Пізнання предмета будь-якої галузі права можливе лише за допомогою чіткого виявлення кола тих суспільних відносин, що його становлять. Предмет є основним критерієм вирізнення сукупності правових норм як самостійної галузі права. Щоб виявити коло суспільних відносин, які регулюються екологічним правом, необхідно визначити предмет цієї галузі права.
Взаємодія суспільства і природи - особлива сфера суспільних відносин. У процесі такої взаємодії як об'єктивно існуючого явища виникають суспільні відносини, що потребують правового регулювання. Спираючись на досвід формування й розвитку національної системи права, у якому за основу самостійності галузі права приймається предметна сфера відповідної категорії правовідносин, слід підкреслити, які предметом екологічного права виступають суспільні екологічні відносини, що виникають між різноманітними суб'єктами з приводу належності, використання й відтворення природних ресурсів, охорони довкілля й гарантування екологічної безпеки для задоволення екологічних та інших інтересів як окремого індивіда, так і суспільства в цілому.
Ці відносини ґрунтуються на множинності форм права власності на природні ресурси, права природокористування та права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Зазначені відносини, що становлять предмет екологічного права, єдині і складні за своїм змістом. їх єдність обумовлена взаємозв'язком і взаємозалежністю всіх природних об'єктів екосистеми в цілому, які функціонують за законами природи. У той же час екологічні відносини диференціюються з урахуванням того, що вони можуть виникати з приводу окремих природних ресурсів. Оскільки земля, надра, води, тваринний і рослинний світ, а також інші об'єкти природи за своїми природними характеристиками відрізняються одне від одного, можна розмежовувати екологічні відносини – земельні, гірські, водні та ін. їх диференціація можлива й з урахуванням основних сфер діяльності в царині довкілля. Різновидами таких відносин можна назвати ті, що виникають з приводу належності природних ресурсів (на праві користування або власності), експлуатації об'єктів природи конкретними суб'єктами з певною метою, відтворення природних ресурсів і поліпшення їх якості, охорони навколишнього природного середовища.
Можливий і більш узагальнений поділ екологічних відносин на природноресурсні й охоронні. Перші формуються стосовно використання конкретних природних ресурсів (земель, вод, надр, рослинного і тваринного світу тощо), інші - з приводу охорони навколишнього природного середовища.
За сучасних умов переходу економіки України до ринкових відносин у зв'язку з перебудовою соціально-економічної системи, денаціоналізацією природних ресурсів екологічні відносини та їх різновиди зазнають відчутних змін. Наприклад, законодавче закріплення багатосуб'єктності права власності на окремі природні ресурси свідчить про роздержавлення цього виключного права держави на зазначені об'єкти. Відносини ж у сфері використання природних ресурсів теж змінюються у зв'язку з тим, що вводиться, наприклад, платність за використання й забруднення довкілля та ін.
Екологічні відносини мають не тільки подібні риси з майновими, адміністративними і деякими іншими суспільними відносинами, а й відмінні від них. Головною відмітною рисою екологічних відносин є екологічний чинник, що розглядається в різних аспектах.
Екологічне право як юридична форма екологічних відносин становить систему правових норм, якими регулюються суспільні відносини в царині охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, гарантування екологічної безпеки. До складу системи входять такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші, нормами яких теж регулюються екологічні відносини.
Основні ознаки, якими характеризуються норми екологічного права:
• сукупність еколого-правових норм, що утворюють інтегровану екологічну правову спільність;
• правові норми, які регулюють або забезпечують реалізацію прав
суб'єктів екологічних відносин;
• правові норми, що виконують екологічну функцію або забезпечують реалізацію зовнішньої і внутрішньої функції держави;
• еколого-правові норми, які поділяються на природно-ресурсні,
природоохоронні й антропоохоронні.
Правове регулювання охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки становить систему державних заходів, закріплених у праві і спрямованих на раціональне використання і відтворення природних ресурсів, а також охорону довкілля. Воно здійснюється за допомогою еколого-правових приписів, які видаються у формі нормативно-правових актів. Весь комплекс нормативно-правових актів з питань екології становить основу екологічного законодавства, тобто законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Отже, екологічним законодавством слід вважати сукупність нормативно-правових актів, які містять еколого-правові норми та розроблені і прийняті з дотриманням належної процедури відповідними компетентними органами.
Екологічне право переважно виявляється в екологічному законодавстві, але може відбиватися і в різноманітних формах суспільної свідомості: в екологічних звичаях, моралі, соціальних уявленнях про природні об'єкти як естетичні цінності тощо.
Якщо система екологічного законодавства - категорія юридична, то система екологічного права як його структура, внутрішня форма організації і розміщення у певній логічній послідовності структурних елементів - необхідна умова зберігання і розвитку природи, тобто система належного буття останньої. Проблема співвідношення між екологічним законодавством і екологічним правом має завжди вирішуватися на науковій основі. Йдеться про взаємодію зовсім різних галузей наукового знання - гуманітарного і природного.
Система екологічного права обумовлена змістом екологічних відносин, що виступають предметом екологічного права. Вона визначається системою об'єктів природи, розвитком суспільства і рівнем впливу на неї, а система екологічного законодавства, свідомо створювана людьми, - розвитком юридичної думки в її співвідношенні з розвитком суспільства. Обидві системи знаходяться в постійному русі, зазнаючи певних змін.
Система екологічного законодавства має більш-менш стабільний характер порівняно з екологічним правом, що пояснюється тим, що її належить розглядати як співвідношення змісту і форми, яка зазвичай консервативна.
Основоположним елементом системи екологічного права потрібно вважати її природний зміст. У системі екологічного законодавства таким елементом виступає юридична норма.
Системою екологічного законодавства необхідно вважати певну цілісність, що складається з окремих законодавчих актів, які містять еколого-правові норми і знаходяться між собою у взаємодії. Як правило, екологічний закон діє не сам по собі, а у взаємовідносинах і на підставі інших законів, причому не лише екологічного змісту.
Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно від того, яким державним органом вони прийняті або затверджені. їх юридична чинність багато в чому зумовлюється тим, що природний об'єкт приймається державою під охорону, тобто сила юридичного захисту цього об'єкта залежить від його екологічної цінності, поширеності або, навпаки, помітного зникнення, наслідком чого є занесення того чи іншого об'єкта в Червону книгу. Проте системний аналіз сучасного екологічного законодавства дає підстави для висновку, що юридична сила захисту природних об'єктів залежить від місця цих об'єктів у системі навколишнього природного середовища та їх якісного стану.
Система екологічного законодавства України має відповідати системі екологічного права. Право того чи іншого об'єкта природи визначається його місцем у ній. Від системи природи залежить система екологічного права, а отже, і система екологічного законодавства.
Необхідно також враховувати, що екологічне законодавство, як і будь-яке інше, становить ієрархічну структуру, де нормативні акти нижчого рівня за своїм змістом мають відповідати нормативним актам вищого рівня, а останні - більш узагальненим екологічним потребам, таким, що охоплюють досить значну територію.
Екологічне законодавство являє собою структуру, яка об'єднує екологічні юридичні норми різного рівня й різної спрямованості. Ними можуть бути норми конституційні, звичайні, норми, орієнтовані на соціальні відносини будь-якого змісту, що стосуються дослідження й охорони найпоширеніших і рідкісних природних об'єктів. Маючи постійний характер при реалізації, зазначене законодавство породжує досить стабільні правові відносини.
Держава, здійснюючи екологічну функцію, формує та реалізує державну екологічну політику.
Екологічна політика - це суспільні відносини щодо збалансування екологічних та пов'язаних з ними інтересів учасників суспільних відносин. З огляду на кризову екологічну ситуацію, що складалася в Україні, та важливість сучасних суспільних еколого значимих відносин роль збалансування та урівноваження екологічних і пов'язаних з ними інтересів виконує держава.
Політика та екологія пов'язуються шляхом застосування не тільки політичних механізмів, але й державного примусу для впорядкування еколого значимих суспільних відносин та узгодження екологічних інтересів.
Екологічна політика, що здійснюється державою, виступає фактично складовою державної політики.
У реалізації екологічної політики вирішальна роль належить екологічному праву, яке являє собою сукупність правових норм, що регулюють екологічні відносини з метою реалізації інтересів відповідних суб'єктів та забезпечення сталого екологічного розвитку в країні та окремих її регіонах.
Основні напрямки державної політики України в царині охорони довкілля, використання природних ресурсів і гарантування екологічної безпеки розроблені відповідно до Конституції України. Прийняття Основного закону держави стало важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери. У Конституції зазначено, що гарантування екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 16).
Державна політика у сфері екології, як і в будь-якій іншій, має ґрунтуватися на стабільній системі законодавства, яка, у свою чергу, особливо в перехідний період, повинна бути еластичною, тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонентів, пристосовуватися до таких змін занадто складного оточуючого людину природного середовища. Ця обставина є досить ефективним способом подолання екологічної кризи і забезпечення природоохоронної функції держави.
