З історії української політичної думки

(XI ст. – перша половина XX ст.)

Сьома тема курсу основи політології – історія української політичної думки. Першим питанням теми пропонується розглянути найважливіші пам’ятки політичної думки Київської держави, перехідного періоду та козацько-гетьманської держави. (ХІ – друга половина XVII ст.). Зародившись разом із державою й правом, політ. думка Київ. держави розвивалась під впливом політично-правової думки Візантії. Це знайшло своє відображення у двох головних концепціях суспільно-політичної думки тих часів. Перша – «богоугодного володаря» (творець ігумен Феодосій), яка була покладена в основу першої православної церковної доктрини – «династичного панування», що стверджувала правомірність домінування в державі «духовного проводу». Друга – концепція князівського одновладдя, що спиралася на великокнязівський централізм (митрополити Іларіон та К. Смолятич).

З падінням Києва виникли два напрямки слов’янської державності: північно-східний і південно-західний, який проіснував з поч. ХІІІ до серед. XIV ст. у вигляді Галицько-Волинської держави. Проте її падіння не означало повного припинення існування укр. політ. думки. Про це свідчать суспільно-політичні погляди Ю. Котермака-Дрогобича та С. Оріховського. Перший опрацював прогноз розвитку суспільно-політ. життя в Зах. Європі на 1483 p., другий одним з перших в тодішній Європі розробив ідею природного права, дав т.зв. «піраміду влади» у польськ. королівстві. Ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, викликали появу стійкої тенденції до церковної унії, що дала поштовх до появи полемічної та культурно-освітньої, наукової укр. літератури. Полемічна література була представлена, насамперед, вільнодумцями і мала містично-аскетичний (ісіхастичний) зміст, друга була критичною й все більш раціоналістичною за змістом. Полемічна література не ставила за мету відновлення державності, однак вона будила політ. свідомість, пропонувала кращі ідеали. Серед видатних полемістів були І. Вишенський, М. Смотрицький, представники культурно-просвітницького напрямку братств – брати С. і Л. Зизанії, З. Копистенський. Синтез традиціоналізму і новаторства був покладений в основу відновленої укр. державності, збудованої за часи Б. Хмельницького козацько-гетьманської держави. У цілому виникло республіканське утворення, що спиралося на організаційні військові принципи – поєднання демократизму з авторитаризмом, до якого додалося релігійне Відродження (П. Могила, І. Гізель).

Друге питання теми – українська політична думка XVIIІ-XIX ст. (Від Руїни до Відродження). Останньою значною спробою відновлення укр. державності (що все більше втрачала свою автономність) був виступ І. Мазепи. З його смертю була прийнята Конституція П. Орлика, яка підтвердила військово-демократичний республіканський устрій держави. Поразка І. Мазепи привела до переорієнтації укр. мислителів-політиків С. Яворського та Ф. Прокоповича. Перший із них дав своє уявлення про піраміду політ. влади в рос. імперії, другий – висунув концепцію просвіченого абсолютизму. Із етико-гуманістичною концепцією виступив Г. Сковорода, в якій знайшли своє відображення політ. проблеми тогочасності. З початком національного

відродження (І половина XIX ст.) розвивається політ. активність в Україні, що знайшло відображення у діяльності та програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, автором яких був в більшості М. Костомаров. Україна і Росія мали стати монархічною федерацією з елементами республіканського устрою. У другій половині XIX ст. виступають цілий ряд теоретиків – М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський, М. Грушевський, К. Левицький, які сформулювали широку політ. та соціально-економічну програму боротьби за визволення укр. народу. Найбільш радикальними були погляди М. Міхновського, який, відмовляючись від культурно-територіальної, культурно-національної автономії (Франко), слов’янської федерації (М. Драгоманов) і федерації з Росією (М. Грушевський до 1918 p.), проголосив однозначно – «Україна для українців!». Третє питання теми – українська політична думка першої половини XX ст. Значний інтерес становить аналіз укр. політ. думки початку XX ст., коли під впливом розвитку капіталізму, революції 1905-1907 рp. підвищився рівень національної політ. свідомості, що знайшло відображення в еволюції поглядів І. Франка, М. Грушевського, появі проекту Конституції України (М.Міхновського). Національна революція 1917-1920 pp. спричинила задекларування нових правничо-політичних документів – Конституції УНР, Тимчасового Основного закону... ЗУНР, Конституції УСРР та ін., низки праць укр. політ. діячів з аналізом причин поразки національної революції (В. Винниченко,П. Христюк, М. Скрипник) Входження України в унітарну рад. державу проходило через етапи-укладення військово-господарського союзу з Росією, військово-політичного союзу, з кінця 1920 р. – перетворення союзу у договірну федерацію і з січня 1924 було закріплено унітаризм. НЕП в Україні не був підкріплений новою політ. доктриною, оскільки політика українізації була згорнута з початку 30-х pp. У Галичині, Чехословаччині та Німеччині в укр. політ. думці можна виокремити зокрема консервативний (В. Липинський, С. Томашівський), національно-державницький (С. Дністрянський, В. Старосольський) з націоналістичним аспектом (Д. Донцов, М. Сціборський) напрямки. Їх спільною основою була вимога відновлення національної державності і суверенності України в різних формах.

Б. К.

ПІСЛЯМОВА

Найважливіший момент для Автора книги – поставити останню крапку. Крапка поставлена, а питання залишаються.

Результат – персоніфікований довідник з політичної теорії та її історії (ХТО є ХТО в... політології?) обмеженого географічного «радіусу дії» (... європейській та американській...)

Словникова частина книги складається зі статей, в яких лаконічно викладено короткі життєписи 229 мислителів, філософів, юристів та державних діячів Європи та Північної Америки, а також сформульовані ними політичні ідеї, концепції та доктрини.

Одне зауваження щодо хронології. Деякі дати подані з приміткою «близько». Це пов’я­зано з певними розбіжностями в датах, наведених у відомих енциклопедичних виданнях. Тому коли мова йшла про зарубіжних діячів, автори спиралися на авторитетні західні видання, а коли це стосувалося постатей вітчизняної політичної думки – на Енциклопедію Українознавства.

У словникових статтях автори намагалися уникати зайвих ідеологічних кліше, різких позитивних чи негативних оцінок тих чи інших політичних постатей (навіть у випадку коли ця оцінка є загальновизнаною). Вважаю, що коли йдеться про науковий аналіз, подібних емоцій треба уникати. Інша річ, коли історичні реалії та ідеї говорять самі за себе, але вони мовлять лише до тих, хто хоче встановити істину...

В більшості випадків у словникових статтях подано авторське бачення творчої спадщини того чи іншого мислителя або державного мужа. Тому зовсім природно, що деякі читачі не погодяться з якоюсь інтерпретацією. Автори готові сприйняти іншу точку зору. Дискусії необхідні. Але справу зроблено і скажу вслід за римлянами: «Feci Quod potui, Faciant meliora potentes».

На завершення хочу додати, що ідея зробити Словник таким, яким ви його бачите з’явилася восени 1994 р. під час співпраці з фірмою «Кальварія» над підготовкою авторського випуску «Короткого політологічного словника». Кишеньковий варіант книги для студентів змусив авторів суттєво зменшити число персоналій і змінити виклад матеріалу.

Всі автори висловлюють щиру подяку рецензентам за розуміння, а працівникам фірми «Кальварія» за співробітництво та терплячість при підготовці Словника.

Відповідальний редактор

Найважливіші видання, які були використані при підготовці Словника:

Большая Советская Энциклопедия. Первое издание. М., 1926-1947. Т. 1-65; Большая Советская Энциклопедия. 3-е издание. М., 1970-1978; Енциклопедія Українознавства. Париж, Нью-Йорк, 1955-1984; Радянська Енциклопедія Історії України. К., 1969-1972; Советская историческая энциклопедия. М., 1961-1976; Философская Энциклопедия. В 5 т. M., 1960-1970; Современная западная социология. Словарь. М., 1990; Энциклопедический словарь. Брокгаузь Ф.А. и Ефронъ И.А. СПб., 1890-1904. Т. 1-XLVІ. Энциклопедический словарь Гранат. М, 1909-1948; American Political Scientists: A dictionary. Greenwood Press. Westport, 1993; F. Valentini. 11 pensiero politico contemporaneo. Ed. Laterza, 1979; Brockhaus Enzyklopädie in viernnolzwanrig Bänden. Mannhaim, 1986-1993. Bd. 1-22; The New Encyclopaedia Britanica. Chicago, 1993. Vol. 1-29; Larousse du XX e siecle. Paris, 1928-1933. Vol. 1-6; Polski Slownik Biograficzny. Krakow, 1935-; The Encyclopedia Americana. International edition, 1989. Vol. 1-30; The Blackwell Encyclopaedia of Political Science. Ed. by Vernon Bogdanor. Oxford, 1991; The Blackwell Encyclopaedia of Political Thought. Ed. by David Miller. Oxford, 1991; The Social Science Encyclopedia. Ed. by Adam Kuper and J.Kuper London. N.Y. 1989; Wielka Enclopedia Powszechna. Warszawa, 1962-1969, Т. 1-12.

Борис Кухта, Анатолій Романюк, Микола Поліщук