Людське життя - єдине життя виховання

…Все життя людини, і людства — єдине життя виховання»; якщо прийняти це до уваги, то напрошується така думка: що ж це таке, завдяки чому наш час виявляє себе переважно перед іншими епохами як час виховних тенденцій, прогресу людського роду, людства?

У ролі головного положення для задовільного розв’язання цього важливого питання для нас є передусім таке.

Для людини істинне лише те, що перебуває у межах її ясної свідомості, що цілком через цю свідомість... і ніби знову відродилося в її душі... Але що має значення для окремого індивідуума... те зберігає свою силу... і для усього людського роду; і для нього, власне кажучи, існує й істинне лише те, що пройшло через свідомість усіх...

... Хоч і попередні епохи виявили виховні тенденції як в окремих виявах, так і в загальній картині життя, однак у них завжди не вистачало чи загальності, чи ясної свідомості їхніх прагнень. І те й те, внутрішньо поєднані між собою, властиві більш новому теперішньому часу і тому переважно означають початок нового періоду розвитку людства і вказують на виховний характер цього періоду.

Але те ж саме позначається ще з особливою силою й беззастережно в окремих вимогах сучасності. Ось ці вимоги, висловлені з повною ясністю.

По-перше, самопоглиблення й самопізнання як в окремих індивідуумів і народів, так і в усього людства.

По-друге, як наслідок першої вимоги, насамперед у матерів і у всіх жінок повинна бути піднесена на ступінь ясної свідомості та виховна роль, яка їм визначена вищим прагненням до продовження життя і є для людини інстинктивною.

По-третє, повинні визнати з боку серця й розуму особливе призначення, а так само й гідність жінок в усій їх сукупності, вбачаючи в них не лише справжню, а й однаково важливу частину людського роду і таку ж його половину, як і чоловіки; це визначен­ня мусить бути втілене в життя насправді.

По-четверте, потрібно визнати в однаковій мірі особливу гідність і значення уже за дитиною і, відповідно, за дитячим життям, розглядаючи все його, як дещо ціле; це визнання мусить бути втілене в життя, дійсно користуватися увагою й служити керівною настановою.

По-п’яте, визнання життя родини в ролі члена в житті громади, встановлення і визнання постійної взаємодії між ними.

По-шосте, вимога свідомого й живого розпорядку всередині громади і спільного способу дії її членів у суспільних і державних, а значить, і в соціальних та політичних стосунках. Ці стосунки мають більш зовнішній характер.

По-сьоме, вимога того ж самого у більш внутрішніх стосунках між школою й сім’єю і між ними обома та церквою.

По-восьме, як наслідок, ясне уявлення відношення сили, маси (матерії) й форми до ідеї, до думки, взагалі до керівного начала.

По-дев’яте, прагнення до всебічного життєвого єднання з природою, з людством, з богом, і це є головним беззаперечним доказом істинно виховного характеру, що насичує епоху, яку ми переживаємо.

Внаслідок великої важливості вимог цієї епохи, що з’ясувалася вже з простого їх переліку, необхідно їх ще раз уважно розглянути й проаналізувати.

По-перше, що характеризує наш час у його виховних прагнен­нях, це самозаглиблення й самопізнання, яке спостерігається як у окремих осіб, так і у цілих народів і, можна сказати, у всього людського роду,— значить, прагнення оглянутися на себе з метою пояснити себе, усвідомити себе, але також з метою творити, самому діяти. Звідси — автодидакти, що вже давно з’явилися у достатку, прагнення до самоосвіти й те важливе значення, яке взагалі надається досвіду, надбанню знань шляхом самодіяльності, самостійного життя як із зовнішнього, так і з внутрішнього боку.

По-друге, риса, що характеризує наше життя як пройняте педагогічними прагненнями, вимагає, щоб вчинки матерів й усі вияви жіночого впливу на виховання дітей, людей дорослих, усього людства, що мають своїм джерелом покликане природою й життям високе прагнення, були вилучені з галузі інстинкту й доведені до повної свідомості, до повної можливості вивчати їх і контролювати і щоб передусім самі жінки усвідомили, свою ціну і значення в житті й давали собі звіт у своєму прагненні здійснити його.

По-третє, характерну рису нашого часу, як істинно педагогічно­го, становить прагнення... примусити жінок відмовитися від їхньої інстинктивної, пасивної ролі як членів людського суспільства і добитися й для них таких же прав, якими користуються чоловіки, керуючись особливим характером жінки та її призначенням вихо­вувати людство, і, таким чином, з новим правом поряд з чоловіками дати жінці місце у сучасній епосі, керуючись властивостями її характеру й душі, а не лише тим, що жінка цілком і безумовно має на це право.

По-четверте, що не менш характеризує наш час як виховний, це оцінка дитини, дитячого віку й дитячого життя не лише як чогось поодинокого, відокремленого, але мовби замкненого у собі цілого, як зародка і зерна, для розвитку, утворення з нього життя людства...

По-п’яте, риса, що характеризує наш час як істинно педагогічний, є визнання життя сім’ї (батька, матері, дітей, братів і сестер) як замкненого у собі цілого і як справжнього коріння цілком чистого, істинного життя людства, це право особливо важливо відроди­ти для сім’ї, як члена громади (розгалуження роду або покоління).

По-шосте, риса нашого часу, завдяки якій він переважно характеризується як педагогічний, – це встановлення і визнання взаємних стосунків між життям сім’ї й життям громади і можливого їх розвитку. Саме тут знову виступає відношення частини до цілого, поодинокого, відокремленого до загального. Цей пункт веде нас до необхідного почуття громадськості, пояснює ставлення одинокого до множинного, до громади і закликає, таким чином, до закономірного порядку, до впорядкування громадянських, а також: суспільних, соціальних відносин. Тому тенденція нашого часу... є прагнення взагалі упорядкувати стосунки з громадою як громадянські й державні, так і соціальні, бо ми знаємо, що держава в сукупності всього того, що вона дає або вимагає й бере від громадянина, є, власне кажучи, виховна установа у великому масштабі...

По-сьоме, наш час, як виховний, характеризується прагненням до міцного встановлення відносин між сім’єю і школою та ставленням їх обох до церкви, або, власне кажучи, відносин між почуттям, настроєм, думкою й розумом і діяльним життям.

По-восьме, внаслідок зазначеної тенденції, для нашого педагогічного часу характерне те, що втратили своє значення сила, а рівно й форма, маса, матерія (гроші) і, навпаки, істинна думка, піднесена ідея, чистий і хороший настрій, взагалі дух отримали силу... Думка та ідея прийняли на себе, так би мовити, функції справжньої держави.

По-дев’яте, загальне прагнення до єдності з життям, природою, людством, а разом з тим і з богом виявляється у найрізноманітні­ших релігійних і церковних тенденціях нашого часу... Прожити всім своїм єством, користуючись у житті правом вибору мети і правом самовизначення, а значить, і свободою, - у цьому полягає в житті істинний мир і чиста радість, це й значить досягти загальної мети нашої епохи, як істинно виховної...

Ще більше характеризує цей час, як винятково виховний, ось що. Не можна задовольнити жодного з його вимог зокрема, а необхідно їх виконати всі разом, якщо потрібно здійснити цілком хоч одне з них; і саме ця умова щодо виховання окремої людини, сім’ї та громади, народу й людства, словом, щодо виховання суспільства створює у наш час істинну державу, тобто таку, що постійно у себе самої черпає нові юні сили.

Як же виконати цю, очевидно, настільки важку вимогу? Як ви­рішити це важливе життєве завдання? Зовсім просто: подібно до того як садівник або землероб доглядає свої рослини, підтримуючи в усіх відносинах зв’язок з природою, і доводить їх до певного розвитку, точнісінько так і ми повинні прагнути ставитися до дитини і взагалі до людини стосовно до її природи, до її внутрішніх законів, повинні розвивати її, виховувати і навчати у непорушному єднанні з життям і природою, у постійному зв’язку з першоджерелом будь-якого життя...

...Таке розуміння дитини й людини взагалі... є... першим і вищим основним положенням і головною вимогою при вихованні людини.

...Те, що закладене як основа в цілому, повинно виявлятися у найменшій його частині; таким чином, так само й те, що закладене в людстві, як цілому, виявляється уже у найменшому, наймолодшому з його членів, і далі, те, що закладене в людстві, як цілому, і виявляється уже в дитині, покоїться у ній у вигляді субстанції, зародка, те саме виявляється також і в найменшій частинці її істоти, цілком визначено піддається спостереженню в ній духовним зором.

Таким є друге основне положення, на якому базується істинне виховання людини й дитини...

З такого тлумачення природи людини й дитини, природи індивідуума, як і життя,- що знаходиться зовні, як і речей взагалі, ви­пливає далі третє суттєве положення педагогіки.

Подібно до того як внутрішній розвиток... має безпосередній зв’язок з деякою причиною, що діє зсередини, так і зовнішній розвиток залежить від деякого спонукання, що діє ззовні, й обидві ці рівні й протилежні умови... дають спільно з єдиним життям, що поєднує в собі обидві умови, відомий результат, продукт, в даному випадку - виховану, освічену людину.

Тому треба визнати четвертим законом розвитку, вихован­ня й освіти таке положення: лише спільною дією рівних і проти­лежних умов (факторів) і шляхом зрівняння, зв’язку їх у житті й через життя дитина й людина взагалі стають людиною в істинно­му розумінні цього слова.