Рушійні сили та характер повстання 1648-1657 рр. на Україні

У повстанні 1648-1657 рр. шляхта і козаки вирішували низку дуже важливих і в той же час непростих завдань. Правильне уявлення про них дають офіційні, в певній мірі програмні заяви Б. Хмельницько­го, які були сформульовані ним на переговорах з комісарами поль­ського уряду в Переяславі в січні 1654 р. Разом з тим, кінцева мета виявилась не одразу (як це буває при стихійному виступі), а лише до зими 1648-1649 років – боротьба за козацьку державу.

Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні палко бажали позбавитися залежності від польської держави та польських феодалів-магнатів. Прагнучи вигнати польських магна­тів з території України, Б. Хмельницький виступав уже не лише козацьким гетьманом, а й представником усього народу, заявляючи: "Выбью з лядской неволи народ руський увесь, а что перше я воевал за шкоду и кривду свою, теперь буду воевать за нашу православную веру... Не останется тут на Ук­раине нога не и одного князя и шляхтыча, а захочет который с нами хлеб есть, пусть будет послушный Запорожскому войску"...

Разом з тим, слід підкреслити, що український народ піднявся на боротьбу з польськими феодалами-магнатами, державною владою, а не проти трудящого люду Польщі. Кращий тому доказ – взаємодопомога ук­раїнських повстанців польського селянства, участь українців в повстанні польських селян під керівництвом К. Наперського у Підгалі в 1648 р. Чимало поляків ставало під прапори українських ко­заків у 1648-1657 рр. Загальновідомо, що антифеодальні виступи польських селян зірвали у 1649 р. скликання посполитого походу проти України.

Завдання, які стояли перед усіма учасниками війни поєднували усі класи та соціальні шари українського суспільства в єдиний рух. Але слід враховувати, що існуюче на той час феодальне суспільство складалося з антагоністичних класів, тому кожен із них поряд із загальними – національними завданнями, переслідував ще й свої власні – класові, соціальні.

Козацька старшина та українська шляхта боролися з Польщею, щоб монопольно експлуатувати трудящі маси України, адже в умовах польського панування українські феодали змушені були значну частину прибутків віддавати магнатам і польським державцям. Більшість населення України – феодально-залежні селяни та рядові козаки, – прагнули національного і соціаль­ного визволення від гніту як польських феодалів, так і українсь­ких. Ось чому соціальні завдання, які стояли перед різними сус­пільними верствами населення України, що брали участь у визволь­ній боротьбі, суперечили одне одному і були несумісні та непримиренні.

Разом з тим, боротьба справді була всенародною, оскільки її рушійними силами були усі класи українського суспільства. Загальні завдання та інтереси учасників війни об’єднували різні класові групи населення, сприяли консолідації усіх національних сил України.

Прагнучи визволити Україну від польської неволі, Б. Хмель­ницький мав усі підстави вірити, що у боротьбі за вигнання з зе­мель України польських магнатів йому буде допомагати усе селянство: «Допоможе мені в цьому вся чернь по Люблин и Краков, от которой я не одступаю и не одступлю, бо це права рука наша, – щоб, знищивши селян, на козаків не ударили". Він же багато зробив у справі зміцнення союзу козацтва з селянством.

Переможний в цілому хід подій перших двох років війни значно розширив спектр завдань повстанців, поклавши початок створенню козацької держави. Провідну роль у цьому процесі відігравало козацтво, яке в окремих регіонах становило основну масу населення. Це дало підставу Богданові Хмельницькому конкретизувати мету боротьби – визволення всіх українських земель. При цьому поряд з терміном Україна гетьманом вживалося і Русь, як данина історичним традиціям. Тобто з розгортанням Національно-визвольної війни козацтво чітко усвідомлювало себе не лише окремим станом, а й виразником загальнонаціональних інтересів.

Козацтво, як запорозьке, так і реєстрове, а також українська шляхта стали ядром збройних сил України. Вони вносили організуюче начало у військовий устрій, а також в господарсько-політичне життя країни. Запорізькі козаки складали могутню бойову частину армії українського народу і внесли значний внесок у перемогу над супротивником.

Виступивши авангардом національно-визвольного руху, козацтво не лише усвідомило себе окремим соціальним станом, а й репрезентувало поступ політичного мислення в історичній еволюції українського суспільства, що в свою чергу сприяло становленню національної свідомості.

На українських міщанах лежало матеріально-фінансове забезпе­чення ведення бойових дій.

Як і в більшості антифеодальних селянських війн ідеологічне забезпе­чення визвольного руху взяла на себе церква. Втручання козаків у боротьбу проти засилля уніатства та католицизму привело і до відновлення православної церковної ієрархії, що помітно вплинуло на культурно-національне піднесення в кінці XVI – першій половині XVII ст. Православне духовен­ство України ідеологічно обґрунтовувало справедливість визвольної боротьби українського народу, православного в більшості своїй, проти католицької Польщі.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Богдан Хмельницький. Виходець із родини католика- шляхтича, добре освідчений як для свого часу, він мав високий авторитет серед козаків, був чигиринським сотником, колишнім писарем Війська Запорізького, займав високі посади у реєстровому війську, відомий своїми дипломатичними та військовими здібностями. "...Богдан Хмельницький, козак росторопний в ділах козацьких воєнних, і у письмі біглий і часто у двора королевского в поселстві будучий".

Він розумівся на тактиці та стратегії, вмів своєчасно скористатися фортифікаційними засобами, знав, коли треба наступати, а коли слід перейти до оборони, був добре обізнаний з військовою тактикою поляків і татар. Роздуми переконали його в тому, що без союзу з татарами, без їхньої військової підтримки, особливо кіннотою, яка у запорожців була дещо слабкою, він не доб'ється успіху. Правильний розрахунок Хмельницького щодо залучення татар на свій бік справив сильний вплив на успішний розвиток подій війни, особливо в її дебюті. Однак, наскільки все це було законим, нині потребує широких і глибоких роздумів.

Таким чином, підводячи певні підсумки історичних передумов війни українського народу, що вибухнула навесні 1648 р. та поклала період відродження козацької державності, можна зазначити наступне:

1) причинами війни стало загострення соціально-економічних, політичних та національно-релігійних суперечностей в Україні,

2) війна українського народу за своєю суттю і рушійними силами була антифеодальною, а за політичною спрямованістю – народно-визвольною;

3) соціальною базою війни були представники всіх станів суспільства, при провідній ролі козацтва;

4) очільником боротьби козацтва став гетьман Богдан Хмельницький.

Основні події війни

Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій як
це зробив у повстання 1648 р. Богдан Хмельницький. З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та всієї східноєвропейської історії, він вважається найвизначнішим військовим і політичним діячем України. Хоча його дебют на історичній сцені в ролі головного актора відбувся під кінець життя, до того ж майже випадково. Власне особиста історія Б. Хмельницького стала й приводом до повстання.

Життя Хмельницького, а разом з ним і хід історії всього краю цілком змінив один типовий випадок магнатської зажерливості та пихи. В 1646 р., коли
Хмельницького не було в його родовому хуторі Суботові, польський шляхтич Даніель Чаплинський за підтримки місцевих магнатів зажадав для себе маєтку Хмельницького, напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно
овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду
виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання й очолити його.

Із жменькою прихильників у січні 1648 р. Богдан втікає на Запорозьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запорожців, виганяє із Січі польську залогу й добивається гетьманства. На його бік перейшли і реєстрові козаки, які стояли на Запоріжжі.

Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили магнати, втікає на Січ і переконує запорожців встати за свої (і його також) права. Проте у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та політика все докорінно змінив і він став дійсним лідером нації.

Більше року до втечі на Січ Богдан планував повстання й заручався підтримкою прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв'язує цю проблему й звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків – кримських татар. Кращої нагоди й бути не могло. Саме тоді, коли його посольство прибуло до Криму, взаємини хана з поляками стали вкрай напруженими, й на допомогу козакам на чолі 4-тисячного загону було послано відомого воєначальника Тугай-бея.

В свою чергу, навесні 1648 р., попереджені про дії Хмельницького поляки послали на південь військо, щоб придушити повстання ще в зародку.

В середині квітня 1648 р. на Жовтих Водах, по дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня після тривалого бою під Жовтими Водами, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито.

Вражені звісткою про поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних сил М. Каліновський та М. Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис., без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії.

Наче полякам ще мало було нещасть, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV, у той час, коли на півдні збираються юрми повстанців. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію.

Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців. Спочатку на Право-, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани
створюють полки й пристають до гетьмана, або ж під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання. Багато селян і козаків скористалися нагодою дати волю довго стримуваній ненависті до гнобителів.

За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, урядників, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, які становили найчисельніше, але найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648 і 1656 рр. повсталі вбили десятки тисяч євреїв.

Польські магнати й шляхта в свою чергу відповідали на різанину різаниною. Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший з магнатів – Ярема Вишневецький. В своїх лівобережних володіннях він мобілізує добре вишколене 6-тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти, ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід із трупів. Якщо у Польщі “звитягами” Вишневецького захоплювалися, то на Україні вони викликали таке обурення, що повсталі й слухати не хотіли про якісь переговори, поклявшись боротися з Вишневецьким до смерті.

Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Церквою, зосередився на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних шанованими полководцями. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони вступили з Хмельницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти й 8 тис. німецьких найманців. 23 вересня 1648 р. дві армії зустрілися під Пилявцями. Під час бою польським гетьманам зрадили нерви і вони кинулися тікати. Коли про це стало відомо, решта армії вчинила те ж саме. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин знищили це нещодавно величне військо майже дощенту.

Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблювався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до повстання. Чули навіть, як у Південній Польщі пригноблені холопи казали: “Якби тільки Бог змилувався над нами й дав нам свого Хмельницького, тоді б ми теж показали шляхті, як гнобити хлопів”. На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира – людину, яку волів бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир’я. Хмельницький, який на той
момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана – кримським татарам – не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.

У грудні 1649 р. Хмельницький повертається до Києва на чолі
переможного війська. Збуджений натовп і православне духовенство вітали його,
як “українського Мойсея”, що “звільнив свій народ від польського рабства”.

Навіть після перемог Хмельницького стосунки між поляками та українцями лишилися нез’ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв’язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував у 1648 р. Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної моделі подій: з року в рік обидві сторони воювали між собою, але не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, вони закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для себе угод, після чого верталися додому, щоб вести військову і дипломатичну підготовку до наступної війни.

Навесні 1649 р.в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили –
25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж (30 червня – 13 серпня). Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її (5-6 серпня). Але саме тоді, коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом, татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців, Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як погодитися.

8 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир, за яким:

- підтверджувалися всі попередні вольності козаків;

- реєстр встановлювався в 40 тис. козаків;

- польському війську, єзуїтам та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині;

- в перерахованих регіонах урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті;

- православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті;

- всім учасникам повстання дарувалася амністія.

Проте:

- польській шляхті дозволялося повертатися до своїх володінь;

- більшість селян мали повернутися у кріпацтво.

Отже Хмельницький для значної частини України здобуває права автономії, що вже означало велику перемогу. Разом з тим, можливості були для більшого і лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, яка викликала широке невдоволення по всій Україні. Але, оскільки поляки також вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю виконана.

Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його
полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався в Україні.

Весь 1650 р. пройшов під знаком активізації дипломатичних стосунків з Росією, Молдавією, Угорщиною, Кримом. Але воєнно-політичні обставини складалися для Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинять Литва, Туреччина, Молдавія. Хмельницький відмовляється від допомоги, яку пропонують турецький султан і молдавський господар Василь Лупул, і не випадково: згодом і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо України.

Іншою великою проблемою були взаємини з кримськими татарами. Розуміючи їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками, Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Проте для українського населення цей союз був ненависним, оскільки у відплату за татарську допомогу гетьман мусив дозволяти союзникові брати ясир. Хмельницький сподівався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерідко захоплювали всіх, хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячі українських селян. До того ж політика татар полягала в тому, щоб не допустити зміцнення жодної християнської країни. Відтак, допомагаючи Хмельницькому проти поляків, вони не хотіли, щоб той завдав остаточної поразки шляхті. Використовуючи Хмельницького для ослаблення Польщі, кримський хан планував таким самим чином використати українських козаків проти Москви. Та Хмельницький, покладаючи великі надії на підтримку московітів, не пішов на пропозицію татар здійснити спільний похід на Москву, запропонувавши у 1650 р. похід на багатшу, менш захищену й легше доступну Молдавію. Протягом кількох наступних років Хмельницький брав активну участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого сина Тимоша, встановивши тісніший союз між Україною та Молдавією. Проте загибель Тимоша у 1653 р. під час оборони Сучави поклала кінець невдалій і надто дорогій молдавській кампанії.

Тим часом у 1651 р.почався новий етап польсько-української війни. І знову
першими в наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром. В березні 1651 р. поляки напали на містечко Красне на Поділлі. Обидві армії
зійшлися на Волині, цього разу під Берестечком. Як на ті часи, чисельність військ
суперників була величезною: польська армія налічувала 150 тис. воїнів, включаючи 20 тис. досвідчених німецьких найманців; українці ж мобілізували 100 тис. війська, яких підтримували 50 тис. татарської кінноти. Битва почалася 18
червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького
поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переламний момент покинули поле бою. Справа погіршувалася й тим, що татари викрали Хмельницького, який намагався умовити їх повернутися до бою, й відпустили його лише після битви за викуп. За цих тяжких обставин козакам вдалося вивести із польського оточення частину українського війська, але у вирішальний момент вибухнула паніка, й поляки вирізали близько 10 тис. козацького війська. Ця грандіозна битва теж дорого коштувала полякам, вони не змогли повністю зломити Україну і тому почали переговори під Білою Церквою з Хмельницьким, який повернувся з татарського полону.

18 вересня 1651 р. під Білою Церквою був підписаний Білоцерківський мирний договірміж Військом Запорізьким та Річчю Посполитою, що, як і очувалось, був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Його головні положення такі:

1) козацький реєстр скоротився на 20 тис. чоловік;

2) козацька територія обмежується Київським воєводством;

3) гетьману заборонялося вступати у зовнішні відносини, особливо з татарами;

4) місто Чигирин залишається за гетьманом;

5) Військо Запорізьке утримало свою православну віру;

6) польська шляхта одержала право повернутися до своїх маєтків.

Цього разу, коли серед козаків панувало безладдя, а Хмельницький не був готовий до опору, умови миру, здавалося, будуть дотримані. Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну. За винятком відносно невеликої кількості включених до реєстру, більшість селян і козаків постали перед загрозою закріпачення. Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з Московією територію, що поклало початок Слобідській Україні.

Протягом 1652-1653 рр. тенденція тиску на козацьку старшину з боку Речі Посполитої продовжується.

Незважаючи на позірну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 р. в його резиденції в Чигирині за участю ханських послів зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій, зважаючи на акти насильства та віроломства з боку польської шляхти, вирішили звільнити Військо Запорізьке від умов Білоцерківського договору, розірвати мирні відносини з Польщею, зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля з Молдавією, і 23 травня розгромили її. У помсту за поразку під Берестечком козаки вбили усіх полонених поляків. Ця перемога підняла моральний дух українського війська, повернула йому втрачену під Берестечком упевненість у своїх силах.

Коли розлетілася звістка про цю нову перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони
контролювали до поразки під Берестечком.

У грудні 1653 р. козацьке військо оточило поляків на чолі з королем Яном Казимиром під Жванцем. Поляки були готові капітулювати, але їх знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Хмельницький погодився на припинення бойових дій на умовах Зборівського договору.

Крім того, ставало очевидним, що роки страшного кровопролиття та руйнації починають даватися взнаки. Політичне та економічне становище України було дуже тяжке. Війна, татарські навали з їхніми трагічними наслідками, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків – все це негативно відбивалося на господарстві держави. Таким чином, ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво.