.4) останній член перетворюється в нуль і рівняння (4.7) приймає:

(4.8)

До рівняння (4.5) приєднаємо початкові дані:

при (4.9)

і умови на межі S області G:

на S при (4.10)

де j₀ і j_s – функції, що задано;

U_n – проекція вектора U на зовнішню нормаль до поверхні S.

Співвідношення (4.10) задає розв’язування на тій частці S, де повітряні маси разом з дослідною субстанцією «втікають» в область G. Точне розв’язування задачі (4.5) можливо у тому випадку, коли відомі значення функцій O, V і W у просторі і у всі моменти часу. Якщо ж інформації про компоненти вектора швидкості недостатньо, то в цьому випадку зручно користу­ватись різними наближеннями про які мова піде нижче.

Рівняння (4.5) може бути узагальнено. Так, якщо в процесі розповсюдження частина субстанції входить в реакцію із зовнішнім середовищем або розпадається, то тоді цей процес можливо інтерпретувати як поглинання субстанції. У цьому випадку рівняння (4.5) перейде до такого вигляду

(4.11)

де – величина, обернено пропорційна часу. Суттєвість цієї величини буде особливо прозорою, якщо в дане рівняння покласти Тоді рівняння (4.11) перейде в рівняння, функція якого буде Звідси видно, що s є обернена величина інтервалу часові, за який інтенсивність субстанції порівняно з початковою інтенсив­ністю j зменшиться е разів.

Якщо для визначення розв’язку є джерела забруднюючої субстанції j, що розглядається і яка описується функцією то рівняння (4.11) набуде вигляду

(4.12)

Це рівняння буде потрібне для формування задачі на опти­мізацію для визначення вартості втрат біосфери.

Розглянемо вартість втрачених продуктів біосфери при забрудненні навколишнього середовища промисловими викидами.

Оскільки промислові викиди є причиною пригнічення життя рослинного і тваринного світу, пташок, риби, молюсків, комах, корисних бактерій та інших компонентів біосфери, то це буде звичайним, щоб дати деяку, інтегральну по всьому регіону S₀ оцінку вартості втрат від забруднень промисловими викидами. З цією метою розглянемо диференційні характеристики, що надають можливість охарактеризувати кількість біомаси даного компонента е, яка губиться внаслідок забруднення аерозолем j, розраховуючи на одиницю площі за одиницю часу одиничної концентрації аерозолю. Позначимо цю величину n_eb_je ( ), де – щільність е -ї популяції в регіоні S₀; B_je – втрати в біомасі цієї популяції в розрахунку на одиничну щільність. Тоді повні втрати компонента біомаси від забруднення аерозолем з концентрацією j_f в регіоні S₀ за рік визначиться формулою:

(4.13)

Нехай b_е – ціна одиниці компонента біомаси. Тоді вартість втрат в результаті забруднення буде дорівнювати:

(4.14)

Просумуємо С_ej по всіх компонентах е:

(4.15)

де (4.16)

Величини b_je, що характеризують оцінку фізіологічного пригноблення компонентів біосфери аерозолями даного сорту, отримуються на основі експериментальних досліджень. Зазначи­мо лише, що при більших концентраціях забруднень функції b_je перестають бути лінійними. Якщо тепер підсумувати результати усіх компонентів аерозолів, що викидаються промисловим підприємством, то отримаємо повну вартість втрат біосфери в регіоні S₀:

(4.17)

Перейдемо тепер до формулювання задачі на оптимізацію. Розглянемо m задач, котрі відповідатимуть основним компо­нентам викидів:

(4.18)

на S; на S ₀; на S _Н;

де U – компонент вектора швидкості;

j – компонент забруднюючої суміші;

v – вертикальний коефіцієнт дифузії;

m – горизонтальний коефіцієнт дифузії;

Q – потужність забруднюючого джерела;

d – функція;

T – період розподілу субстанції у часі;

r₀, r – відповідно початок і кінець координатної точки.

Також розглянемо із математичної фізики m спряжених задач [28, с. 436].

на S; на S ₀; на S _Н;

(4.19)

Будемо вважати, що задачі (4.18) і (4.19) розв’язані. Розглянемо функціонал

(4.20)

Подвійна його формула запишеться за допомогою розв’язання спряженого рівняння і має вигляд

(4.21)

Важливо зазначити, що у випадку розглянутого функціоналу для фіксованого аерозолю задача (4.19) розв’язується лише один раз. У подальшому визначається функція і знаходиться область W_В, де може бути забезпечено мінімальне згублення біомаси при забрудненні навколишнього середовища. Крім області W_В, необхідно ввести таку область W_С, яка б задоволь­няла санітарні норми для значних економічних об’єктів. Область W_D має забезпечувати умови допустимої вартості втрат навколишнього середовища регіону S ₀.

Рис. 4.3. Район розміщення нового промислового об’єкта

Перетин цих областей (рис. 4.3) надає найбільш сприятливий район розташування нового промислового об’єкта.

Отже ми маємо математичну модель вартості втрат біосфери в регіоні по забруднюючим компонентам. Згідно з цим, на наш погляд, буде зрозуміло керівникам підприємств і відповідаль­ним особам, за що мають вони платити після здійснення ними виробничих процесів.

В Україні розроблена і затверджена наказом № 38 від 18 травня 1995 року Міністерства охорони навколишнього при­родного середовища та ядерної безпеки методика розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря [129, с. 20–40]. Ця методика (п. 4.3), поси­лаючись на статтю 35 Закону України «Про охорону атмосфер­ного повітря», зобов’язує підприємства до подвійної плати, тоб­то плату за викиди забруднюючих речовин і за наднормативні викиди в атмосферне повітря. На наш погляд, таке відшко­дування навряд чи буде помітно сприяти ринковій економіці навколишнього середовища.

Наведемо інший приклад збірання плати за забруднення довкілля у м. Бердянську Запорізької області: у місцевій газеті «Південна зоря» за 12 лютого 1999 року, № 26 було надруко­вано звернення комітету з екології міськвиконкому м. Бердян­ська до керівників підприємств, організацій і установ міста, у якому пропонувалось платникам зборів в екологічні фонди за забруднення навколишнього природного середовища терміново виконати перерахунок коштів за 1998 рік, погоджуючи з Держ­управлінням екобезпеки Запорізькій області, а потім подати інформацію до міськвиконкому. Таке узгодження ускладнює механізм розрахунків плати за забруднення навколишнього при­родного середовища. Узгодження має бути, але повинен діяти державний національний стандарт якості атмосферного повітря та постійний моніторинг. Без цього плата за забруднення або стягнення податків (про що мова піде далі) будуть не обґрун­тованими і, більш того, неправдивими.

Плата за рибні ресурси. Ми знаємо, що більшість населення України терпить матеріальні труднощі. Суспільство прагне здобути собі їжу без особливих витрат грошей, а тому виникає попит на рибу, що є цінним дієтичним продуктом. У примор­ських регіонах басейнів Чорного і Азовського морів, водосхо­вищ і річок України, таких як Дніпро, Десна, Сейм, Псьол та інші, утворюються КСП та госпрозрахункові бригади по вилову риби, які здійснюють це за ліцензією на довгостроковий період. Використання організаціями (фірмами) водоймищ з рибними ресурсами має базуватись на економічній ренті.

Рис. 4.4. Економічна рента рибних ресурсів при фіксованій ціні на рибу

Спостерігаючи даний рисунок, бачимо, що попит задано кривою П₁, а економічна рента на кількість риби становить Пр₁, то при зростанні попиту до П₂ економічна рента збільшується до Пр₂. Отже, і при фіксованій ціні монополіста економічна рента збільшується з кількістю виловленої риби, але ж ціна не змінюється, населення менш купує рибу і менш її споживає. Це часто веде до зіпсування цінного продукту (риби) і збитку, що не матиме користі ні для покупців, оскільки більшість населення України не отримує грошей, ні для монополістів, котрі збері­гають ціну незмінною і надто перевищують вартість риби.

Все це ми розглядали тоді, коли рибні ресурси існують в Україні і риба розводиться звичайним шляхом, а на неї немає згубного впливу довкілля від порушення правил охорони навколишнього природного середовища.

Для того, щоб суспільство не завдало збитків рибним ресурсам, необхідна дія законів по збереженню природних ресурсів. У даному випадку корисною є методика розрахунку збитків і їх відшкодування.

Плата за збитки рибному господарству. Згідно із ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та ст. 58 Закону України «Про тваринний світ» підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодувати збитки, заподіяні ними внаслідок забруднення та іншого негативного впливу на природне середовище.

Основними вихідними даними для розрахунку збитків, заподіяних рибному господарству, можуть бути акти, рапорти, повідомлення, службові записки, фотографії, кіно-, відеострічки та інші документи, підготовлені інспекторами органів Мінеко­безпеки України, Мінрибгоспу України або особами, що безпо­середньо спостерігали випадки загибелі риби, забруднення водоймищ та завдання іншої шкоди рибогосподарським водой­мам, прямі підрахунки і виміри, результати контрольних виловів, а також офіційні дані компетентних науково-дослідних організацій про стан рибних ресурсів даного водного об’єкта.

Підрахунок збитків здійснюється на підставі методики розрахунку збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природ­ного середовища [129, c. 6–10].

Спираючись на статистичні дані по Запорізькій області, ми отримали рівняння регресії, за допомогою якого можна визна­чати обсяги виловленої риби залежно від скидів забруднень у водойми, де є рибні ресурси.

(4.22)

де х – кількість скиненої забрудненої води, млн м³;

y – кількість виловленої риби у водоймах Запорізької області, тис. тонн.

Коефіцієнт кореляції

Нами досліджена (рис. 4.5) лінійна залежність вилову риби в Запорізькій області від скидів забрудненої води у відкриті водоймища, що є на території області.

Скинено води, млн м³

Рис. 4.5. Залежність вилову риби в Запорізькій області від кількості скинутої забрудненої неорганічними речовинами води у водоймища

Нижче (табл. 4.1) приведено динаміку вилову риби у водоймах України залежно від кількості скинутого бруду у відкриті водні басейни.

Таблиця 4.1

Вилови риби та скиди забруднених стічних вод
у поверхневі водойми України [143, c. 38–52]

	Роки
Скиди забруднених стічних вод, млн м3	318,32	435,02	718,03	652,23	601,4
Промисловий вилов риби організаціями України у відкритих водоймах, тис. т	110,5	69,72	55,152	40,971	63,545

Із таблиці 4.1 і діаграми (рис. 4.6) видно, що обсяги вилову риби в Україні мають залежність від кількості забруднених стічних вод, які зливаються у водоймища і завдають значного збитку рибним ресурсам. Найменше скидів було в 1990 р. І відповідно найбільше виловлено риби в цьому ж 1990 р. У наступних роках шкідливі скиди збільшувались, а кількість виловленої риби зменшувалось.

Рис. 4.6. Залежність вилову риби по Україні
від кількості забрудненої води у водоймищах:
1 – скиди забруднених стічних вод, млн м³;
2 – промисловий вилов риби організаціями
України у відкритих водоймах, тис. тонн

Плата за землю. Всі форми життя на нашій кулі визнача­ються землею. Плата за землю визначає аспект економічної основи відносно земель сільськогосподарського призначення. У законодавців і фахівців по землеробству не викликає сумнівів: землевласники і землекористувачі мають платити за викорис­тання земельних ресурсів згідно з економічною оцінкою земель.

Оскільки існують державна і приватна власність на землю, то ми повинні відповісти на питання: чому гірші ділянки приносять доход своєму власнику? На наш погляд, пише у своїй книзі С. В. Мочерний, такий доход є платою за користування земель­ним ресурсом, без якого будь-яке виробництво, у тому числі промислове, неможливе [156]. Причому ця плата органічно включається у затрати виробництва, як і вартість інших фак­торів виробництва.

У разі оренди землі під сільськогосподарське виробництво зміни її родючості враховуються орендною платою. При зниженні родючості за межі, визначені договором, орендна плата у наступному році підвищується цьому орендареві на подальшу суму коштів, які потрібні для відновлення родючості. При підвищенні родючості на означеній межі орендна плата за поточний рік не змінюється. Але в першому наступному році орендодавець компенсує орендареві кошти, затрачені ним на підвищення родючості землі у наступному році, або відповідним зменшенням найвищої аукціонної ціни оренди, або готівкою, якщо ця особа перестала бути орендарем.

Орендодавець систематично здійснює плановий контроль за дотримуванням визначених договором вимог щодо експлуатації орендованої землі. При порушенні орендарем цих вимог і неусунення в строк виявлених недоліків, орендодавець має пра­во своїм рішенням анулювати договір оренди в односторон­ньому порядку без відшкодування орендареві заданих цим збитків.

Майнові спори між орендарями й орендодавцями підсудні арбітражним судом України.

Розміри ділянок землі, які орендуються для забудови або для видобування корисних копалин, ніяким обмеженням не підля­гають. Мінімальні розміри ділянок землі, які орендуються для сільськогосподарського виробництва, встановлюються орендо­давцями з урахуванням забезпечення можливостей відновлення й підвищення родючості землі, а максимальні розміри обме­женню також не підлягають.

Кошти від сплати за оренду будь-якої землі зараховуються до місцевого бюджету за місцем проживання орендодавця. Будь-якому оподаткуванню орендовані землі не підлягають. Суборен­да землі та приватна й колективна власність на землю забо­ронені. Право оренди може бути відчужене у будь-який законний спосіб: продано, заставлено, подаровано, обміняно, успадковано тощо.

Оренда державної землі за такою системою гарантовано забезпечить:

- створення господарств оптимального розміру відразу, без болісної і тривалої стадії перетворення маси дрібних госпо­дарств у відповідно меншу кількість оптимальних, бо немає потреби первісного нагромадження капіталу для купівлі землі;

- сприяння швидкому розвитку господарств будь-якої фор­ми власності, виходу з кризи та вільному розвитку ринкових відносин у сільському господарстві, гірнодобувних галузях, будівництві, інших галузях, пов’язаних із землею, і в економіці країни в цілому;

- обмеження загального обсягу земельної ренти розмірами лише диференціальних рент і використання цих коштів в інте­ресах усього народу України;

- ретельне дотримання екологічної культури землекорис­тування;

- суттєвий приплив іноземного капіталу як у сільське гос­подарство, так і в інші галузі економіки, пов’язані із землею, тому що іноземці матимуть можливість не тільки через вітчизняних підприємців, але й безпосередньо самі орендувати будь-які землі;

- наповнення внутрішнього ринку високоякісною й деше­вою вітчизняною продукцією, насамперед харчовою, невпинне підвищення добробуту народу;

- фінансово-промисловим угрупованням створення, отже, таких умов, щоб отримати значно більшу абсолютну масу прибутку, ніж від приватної власності на землю, яка здатна зробити високим лише відносний прибуток.

З рентою пов’язана ціна землі (формула 4.23). Вона може визначаться як капіталізована рента, тобто грошовий капітал, що забезпечує його власникові той самий доход, але у формі не ренти, а суми відсотка на вкладення у банк. Відповідно полі­тико-економічному аспекту [153] ціну землі можна розрахувати за формулою:

(4.23)

де R – рента;

S – норма позикового відсотка.

Звідси ціна на землю залежить від розміру земельної ренти і позикового відсотка. Згідно з «Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунк­тів», яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 року № 231, базова вартість 1 м² земель населеного пункту в залежності від рівня освоєння та облашту­вання його території, а також його місця в загальнодержавній, регіональній та місцевій системах виробництва та розселення, визначається за формулою (Збірник нормативно-цінових доку­ментів. Додаток 1. Держбуд України, 1997).

(4.24)

де Ц_НМ – базова вартість одного квадратного метра земель насе­леного пункту, грн;

В – втрати на освоєння та облаштування території з розрахунку на м², грн;

Н_n – норма прибутку (6 %);

Н_K – норма капіталізації (3 %);

К_М1 – коефіцієнт, який враховує значення і статус населеного пункту у загальнодержавній, регіональній і місцевій системах виробництва і розселення ( ).

Для визначення грошової оцінки земель по Україні розрахо­вується диференціальний рентний доход з орних земель за еко­номічною оцінкою по виробництву зернових культур (у центне­рах) за формулою [173, с. 136]:

(4.25)

де Р_дн – диференціальний рентний доход з гектара орних земель (у центнерах);

У – урожайність із нових культур з 1 га у центнерах;

Ц – ціна реалізації центнера зерна;

З – виробничі затрати на гектар;

К_нр – коефіцієнт норми рентабельності.

Плата за водні ресурси. Давно помічено: всі найсвітліші помисли людства, його прагнення так чи інакше пов’язані з використанням води. Щоб добути одну тонну нафти, потрібно 10 кубометрів води, щоб виготувати одну тонну капронового волокна – 5 600, сучасна теплова електростанція споживає за рік близько 1,5 млрд кубометрів води. Не кажучи вже про величезні потреби в ній сільського господарства, населення. Адже сама людина на 70 відсотків складається з води. Тому зрозуміло, що якість нашого «наповнювача» має особливе значення. Однак останніми роками вона погіршилась. Пити не можна воду не те що з джерел – з кранів у квартирах, бо там присутня мало не вся таблиця Д. І. Мендєлєєва і наявні в світі мікроби.

По витратах води відсутня належна система обліку в житло­вому секторі, й у нас на Україні один житель за добу викорис­товує в середньому 350–400 літрів, тоді як у великих містах Європи цей показник дорівнює 100–200 літрам. Отже ми не еко­номні люди відносно цього безцінного дару природи. До того ж, половина питної води витрачається на технічні потреби, скажі­мо, мийку машин і вулиць, поливання городів тощо. Сьогодні в Україні зареєстровано 2 730 об’єктів, які мають випуски стічних вод у ріки та озера і 74 – у моря, причому в багатьох випадках стоки не очищуються. Звідки ж візьметься в склянці чиста вода і які потрібні ресурси, щоб довести її до такого стану? На жаль, у нас на Україні понад 260 населених пунктів використовують во­ду, яка за окремими фізико-хімічними показниками не відпо­відає діючим нормативам [232, с. 6].

Ще за часів Радянського Союзу нами було зроблено спробу на одному із машинобудівних заводів м. Бердянська вдоско­налити госпрозрахунковий механізм по раціональному викорис­танню води. Але керівництво підприємства не вимагало цього від кожного цеху чи дільниці, перед працюючими колективами питання госпрозрахунку за раціональне водокористування не ставилось, хоча лічильники води були установлені у кожному цеху. Завод без всіляких труднощів розраховувався з міськво­доканалом за понадлишкове використання води.

Автор цих рядків абсолютно згодний з авторами, котрі ставлять питання про промстоки води. Парадоксальна ситуація існує і до цього часу з прийомом стоків промислових підпри­ємств у міську каналізацію. При вкладанні значних коштів у заходи по очищенню стічних вод, водоємів і рік одночасно «стимулюється» збільшення забруднених стоків, оскільки за їх приймання водопровідно-каналізаційні господарства також отримують плату.

Із цього однозначно витікає те, що в основі взаємовідношень між споживачами води і галуззю «водне господарство» має бути прокладено комерційний розрахунок. Головними оцінюючими показниками діяльності повинна стати економія природної води і покращення її якості. Для цього природним ресурсам необ­хідно дати об’єктивну економічну оцінку. Часто витрати на по­передження забруднення водоємів значно перевищують затрати на компенсацію збитків, і підприємствам вигідніше сплачувати штрафи, ніж вкладати кошти у природоохоронні об’єкти або за­ходи для запобігання такої ситуації, як приклад, доцільно запро­понувати зразок платного водокористування (див. рис. 4.7) [82, с. 85].

Рис. 4.7. Система платного водокористування

Ставки плати за водокористування визначаються за стабіль­ними економічними нормативами, виходячи з необхідності замі­щення загальнодержавних витрат на охорону, раціональне вико­ристання і відтворення водних ресурсів з урахуванням якості і дефіцитності води в даному регіоні.

Ціни, тарифи не нормативне споживання водних ресурсів повинні диференціювати за басейнами та ділянками річок з урахуванням розвитку і розміщення продуктивних сил регіонів. Доречно сказати, що басейновий принцип управління водними ресурсами давно існує в розвинутих країнах. Суть його досить проста – платежі за водокористування (нехай навіть часткове) надходять на рахунок однієї організації, яка повністю відповідає за стан ріки, наприклад, Дніпра та його водосховищ. Така організація повинна мати право встановлювати ліміти на водо­користування, контролювати їх дотримання, здійснювати облік води. Основою такої організації могло б стати Дніпровське водогосподарське об’єднання при Держводгоспі, яке в основ­ному відповідає за стан гідротехнічних споруд та водозабез­печення. В разі надання відповідних повноважень з цієї орга­нізації можна б було спитати і за стан Дніпра та його проток, а також вимагати поліпшення якості води в ріці.

Плата за користування лісом та послуги лісу. За старо­давніх часів на Русі казали: лихо не лісом ходить, а по людях. У наш час не обійшло лихо і ліс. Він завжди захищав поліщука. Ховав його від ворогів, рятував від голоду і холоду: поїв, году­вав, взував. А весною 1986-го підставив себе під небачений раніше удар, найпотужніший і найпідступніший – ядерної сти­хії, перепнувши шлях радіоактивним аерозолям. Нараз поруділи найближчі до станції 120 гектарів насаджень. Площі вбитих променевою хворобою насаджень збільшувалися з кожним днем. Незабаром вони нарахували вже 700 гектарів. Ліс Чорно­биля виконав величезну захисну роль після аварії на АЕС. Він і сьогодні, і в майбутньому не втратить своїх охоронних якостей. Виховані культурні й освічені люди кажуть: «Дякуємо тобі, зелений друже!».

Як було повідомлено по Українському телебаченню (УТ-1) у вечірній програмі «Панорама» 19 червня 1999 року проте, що від безпечного поводження людей в Україні починаючи з початку 1999 року, виникло в лісах України 16 тисяч пожеж, внаслідок чого збиток державі і суспільству був завданий на суму 11 млн гривень. Ось така «плата» зеленому другові на Україні!

Відповідно лісового кодексу України всі зелені насадження України без винятку декларуються як державна власність. Од­нак фактично через механізм «постійного користування» лісо­вий фонд розподілено між різними суб’єктами. Лише 65 % зе­мель, що зайняті лісами, контролюються в повному обсязі Дер­жавним комітетом лісового господарства України [50, с. 70].

Вочевидь, є потреба перетворити існуючий тепер Державний лісовий фонд України в Національний лісовий фонд. Таким чином буде поступово оформлена принципово нова, чітко струк­турована і надійно регульована (фінансово-економічними і ци­вільно-правовими засобами) сукупність лісоволодінь різних форм власності. Без сумніву можна заявити про те, що най­більшою за питомою ваги і значенням буде залишатись держав­на власність на ліси. Зміна організаційно-правової структури лісового фонду паралельно з удосконаленням системи держав­ного управління лісогосподарськім виробництвом виступає од­нією із найважливіших передумов до переходу галузі на циві­лізовані ринкові початки. До того ж необхідність таких змін значною мірою обумовлена тиском загального реформування земельних відношень на Україні. При цьому треба суворо враховувати особливий статус земель, що пов’язаний із спе­цифічним характером лісогосподарського виробництва. Вироб­ництво повноцінних лісних угідь є досить довгим процесом і вимагає безперервності характеру. Тому правовий статус земель лісогосподарського призначення має бути стабільним і гарантованим.

Правомірно ставить питання про підпорядкування земель лісогосподарського призначення виключно нормам лісного законодавства. Це питання виникає тому, що до плати за ресурси має включатись і земельна рента, про що мова піде дальше. Тоді у випадку вилучення дільниці із цієї категорії в силу буде вступати загальне земельне законодавство. Якщо ж національна законодавча система не дає можливості розв’язати згадане питання запропонованим способом, то тоді неодмінно треба вводити в Земельний кодекс України більш широкий і деталізований розділ «Землі лісогосподарського призначення» або ж розробити і прийняти спеціальний документ про лісовий фонд України. Напевно, останнє було б більш припустиме на сьогодні – з метою приведення лісного законодавства згідно з Конституцією України.

У процесі реформування відносин власності доля кожної конкретної дільниці лісогосподарського призначення має розв’язуватись окремо. При цьому необхідно враховувати оціночну вартість таких об’єктів, визначену по єдиній офіційній методиці, а також ряд інших обставин, пов’язаних, в частко­вості, з особливостями розміщення лісних земель відносно населених пунктів, промислових і сільськогосподарських ринків збуту, транспортних мереж. Лісний фонд України має потребу в специфічних стратегії і тактиці організаційно-правового рефор­мування, відмінних від тих, які пропонуються для земель іншого призначення.

Як в державному, так і в приватному лісних секторах має місце постійна суперечність господарчого і екологічного заці­кавлень, які ні при яких умовах не розв’язуються до кінця. З подальшим розвитком продуктивних сил і посиленням антро­погенного тиску на навколишнє середовище це протиріччя все більше загострюється, маючи потребу в більш чіткому регу­люванні – як в юридичному, так і в економічному аспектах.

За діючою на періоді до 2000 року системою ціноутворення процес лісовирощування в державному секторі був неприбут­ковим. Таким же він буде і в приватному секторі, який останній у нас уже з’являється. У перспективі лісові угіддя зможуть бути дуже цінним майном, але в теперішній час любий суб’єкт підприємницької ініціативи бажав би стати власником на лісі як такого, а ліквідної деревини, яку він не вирощував, а хотів би отримати від вирубки. Визначене зацікавлення викликає також земельна дільниця, зручно та вигідно розташована в приміській зоні і куплена за безцінок (методика оцінки лісних земель офіційно на період до 2000 року була не затверджена) з метою перепродажу з неминучою при цьому зміною її цільового призначення.

При існуючих соціально-економічних умовах необхідно цілеспрямовано відроджувати і виховувати специфічну психоло­гію господарника як у представників державної лісної охорони і лісопромисловців, так і тих приватних осіб, котрі претендують на лісову власність. Для цього, перш за все потрібні: надійне правове і економічне забезпечення будь-яких змін в лісовому фонді; посилення державного управління в галузі і введення дійового легітимного суспільного контролю за всіма лісами (особливо за тими, які в повному обсязі не підконтрольні Державному комітету лісного господарства України).

Державний і суспільний контроль буде виявляти і до деякої міри попереджати порушення в сфері лісокористування – незалежно від того, у чиїх лісоволодіннях (державних, муніци­пальних або приватних) вони допускаються. При цьому вину­ватці мають нести повну відповідальність, в тому числі майно­ву. Недотримання власником дільниці лісу принципів раціо­нального використання лісу ні при яких умовах не може бути основою для вирубки деревостою і переведення його в категорію нелісних земель. Єдиним критерієм для визначення рубки (і особливо – суцільної) може служити фактичний стан лісних угідь, а не відношення до останнього зі сторони конкретного власника. Негативні тенденції давно вже склалися в промисловій переробці деревини. Аналіз матеріаломісткості продукції цієї підгалузі лісового комплексу показав, що із загального обсягу перероблюваної деревної сировини на про­дукцію використовується 42 %, а решта йде на паливно-енер­гетичні потреби або у відходи. Структура використання деревних ресурсів і випуску продукції на деревній основі взагалі є незадовільною. Тут має спрацювати плата за користування ресурсами лісу, яка буде сприяти покращенню відношення до лісу.

В Україні загальне використання лісових ресурсів є безплат­ним. Лісовий кодекс України (стаття 89) передбачає плату за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт. Плата справляється за встановленими таксами або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах.

Розмір плати, за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду відповідно до статті 90 Лісового кодексу України, встановлюється вихо­дячи з лімітів використання лісових ресурсів і такс на лісову продукцію та послуги з урахуванням якості і доступності. Такси і порядок здійснювання таких платежів встановлюються Кабіне­том Міністрів України. У разі застосування конкурсних умов реалізації лісових ресурсів плата за них встановлюється не нижче від діючих такс. Розмір орендної плати визначається за угодою сторін у договорі оренди, але не нижче від встановлених такс на лісові ресурси.

Ради народних депутатів у межах своєї компетенції можуть встановлювати пільги щодо здійснювання платежів, перед­бачених цим Кодексом.

Орендну плату за ліс можна визначати за даними формули [146, с. 211].

Підприємство не може продавати державі те, чим воно не володіє. Тому не можна вважати продуктом реалізації в част­ковості лісовирощування, наприклад, лісові насадження, що пройдені рубками догляду або штучно створений молодий ліс. Комплексні лісові підприємства (КЛП) мають лише здійснювати послуги по відновленню лісу шляхом виконання конкретних лісогосподарських робіт. Реалізація послуги, оцінка її якості мають безпосередньо стосуватися визначеної дільниці лісу – біогеоценозу. Ціна послуги, що визначається залежно від якості проведених робіт, має бути змінюватись у відомих межах. Розрахувати її можна за такою формулою [146, с. 210]:

(4.26)

де Ц_лр – ціна лісогосподарських робіт, грн/га;

С – нормативна собівартість проведення лісогосподарських робіт (без заробітної плати), грн/га;

Р – нормативна величина прибутку, що включає фонд оплати праці;

k – коефіцієнт зміни прибутку в залежності від якості лісо­господарських робіт (стандартний рівень їх проведення може бути прийнятим за одиницю зі слідуючим зниженням за мірою погіршення якості).

Розподіл платежів за спеціальне використання лісових ресур­сів та користування земельними ділянками лісового фонду передбачається статтею 91 Лісового кодексу України. Платежі за спеціальне використання лісових ресурсів державного зна­чення в розмірі 80 відсотків зараховуються до державного бюджету і 20 відсотків – відповідно до бюджету Республіки Крим та бюджету областей. Плата за використання лісових ре­сурсів місцевого значення і користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культур­но-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт зараховується відпо­відно до бюджету Республіки Крим та бюджетів місцевого само­врядування. Ці платежі спрямовуються на виконання робіт щодо відтворення лісів, проведення лісогосподарських заходів та утримання їх у належному санітарному стані.

Відносно плати за лісові ресурси, на нашу думку, доцільно навести критичні зауваження автора статті Бобко А. «Еконо­мічні основи розвитку лісової галузі в Україні», що опублі­кована в журналі «Економіка України» № 9 за 1997 рік. Ско­ристуємось її матеріалами.

Як зазначає автор вище згаданої статті, аспект економічної основи відносно земель сільськогосподарського призначення у законодавців не викликає сумнівів: землевласники і землеко­ристувачі мають сплачувати земельний податок згідно з рівнем господарського використання. А відносно лісів цілком логічна законодавча норма не спрацювала: підмінили її так званою платою за використання лісових ресурсів, мистецьки затуманив­ши як зміст, так і порядок сплати, повністю вихолостивши економічну суть дії цієї норми. Вона перенесена з російського лісового законодавства, відбиваючи принципи екстенсивної лісогосподарської діяльності, не відповідає, однак, умовам України [85, с. 15].

Законодавець, здається, перевершив найпотаємніші сподіван­ня зацікавлених розробників Лісового Кодексу України, поспі­хом не звернувши уваги на соціально-економічні наслідки його наступної дії. Так, наприклад, фахівцям навіть лісової галузі не зовсім зрозумілим є твердження про те, що «…загальне використання лісових ресурсів є безплатним» [123].

По-перше, термін «лісові ресурси» вживається, насамперед, для узагальненого визначення ресурсів деревини. Відомо, що багато складних слів з корневим «лісо-» відповідають слову «ліс» із змістом екологічної сукупності. Звідси походять такі технічні поняття, як «лісокористування», тобто заготівля, вивезення і реалізація деревини; «лісовоз» – автомобіль, що вивозить деревину; «лісосіка» – ділянка лісу, де ведеться заго­тівля деревини; «лісопильня» – майстерня для розпилу необроб­лених (круглих) колод деревини, і т. ін. Тому термін «лісові ресурси» є синонімом терміна «деревні ресурси», але користу­вання ними не може бути безплатним. З цієї ж категорії і термін «лісовий фонд», що вживається давно і означає наявність запа­сів деревини з їх розподілом за віковими класами по породах. По-друге, у такому розумінні загальне використання лісових ресурсів нічим не відрізнятиметься від спеціального викорис­тання, тобто заготівлі деревини від так званих головних рубок. По-третє, законодавець розподілив «лісові ресурси за своїм значенням… на лісові ресурси державного і місцевого значен­ня» [123], що ще більше спотворює сучасні економічні від­носини в Україні, коли держава давно уже відмовилась від централізованого розподілу деревини, яка, скажімо так, вироб­ляється підприємством, тобто заготовляється на лісосіці, виво­зиться і продається на товарному ринку. Всі зазначені лісові ресурси відповідно до чинного законодавства є власністю самого підприємства, а їх реалізація має забезпечуватися через відповідні ринки лісових товарів.

Мовби намагаючись зробити ще більш незрозумілими аспек­ти лісокористування для владних і податкових органів, а заодно і для платників податків, громадськості, законодавець далі визначає: «Спеціальне використання лісових ресурсів та корис­тування ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства є платним. Плата справляється за встановленими таксами або у вигляді орендної плати чи доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах» [123]. Не кожному, звичайно, є зрозумілими терміни «за встановленими таксами» і «відпускається» [177]. Можна зрозуміти, що такса є ціна за деревину ще не заготовлену, що продається, як кажуть, на пні, і являє собою специфічний ринковий товар – лісосічний фонд, тобто ті дерева, що ще ростуть.

Термін «відпускається» запозичено із законодавства колиш­ньої розподільчої системи, коли лісосічний фонд та вироблена деревина, лісові сортименти розподілялись та відпускалися за нарядами і виключно централізовано. Умовам ринкової еконо­міки термін «відпускається» не відповідає, він є чужим за своїм змістом.

Ринку відповідають терміни «продається» і «ціна». Остання має формуватися на відомих принципах того ж ринку, а не встановлюватись державою.

На жаль, державні структури місцевих органів влади ще не роблять будь-яких кроків щодо створення ринків лісосічного фонду, тобто конкурсного продажу деревини на пні. Тут діють різні причини, але головною є незацікавлення і протидія лісо­господарських підприємств щодо передачі заготівлі деревини, так би мовити, збору врожаю (найбільш прибуткової діяльності у комплексі з переробкою деревини), іншим лісозаготівельним підприємствам. Таке ставлення є цілком логічним, правомірним і потребує підтримки, бо нинішні лісогосподарські підприємства Мінлісгоспу після більше ніж 30-річної діяльності як комп­лексні, які поєднували лісогосподарську діяльність з лісопро­мисловою, мають для цього все необхідне: досвід, техніку, устаткування, майстерні, кадри тощо. І ці економічні основи та виробничі відносини недоцільно руйнувати.

У природі не існує повністю ідентичних ділянок лісу, отже, й лісосічного фонду. На їх ціну впливають не тільки кількісні показники запасів деревини та розподіл її за породами, але й фізико-географічні умови, наявність шляхів і т. ін. Так звані встановлені такси, до речі, формалізовані постановою Кабінету Міністрів України за поданням Мінлісгоспу, та інші нормативні положення щодо лісосічного фонду виключають здійснення керівництвом підприємства будь-яких господарських маневрів у питаннях вибору часу і обсягів найвигіднішого проведення головних рубок.

Не сприяє оперативності управління й щорічне затвердження розмірів лісосічного фонду Кабінетом Міністрів України, тим більше за умови, що він може перевищувати розрахункову лісосіку. Адже ця лісосіка розраховується і встановлюється один раз на 10 років. Безумовно це кропітка робота, але не відповідає вимогам часу. До того ж, згадану заборону можна тлумачити по-різному: чи то щорічно вона не може перевищувати її, чи у межах періоду 10 років? Вибір відповіді, думку фахівців лісо­вого господарства доцільно залишити за підприємством [85], і тільки за умови перевищення обсягів нормального відпуску деревини, тобто розрахункової лісосіки, проводити більш гли­боке опрацювання цього питання за участю природоохоронних органів і встановлення, як виняток, відповідним розпорядже­нням Кабінету Міністрів України.

Зрозуміло, що закладений в економічну основу механізм адміністративного встановлення такс і розмірів лісосічного фонду є анахронізмом у сучасній системі суспільних відносин. Він не має спільного з ринковим механізмом ціноутвердження, не відповідає вимогам сучасної економічної політики держави, гальмує формування ринку лісових матеріалів.

Таким чином із літературних джерел є зрозумілим, що настільки складний і громіздкий механізм організації користу­вання лісовими ресурсами, стягнення плати за них є вкрай недосконалим і не відповідає основним вимогам формування податкової політики: мати об’єктивний характер, бути націле­ним на зацікавлення виробників до інтенсифікації виробництва, бути справедливим і рівним у конкретних економічних умовах для всіх товаровиробників, мати чітке визначення тощо [85].

Безумовно, ця проблема виходить за межі аналізованої праці і її належить розв’язати фахівцям лісової справи.

В лісовому господарстві основною формою платежів за лісові ресурси є попнева плата, котра, на думку авторів [135, с. 119], ні за своїм розміром, ні за ступенем диференціації не відповідає задачам раціонального використання і відновлення лісових біогеоценозів. Лісовий прибуток поступає в місцеві бюджети і відіграє там визначну роль у стабілізації фінансового стану регіонів. Як правило, він не пов’язаний з відновленням лісових ресурсів. Разом з тим затрати на ведення лісового господарства формуються в основному на рівні держбюджету по аналогії з фінансуванням невиробничої сфери. В умовах запровадження платності за природні ресурси роль попневої плати має бути підсилена як шляхом збільшення середньої пла­ти, так і принциповою зміною методики її розрахунку. Необ­хідно відмовитись від підходу до визначення попневої плати по схемі витрати на лісове господарство з добавкою нормативного прибутку.

Платежі за видобуток корисних копалин визначаються з урахуванням геологічних особливостей родовищ та умов їх експлуатації [136, c. 28–35]. Порядок встановлення нормативів відрахувань за виконані геологорозвідувальні роботи та їх корективи визначається Кабінетом Міністрів України.

Таблиця 4.2

Фінансування геологорозвідувальних робіт в
Україні в 1995–1999 рр. [136, c. 33]

(млн грн)

Показники	Роки
				(бюджет)
Затверджене бюджетне фінансування геолого­розвідувальних робіт (ГРР)	–	359,0	337,0	362,8	–
Надходження від зборів з добувних підприємств за геологорозвідувальні роботи	102,2	176,5	201,6	151,7	381,9
Фактичне фінансування геологорозвідувальних робіт	124,8	160,3	162,2	149,8*	–

Примітка. ^* За даними Мінфіну України. Для довідки: обсяг фінансування в 1991 р. номінально склав 704 млн крб.

Встановлення платежів за геологорозвідувальні роботи (ГРР) у формі фіксованих «потонних» нормативів відрахувань забез­печить створення сприятливих умов для стягнення платежів у повному обсягу й рівномірно в часі незалежно від поточних фінансових показників діяльності гірничодобувних підприємств, а також від форм розрахунків. При цьому контролюватимуться ощадливе ставлення до використання запасів та запобігання їх втратам через «прив’язку» плати до обсягів погашення (а не видобутих) корисних копалин. Стійкість і рівномірність над­ходжень коштів забезпечуватимуться незалежністю від обсягів реалізації та стягнення плати за фактом видобування чи погашення запасів.

Витрати на роботи загальнодержавного призначення (з прогнозування землетрусів, геоекологічного спрямування тощо) виключаються з складу власне витрат на ГРР. Джерелом коштів для їх фінансування має стати державний бюджет, зокрема, в частині надходжень від плати за користування надрами для видобування корисних копалин. Така практика вже почала вико­ристовуватися при геоекологічних роботах.

З урахуванням реформування нормативної бази платежів за ГРР нами виконана оцінка їх частки у вартості мінеральної продукції. Відповідні дані для найголовніших видів корисних копалин наведені у таблиці 4.3, з якої видно, що за своїм абсо­лютним рівнем платежі за ГРР, за окремими винятками, не можуть справляти суттєвого впливу на економічне становище підприємств. Більш показовою є їх порівняльна характеристика. Питома вага витрат на ГРР у товарній продукції гірничодо­бувних компаній розвинутих країн в останні десятиріччя має стійку тенденцію до зростання і нині складає від 3–4 % до 10–15 %. Рівень же платежів, який склався на сьогодні в Україні, є, принаймні, вдвічі нижчим.

Таблиця 4.3

Оцінка частки відрахувань за геологорозвідувальні
роботи у вартості мінеральної продукції^* [136]

Вид корисних копалин	Вид товарної продукції	Частка відра­хувань за ГРР у вартості товарної продукції (%)
Нафта	Нафта (т)	8,5
Природний газ	Природний газ (тис. м3)	6,0
Кам’яне вугілля	Вугілля (т)	0,7–0,8
Буре вугілля	Вугілля (т)	0,4–0,5
Залізна руда для збагачення	Концентрат (т)	1,5–1,6 до 1,8
Залізна руда багата	Мартенівська руда (т)	2,4
Марганцева руда	Концентрат (т)	0,7–0,8
Титанова руда	Ільменітовий, концентратовий (т)	1,3–1,4
Титано-цирконієва руда	Ільменітовий, рутиловий і цирконовий концентрати (т)	0,5–0,6
Флюсові вапняки	Фракційна щебінь (т)	1,25
Сірчана руда	Гранульована (т)	1,2
Калійно-магнієва сіль	Калімагнезія (т)	3,5
Гіпс	Гіпс (т)	0,3
Цегельно-черепична сировина	Цегла (тис. шт. умовної цегли)	0,25
Будівельний камінь	Щебінь (м3)	0,5

Примітка. ^* За реформованими платежами за ГРР, виходячи з нормативів відраху­вань до одиниці погашення у надрах запасів (видобутку) корисних копалин.

Таким чином, в Україні вже на нормативному рівні (саме на нормативному) відбулося значне скорочення обсягу фінансу­вання геологічної служби. При цьому фактичне надходження коштів внаслідок неплатоспроможності підприємств із деяких інших причин є, принаймні, вдвічі меншим від нормативного. Ситуацію, що склалася, можна охарактеризувати як таку, при якій фінансування ГРР із загальнодержавних джерел значно скоротилося, а недержавне – з боку гірничодобувних підпри­ємств – не почалося. Останні продовжують працювати на старо­му «капіталі запасів», а відтворювальний процес значно загаль­мувався. Виснаженість найбільш якісної частини «старих» запа­сів разом із зменшенням масштабів видобування та появою власних інвестиційних ресурсів у підприємств мають стати поштовхом до постановки нових ГРР (зокрема, на невеликих родовищ з високою якістю сировини тощо). Цей процес відбува­тиметься паралельно з подальшим скороченням джерел держав­ної підтримки ГРР і з обмеженням функцій останньої лише сфе­рою регіональних та інших загально геологічних робіт з вив­чення та оцінки мінерально-сировинного потенціалу країни.

Разом з розвитком власної активності добувних підприємств щодо свого мінерально-сировинного забезпечення кількість платників за ГРР і розмір відповідного фонду поступово змен­шуватимуться. Цей процес уже фактично почався і податкові органи зустрічаються з численними спробами уникнення плате­жів за ГРР.

Таким чином, відрахування за ГРР не вирішують проблеми створення сталого цільового джерела фінансування відтворення мінерально-сировинної бази в частині загально геологічного вивчення надр. Вони є явищем перехідного етапу розвитку економіки, і з урахуванням сукупності наведених обставин їх застосування поступово обмежуватиметься і наближатиметься до нуля. Звідси не викликає сумніву своєчасність постановки питання про створення альтернативних або додаткових джерел фінансового забезпечення загально геологічного вивчення надр і оцінки мінерально-сировинної бази.

Одним з шляхів вирішення даної проблеми могло б стати встановлення для всіх гірничодобувних підприємств спеціаль­них цільових відрахувань, які б не залежали від того, за чиї кошти – держбюджету чи підприємства – виконана розвідка запасів корисних копалин. Проте розмір таких відрахувань має обмежуватися лише завданнями загально геологічного вивчення території країни.

Іншим шляхом, більш далекоглядним і таким, що відповідав би загальній практиці країн з ринковою економікою, є пере­орієнтація відповідних витрат на загальнобюджетне забезпе­чення (мається на увазі їх відшкодування за рахунок платежів за користування надрами, рентної плати, акцизних зборів тощо). При цьому геологічне вивчення надр здійснюватиметься за державними програмами і без прямого зв’язку між обсягами їх фінансування та обсягами доходів бюджету за вказаними статтями надходжень.

Обидва шляхи можуть поєднуватись у рамках нормативної інтеграції платежів за користування надрами і платежів за загольногеологічне вивчення надр, що сприятиме як спрощенню системи оподаткування, так і її наближенню до загально­прийнятих стандартів.

Зазначимо, що поряд з підвищенням «рівня захисту» бюджет­них статей з фінансування геологорозвідувальних робіт, акту­альним є формування повноцінної системи платежів за корис­тування надрами для видобування корисних копалин [140].

Гарантією максимальної екологічної безпеки при проведенні геологорозвідувальних і гірничодобувних робіт, а також пере­робних виробництв, могли б стати детально розроблені і прий­няті у законодавчому порядку, норми виплат та відрахувань на охорону навколишнього середовища, розміри штрафів і компен­сацій за завдану шкоду, забруднення та ін. Те ж саме стосується і сфери охорони надр – за заподіяну надрам шкоду, втрати цінних компонентів при видобуванні і переробці корисних копалин.

Зазначимо, що впровадження платежів типу роялті дозволяє виробити нову концепцію встановлення економічних санкцій за порушення законодавства про надра – в одних випадках через стягнення роялті у кратному розмірі, а в інших – через облік недоотриманих платежів.

Необхідно передбачити серйозну відповідальність юридич­них осіб, діяльність або рішення яких призводять до обмеження можливостей держави щодо розробки покладів корисних копалин або до погіршення їх якості. У цьому випадку компенсація за економічні втрати держави, які виражаються у формі додаткових витрат і втрат держави, які викликані діями державних чи місцевих органів, повинна робитися за рахунок коштів відповідного бюджету.

У видобувних галузях промисловості за аналогією із світо­вою практикою доцільно застосовувати такі економічні важелі з регулювання доходів і цін, як митні збори на експорт або імпорт сировини, а також податки на надприбутки видобувних підп­риємств. Останні практикуються за відсутністю адміністра­тивної регламентації рівня цін. У загальному вигляді такий податок можна уявити як різницю між фактичною ціною про­дажу та бажаним рівнем цін на відповідну мінеральну продукцію.

Загалом пропонована система рентних та інших платежів покликана забезпечити однакові умови господарювання для видобувних підприємств незалежно від природно-технологічних факторів родовищ, що розробляються. При цьому питання, пов’язані з цією системою, повинні розглядатися урядом у рамках єдиної податкової і цінової політики.

У зв’язку з глибокою економічною кризою в Україні, центра­лізоване фінансування заходів на збереження природного сере­довища щодо державних підприємств, які не підлягають прива­тизації, ще довгий час не буде здійснюватись. Тому саме в умовах екологічної самостійності, держава своїм законо­давством, повинна надавати можливість підприємствам з різною формою власності створювати в себе спеціальні фонди, які мають бути звільнені від оподаткування і витрачатись тільки на природоохоронні заходи без права залучення їх на інші потреби. За витрати цих фондів в інших напрямках керівники підпри­ємств повинні притягатись до кримінальної відповідальності. Для цього Верховна Рада України має доповнити природо­охоронне законодавство пакетом документів про екологічне підприємництво, зокрема такими законами: «Про екологічне страхування», «Про фінансові механізми для реалізації програ­ми охорони навколишнього середовища», «Про підтримку техн­ологій і досліджень для збереження навколишнього середови­ща», «Про спеціальні екологічні фонди на підприємствах».

В Україні настав час переходу до екологічного страхування. Для цього мають бути створені відповідні фондові і банківські структури.

Різні джерела фінансування природоохоронних заходів при­пускають різний порядок і умови фінансування, що зумовлює необхідність розробки методичних рекомендацій, які регламен­тують порядок надання кредиту на природоохоронні заходи.

Відокремленість у плануванні різних джерел фінансування природокористування призводить до відповідних диспропорцій у структурі коштів, призначених для цієї мети. Значною мірою така відокремленість усувається завдяки створення системи фінансування природокористування шляхом об’єднання одно­рідного кола економічних відносин, пов’язаних із формуванням, розподілом і використанням цільових грошових фондів, що забезпечують фінансування природоохоронних заходів. Понад лімітні платежі за забруднення навколишнього природного сере­довища, які повертаються на підприємство у вигляді інвести­ційного податкового кредиту, розглядаються як джерело фінан­сування діяльності підприємства, а не як штрафні санкції, і у такому разі сприяють прирощенню прибутку підприємства, оскільки вилучаються зі складу прямих збитків.

З метою планування і контролю обсягів і структури фінан­сових ресурсів на природокористування важливо розробити баланс взаємовідносин між природокористувачем і державою. Даний баланс можна використовувати як на рівні підприємства, так і на рівні регіону чи вільної економічної зони.

[Вгору] [Вниз]