Політичні доктрини лібералізму та їх критики

(кінець XVII ст. – XIX ст.)

Четверта тема курсу політичні доктрини лібералізму та їх критики охоплює період з кінця XVII до XX століття.

Першим питанням є політ. доктрина аристократичного лібералізму. Його теоретики (Дж. Локк, Дж. Віко, Ш. Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбах, І. Кант, Б. Констант та Ал. де Токвіль), як правило, спираючись на концепції природного права та суспільного договору не виходили за рамки конституційного монархізму, парламентаризму, пошанування права й законності (рівність перед законами для всіх, обов’язковість дотримання укладених угод як з боку підданих так і монарха). Водночас вони наголошували на праві всіх на приватну власність, її недоторканість та необхідність певного об’єму політ. свобод, вільної конкуренції. Погляди Дж. Локка, що були виразом компромісу між королем та англ. буржуазією, заперечували Божественну природу монаршої влади, утверджували думку про розподіл влади (законодавчу, виконавчу, федеральну чи союзну) та рівновагу між цими її гілками. Найвищим сувереном мав бути народ, який встановлював постійні закони, його суверенітет вищий від держ., у випадку порушення народного суверенітету, народ мав право на повстання. Дж. Віко розглядав історію як прогресивний закономірний об’єктивний процес, продукт діяльності самих людей. Кожна нація проходить у ньому три цикли (на третьому – виникають республіки-демократії чи представницькі монархії). Сус-во розвивається по спіралі, як людина – дитинство, юність, зрілість, потім розпад і повернення знову до початку. Суть історичного процесу полягає в тому, що саме людина вносить в історію людського, що відрізняється від природного. Світ людини – це зв’язки і взаємовідносини. У третьому циклі, коли нації відпочивають від громадянських війн, розвивається представницька монархія, де монарх є носієм народного суверенітету і всі рівні перед законами. Віко широко впровадив в аналіз cyc-го розвитку історико-порівняльний метод, підтвердив залежність політ. змін від змін релігійних. Дух законів повинен бути справедливим, а отже поміркованим, зазначав Ш. Монтеск’є. Закони повинні відповідати природі і принципам встановленим виконавчою владою. Вказавши на суть політ. свободи, він завершив ідею Локка про розподіл влади. Д. Дідро та П. Гольбах теж виступали за обмежену монархію, рівність перед законом, підтримували ідею Монтеск’є про народне представництво, захищали природні права людини – свободу, власність, безпеку. І. Кант опрацював етичні основи політики (категоричний імператив), свавілля людей обмежує загальнообов’язкове Право. Благо і призначення держави полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою і режиму влади принципам права. Республіканський принцип у Канта – це розподіл влади. Свобода полягає у свободі критики, участі в встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, що зробить монархію сприйнятливою. Народ не має права на повстання, лише на пасивний опір. Останні представники лібералізму – Б.Констант де Ребек і Ал. де Токвіль. Перший виходив з примату свободи людини, з чого випливали всі права. Розрізняв громадянську (особисту) і політ. свободи, капіталізм вимагав розширення громадянської свободи, щопояснював розвитком індивідуалізму та відділенням

громадянського сус-ва від держави, зникненням рабства, новим відношенням до праці, зміною розмірів держав та чисельності населення, пануванням комерційного та миролюбного духу. Суть свободи – в особистих правах, тому К. заперечував абсолютну владу монарха і народу. Запобігти зловживанню владою можуть громад. думка і розподіл влади та її рівновага. Королівська влада грає роль нейтральну, посередницьку, двопалатний парламент має врівноважити законодавчу владу. Однак К. не припускав загального виборчого права (цензу), політ. права матимуть лише власники. Ал. де Токвіль виступав за компроміс між конституційною монархією та ліберально-демократичним устроєм. Амер. демократія не може бути придатною для Франції, тому як політик він ліберал, як мислитель – завершує ідеї Монтеск’є. Друге питання теми – політ. доктрини демократичного лібералізму (кінець XVIII-XIX ст.). Умовно можна виокремити такі напрямки: а) політико-правові концепції франц., нім., англ. мислителів; б) політ. памфлетизм та правничо-конституційне обґрунтування; в) позитивістське обґрунтування лібералізму. Біля початків демокр. лібералізму стояли К. Гельвецій і Ж. Руссо. Перший вимагав рівності всіх перед законами, висунув гасла свободи слова, думки, друку і совісті, ідею ролі соціального середовища в житті людини (насамперед політ. і правових ін-тів). Політ. ідеал – федеративна республіка народів, що мають право опору тиранам. Ж.Руссо висунув ідею народного суверенітету як влади, що здійснюється загальною волею народу і необмежена законами (тому він проти народного представництва, за пряме народовладдя). Руссо висунув ідею плебісцитарної демократії, за республіку, де є поділ на законодавчу й виконавчу владу. Оскільки держава – це результат суспільного договору, то лише народ вправі вирішувати її долю, він же бореться з деспотією; другим результатом договору є свобода і рівність, причому для Руссо головною була рівність (не заперечуючи приватної власності Р. пропонував її рівномірно поділити). Підтримав концепцію природного права та суспільного договору Й. Фіхте, який виступив проти деспотизму монархів, вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначав межі впливу держави. Притримуючись республіканських ідей, Ф. вважав, що народовладдя має найвищий авторитет і владу та несе відповідальність перед Богом. Національне відродження пов’язував з соціальним оновленням при великій ролі просвіти й виховання народу.

Теорію утилітаризму опрацював Й. Бентам. основним кредом якої стала користь і щастя особи, в залежності від кількості грошей. Держава ж лише засіб для досягнення цієї мети. Він виступав з критикою природного права і суспільного договору, бо влада встановлюється силою і спирається на звички, держава може мінімально втручатися в економіку, її можна реформувати, спираючись на середні класи, зменшуючи соціальну нерівність, вирівнюючи майно. Виступав за гарантії громад. прав і свобод з боку демокр. держави.

Другий напрямок демокр. лібералізму – політ. памфлетизм, репрезентований насамперед О. Гамільтоном і Т. Пейном. Виступивши у зб. «Федераліст», Гамільтон висунув ідею домінації судової влади, Т. Пейн захищав як вищу вартість громадянське, демокр. сус-во (із загальним виборчим правом, широким і рівним представництвом) за умови обмеження ролі держави. Дані підходи знайшли певне відображення в «Декларації незалежності» (1776), Конституції ПАСШ (1787), де було задекларовано народний суверенітет, представницьке правління народу, визнання основних свобод. Незабаром під впливом Т. Джефферсона до Конституції ПАСШ було прийнято 10 доповнень щодо прав і свобод громадян. Ці документи були доповнені «Декларацією прав людини і громадянина» (1789).

Третім напрямком стало методологічне обґрунтування, зроблене О. Контом, Дж. Ст. Міллем та Г. Спенсером.

Якщо в концепції сус-ва Конт повторив Сен-Сімона (три пануючих типи сус-го світогляду), то керівною силою у К. на третьому етапі мали б бути філософи-позитивісти, вчені, панувати – соціократія. Її осн. закон: «Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета». Прогрес і порядок мав бути досягнутий реформами, на основі солідарності, що спиралася на спільність інтересів, консенсус, єдність політ. асоціації як цілого (держави) та її частин. Однак, асоціація жорстко регламентувала б все сус-не життя, обмежувала свободи, що було запереченням індивідуалізму. Лібералізм сперся на позитивістський підхід К. до політ. явищ, системно-структурний і динамічний підхід до політ. асоціації, ідею прогресу та порівняльно-історичний метод, розгляд сус-ва як соціально-політичної системи, з її статичними й динамічними елементами. Дж. Ст. Мілль виступив за представницьку демократію, побудовану на консенсусі та політ. вихованні громадян, надаючи значення загальному виборчому праву (зберігаючи високий освітній ценз). Його лібералізм мав морально-культурний характер. Поряд з еволюціонізмом та органіцизмом, значну увагу Г. Спенсер приділяв соціальній організації сус-ва, насамперед, виробничим, розподільчим та регулюючим ін-там, ін-там продовження роду. Вслід за Коптом він, вивчаючи системи та сус-ні консенсуси, розкрив останні через принцип рівноваги (як універсальний принцип стабільності систем). Заперечував революції, теорію сус-го договору, критикував парламентаризм, що означало кризу лібералізму. Все це уможливлює виокремити наступні риси демокр. лібералізму. 1) оптимізм, віра в прогрес, 2) індивідуалізм; 3) широкі права і свободи особи, в т.ч. фрітредерство і лассеферізм, 4) принцип приватної власності як основа свободи; 5) обмежених функцій держави; 6) обмеження прав держапарату; 7) терплячість (толерантність). Третім питанням теми є соціалістичні і комуністичні концепції, які з лівих позицій критикували лібералізм та капіталізм, що розвивався, пропонуючи власні проекти сус-ва без визиску й несправедливості. Представники утопічного соціалізму: А. де Сен-Сімон, Ш. Фур’є та Р. Оуен. Спільним для них були нейтральність в антагонізмі буржуазії з пролетаріатом, відмова від революційних дій, акцепт на просвіту, переконання, силу прикладу. Окрім цього, Сен-Сімон дав концепцію історичного прогресу (закономірно, по висхідній, проходячи теологічну, метафізичну й позитивну стадії). Двигуни прогресу – знання та моральність. Він допускав збереження приватної власності, розподіл благ за працею. Позитивний етап допускав навіть монархію, представницьку владу, однак влада мала б бути в новому парламенті – Раді промисловців. Політ. ін-ти будуть зайві, бо замість управління людьми будуть управляти речами та виробничими процесами, настане свобода при збереженні централізації в управлінні, яке здійснювалося елітою. Ш. Фур’є вважав вищою вартістю свободу, їй підпорядковував рівність. Право на працю, на його думку, дасть щастя громадянам. Сус-во буде складатись з мережі фаланг (виробничих колективів чисельністю до 2 тисяч осіб), що охопить весь світ, буде досягнуте співробітництво праці й капіталу при збереженні певної приватної власності. Ідеал Фур’є – всезагальна рівність, всебічний розвиток особи, подолання суперечностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Р. Оуен виступив проти приватної власності, релігії та форми шлюбу, що існувала тоді. Шляхом просвіти й реформ пропонував створити нову систему «єдності суспільної власності і кооперації» або «нового морального світу», що складатиметься з «поселень спільноти», які утворять федерації в національних масштабах, що об’єднаються у світовому масштабі. Там пануватиме один закон, порядок, однакове правління в цілому світі.

У середині XIX ст. виступає радикально-комуністична течія суспільно-політичної думки і дії, творцями якої були К. Маркс і Ф. Енгельс. Спираючись на англ. політекономістів, діалектику Гегеля та франц. утопістів-соціалістів, вони сформулювати ряд політ. ідей концептуального плану:

1) рушійною силою в антагоністичних формаціях була класова боротьба, яка домінувала у суспільній історії; 2) при капіталізмі вирішальну роль в класовій боротьбі відіграє пролетаріат, що виконує месіанську роль; 3) ідея диктатури пролетаріату; 4) з метою реалізації пролетарської місії необхідна політ. революція, що зламає буржуазну державну машину; 5) для перемоги необхідно утворити власну політ. пролетарську партію; 6) очолити боротьбу партія зможе за умови проведення рішучої ідеологічної боротьби не лише з супротивниками, але й у своїх лавах. Далі концепцію розвивали К.Каутський і В. Плеханов. Четверте питання теми – політичні концепції анархізму, творцями яких були М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін та Ж. Сорель. Спільними рисами анархізму XIX ст. були: а) заперечення держави й влади взагалі, натомість М. Штірнер пропонував організувати «Союз» егоїстів, П.Прудон – дрібні асоціації виробників, М. Бакунін – комуни, що об’єднаються у федерації; б) крайній індивідуалізм, нічим не обмежена свобода особи (Штірнер); в) заперечення великої приватної власності (Штірнер, Прудон) при допущенні дрібної. Бакунін виступав взагалі проти власності. Шлях до осягнення анархії Штірнер вбачав у кардинальній зміні свідомості мас, що мав започаткувати «Союз» егоїстів, Прудон заперечував необхідність класової боротьби, пропонуючи шляхом реформ зверху привести до загальної згоди щодо утворення безвладдя. У той же час Бакунін виступав апологетом бунту проти влади, насильного знищення існуючої політ. системи. З подібними поглядами виступив на переломі століть Ж.Сорель, що теж заперечував держ. владу, парламентаризм демократію. Позитивним ідеалом у нього виступали профспілки. Звідси відбулася видозміна назви – анархо-синдикалізм. На відміну від Прудона, Сорель виступив проти загальної згоди, солідарності, він був за чітке розмежування класів в сус-ві. Сорель був апологетом насильства, крайніх революційних дій, започаткувати їх мав загальний страйк. Об’єднати революційні маси мали міфологія бунту, ентузіазм, нова мораль.

Б. К., А. Р.

5.