Методи здійснення державної влади

Арсенал методів реалізації державної влади є достатньо різноманітним. У сучасних умовах значно зросла роль методів морального і особливо матеріального стимулюван­ня, використовуючи які, державні органи впливають на інтереси людей і тим самим підпорядковують їх своїй влад­ній волі.

До загальних, традиційних методів здійснення держав­ної влади належать переконання і примус. Ці методи, по-

різному поєднуючись, супроводжують державну владу на всьому її історичному шляху.

Переконання — це метод активного впливу на волю та свідомість людини ідейно-етичними засобами для форму­вання у неї поглядів та уявлень, заснованих на глибокому розумінні сутності державної влади, її цілей та функцій. Механізм переконання включає сукупність ідеологічних, соціально-психологічних засобів і форм впливу на індиві­дуальну або групову правосвідомість, результатом якої є засвоєння та схвалення індивідом, колективом певних со­ціальних цінностей.

Різновидами методу переконання є заохочення та реко­мендація. Заохочення — створення умов, за яких певна діяльність стає вигідною для суб'єкта, який її здійснює. Наприклад, з метою виконання соціальної функції держа­ва встановлює податкові пільги для підприємств, що беруть на роботу інвалідів.

Рекомендація — пропозиція здійснити дії, виконання яких дозволить домогтися соціально значущих цілей. Так, держава може розробляти зразкові плани розвитку тієї або іншої області держави або галузі економіки, типові статути, положення, правила, використання яких дозволить ефек­тивніше виконувати суспільно значущу діяльність. Особ­ливість рекомендацій держави — вони не обов'язкові для виконання, але обов'язкові для ознайомлення суб'єктами, яким вони адресовані.

Перетворення ідей, поглядів на переконання пов'язане зі свідомістю та відчуттями людини. Ідеї, суспільні інтереси та вимоги влади набувають особистісного значення тільки тоді, коли вони пройшли через свідомість. Методи пере­конання, заохочення та рекомендації стимулюють ініціа­тиву і почуття відповідальності людей за свої дії та вчинки. З розвитком цивілізації, зростанням політичної культури роль і значення цих методів здійснення державної влади закономірно зростають.

Державна влада не може обійтися без особливого, тільки їй властивого виду примусу — державного примусу. Ви­користовуючи його, владний суб'єкт нав'язує свою волю підвладним.

Державний примус — це психологічний, матеріальний або фізичний (зокрема насильницький) вплив повноважних органів і посадовців держави на особу з метою примусити її діяти на користь держави.

Сам по собі державний примус — гострий і жорсткий засіб соціального впливу. Він заснований на організованій силі, і тому здатен забезпечити безумовне домінування в суспільстві волі владного суб'єкта. Державний примус об­межує свободу людини, ставить її в таке становище, коли у неї немає вибору, окрім варіанта, запропонованого (на­в'язаного) владою. За допомогою примусу пригнічуються, гальмуються інтереси і мотиви антисоціальної поведінки, примусово знімаються суперечності між загальною та ін­дивідуальною волею, стимулюється суспільно корисна поведінка.

Державний примус буває правовим і неправовим. Остан­ній може обернутися свавіллям державних органів, що ставлять особу в ніким і нічим не захищене становище. Такий примус має місце в державах із антидемократичним, реакційним режимом — тиранічним, деспотичним, тоталі­тарним. У правовій демократичній державі примус має бути тільки правовим.

Правовим визнається державний примус, вид і міра якого строго визначені правовими нормами і який застосо­вується в законних процесуальних формах. Законність, обґрунтованість і справедливість державного правового примусу піддається контролю, він може бути оскаржений у незалежному суді. Рівень правового «насичення» держав­ного примусу зумовлений тим, якою мірою він: підпоряд­кований загальним принципам певної правової системи; є за своїми підставами єдиним, загальним на території всієї країни; нормативно регламентований за змістом, межами та умовами застосування; діє через механізм прав і обов'яз­ків; оснащений розвиненими процесуальними формами.

Існує також інша класифікація методів діяльності дер­жави, методів здійснення функцій держави. Можна виді­лити:

1) централізований метод. Сутність його полягає в тому,
що держава встановлює єдині правила для всієї своєї тери­
торії, не допускаючи самостійності адресатів своїх владних
розпоряджень. Це метод єдиного, однакового здійснення
влади, жорсткої владної діяльності;

2) децентралізований метод. В цьому випадку здійснен­
ня влади відбувається на основі визнання ідей самовряду­
вання, певної самостійності суб'єктів держави; держава не
втручається в усі сфери суспільного життя, не всі сфери
регулюються зверху, централізовано; залишається великий

простір для діяльності суб'єктів держави, які можуть ухва­лювати рішення з урахуванням специфіки того або іншого

регіону.

Як правило, в діяльності сучасних держав обидва мето­ди поєднуються.

Розподіл влади в державі

У сучасному світі розподіл влади — це принцип консти­туціоналізму, згідно з яким єдина державна влада поділя­ється на відносно незалежні та різні за функціями гілки

влади.

Теорія розподілу влади — підсумок багатовікового роз­витку державності, пошуку найбільш дієвих механізмів, що оберігають суспільство від деспотизму. Вона була ство­рена кількома поколіннями дослідників держави і політи­ки: ідея висловлювалася Арістотелем, теоретично обґрун­тована Джоном Локком, в класичному вигляді розроблена Шарлем Луї Монтеск'є, Іммануїлом Кантом, Бенжаменом Констаном, Олександром Гамільтоном, Джеймсом Медісо-ном. Уперше і Найбільш послідовно принцип розподілу влад був утілений в Конституції США 1787 p.

Основні положення теорії розподілу влади:

1) розподіл влади закріплюється конституцією;

2) законодавча, виконавча і судова влада надаються
різним людям і органам;

3) всі гілки влади є рівними й автономними, жодна з
них не може бути усунена будь-якою іншою владою;

4) жодна влада не може користуватися правами, нада­
ними конституцією іншій владі;

5) судова влада діє незалежно від політичного впливу,
судді користуються правом тривалого перебування на по­
саді. Судова влада може оголосити закон недійсним, якщо
він суперечить конституції.

Теорія розподілу влади в державі покликана обґрунту­вати такий устрій держави, який виключав би можливість узурпації влади будь-яким посадовцем або органом держа­ви. Спочатку вона була спрямована на обмеження влади короля, а потім стала використовуватися як теоретична та ідеологічна база боротьби проти будь-яких форм диктатури, небезпека встановлення якої є постійною суспільною ре­альністю.

Принцип розподілу влади сприйнятий теорією і практи­кою всіх демократичних держав. Сучасне державознавство і конституційна практика разом із класичною тріадою за­конодавчої, виконавчої і судової влади визнають існування установчої, виборчої, муніципальної, контрольної влади, а також самостійного інституту влади глави держави.