Попит та пропозиція праці

Головними складовими частинами ринку праці є сукупна пропозиція (Пр), що включає все економічне активне населення, та сукупний попит (П), що визначається загальною потребою економіки у найманій робочій силі. Вони складають сукупний ринок праці, або ринок праці в широкому розумінні

Пр П). Основна частина сукупного попиту та сукупної пропозиції задовольняються, що забезпечує працівників роботою, а робочі місця – працівниками та створює умови для функціонування економіки.

Менша частина сукупного ринку праці з причин природного, механічного та економічного руху робочої сили і робочих місць виявляється вільною і потребує задоволення попиту та пропозиції шляхом зведення здобувачів роботи з вакантними робочими місцями. Ця частина сукупного ринку праці називається поточним ринком праці, або ринком праці у вузькому розмінні. Його обсяг визначається кількістю вакантних робочих місць та кількістю працівників, активно зайнятих пошуками роботи.

Співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці – це його кон”юнктура. Вона обумовлена багатьма чинниками, серед яких основними є загальний стан економіки; галузева структура народного господарства; рівень науково-технічного розвитку країни; рівень життя населення; загальна міра розвитку ринкових відносин (багатоукладність економіки, розвиненість ринків житла, послуг, цінних паперів тощо); стан соціальної та виробничої інфраструктури та ін.

Залежно від співвідношення попиту та пропозиції розрізняють три типи кон’юнктури ринку праці:

1) трудодефіцитна – якщо попит перевищу пропозицію. Це було характерним для нашої країни в останні роки радянської влади;

2) трудонадлишкова – якщо пропозиція перевищує попит, що характерно для сучасної української (і не лише української) економіки;

3) рівноважна – коли попит відповідає пропозиції, що в принципі є теоретичним ідеалом, до якого треба прямувати, але якого неможливо досягти.

Особливості праці як товару стають вирішальними в умовах кризи, що характерна для сучасної економіки України. Особливості ці, зокрема, полягають у тому, що, по-перше, праця як товар невід’ємна від її власника, і по-друге, в умовах кризи кошти від продажу цього товару (тобто оплата праці) є головним, а найчастіше і єдиним джерелом існування як абсолютної більшості працівників, так і членів їхніх родин (зазначимо, що в економічно розвинених країнах значну частку в структурі доходів людини мають доходи від власності, діють ефективні системи соціальної допомоги та підтримки, а середня зарплата одного працівника достатня для пристойного утримання сім’ї).

Людина, яка не має інших доходів, окрім від продажу своєї праці, не може не працювати навіть тоді, коли ставки оплати праці наднизькі, оскільки процес споживання – це не просто процес відтворення робочої сили, а фактично процес підтримання життя, і жива людина не може його припинити. Тому для людей, нагальні потреби яких незадоволені, навіть низька оплата праці краща, ніж її повна відсутність, і тому пропозиція праці не зменшується при низьких ставках оплати праці. Більше того, якщо доходи за основними місцем роботи не дають можливості працівнику задовольняти свої потреби на прийнятому для нього рівні і не можливо знайти роботу з вищим рівнем оплати праці, люди змушені збільшувати кількість праці, яку вони продають, або якою заміняють товари і послуги, які не купили за низьку зарплату. Це виявляється у масовій вторинній зайнятості, скороченні споживання платних послуг, забезпечені родини продуктами харчування і отриманні додаткових доходів за рахунок праці вдома, зокрема в підсобних господарства. Інші сторони цієї проблеми – надвисока зайнятість на ринку праці жінок, включаючи тих, що мають малих дітей; зайнятість найманою працею молоді, яка навчається або повинна навчатися; висока зайнятість пенсіонерів, яким не вистачає пенсії навіть для найскромнішого життя; нерегламентована і незахищена законодавством дитяча праці.

Отже, наднизькі ставки оплати праці в кризовій економці за багатьма напрямками призводять не до зменшення, а до збільшення пропозиції праці. Тому пропозиція праці, наприклад в Україні, залишається дуже високою, а частка економічно активного населення сягає 90% загальної чисельності працездатного населення (зазначимо, що в розвинутих країнах цей показник коливається від 50 до 70%).

Високий рівень зайнятості, що економічно відображає як потребу економіки у працівниках, так і потребу населення у робочих місцях, в будь-якому випадку означає низьку ефективність зайнятості, оскільки, з одного боку, зайнятість не забезпечує достатнього рівня продуктивності праці, а з іншого – нормального рівня оплати праці.

Низький рівень оплати праці є не лише наслідком, а і суттєвою причиною кризового стану економіки, і без його підвищення неможливо забезпечити вихід економіки країн з кризи і ефективну зайнятість її населення.