Формування системи (комплексу)економіко-управлінських важелів регулювання длявикористання природних ресурсів на підприємствах

Природні ресурси – це основа існування людства, найваж­ливіша складова навколишнього середовища. Академік І. І. Лу­кінов вважав, що економічна структура базується на природ­ному потенціалі країни, раціональності його залучення до госпо­дарського і ринкового обігу, збереженні природи, підвищенні родючості землі та відновленні інших відтворювальних ресур­сів, які експлуатуються [74]. Необхідні інвестиції та поточні витрати на охорону природного середовища (зокрема земель­ного і рослинного покривів, водного і повітряного басейнів) від забруднення повинні забезпечуватися тими господарськими сис­темами, які безпосередньо експлуатують і забруднюють при­родні ресурси. Введення цих ресурсів безпосередньо до ринко­вого обігу вимагає особливо ретельного законодавчого і вико­навчого обґрунтування даного процесу з позицій обов’язкового збереження і примноження їх якісних властивостей, а також формування нової системи відносин, яка б виключала їх втрату як основного національного багатства країни. Це принципове питання, що зачіпає інтереси держави, суспільства і кожної людини.

За допомогою досліджень було встановлено, що регіони України різко диференційовані за природними та соціально-економічними умовами, тому документом, який регулює їх територіальний розвиток, є програма, що має доводитись до підприємств з усіма формами власності [68, с. 15]. Якоюсь мірою прикладом у цьому може бути «Дніпровська програма». Як вважають С. І. Дорогунцов та А. М. Федорищева, такі прог­рами існують в Україні і не тільки не втрачають значення, а навпаки, стають дедалі актуальнішими [68, c. 9].

Україна все більше втягується у характерний для більшості держав та регіонів Землі процес витіснення біосфери технос­ферою. Як вважають

С. І. Дорогунцов і А. М. Федорищева [68], багато екологічних проблем породжені насамперед сировинною орієнтацією еконо­міки України, що набуває подальшого поширення. На території країни розміщено потенціально небезпечні та ресурсомісткі виробництва, які викликають негативні екологічні зміни. Для знешкодження природоруйнуючої структури національного господарства, соціального гарантування техногенної безпеки необхідна організація системи екологічних обмежень та регла­ментацій, вбудованих у механізм ринкових відносин.

Однією з головних причин негативних екологічних наслідків є існуючий до цього часу принцип безкоштовного використання природних ресурсів (землі, води, покладів корисних копалин, чистого повітря). Саме цей принцип створює сприятливі умови для низькоефективного екстенсивного шляху розвитку еконо­міки, породжує такий підхід до справи, як виробництво будь-якою ціною, дуже часто з великими економічними збитками і шкодою для природного середовища. Як зазначено в деяких наукових публікаціях [68], основу економічного потенціалу України на початку 1995 р. створювали 8 848 промислових підприємств, у тому числі 2 905 підприємств важкої промис­ловості. Більшість із них функціонуватимуть ще десятки років і тим самим продовжуватимуть справляти прямий і непрямий вплив на економіку, населення та природу. У 1994 році порів­няно з 1993 р. в Україні обсяг викидів шкідливих речовин ста­ціонарними та пересувними джерелами забруднення атмосфери був зменшений на 1 668 тис. тонн, або на 16,7 %. Але змен­шення споживання ресурсів, наприклад, електроенергії, свіжої води відбулося далеко не такою ж мірою, як скорочення обсягів виробництва. В 1994 році порівняно з 1993 роком темп спаду обсягів промислової продукції було знижено на 27,3 %, а споживання електроенергії та свіжої води, відповідно на 16,5 та 6,0 %.

Причина такого стану полягає в застарілому устаткуванні, його руйнуванні, у загальній технологічній деградації вироб­ництва, а основною причиною є безвідповідальність зверху до­низу посадових осіб, незацікавленість господарників різних форм власності в раціональному ставленні до природних ресурсів [68].

Природно-ресурсний потенціал сільського господарства України представлений земельними, водними, кліматичними і біологічними ресурсами. Серед них найважливіше значення має земля, що є основним засобом виробництва в сільському господарстві.

Тому протягом останніх десятиріч розвиток цієї галузі відбувався на основі максимального залучення до виробництва земельних угідь.

З цією метою в 50-і та на початку 60-х років було розорано близько 1 млн га прируслових луків і пасовищ, а також схило­вих земель Волинської, Подільської та Придніпровської висо­чин, передгір’їв Карпат і Криму. У результаті розораність земель досягає 57 % і сільсько-господарських угідь – 80 %, а в багатьох областях – навіть 90–95 %. Сільськогосподарська освоєність території України зросла до 70 %, а в ряді районів і до 90–95 %.

Одночасно з розорюванням луків і пасовищ, а також освоєн­ням схилових земель відбувалося затоплення значних площ, внаслідок будівництва водосховищ на Дніпрі та інших річках. Всього за післявоєнний період було затоплено майже 1,2 млн. га сільськогосподарських угідь, що порушило екологічну рівнова­гу між окремими видами угідь (орними землями, луками і пасо­вищами, лісами, болотами і водними екосистемами). Причиною зниження відтворювальної здатності біосфери, продуктивності землі та економічної ефективності використання природно-ресурсного потенціалу стала неправильна система природоко­ристування.

Водне середовище було першим, у якому виникло і розпов­сюдилось життя. У подальшому живі організми оволоділи наземно-повітряним середовищем, створили і заселили землю. Потім стало добре відомо, що протікання всіх біохімічних процесів у клітинах і нормальне функціонування організму в цілому можливі тільки при достатньому його забезпеченні водою – необхідною умовою життя. Теоретично для існування людини необхідно 5л води в день. Крім цього, для побутової і особистої гігієни людини необхідно від 40 до 50 л води в день; більше води потрібно для сільського господарства, сільському мешканцеві потрібно не менше як 100 л щодня. У промислових районах необхідно 400–500 л води на 1 мешканця. Отже, про значення водних ресурсів говорити багато не треба.

Водоносний горизонт утворює звичайне сховище води висо­кої якості. Хоча підземні води краще захищені, ніж поверхневі, але і вони піддаються забрудненню.

Велику тривогу викликає безконтрольне використання і забруднення поверхневих і підземних джерел. Надмірний водо­забір, забруднення поверхневих і підземних водних джерел про­мисловими та сільськогосподарськими стоками і відходами, порушення гідрологічних режимів і природної рівноваги в річкових басейнах не тільки завдають великої екологічної шко­ди самим водоймищам, навколишньому природному середо­вищу взагалі, але й зумовлюють значні соціально-економічні збитки, підвищення захворюваності населення [224, c. 34]. Сьо­годні забруднена питна вода є надзвичайно поширеним джерелом захворюваності людей. Слід додати, що в Україні майже все населення споживає воду низької якості. У багатьох населених пунктах навіть водопровідна вода має у своєму складі шкідливі хімічні сполуки, важкі метали і пестициди понад гранично допустимі концентрації. Все це говорить про те, що природні водні ресурси як у промисловості, так і в побуті використовуються не по-господарськи. Великий вплив на раціональне використання води має недосконалість водопровід­ного транспорту, розбірної та засувної арматури.

Україна має обмежені ресурси поверхневих і підземних прісних вод. Середній багаторічний обсяг поверхневого стоку, що формується на її території, становить приблизно 50 км³, а з урахуванням стоку з сусідніх держав – 85,6 км³. Середній бага­торічний стік Дніпра дорівнює 53,4 км³, з яких у межах України формується лише 22,4 км³ (близько 42 %). Більша частина його стоку (майже 31 км³) надходить з Республіки Бєларусь і Росії [80].

Про низький рівень природної водозабезпеченості нашої держави свідчать і такі дані. Якщо в Росії місцевий поверхневий річковий стік у розрахунку на душу населення становить 27 тис. м³, у розрахунку на 1 км² території – 235 тис., і в роз­рахунку на 1га сільськогосподарських угідь – 183,5 тис. м³, то у нас в Україні відповідно тільки 960 м³, 83 тис. і 1,2 тис. м³, а це, відповідно, в 27, 2,8 і 153 рази менше [80]. Порівняймо, наприк­лад, з такими європейськими країнами, як Польща і Франція. Україна ж має набагато нижчий рівень водозабезпеченості: в розрахунку на душу населення – відповідно в 3 і 1,5, а в роз­рахунку на 1 км² загальної площі – в 3,7 і 2 рази. Серед євро­пейських держав лише Голландія та Угорщина мають нижчі показники питомої водозабезпеченості поверхневим стоком, але тільки в розрахунку на душу населення.

Щодо підземних прісних вод, які нині широко викорис­товуються в усіх сферах народного господарства (і особливо – для задоволення потреб населення в питній воді), то в Україні їх розвідані прогнозовані запаси сягають 21 км³. Однак тільки 7 км³ з них – це підземні води, гідравлично не зв’язані безпосе­редньо з поверхневим стоком, а решта (13,9 км³) – залежить від нього. У нашій країні забезпеченість підземними водними ре­сурсами з розрахунку на душу населення та на одиницю земельної площі дорівнює відповідно 400 м³ і 35 тис. м³. У цілому вона також є невисокою.

У зв’язку з інтенсивним розвитком індустріального та аграр­нопромислового виробництва (зокрема – широкомасштабної гідромеліорації земель), нарощуванням темпів містобудування, соціальної перебудови населених пунктів тощо безперервно збільшувались обсяги водоспоживання в Україні. За розрахун­ками відомих учених В. Трегобчука і М. Хвесика, чиї матеріали подані у бібліографічному покажчику, за 1961–1990 рр., і з яких видно, використання водних ресурсів зросло з 15 км³ у 1960 р. до 34,5 км³ у 1990 р., тобто в 2,3 рази, у тому числі для цілей зрошуваного землеробства – майже в 7 разів. Причому 85–90 % загальних обсягів водоспоживання припадало на поверхневі водні джерела. Протягом 1991–1994 рр. через спад виробництва використання водних ресурсів істотно зменшилось і становило в 1994 році приблизно 29 км³ (або 84 % від рівня 1990 р.). У середньому за останнє десятиріччя в Україні збиралося майже 60 % загального поверхневого річкового стоку, що формується на її території. Крім того, як зазначають згадані вчені, надто високі темпи зростання попиту на водні ресурси при низькій природній водозабезпеченості та нерівномірному (в часі й просторі) розподілі річкового стоку зумовили необхідність проведення широкомасштабних робіт з його урегулювання і перекидання великих обсягів водних ресурсів на далекі відстані (шляхом будівництва каналів, потужних трубопроводів тощо).

Зростання обсягів водоспоживання супроводжувалося широ­комасштабним господарським будівництвом, пов’язаним з уре­гулюванням і територіальним перерозподілом поверхневого річкового стоку, а також створенням великих господарських і гідромеліоративних систем. Водночас швидко збільшувались обсяги водовідведення та забруднених стічних вод, які необхідно було спрямувати на очисні споруди для звільнення від шкідливих речовин.

У середньому за 1990–1994 рр. загальний обсяг стічних вод в Україні сягав приблизно 19 км³ на рік, у тому числі неочищених чи недостатньо очищених 4,2 км³ (або 22,1 %). Нині на кожного жителя нашої країни припадає понад 365 т усіх стічних вод, а неочищених і недостатньо очищених – майже 84 т. Порівняно з початком 60-х років їх обсяг збільшився в 2,5 рази.

Сучасний етап соціально-економічного розвитку України характеризується величезними кількісними та якісними змінами в характері та масштабах водогосподарської діяльності. Залу­чення дедалі більшої кількості водних ресурсів для екстен­сивного господарського використання, невпинне зростання об­сягів водоспоживання і водовідведення, скидання забруднених стоків до водоймищ стали основними причинами надмірних антропотехногенних навантажень на поверхневі водні джерела, а також деградації та якісного виснаження водоймищ (і насамперед – штучно створених), адже їх природна очищу­вальна спроможність є досить низькою.

З давніх часів відомо, що дерево є символом життя. І ні метал, ні синтетичні матеріали, назв яких десятки тисяч, не можуть замінити того, що дає нам звичайне чудо природи – дерево, ця зелена фабрика, яка відновлює живильну силу відпра­цьованого повітря. Так, 1 га найкращого деревостою поглинає щороку до 6,5 т СО₂ і виділяє до 5,0 т кисню. Велика роль лісів у природному балансі азоту. Річну норму кисню для однієї людини (406 кг) може дати 0,3 га насаджень.

Лісова рослинність, завдяки своїм економічним, фізичним і біологічним властивостям, виконує важливу середовищеутво­рювальну функцію. З економічної точки зору ліс – це важливий засіб виробництва, входить до виробничих фондів, разом із землями лісового фонду і деревними запасами, водночас є пред­метом і засобом праці. Важко назвати галузь народного госпо­дарства, яка б обходилась без деревини чи продуктів її пере­робки. Якщо механічна обробка деревини давала близько 500 найменувань продукції, то її хімічна переробка – до 20 тис.

Вплив лісів на клімат виявляється у його зволоженості, регулюванні температурно-вологового режиму, зниженні швид­кості вітру, зміні випаровування і транспірації, температури повітря і ґрунту, відносної вологості повітря і ін. У формуванні мікроклімату зв’язок лісу з природним середовищем має вирі­шальне значення. Він з’єднує лісове, водне і сільське госпо­дарство. Ліс – основний біологічний очищувач атмосфери від забруднення. Нормалізуючи газовий режим, поліпшуючи хіміч­ний склад атмосфери, сприяючи біологічному очищенню води і повітря, ліс виконує санітарно-гігієнічні функції.

В економіці, незважаючи на вжиті заходи щодо заміни деревини іншими матеріалами, досі в промисловому і громад­ському будівництві в перерахунку на круглий ліс щорічно витрачається 18 % деревини, яку заготовляють. З урахуванням деревини, яку витрачають на капітальне будівництво і ремонт у промисловості та житлово-комунальному господарстві, це становить близько 60 % усієї заготовлюваної деревини, але велика кількість лісу таємно спилюється і вивозиться скритними ділками за межі України. Саме через це збільшуються вирубані площі, погіршується мікроклімат. Ось чому нахабне ставлення до лісових ресурсів викликає тривогу багатьох фахівців. У цьому зв’язку не зайво привести дані лісосировинних ресурсів України: лісистість території становить усього 14,3 %, при опти­мальній потребі – 19–23 %. Потреба в деревині щороку задо­вольняється лише на 25–27 %. Оптимального рівня лісистості можна досягти лише за умови розширення площі лісів, ство­рюючи нові насадження на землях, непридатних для сільсько­господарського виробництва.

В Україні енергетичні установки щорічно викидають в атмосферу 250 млн тонн попелу і близько 60 млн тонн сірчаного ангідріду [167]. Деякі вчені передбачають, що в 2020 році вміст вуглецевої кислоти та інших шкідливих газів у нашій атмосфері зможе збільшитись на 20 %.

Щороку в атмосфері вміст кисню зменшується на 10 млрд тонн. Його місце займає вуглецева кислота й інші шкідливі гази. Ліс та інші зелені насадження не можуть компенсувати вели­чезні марні витрати кисню. Підраховано, що до 2020 року ки­сень, який витрачається на промислові потреби світу, при теперішньому темпі розвитку становить 95 відсотків свого обсягу, утвореного за рік фотосинтезом наземних рослин. Гектар саду або скверу поглинає за годину вісім кілограмів вуглекислого газу (стільки вдихають за цю ж годину 200 чоло­вік), замінюючи цей отруйний газ чистим киснем.

Повзучі екологічні катастрофи, якими так багате наше мирне життя, на нашу думку, навіть страшніші за війну через те, що дійсна їх небезпека належною мірою не усвідомлена людиною. Ми втішаємо себе тим, що Україна перебуває на порозі еколо­гічної кризи. На наш погляд, поріг давно вже перейдений. Криза як економічна, так і екологічна з усіх сил розвивається, але в різних регіонах України у різних стадіях розвитку: десь справді тільки починається, а в інших місцях досягає апогея. Наприклад, через 5–7 років [167].

Невелика річка Берда перебуває під загрозою зникнення в Бердянському районі, якщо не вжити термінових заходів для її рятування. Така ж доля може спіткати й Азовське море. А це катастрофа не тільки національного, а й глобального рівня. Науково-технічна революція стала для Азовського моря тяжким екологічним лихом. Якщо не будуть вжиті необхідні спільні дії України і Росії для запобігання екологічної біди, то через 15–20 років Азовське море стане мертвим [167].

У природі немає нічого зайвого, все суворо лімітовано. Тому не можна керуватися принципом «на наш вік вистачить». Кожний удар, завданий людиною природі, – це, удар по собі.

Ж. Ломарк з сумом зауважував: «Можно, пожалуй, сказать, что назначение человека как бы заключается в том, чтобы уничтожить свой род, предварительно сделав земной шар непригодным для обитания» [167].

Вивчення забруднення води є частиною проблеми управління її ресурсами. Воно має екологічний і економічний аспекти. Якість води може бути виражена кількістю введених розумінь: зміст забруднень, дифузія, дисперсія, конвекція і об’єднання їх в імітаційних моделях. Виведені імітаційні моделі звичайно мають використовуватись для прогнозу. Це, головним чином, математичні моделі. Моделі «кількості – якості» повинні зай­мати місце між польовими роботами і економічними та політич­ними рішеннями. Вони мають використовуватись для визна­чення і обробки параметрів, визначених у полі, а також для прогнозу їх зміни при різних робочих припущеннях.

Результати моделювання мають утворювати відправні точки економічних моделей.

Для управління водними ресурсами необхідно змоделювати два типи задач. По-перше, необхідно встановити прогноз павод­ків, що уявляє собою проблему безпеки. Щоб визначити кіль­кість досягаючих річок, дані плювіометрії повинні згортатись з деякою передаючою функцією водозабору. По-друге, необхідно мати уявлення про взаємозв’язок підземних і поверхневих вод. Тому що забруднення підземних вод безпосередньо залежить від цього взаємозв’язку. Забруднення від санітарних полів фільтрації визначається плювіометрією, швидкістю інфільтрації, а також поверхневим стоком. Останній може не тільки розбав­ляти забруднювачі, але і розширяти зону поверхневого забруд­нення, змінюючи граничні умови потоку забруднення в підзем­них водах. Належить ввести і моделі, які об’єднують потоки підземних і схилових вод. Для цього використовується відома класична модель фільтрації, яка визначається рівнянням [239, с. 105]:

(3.14)

де h – напирання (п’єзометричне), м;

S – коефіцієнт водовіддачі;

Т – проводність;

Q – інтенсивність притоку, м³.

Система схилових вод визначає граничні умови моделі під­земних вод.

Входом поверхневої системи є атмосферні опади. Він може згортатися з передаточними функціями поверхневої системи для отримання входу моделі підземних вод. Останній має перено­ситись на підземні блоки за допомогою класичних рівнянь взаємозв’язку між блоками моделі.

Заслуговує на увагу аналіз ролі водневого потоку ненаси­ченій зоні. Стосовно забруднення насичена зона дуже важлива тому, що більшість хімічних реакцій, таких як біодеградація і самоочищення, утворюється в період, коли поверхневі води проходять через неї. Але закономірність рухомості забруднення і особливо дисперсії при цьому невідомі. Задовільної матема­тичної моделі поки, що не існує. Здебільшого робиться дуже обережне припущення, що ненасичена зона не має впливу на концентрацію забруднення, а тільки затримує потік забрудню­вача. Запізнення має бути розраховане за законом Дарсі для гравітаційного потоку з коефіцієнтом вертикального прони­зування без дисперсії.

Що стосується водних ресурсів, то Емселлем [239] відмічено уявлення пов’язані з поведінкою ненасиченої зони: експлуато­вані глибокі водоносні горизонти дренують вищележачі гори­зонти і ненасичену зону. Вологість цієї зони зменшується із-за пониження рівня ґрунтових вод, а це означає, що зменшується її пронизування. Інфільтрація тоді є труднішою і також скоро­чується живлення, що збільшує швидкість рівнів ґрунтових вод. Водовідбір із глибоких горизонтів може привести до зникнення боліт і поверхневих водотоків, до скорочення живлення ріки із водоносного горизонту і осушенню її верхів’я. Друге явище полягає в тому, що вести сільське господарство стає важче, так як коріння рослин не досягають води. Парадоксом є те, що частина цієї відкачаної підземної води має поповнюватись шляхом іригації.

В управлінні водними ресурсами можна використовувати да типи моделей забруднення: моделі забруднення підземних вод і моделі забруднення поверхневих вод. Допомагає управлін­ському органу механізм дисперсії ґрунтових вод, який може бути встановлений на основі польових методів дослідження.

Взаємозв’язок між поверхневими водотоками і водоносними горизонтами забруднення може сприяти забрудненню водонос­ного горизонту і навпаки. Поверхневий водоток визначає гра­ничні умови фільтраційної моделі і моделі забруднення підзем­них вод, які супроводжуються відповідно п’єзометричним напо­ром і концентрацією забруднювача. Умови концентрації станов­лять собою вихід моделей забруднення до поверхневих водо­токів. До останніх можна віднести моделі: дисперсії, самоочи­щення, імпульсних перехідних характеристик.

Удосконалення управління природними ресурсами потребує володіння методологією і методикою управління. Для прикладу візьмімо основну методику управління водними ресурсами, що включає насамперед проблему виборів.

1. Вибір пріоритетів. Коли відчувається дефіцит води, має бути складена класифікація різних груп споживачів і їх про­дуктивної діяльності за пріоритетами. Слід підкреслити, що наявність джерела води автоматично ще не визначає розвиток виробничої активності: вода є лімітуючим, а не визначальним фактором розвитку, особливо у промислово розвинених регіонах України.

2. Вибір джерела фінансування виділення коштів для зни­ження забруднення перебуває у межах фінансових можливостей держави. Необхідно знайти спонсора.

Задачу можна розв’язати, зробивши схему, у якій розгля­даємо державу як чорний ящик, охопивши різні групи населення ї їх виробничу діяльність, поставивши політичну програму роз­витку відповідно до класифікації об’єктів.

Наприклад, група А витрачає 5, група В – 9, група С – 2 і група D – 13 умовних одиниць. Через деякий час, завдяки зви­чайному механізму економіки, А, В, С і D відповідно отримують 6, 11, 4, 10. С – має прибутки, А і В залишились майже на тому ж рівні, а D має збитки. Це значить, що керівництво держави заохочувало розвиток С, можливо, тому що розвиток відповідає загальним інтересам держави. Ця проблема передачі прав на користування водою, яка надає можливість розвивати С і стри­мувати розвиток D, а це призводить до питання: чи дійсно ця система передачі прав і збільшений податок на виробничу діяль­ність і на групи споживачів сполучені з такою політикою. Якщо ні, то необхідно вирішити, як змінити економічний, юридичний і фінансовий інструменти; якщо так, то тоді необхідно перед­бачити труднощі, як, наприклад, взаємовідношення з D.

Таким чином, методика управління водними ресурсами зво­диться до наступного: існує декілька політичних програм, що передбачають реалізацію зазначених напрямків шляхом послі­довно ухвалюваних рішень, які залежать від можливих капіта­ловкладень.

Необхідно дослідити, чи здійснювані дані рішення і чи мають існуючі засоби можливість реалізовувати їх за відповідних фінансових, соціологічних, технічних і юридичних можливостей і як ці рішення мають бути скореговані. Тоді аналіз послідов­ностей і засобів, що характеризують кожну систему рішень, породжує набір штучних файлів, які при порівнянні один з одним допомагають тим, хто ухвалює рішення, втілити їх у життя і відповідати за правильний вибір.

Підкреслимо, що на цій стадії ще не може ставиться першим питання про оптимізацію капіталовкладень у проект розвитку водного господарства. Добре поставлена задача завжди перед­бачає вибір між кількома варіантами рішень; не економіка водозбірного басейну розвивається заради доцільного викорис­тання води, а вода має бути використана як найкраще.

Усю територію держави належить розділити на приблизно однакові в водогосподарчому аспекті системи (наприклад, водо­збірні басейни). Безумовно, кожна з таких систем не повинна мати занадто малі розміри. Одна система при моделюванні в регіональному масштабі буде розбиватись на блоки, однорідні у водогосподарчому, економічному і адміністративному відно­шеннях. Зв’язок між ними має здійснюватись через гідравлічні моделі і моделі забруднення. За їх допомогою можна відтворю­вати якісні і кількісні потоки і встановлювати співвідношення між споживачами, які розташовуються вище і нижче потоку. Відповідно до утвореної сітки практикується господарча діяль­ність на різні моменти часу (наприклад, на 1980 і 2000 рр.).

Після цього робиться оцінка потреб району (регіону) води на прогнозований період, для чого необхідно використати еконо­мічні показники окремих споживачів. Таким чином, типізація споживачів, що виражена в потребах за кількістю і якістю, здійснюється на основі реальних даних, зібраних на певній географічній території. Специфікація споживачів, об’єднана за прогнозами рівнів діяльності на групи, дає можливість оцінити потреби у воді групи і блоку сітки. Утворюється модель цирку­ляції кількісних і якісних потоків, яка є прогнозованою модел­лю. Завжди необхідно проводити зіставлення потреб і ресурсів. Типізація існуючих планових і можливих водогосподарчих ро­біт проводиться для визначення їх впливу на гідравлічні функції прогнозованої моделі. Вони мають входити до імітаційної моделі водогосподарчої системи.

Нарешті, проект має фінансуватись. Тут, насамперед необхід­но бути переконаним, що він може бути повністю реалізований. Після цього потрібно дослідити всі необхідні правові проце­дури, відповідно до яких платежі розподіляються між джере­лами фінансування. Шляхом порівняння передачі прав з метою прийняття рішень оцінюється необхідність внесення до них яких-небудь змін. Такий образ дій відображено в спеціальній блок-схемі (рис. 3.8).

1. Альтернативні політичні параметри. Вони визначаються політичними діячами, обов’язком яких є загальний огляд стан справ району, визначення його майбутнього, знання мети і засо­бів його розвитку. Ці параметри повинні включати соціально-економічні передумови розвитку, стратегію розвитку і фінансові можливості. Політичні діячі зобов’язані взяти на себе відпо­відальність за стан між цими параметрами і приведеною систе­мою трьох політичних параметрів. Безумовно, є багато можли­вих рішень.

2. Інструменти, які представлені моделями і типізаціями. Це: модель зайнятості (допускаючий розвиток, виражений у термінах зайнятості до визначеної групи), прогнозована модель (орієнтований розвиток водного господарства для задоволення відомих потреб) і модель кошторисного розподілу, що враховує можливі зміни в коштах окремих проектів і розподіл фінансу­вання між окремими споживачами. Крім того, має бути виділено два види типізацій: типізація споживачів і типізація робіт з розвитку водного господарства.

3. Технічні дані і результати. Це водогосподарчі рішення для даної системи політичних параметрів. Безумовно, такий підхід може призвести до безмежного числа рішень, наприклад, за рахунок зміни обсягів водогосподарчого розвитку робіт. Тоді, щоб оптимізувати проект водогосподарчого розвитку за кож­ного політичного рішення, слід використати системи технічних параметрів, які нададуть можливість обрати бажаний (потріб­ний) варіант.

Нами пропонуються основні принципи підходу до управлін­ня водними ресурсами на основі альтернативного вибору як образ мислення для економіста водного господарства, інженера чи дослідника. Це, зрозуміло, лише один з можливих підходів, але він дає результати, які можна застосувати в управлінні забрудненням підземних вод. Такій підхід, на нашу думку, може служити дуже гарним робочим інструментарієм.

Відмова від аналізу – вартості – прибутку (АВП). АВП цікавий може бути тим, що вводить уніфіковану цільову функ­цію, яка може аналізуватись на ЕОМ, але вона має і недоліки:

1. Важко визначити і отримати шляхом моделювання такі результати, які згодом не враховуються: наприклад, податок на додану вартість викликає зростання цін на продукцію, впливає на експорт і рівень ділової активності.

2. З метою спрощення деякі аспекти проблеми можна не брати до уваги. Наприклад, можна розглядати тільки забруд­нення, але ми вже знаємо з досвіду, що такий підхід до проблеми є помилковим.

3. Час – важливий фактор, оскільки він значно впливає на вартість робіт, а відповідно і на перевагу інвестиційних вкладень.

4. У функції, що діє з відповідною метою, не розглядаються ні стрес, ні мінливість виробництва. Стрес може бути знятий, коли мінливість виробництва не досягає свого максимуму.

Ці труднощі можуть бути подоланими, але АВП дає показник, який являє собою грошову оцінку різних елементів і бере до уваги тільки ринкові параметри. Можливо було б давати оцінку ідеям або чисельним параметрам, таким як політика, навколишнє середовище або умови життя, але це – нелегке завдання.

Метою цього аналізу є оптимальне використання води, яка розглядається як єдиний конструктивний фактор зростання. Це справедливо для засушливих регіонів України, але може бути неправильним для індустріально-розвинених територій, оскіль­ки в більшості випадків для індивідуальних споживачів це обмежуючий фактор виробництва, а для груп споживачів воду можна

Нарешті, цільова функція зобов’язана представляти перевагу колективам, яка віддається лише добре зарекомендованим ко­лективам (за одним фактором), впливаючим на прийняття рі­шення. Однак, коли число тих, хто приймає рішення, збіль­шується і коли індивідуальні інтереси розходяться, тоді вста­новити єдину оптимальну цільову функцію дуже важко і не­реально. Може бути чимало оптимальних, але абсолютно нездійсненних рішень.

Рис. 3.8. Логічна послідовність операційних
блоків для управління водними ресурсами використовувати повторно
або чим-небудь її замінити

Здебільшого є не один об’єкт і рішення приймається не осо­бисто. Метод не зобов’язаний оптимізувати благополучність, прибуток або який-небудь інший критерій тільки для однієї групи споживачів або господарчої діяльності. Належало б спро­бувати досягнути збалансованого розвитку різних груп спожи­вачів і видів господарчої діяльності відповідно до діяння законів, економічних механізмів і традицій.

Вода характеризується рядом неупорядкованих географічних, механічних, фізико-хімічних показників. Модель має врахову­вати різні закони, що регулюють цими кількісними і якісними показниками. Дійсно, не повинно утворюватись ніяке розхо­дження між кількістю і якістю тому, що в більшості випадків потреби у воді залежать від обох факторів, які розглядаються спільно.

Економічна роль води залежить від клімату: в аридних зонах, наприклад, програми розвитку зможуть базуватись на оптималь­ному регулюванні цін на водні ресурси на національному рівні; в областях України з помірним кліматом майбутні потреби у воді залежать від регіональної програми розвитку. У найбільш індустріальних областях України (Донецько-Придніпровські та ін.), люди усвідомлюють значення екологічних проблем. Вода давно вже стала лімітуючим фактором розвитку. Боротьба із забрудненням здебільшого замінює одну проблему забруднення іншою, але так як економічне зростання викликає це забруднен­ня, то критерії росту мають бути доповнені екологічними критеріями.

Внаслідок забруднення у промислових регіонах України мешканці заявляють, що води недостатньо, навіть якщо вони її і мають в достатній кількості, але, безумовно, забрудненої.

У сучасних умовах важливо не тільки оптимізувати не лише економічне зростання, але й необхідні для цього ресурси.

Багаточисельні водогосподарчі планові вирішення відпові­дають даній теорії соціально-економічного розвитку водозбір­ного басейну. Метод може допомогти зробити політичний вибір вирішення шляхом порівняння спеціально розроблених файлів. Кожний файл розробляється тільки для одного політичного ви­бору розвитку системи груп споживачів і господарчої діяльності у виділених географічних одиницях. Це визначає потребу в воді, яка має задоволення системою водогосподарчих робіт. Така сис­тема має визначати мету розвитку у водогосподарських термі­нах. Водогосподарські роботи потім мають отримувати фінансу­вання, а їх ціна розподіляється між платниками відповідно до законів передачі прав.

На цьому файл закінчується. У ньому вміщено порівняння потреб і ресурсів з урахуванням впливу забруднення, розподілу податків і загальних коштів; він визначає не виражені кількісно переваги, такі як соціально-економічний розвиток, охорона навколишнього середовища і загальна безпека. Його можна порівняти з іншими файлами на основі цілей, необхідних засобів і наслідків. Ніщо так не оптимізується як єдиний фактор прий­няття рішення. Економісти і інженери не зобов’язані підміню­вати політиків, котрі роблять кінцевий вибір, порівнюючи файли альтернативних вирішень.

Нова стратегія управління водокористуванням і водоохоро­ною діяльністю повинна не тільки грунтуватися на еколого-економічній концепції інтенсивного водокористування, але й обов’язково враховувати ряд чинників. По-перше, єдиним власником і господарем водних ресурсів є держава, а їх розпо­рядником – Державний комітет України з водного господарства. По-друге, в основу системи управління водогосподарською діяльністю суспільства має бути покладено не адміністративно-територіальний поділ, а басейновий принцип управління водни­ми ресурсами та її регулювання [80].

Головне завдання в управлінні водним господарством і його регулюванні – це повне та своєчасне задоволення потреб усіх водоспоживачів і водокористувачів у високоякісних водних ресурсах з урахуванням дотримання екологічних вимог, крите­ріїв, обмежень і стандартів. Крім того, управлінську діяльність водогосподарських органів слід спрямувати на радикальне еко­логічне оздоровлення річок, озер та інших водоймищ, які скла­дають єдиний водний фонд держави, а також на здійснення заходів по відтворенню та збереженню в чистоті поверхневих водних ресурсів.

Особлива увага має бути приділена відродженню та оздо­ровленню малих річок, яких в Україні налічується понад 22,5 тис. (загальною довжиною 210 тис. км). Вони є первинною ланкою водного фонду країни. Тим часом, саме на них припа­дають максимальні антропогенні навантаження, саме їм завда­ється найбільша шкода від забруднення, виснаження та вичер­пання. Значна кількість малих річок перебуває під загрозою зникнення. Їх можна порівнювати з найменш захищеними при­родними об’єктами, які потребують невідкладної допомоги з боку суспільства.

В управлінні охороною атмосферного повітря важливу роль відіграє дотримання гранично допустимих концентрацій (ГДК), гранично допустимі викиди (ГДВ), норма зелених зон, заповід­ників і інше. Головним їх призначенням є визначення об’єктив­ної межі допустимих антропогенних навантажень на біосферу. В економіці природокористування застосовуються і інші нормати­ви. Наприклад, нормативи експлуатації природних ресурсів (розрахункова лісосіка), відходів, економічної ефективності капітальних вкладень в охорону природи і інше. Без необхідної нормативної бази не зможуть бути удосконаленими господар­чий механізм природокористування, система планування, стиму­лювання і управління.

Управління в екологічній сфері визначається специфікою і результатом трудової діяльності, пов’язаної з відтворенням біо­геоценозів. На відміну від матеріального виробництва в еколо­гічній сфері результати праці носять безпосередньо суспільний характер.

В екологічній сфері, через суспільну природу продуктивних сил і форми власності українського народу і народів колиш­нього Радянського Союзу на об’єкти природи, товарна форма результатів природоохоронної діяльності є власне зовнішньою і, зрілість відносин безпосередньо суспільної споживчої вартості є найбільш високою. Підвищення матеріальної зацікавленості підприємств з різною формою господарювання і в тому числі робітників екологічної сфери має здійснюватись шляхом вдос­коналення і зміцнення господарчого механізму. Його основою має служити зростання ефективності відтворення екологічних систем і природоохоронних заходів, а не збільшення товарності виробництва. Розвиток екологічної сфери визначають суспільні потреби. Її особисті зацікавлення як екологічної системи мають виходити із необхідності підвищення продуктивності біогео­ценозів і зміна власності народу конкретної території на об’єкти природи. Тому господарчі механізми екологічної сфери необхідно будувати на основі екологічної мети.

Екологічна сфера має здійснювати взаємовідносини з влас­ником через систему стабільних довгострокових економічних нормативів, які визначають основні об’єми фінансування і сти­мулювання природоохоронної діяльності і які безпосередньо пов’язані з її результатами та висловлюють інтереси суспільства в даній сфері. У взаємовідношеннях екологічної сфери і мате­ріального виробництва (лісне господарство і лісова промисло­вість) головним є платність природних ресурсів.

Під господарчим механізмом природокористування розу­міють як планомірно організовану систему управління (відтво­рення природних ресурсів), яка включає такі елементи: правові норми природокористування; організовану структуру управлін­ня; народногосподарське планування; госпрозрахункові умови раціонального природокористування в умовах ринку. Досяг­нення високої ефективності природокористуванням можливе лише при розвитку кожного елемента управління і комплекс­ного удосконалення усього механізму в цілому.

Удосконалення управління природокористуванням за умов ринкової економіки має здійснюватись на концепції удоско­налення керівництвом всієї економіки в Україні. Важливого значення у розв’язуванні цієї задачі набуває перехід від пере­важно адміністративних до економічних методів керівництва «через інтереси» до широкої демократизації управління. До тих пір, доки в народному господарстві не ствердяться економічні інтереси екологізації виробництва, управління природокорис­туванням буде малоефективним. Окремі негативні екологічні наслідки розвитку різного роду виробництва в умовах стихій­ного ринку пов’язані не стільки з недосконалою технікою і технологією, скільки з незрілістю природоохоронного госпо­дарчого механізму, відсутністю належного «стикування» між загальнодержавними і колективними інтересами відносно охо­рони природи. Узгодження екологічних інтересів з інтересами окремих відомств (підприємств) може бути досягнено за допо­могою такого механізму, який зможе забезпечити збереження і навіть зміцнення централізму при вирішенні питань охорони довкілля і одночасно розширення самостійності трудових колек­тивів в умовах ринкового методу господарювання, підвищення їх відповідальності за кінцеві результати природоохоронної гос­подарчої діяльності. Центральне керівництво у справі раціо­нального природокористування має зміцнюватись по лінії роз­ширення стратегічних задач, а ринкова самостійність – в області поточного господарювання.

Стосовно природокористування центр зобов’язаний визна­чити екологічну стратегію відтворення природних ресурсів, яка покликана охоплювати найважливіші напрямки науки, техніки та виробництва і капітальних вкладень, природоохоронне розмі­щення продуктивних сил і систему планових загальнодержавних нормативів. Метою цієї стратегії має бути розширене відтво­рення природних ресурсів, зростання їх суспільної корисності.

Визначальним напрямком у зростанні ролі самостійності в умовах ринку основних ланок є вдосконалення ринкових відно­син, які мають ураховувати екологічні наслідки сучасного природокористування.

Соціально-економічне усуспільнення визначає політичну ос­нову організації управління природокористуванням. Організа­ційно-економічне усуспільнення визначає організаційні прин­ципи (галузевий і територіальний).

Галузевий принцип управління на основі поділу суспільної праці забезпечує спеціалізацію в різних сферах природокорис­тування (землекористування, водокористування, лісокористу­вання та інше). Цей принцип знаходить своє відображення в організації відповідних міністерств і відомств.

Територіальний принцип забезпечує комплексний підхід до проблем природокористуванням на рівні регіону. Довкілля як об’єкт управління у своїй основі не подільне і в кожному регіоні своєрідне. Об’єкту управління має бути адекватною і система органів управління, яка висловлює цілісність природи і її регіональну своєрідність. Отже, в систему органів управління має входити координаційний центр, тобто загальнодержавний орган управління, що володіє міжгалузевими функціями впливу на процеси природокористування, і регіональні органи управління.

У нашій державі центральним органом управління природо­користуванням (відновленням природних ресурсів) є Міністер­ство екології та природних ресурсів України. Поряд з Кабінетом Міністрів це міністерство несе всю повноту відповідальності за охорону природи, організацію раціонального використання і відтворення природних ресурсів в Україні. Низовою ланкою системи екологічного управління є відділи охорони природи підприємств. Ці відділи виконують державні функції, відомчо мають підпорядковуватись не підприємству, а регіональним органам управління природокористуванням. Тому, як вже і зазначалось раніше у цій роботі, їх доцільно назвати держав­ними відділами охорони природи (ДВОП) [187]. Найважли­вішою функцією ДВОП є контроль за якістю навколишнього природного середовища по науково обґрунтованими нормами і нормативами, тобто це своєрідний державний прийом еколо­гічно чистої продукції.

Регіональні органи управління у безпосередньому контакті з державними відділами охорони природи мають впливати еконо­мічними методами на «забруднювачів» середовища, сприяючи подоланню існуючих в екологічній сфері об’єктивних суперечок між суспільними і колективними інтересами. Із створенням дер­жавних (а не відомчих) відділів охорони природи на підпри­ємствах, які забруднюють навколишнє середовище, створю­ються реальні умови для ефективної реалізації загальнодер­жавної власності на природні ресурси.

Велике значення в організації управління природокористу­ванням має державний кадастр природних ресурсів. У ньому ведеться облік найважливіших природних ресурсів з їх кількіс­ною і якісною характеристикою; за допомогою комп’ютерних технологій мають бути на обліку всі природокористувачі; в базах даних комп’ютерних програм повинні бути створені відомості про економічну оцінку природних ресурсів.

Необхідним елементом організації управління природоко­ристування є моніторинг навколишнього середовища – постійно діюча система спостережень за її станом. Моніторинг довкілля, забезпечуючи органи управління необхідною і вірогідною інформацією, повинний охоплювати всі рівні – локальний, регіональний, національний.

Дієвими важелями управління природоохоронною діяльністю на підприємствах є економічні методи. Арсенал економічних методів управління природокористуванням широкий і різнома­нітний. Він включає важелі централізованого, ринкового і госпрозрахункового регулювання. У 1989 році було прийняте урядове рішення створити на адміністративно-територіальних рівнях систему позабюджетних фондів охорони природи, які формуються з коштів, стягнутих з підприємств, і повинні були використовуватись на природоохоронні потреби міст, районів і областей. Того ж року введено плату за користування водними ресурсами.

На сьогодні позабюджетні кошти, як це добре вже відомо, використовуються на інші потреби (будівництво гаражів, прид­бання службових легкових автомобілів іноземних марок тощо), але на відновлення стану навколишнього природного середо­вища ці гроші рідко витрачаються. На наш погляд, відшкоду­вання збитків природі має вестись через чітку банківську систему управління. Як це вже зазначалось вище, у цій роботі, за допомогою екологічного банку, з якого кошти б направлялись тільки на відшкодування довкілля [187, с. 71].

Основні елементи економічного механізму природокорис­тування показано на рис. 3.9.

Рис. 3.9. Основні елементи економічного механізму природокористування

Вдосконалення економічних методів управління природоко­ристуванням знаходиться в органічному зв’язку з розробкою екологічних паспортів підприємств, що мають різні форми гос­подарювання. Без екологічного паспорта підприємствам, що відкриваються, не повинно надаватись дозволу на їх функціо­нування.

На наш погляд, запровадження екологічного паспорта на підприємстві, що забруднює довкілля, є необхідним і обов’яз­ковим заходом. З розвалом Радянського Союзу і зупинкою багатьох підприємств в Україні ця робота зупинилась, а її надто необхідно відновити.

Цей документ має включати загальні відомості про підпри­ємство, сировину, яка використовується, опис технологічних схем експлуатації природних ресурсів, виробу основних видів продукції, способу очистки стічних вод і аеровикидів, і харак­теристики після очистки, дані про тверді та інші відходи, відо­мості про технології, що забезпечують високі питомі показники по охороні природи. Друга частина паспорта має вміщувати перелік заходів, що спрямовані на зниження навантаження на довкілля з визначенням строків, обсягів витрат, норм питомих і загальних об’ємів твердих відходів і викидів шкідливих речовин до і після здійснення кожного заходу. Екологічний паспорт має також відображати два принципові моменти: перехід від вив­чення наслідків (стану навколишнього середовища) до деталь­ного диференційованого аналізу причин; перехід від розгляду загального об’єму викидів відходів до питомих показників, які віднесені до одиниці виробленої продукції і у зіставленні з най­кращими досягненнями у світі. Останнє положення належить пояснити.

Екологічні нормативи у вигляді гранично допустимих концентрацій (ГДК) в Україні більш-менш жорсткі, ніж в інших державах. Це позитивний факт, але виконання нормативів здійс­нюється, на жаль, не шляхом удосконалення технологій вироб­ництва, а за рахунок невиправданої його природоємності. Сучас­ні підприємства байдужі до обсягів споживаних ресурсів приро­ди на одиницю продукції. Можна сказати, що вимоги ринкової економіки в цьому питанні в Україні поки що не діють. Наприк­лад, на розведення «питомих» забруднених стоків, розрахованих на об’єм виробництва, у нас витрачається значно більше чистої води, ніж у розвинених державах світу. Наприклад, в Росії, на Байкальському целюлозно-паперовому комбінаті, очисні спору­ди якого вважаються кращими в даній галузі, скиди мінеральної солі в кілограмах на тонну целюлози майже в чотири рази вищі, ніж США. Поки що на виробництвах України і в республіках колишнього Радянського Союзу переважає екстенсивний тип технічного захисту навколишнього природного середовища. По­винен у цьому не стільки дефіцит наукових розробок в області прогресивних технологій (вони відомі і реалізовані у світовій практиці), скільки організаційна інертність відповідних мініс­терств і відомств, відсутність «притягальної сили» безвідхідних виробництв. Причиною є недосконалість існуючого природо­охоронного госпрозрахункового механізму, ефективність якого здебільшого визначається достовірною інформацією про рівень технології, її екологічності на кожному підприємстві.

Для вирішення екологічних проблем західними вченими про­понуються різні моделі управління природокористуванням. Тео­ретичну основу їх розробок визначають такі політекономічні школи – неокласична і неокейсіанська. У концепції першої має перевагу ринкова, другої – державне регулювання. Прихильни­ки неокласичного напрямку, основним інструментом рішення екологічних проблем, вважають ціновий механізм. У його основі – податкові платежі, компенсуючі збиток від руйнування навколишнього середовища, а також купівля-продаж прав на забруднення. Неокласична модель, як на наш погляд, має суттєві вади. По-перше, вона не вирішує проблеми збереження приро­ди: підприємство зможе купити право на забруднення середови­ща і не нарощувати витрат на її охорону. По-друге, податкова форма платежів зменшує чистий прибуток, а це зачіпає інтереси приватного капіталу.

Більш прийнятною виявилась неокейсіанська модель. Вона не тільки враховує інтереси приватного капіталу, але і в бага­тьох випадках краще відповідає загальнолюдським цінностям збереження довкілля, ліпше сприяє усуспільненню природоко­ристування і соціалізації природи. У різних формах господарю­вання задоволення екологічних потреб становить собою безпо­середньо суспільний характер (чисте повітря і вода в однаковій мірі необхідні кожному членові суспільства). Головна ідея теоретичної конструкції неокейсіанської моделі перебуває в прямому державному регулюванні відносин між суспільством і природою за допомогою адміністративно-розпорядливих мето­дів (нормативи, стандарти, заборони та інше) в сполученні з економічними важелями стимулювання і примусом приро­докористувачів. Лейтмотивом виступає не вартість завданого природі збитку, а величина витрат, необхідна для зниження рівня порушення цілісності природного середовища. Вона має включатись у виробничі витрати і відшкодуватись через ціну вимушеної продукції. Кейсіанська модель управління природо­користуванням покладена в основу екологічної політики роз­винених держав. У ринкових умовах господарювання можна задіяти інструменти екологічного регулювання, які розкривають механізм управління природокористуванням. Ця класифікація інструментів включає наступні заходи:

1. Безпосереднє здійснення державою різного роду заходів природоохоронного характеру: організацію і фінансування нау­ково-дослідної комплексної природоохоронної роботи, підготов­ку в цій галузі природоохоронних фахівців, систему інформа­ційного забезпечення екологічної політики, включають моніто­ринг; планування і облаштування території, регулювання земле­користуванням, територіального розміщення господарчих об’єк­тів; здійснення конкретних заходів по окремих об’єктах еколо­гічної політики, як це відтворення лісів, охорона прибережних морських вод, будівництво водостічних споруд, переробка і вилучення деяких твердих відходів, утримання різних категорій охоронних територій; виконання зобов’язану у межах міжнарод­них програм співпраці, участь у діяльності міжнародних організацій, і виробленні міжнародних узгоджень, правил і нормативів природоохоронного порядку.

2. Державне економічне стимулювання і підтримка природо­охоронної діяльності приватного сектору (економічні інстру­менти): прямі і побічні субсидії (інвестиційні і на покриття експлуатаційних витрат) приватним фірмам, регіональним і місцевим органам влади; позики і кредити за низькими про­центами, гарантії за банківськіми позичками; надання режиму прискореної амортизації очисного устаткування та іншої еко­техніки; пільгові ставки з побічних податків на продаж екотех­ніки або вивільнення її від податку; пільгові тарифи фірмам на очистку стоків на муніципальних централізованих водоочисних спорудах.

3. Державні заходи, які направлені на примушування природокористувачів до охорони навколишнього середовища (норма­тивне регулювання і штрафні санкції): обов’язкову оцінку впливу великих господарчих проектів на навколишнє середо­вище (екологічна експертиза); екологічні нормативи, норми і стандарти (емісійні, якості середовища, товарні, технологічні); заборони, обмеження, дозвільні системи (інструменти постійної або тимчасової дії), різні форми раціонування (у відношенні рідинних відходів і т. д.); узгодження (контракти) галузеві, тери­торіальні, поодинокі між державними органами і забруднюва­чами; державне інспектування підприємств; платежі за забруд­нення (перерозподільні платежі), інші платежі – в сполученні з екологічними нормативами; штрафи за порушення природо­охоронних законів і правил, інші економічні і адміністративні санкції, закриття підприємств.

4. Заходи держави, які спрямовані на спонукання природоко­ристувачів охороняти навколишнє середовище (комбіновані, нормативно-ринкові інструменти): спонукаючі відрахування за забруднення; купівля-продаж прав (дозволу) на забруднення.

Таким чином, основна роль у механізмі економічного регу­лювання у природокористуванні в Україні має належати дер­жаві, природоохоронна діяльність якої направлена на захист зацікавленості господарників, фермерів, підприємців, так і на задоволення загальнонаціональних потреб у збереженні довкілля.

[Вгору] [Вниз]

3.5. Методика розрахунку
економічної ефективності використання
вторинних енергоресурсів [128]

Методика розрахунку економічної ефективності з викорис­тання вторинних енергоресурсів (ВЕР) призначена для обґрун­тування щодо зменшення енергетичного потенціалу продукції промисловості.

Методика передбачає наступний алгоритм розрахунку. Перше розраховується річна економія від заміни первинної енергії на вторинну:

(3.15)

де Е – річна економія, грн;

Ц_пер – діюча планово-заготівельна ціна первинного енерго­ресурсу у розрахунку на ГДж, грн;

Q_пер – річний об’єм первинних енергоресурсів, що споживаються, ГДж;

– питомі витрати на вторинну енергію, грн/ГДж;

– річний об’єм вторинних енергоресурсів, що спожи­ваються, ГДж.

Після цього визначається сума річного економічного ефекту ( ):

(3.16)

де Е – річний економічний ефект, грн;

Е_н – нормативний коефіцієнт капіталовкладень ( ), грн/грн,

К_вер – капітальні вкладення, що поєднані з використанням енергоресурсів, грн.

Розраховується питомий економічний ефект:

грн (3.17)

та визначається ефективність капітальних вкладень:

(3.18)

де Е_ф – ефективність капітальних вкладень грн/грн.

Ефективність капітальних вкладень порівнюється з нормативною:

де Е_н – нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень дорівнює 0,15 грн/грн.

Вибір напрямку використання ВЕР:

а у випадку, якщо вибір здійснюється за

Якщо у якості показників, що визначають вибір напрямку використання окремих ВЕР будуть прийняти: ефективність капітальних вкладень, економія і ефект від використання ВЕР, то ці показники приводяться у розрахунках на 1 ГДж викорис­таної енергії.

Усі напрямки використання ВЕР мають бути поділені на три групи:

- перша група – це напрямок безпосереднього використання ВЕР, тобто напрямку, що не вимагає додаткових вкладень;

- друга група – напрямки, що припускають використання утилізованого обладнання. При цьому капітальні вкладення будуть окуповуваться у нормативний строк (6–7 років);

- третя група – напрямки використання ВЕР для вироблення третинної енергії. У цьому випадку мають бути значні капіталь­ні вкладення, строк окупності яких перевищує нормативний.

На відміну від аналогів ця методика надає дозвіл підвищити коефіцієнт утилізації вторинних енергетичних ресурсів до 72 %. Впровадження цієї методики надасть можливість використати ВЕР з максимальною віддачею при мінімальних витратах.

Зазначимо, що цю методику з визначення економічності використання вторинних енергоресурсів можна застосовувати у різних галузях промисловості. Річний економічний ефект від використання вторинних енергоресурсів може становити від 15 до 150 тис. грн і навіть більше. Така методика визначення економічної ефективності від використання вторинних ресурсів була раніше впроваджена в Російській Федерації на виробни­чому об’єднанні «Салаватнафтооргсинтез».