Прочитайте, визначте групи орфограм, визначених за результатами порівняльного аналізу змісту орфографічних правил української мови та російської

У методиці навчання споріднених мов (російської та української) вперше здійснила порівняльний аналіз орфографічних правил на рівні середньої школи І. Мельниченко (1965 р.). Це дало можливість дослід­ниці згрупувати орфографічні правила в чотири групи. До першої з них віднесено правила, що повністю збіга­ються за змістом, до другої — які збігаються частково, до третьої — правила, зміст яких протилежний, а до четвертої — специфічні, тобто властиві лише ук­раїнській мові.

Аналіз змісту правописних правил української мо­ви (порівняно з російською), які вивчаються у початко­вих класах, з огляду на те, що більшість орфограм ма­ють фонетичний характер, здійснено нами на двох рівнях — орфоепічному й орфографічному. Це дало змогу звести всі правила в три основні групи: правила, які повністю збігаються за змістом (І), частково збіга­ються (II) і ті, які властиві лише українській мові (III).

До першої групи ми віднесли п'ять правил: вживан­ня великої букви, окреме написання префіксів і прий­менників (розрізнення префіксів і прийменників), пра­вило написання ненаголошених е, и, написання частки не з дієсловами. Повністю збігається не лише зміст цих правил, а й лінгвістична природа написань — семан­тична, або морфологічна (ненаголошені е, и).

До другої групи — вона найбільша — належать пра­вила, фонетичні за своєю природою, які частково збіга­ються за змістом у російській і українській мовах. Розбіжності здебільшого зумовлені особливостями фо­нетичних систем обох мов. Оскільки відмінності у змісті правил цієї групи варіативні, вчитель має брати до ува­ги кожен з варіантів.

До третьої групи можна було б віднести вимову і на­писання суфіксів -ськ-, -цьк-, -зьк-. Та оскільки грама­тична основа — суфікси — спільна, ми віднесли ці на­писання до тих, що збігаються частково.

До четвертої групи — вона зовсім невелика — віднесено правило про чергування [о], [е] з [і] та [г], [к], [х] із [з'], [ц'], [с'].

Розглянемо правила, які містять частковий збіг (II група) та специфічні (IV група).

1. Вживання м'якого знака. У змісті правила про вживання м'якого знака в українській і російській мо­вах є спільні явища, протилежні і такі, що збігаються частково. Так, в українській і російській мовах вжи­вання м'якого знака як знака м'якості зумовлюється вимовою. В обох мовах цей знак вживається після букв д, т, з, с, л, н для позначення м'яких звуків [д'], [т'], [з'], [с'],[л'],[н']. Це спільне.

Крім того, в українській мові, на відміну від російської, є м'який звук [ц'], отже, м'який знак вжи­вається і для позначення м'якості цього звука. Таким чином, ці написання — протилежні.

В українській мові м'який знак ніколи не вжи­вається після букв, що позначають губні приголосні [б, п, в, м, ф] та [р], а також шиплячі [ж, ч, ш], оскільки ці приголосні в українській мові тверді (у кінці слів). От­же, ці написання також протилежні. Таким чином, правило вживання м'якого знака частково збігається за своїм змістом з відповідним правилом російської мови. Розбіжності зумовлені фонетичними особливо­стями приголосних звуків в обох мовах.

В українській мові, на відміну від російської, немає букви ё. Тому м'якість приголосних перед о позна­чається м'яким знаком, а звуки [йо] — відповідними буквосполученнями. У російській мові ці функції ви­конує буква ё. Спільне тут — однакова фонетична ситу­ація, відмінне — графічне позначення звуків. Отже, ці написання належать до тих, що збігаються частково.

2. Букви и, і після ж, ч, ш, щ. В українській мові вживання и, і після зазначених букв регулюється вимо­вою, тобто це — фонетичні написання. У російській — вживання букви и у сполученнях жи, ши не відповідає вимові, а належить до історичних написань. Подіб­ність тут — у фонетичних ситуаціях (в обох мовах ши­плячі, крім [ч] в російській мові, вимовляються твер­до, в українській — перед [и]). Відмінність у тому, що перед [і] в українській мові звуки [ж], [ч], [ш] дещо пом'якшуються, чого немає в російській мові, тому вживається буква і. Отже, у вимові та вживанні букв и, і після шиплячих маємо лише частковий збіг.

3. Вживання апострофа. Цьому правилу в російській мові відповідає вживання «разделительных» м'якого і твердого знаків. Спільним в обох мовах є однакова фоне­тична ситуація — наявність звука [й]: се[мйа] — сі[мйа], пе[р'йа] — пі[рйа], [съйэзд] — [зйізд]. Однак графічно ця фонетична особливість в обох мовах

позначається по-різному: у російській — м'який знак, а після префіксів — твердий, в українській мові в обох випадках вживається надрядковий знак — апостроф. Тому маємо частковий збіг. Крім того, у змісті цих пра­вил потрібно виділити групу слів, протилежних як за вимовою, так і за написанням. Ця відмінність знову зу­мовлена відмінністю у класифікації приголосних за твердістю-м'якістю. Це стосується вимови і написання слів зі сполученнями б'я, п'я, в'я, м'я (у російській мові: мяч [м'ач'] — в українській: м'яч [мйач], пять [п'ат'] — п'ять [пйат'].

Таким чином, правило вживання апострофа в ук­раїнській мові і «разделительных» м'якого і твердого знаків у російській містить два варіанти розбіжностей — написання, які мають частковий збіг, і протилежні.

4. Подовження вимови приголосних і позначення цього явища на письмі. Це правило можна було б від­нести до специфічних, оскільки подібного в російській мові немає. Однак аналіз його змісту показує, що воно охоплює написання лексем, яких немає у російській мові, і таких, що подібні і відрізняються лише вимовою (судья — суддя, колосья — колосся, знания — знання). Саме тому ми відносимо це правило до другої групи і виділяємо у ньому специфічні написання (властиві ли­ше українській мові) та такі, що мають частковий збіг.

5. Відсутність подвоєння. В українській мові у сло­вах іншомовного походження приголосні у вимові не подовжуються і на письмі не позначаються двома бук­вами (крім слів ванна, манна, нетто, брутто). У російській мові теж не спостерігається подовження у вимові, однак на письмі вживаються дві букви (класс, аллея, троллейбус).

В українській мові це фонетичні написання, в російській — історичні. Отже, цей матеріал частково збігається: має спільне у вимові та протилежне у напи­саннях.

6. Спрощення в групах приголосних. В українській мові у групах приголосних -стн-, -стл-, -лнц-, -здн-, ждн- у більшості слів відбулося спрощення: невимовлювані приголосні перестали позначатися і на письмі. Отже, це фонетичні написання. У російській мові, хоч приголосні [д], [т], [н] і не вимовляються, проте на письмі позначаються і потребують перевірки (морфо­логічні написання). Таким чином, цей матеріал міс­тить як спільне (фонетична ситуація), так і протилеж­не (написання), тобто належить до тих написань, що збігаються частково.

7. Чергування голосних [о, е] з [і] та приголосних [г, к, х] із [з'], [ц'], [с'] у коренях слів. Явище чергування зазначених голосних і приголосних у коренях слів при словозміні і словотворенні властиве лише українській мові. Тому ці правила специфічні.

8. Ненаголошені [е], [и]. В українській мові, так само, як і в російській, позначення на письмі ненаголошених е, и потребує перевірки. В обох мовах ці написання морфологічні. Зміст дій за правилом в обох мовах однаковий. Отже, зазначене правило можна віднести до тих, що повністю збігаються в обох мовах.

9. Правопис дзвінких і глухих приголосних. Прави­ло, що регулює буквене позначення цих приголосних, є і в російській, і в українській мовах. Однак в ук­раїнській мові воно охоплює переважно фонетичні на­писання (лише деякі слова пишуться за морфо­логічним принципом), а в російській — морфологічні.

Так, для української мови характерна дзвінка вимо­ва дзвінких приголосних як у середині, так і в кінці слів (крім звука [г] у деяких словах). У російській мові у цих позиціях приголосні вимовляються глухо. Тому в українській мові немає правила, яке регулює ці напи­сання, оскільки учні орієнтуються на вимову. В ро­сійській мові є спеціальне правило, на основі якого формуються відповідні правописні вміння. Таким чи­ном, у змісті цього правила маємо протилежне — вимо­ва та спільне — однаковість написань: в обох мовах дзвінкий звук позначається відповідною буквою. Водночас у деяких словах української мови на місці глухих [т'], [с'] вимовляються дзвінкі [д'], [з'], на місці глухого [к] — дзвінкий [ґ]: боро[д']ба, про[з']ба, во[ґ]зал, а на місці дзвінкого [г] — глухий [х]: во[х]ко, кі[х]ті, ні[х]ті. Ці написання, як і в російській мові, мають морфологічний характер і регулюються правилом, зміст якого збігається в обох мовах, але в українській мові має вужче застосування. Отже, це правило частково збігається з відповідним правилом російської мови.

10. Правопис префіксів з-(с-), роз-, без-. Порівняльний аналіз зазначених написань в російській і українській мовах теж засвідчує частковий збіг. Так, для
української мови характерне вживання префікса з-навіть там, де це не відповідає вимові: зшити, зжати. За правилом, лише перед глухими [к], [п], [т], [ф], [х] вживається префікс с-. У російській мові в усіх випадках вживається префікс с-. Отже, маємо частковий збіг у
вживанні зазначених префіксів.

В українській мові у префіксах роз-, без- послідовно вживається буква з, хоч це не завжди зумовлено вимо­вою. У російській вживаються префікси рос-, бес-, і ли­ше в окремих випадках — без-. Таким чином, за подіб­них лексем у більшості випадків маємо розбіжності у написанні префіксів і лише в окремих словах написан­ня збігаються (беззубий — беззубый).

11. Написання слів на -ськ(ий), -цьк(ий), -зьк(ий).Зазначені суфікси характерні для лексем, які є спільними в українській і російській мовах. Різняться
вони вимовою звуків: [с'], [ц'], [з'] в українській мові і [с], [ц], [з] — у російській і відповідно — написанням: в українській мові після букв, що позначають ці звуки,
вживається м'який знак, у російській — не вживається. В обох випадках написання є протилежними й обумовлені вимовою. Отже, цей матеріал містить як
спільне — лексема, суфікси, так і відмінне — написання, і належить до правил, які частково збігаються за своїм змістом.