Відомостей про старшинське землеволодіння в роки війни збереглося небагато. Частина старшини володіла фільварками та хуторами. Проте в силу ряду причин старшинське землеволодіння не могло бути розвинутим. По-перше, до нього негативно ставилися рядове козацтво та селянство, яке тільки-но звільнилося від гніту польсько-шляхетських землевласників. По-друге, козацьке господарство, в тім числі і заможне, було мало пов'язане з ринком, особливо із зовнішнім, куди могли йти продукти сільського господарства. Більше уваги заможні козаки приділяли промислам: дігтярному, мукомельному, селітряному тощо.
Безперечно, козацька старшина збагатилася за рахунок великої воєнної здобичі. Козацтво дедалі більше поділялося на два протилежні табори – старшину, яка захопила в свої руки основні матеріальні блага та політичну владу, і рядове козацтво, яке ними не користувалося.
Козацької верхівки мала прагнення законодавчо закріпити за собою володіння у приватну власність. По суті, мало місце прагнення козацької старшини відновити велике землеволодіння, знищене Національно-визвольною війною.
Право на надання рангових маєтностей спочатку було прерогативою гетьмана. Однак вже в ході Національно-визвольної війни воно поширилося і на старшину. Разом із землею до володінь старшини відповідно переходило і населення, що там проживало, й яке змушене було відбувати так зване "послушенство" на користь нового господаря. Фактично утверджувалося старшинське право на володіння підлеглими людьми, а відповідно й створювалися нові форми соціальної залежності.
Шляхта
До панівної верстви належала також козацькака шляхта. Шляхетський стан до війни мав найбільше привілеїв, він був економічно пануючим, зосереджував у своїх руках політичну владу. В ході війни тут сталися значні зміни.
Як відомо, польські магнати і шляхта були вигнані з України або знищені народом. Одна частина шляхти поділила долю польської, а друга частина, головним чином, дрібна шляхта, брала активну участь у війні, щоб після неї зайняти привілейоване місце у суспільстві. При пануючих у Речі Посполитій порядках, коли політичну владу узурпували магнати, а дрібна шляхта втрачала навіть свої невеликі земельні володіння, які різними шляхами потрапляли до магнатів, коли українство і православна віра всіляко принижувались, українська шляхта не могла здійснити свої прагнення.
Дана ситуація кардинальним чином змінилася в ході війни. Хоча в королівських грамотах, універсалах гетьмана, Зборівському, Білоцерківському та Переяславському договорах вказувалось на збереження привілеїв шляхти на майнове володіння, все ж вона втрачає свій вплив в українському суспільстві. Попри це, представники української шляхти, значна частина яких перебувала в повстанській армії Богдана Хмельницького, намагалися утримати свої володіння. Однак, в умовах дії соціальних наслідків Національно-визвольної війни шляхетський привілей необмеженого права власності на землю фактично втратив свою винятковість. Тому йшов процес зрощення шляхти з козацькою старшиною та зайняття нею посад у гетьманській адміністрації, оскільки їхні погляди збігалися. Водночас за шляхтою зберігалося право володіння спадковими землями, купленими та довічними наданими на певних умовах.
Отже, українська шляхта, перебуваючи у Війську Запорізькому, переходила на платформу козацької старшини, зливалася з нею станово і політично.
Духовенство
Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства, права яких у роки війни значно розширилися. Православ'я стало в Україні єдино визнаною офіційною релігією. Цьому сприяла та обставина, що одним із гасел, під якими велася Визвольна війна, була боротьба за православну віру. Духовенство було добре організованим станом, що спирався на вікові традиції. Православна Церква мала ряд суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджував у своїх універсалах гетьман.
Вище церковне і монастирське духовенство в ході війни одержали нові володіння за рахунок католицької Церкви і шляхти. Зміни в Україні мало торкнулися церковного та монастирського землеволодіння. Селяни, що проживали на цих землях, як і раніше виконували для монастирів трудові повинності, сплачували натуральні оброки.
Селяни
Селянство в новоутвореній українській державі відносились до умовно залежних. Часто в документах про козацькі привілеї і права відзначалося, що селяни мають перебувати у підданстві і виконувати свої повинності. Мова йшла про селян, які не приєдналися до козацтва та не потрапили до реєстру, а таких була значна більшість. Доля їх склалася по-різному.
На території, зайнятій польськими військами, селяни знову підпадали під панський гніт. На козацькій території становище селянства було кращим. Хоч у різних універсалах та договорах визнавалось право шляхти на експлуатацію селян, проте фактично цього не було. В деяких угодах містяться намагання гетьмана захистити селян від панського гніту, але взагалі гетьман і старшина стояли не за ліквідацію повинностей селянства, а за пільги для нього, за деяке полегшення його долі.
На козацькій території селяни не відбували ніяких повинностей, вони були переведені на так званий чинш (оброк). Селяни при цьому були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку держави. В якості селянської повинності виступала натуральна та грошова ренти.
За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до державних підданих. Їхнє становище було набагато кращим від становища панських селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і шляхти, вони виконували певні повинності і виплати на користь Війська Запорізького. До них, насамперед, належали обов'язки забезпечувати козацьке військо транспортом, постоєм та провізією. Панські селяни несли більші повинності, але і для них була ліквідована панщина. Державні селяни були зрівняні у правах з міщанами. У всіх селах були вибрані війти, їх часто в документах селян також називають "міщанами".
Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину, кидати одні ділянки землі і займати інші, оскільки землі на той час було вдосталь. Разом з тим, селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.
Міське населення
Певні зміни відбулися в правовому становищі міського населення. Не лише низи, але й заможні групи населення, в тому числі й представники міської адміністрації брали активну участь у Визвольній війні.
В результаті ліквідації порядків, установлених в Україні польсько-шляхетською владою, у складі населення міст сталися зміни. Тут значно зросла кількість козаків. Ця частина міського населення, користуючись привілеями, займалася також ремеслом і торгівлею. Інші ж міщани продовжували відбувати ряд повинностей. У багатьох містах козаки становили більшу половину населення, і козацька адміністрація вирішувала всі питання міського життя.
Оскільки були ліквідовані королівські та приватновласницькі міста, більшість з них захотіла отримати магдебурзьке право. Міста, які мали право на самоврядування з давніх часів, називалися магістратськими, міста, яким це право було надане гетьманськими універсалами, отримують назву ратушних. Якщо відносно перших можна говорити про певне самоврядування, то в ратушних містах воно було фікцією. Козацька старшина часто не визнавала органи міського самоврядування і активно втручалась в їхню діяльність. Гетьман змушений був вставати на захист таких міст. Так, коли військова адміністрація у Ніжині "незвичайниє в стаціях податки витягають" і "до шкоди убогих людей" приводила, гетьман видав універсал від 1 серпня 1650 р. на захист населення міста і його прав на самоврядування, заборонялось будь-кому щось брати з міщан "над слушність і звичай", наказувалось поважати міський уряд.
Привілейоване становище займали в містах і купці. Польські купці, яких і до війни було не дуже багато в українських містах, залишили Україну. Вимушені були покинути українські міста і євреї. В Зборівському договорі є навіть спеціальний пункт про заборону євреям займатися промислами і торгівлею в Україні. Це позбавляло українських купців від конкуренції не тільки на внутрішньому, а й на зовнішньому ринках. Часто купці висувались на вищі посади в органах міського самоврядування.
Значно більшою групою населення міст були ремісники. Тогочасні джерела говорять про те, що в роки війни феодальна організація ремесла не була порушена. Продовжували існувати цехові організації. Вузькість ринку була основною причиною того, що значна частина ремісників займалась і сільським господарством. Одночасно це свідчило і про те, що ремесло остаточно ще не відокремилося від сільського господарства.
Отже, в ході Національно-визвольної війни 1648–1657 рр. відбулися суттєві зміни в українському суспільстві. Ліквідація магнатів та польської шляхти супроводжувалась й конструктивними процесами творення нової еліти. З представників заможного козацтва, міщанства, православної шляхти та духовенства сформувався окремий соціальний прошарок – козацька старшина. До її рук фактично перейшла провідна роль в економічній, соціальній та політичній сферах державного життя.
Правова система
В роки війни 1648-1657 рр. починає створюватися правова система Гетьманської України.
Джерела права
В цей час складалась своєрідна правова система. Зростає вплив козацького права, яке діяло під час війни та регулювало широке коло відносин, в першу чергу, військову організацію, систему судочинства тощо. 3’являється нове джерело права – гетьманські універсали, що були актами вищої розпорядчої влади і обов'язкові для всього населення України.
Зміст універсалів визначав зміни у суспільно-політичному житті та економічному ладі України, які вимагали свого правового регулювання, а також звичаї. Універсали регулювали широке коло стосунків (наприклад, поземельних; роздача земель старшині у власність і користування; адміністративних: призначення на посаду).
В розглядуваний період Україна приступає до укладення міжнародних угод. Гетьман, як глава уряду, укладав їх з іноземними державами. Ці джерела оформлювали і утверджували стан України як суб’єкта міжнародно-правових відносин і разом з тим фіксували процес розвитку української держави.
Що стосується нормативних джерел права, які діяли до війни, слід зазначити, що хоча гетьман своїми універсалами неодноразово і підтверджував дію Статуту 1588 р. та магдебурзького права на визволеній території, фактично вони тут майже не застосовувалися. Магдебурзьке право діяло лише у великих містах (Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин), а норми III Статуту повернулися в правову систему після приєднання України до Московської держави. Повністю були скасовані правові норми, прийняті органами польської влади: "Устава на волоки" 1557 р., ординація козакам 1638 р., королівські і сеймові конституції тощо.
Характеристика основних галузей права
Регулювання права власності зосередилося на наданні козацькій старшині маєтків "в ранг" як нагороду за служіння під час займання певної посади. Таким чином був оформлений новий стан умовної земельної власності – рангові маєтки, рангові землі.
Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". Серед злочинів на першому місці стояли військові злочини. Декриміналізуються замахи на королівську владу і магнатсько-шляхетський порядок управління, а також злочини проти католицької церкви. Разом з тим, з’явилися і нові склади злочинів: зрада повсталому українському народові, невиконання вимог старшинської адміністрації, не надання допомоги під час бою.
Міри покарання в умовах війни посилювалися. Дисципліна серед козаків підтримувалася суворими покараннями. Особливо жорстоко карали зрадників – їх усіх без винятку страчували. Серед видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи. В той же час трапляється багато випадків, коли смертна кара замінюється штрафами.
Судова система
Тривалий час найвищою судовою інстанцією серед козаків була Військова рада. На ній видавалися певні присуди і, як правило, там же виконувалися. Разом з тим, в ході Національно-визвольної війни козацька рада у війську Богдана Хмельницького поступово втрачала своє значення.
Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів.
Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман передавав судову владу полковим і сотенним судам, здійснюючи лише контроль козацького судочинства, лише в особливих випадках призначаючи надзвичайні суди. Він затверджував вироки (рішення) Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада.
Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи всього козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території. Вони активно втручалися навіть в діяльність магістратських судів у містах з правом на самоврядування. Інколи в містах відбувалися отаманські суди зучастю козацької ради. Тільки у деяких містах удалося зберегти магістратські суди. В ратушних містах правили виборні міські старшини та отамани, вони ж і відправляли і судові функції. Селян судили війти і сільські отамани.
При відсутності старшого, наділеного правами судочинства, в дію вступали запорозькі звичаї, згідно з якими "де три козаки, одного два повинні судити". Однак аналогічні випадки дедалі ставали винятковими, оскільки основні справи козацького суду переходили до рук старшини.
Судовий процес
Процес розгляду справ в генеральних, полкових, сотенних і курінних судах відбувався за нормами звичаєвого права. Засідання були публічними. Допускалося оскарження рішень і вироків в суді вищої інстанції. Вироки, винесені за злочини, що були здійснені в бойових умовах, оскарженню не підлягали.
ВИСНОВКИ
Українська Гетьманська держава створювалася на основі ідеології української національної думки, що виходила не тільки з розуміння необхідності створення власної держави, але й усвідомлення здібностей та можливостей українського народу створити таку державу. Звідси спроба Богдана Хмельницького синтезувати ідеї козацьких традицій з соборністю Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Основою відродженої української державності стала республіканська форма правління.
В результаті війни відбулися значні зміни в суспільному ладі. Український народ здобував не тільки національну, а й особисту волю. На століття було поховано ідею кріпосного права.
Характер республіканської державності зумовив і сутність правової системи України, яка є необхідним елементом державності. Основою цієї системи було звичаєве право та гетьманські універсали. Було призупинено дію ІІІ Статуту 1588 р. та обмежено дію магдебурзького права.
Козацька війна 1648-1657 рр. закінчилась входженням України під протекторат Московської держави. Правове становище України в її стосунках з Москвою було регламентоване Березневими статтями 1654 р., в яких Україна презентувалась як незалежна самостійна держава.
Тема 9.Гетьманська шляхетсько-козацька держава та право в складі Російської і Османської імперій (друга половина ХVІІ ст. – кінець ХVІІІ ст.).
Заняття 1. Розвиток державної системи автономної гетьманської держави в складі Російської імперії (друга половина ХVІІ ст. – кінець ХVІІІ ст.).
ВСТУП
По закінченню війни 1648-1657 рр. козацька державність існувала у завершеному вигляді. Вже в перший вона здобула своє широке міжнародне визнання. Але оточена з усіх боків ворогами, які тільки й прагнули дестабілізувати становище, щоб захопити нову державу, Україна могла утримати свою державність тільки за умови внутрішньої єдності, солідарності, взаємного довір’я в суспільстві.
Укладаючи договір 1654 року Москва визнавала Україну самостійною, незалежною державою, але, при цьому, дивилась на неї як на майбутню територію свого царства, а тому прагнула обмежити козацьку державність, маючи за кінцеву мету замінити протекторат повним приєднанням нашої країни до Російської імперії. Царат намагався усіма засобами знищити Гетьманщину, внаслідок чого, молода козацька держава у невпинному історичному процесі поступово втрачала свій суверенітет та автономію, перетворившись наприкінці ХVIII ст. на звичайну провінцію Росії.
Головними причинами втрати козацької Україною своєї незалежності були чвари в середовищі панівної верстви і, особливо, підступність політики Російської імперії, яка, порушуючи та знищуючи договір, почала розглядати нашу країну як сукупність своїх звичайних адміністративних одиниць. Із часу встановлення над українською територіє протекторату Москви, остання прагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка більше не ставила під сумнів необхідність підтримувати зв’язок з Росією. І все ж козацькі гетьмани виступали за збереження того, що залишилось від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Вони сподівалися, що виявляючи лояльність до Москви, переконають царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію. Однак, Росія, перетворившись на міцну імперію, поклала кінець намаганням українців відокремитись. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини Російською імперією було тільки питанням часу.
Питання 1. Політичне становище українських земель під владою Російської імперії (друга половина ХVІІ ст. – кінець ХVІІІ ст.).
Після 1654 р. відносини України та Росії визначалися Березневими статтями, але ненадовго. Після смерті царя Олексія Михайловича робляться спроби обмежити вольності України. Причини цього явища різні, вони пов’язані з поглибленням внутрішніх труднощів Росії. Починається застій економіки, не припиняється антифеодальна боротьба народних мас, яка приводить у 1670 р. до нової селянської війни під проводом Разіна. Російська державна скарбниця спустошується. Ускладнюється і зовнішнє становище Росії, що примушує її вести виснажливі війни. З цих труднощів вона намагалася вийти за допомогою широкої та безвідмовної економічної і воєнної допомоги з боку України. Щоб дістати таку допомогу, Російська імперія почала підкорювати Україну, з включенням її до свого складу.
Тепер більш детально зупинимось на порушенні Березневих статях царизмом, та на причинах і порядку ліквідації політичної автономії України.
Після смерті Б. Хмельницького наприкінці липня 1657 р. в Україні настали важкі часи та довготривалий трагічний період, названий Руїна, який характеризувався анархією та міжусобицями. Ресурс конструктивності Січі потроху зникає. Після смерті Б. Хмельницького, очевидно, для запорожців вже не було такого авторитету серед козацького проводу, який би міг бути вагомим і для них. І хоч із січовиків продовжують з'являтися хоробрі й безстрашні ватажки, проте їм не вистачає глибини політичного мислення, усвідомлення загальнонаціональних державницьких інтересів.
Зі смертю Б. Хмельницького український народ, по-суті, втратив свого героїчного ватажка, під проводом якого він визволився від іноземного панування і створив незалежну самостійну державу. Із зникненням вождя, здатного об’єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, гальмується процес політичної та економічної модернізації. Ці умови дуже полегшили царату виконання його плану щодо переведення Україну зі стану васальної держави в автономну, самоврядну організацію у складі Росії. Тому подальша українська історія – це цілеспрямоване обмеження, скорочення та знищення її суверенності, спочатку московським самодержавством, а пізніше – Російською імперією.
Смерть Богдана Хмельницького застала українців в несприятливий момент. Напівсформоване українське суспільство, яке оточували ворожі сусіди і роздирали внутрішні проблеми, зіткнулося з новою проблемою – щодо гетьманського наступника. Це був кульмінаційний момент в подальшому розвитку незалежної Української держави.
Б. Хмельницький зумів створити міцну авторитетну владу. І хоча влада гетьмана була виборною, але Хмельницький планував зробити її спадковою. Намагаючись заснувати на Україні династію козацьких правителів, Хмельницький, влаштував так, щоб після його смерті гетьманом обрали його сина Юрія. Незважаючи на опозицію старих полковників, на старшинській Раді було затверджено спадкоємцем Юрія Хмельницького, який залишався гетьманом лише місяць, оскільки в цей час загострюється боротьба старшин за владу, яка завершилася тим, ще він був усунутий з гетьманського престолу в результаті старшинського перевороту.
У серпні 1657 року в Чигирині старшинська рада обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського, досвідченого, розумного політика, талановитого та енергійного державного діяча. Разом з генеральною старшиною та більшістю полковників він приймає рішення про розрив з Москвою та зближення з Річчю Посполитою. В зв’язку з цим, в Москві ця кандидатура не задовольняла правлячі кола, почались інтриги серед козацької старшини. При цьому, І. Виговський не спромігся об’єднати навколо себе все українство як це зробив Б. Хмельницький. Негативну роль відіграв і сам факт перевороту. В молодій українській державі, яка щойно стала на шлях незалежності, усунення Ю. Хмельницького і обрання гетьманом І. Виговського призведе в підсумку до втрати здобутої незалежності. В Україні розгорнулась боротьба за гетьманську владу, а фактично, братовбивча громадянська війна.
У вересні 1658 року І. Виговський в м. Гадячі укладає угоду про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств до складу польсько-литовської держави, з наданням їм автономії під назвою Великого Князівства Руського. Українці домагалися, щоб до його окладу входили також західні українські землі – Волинське, Подільське, Руське, Белзьке воєводства та Пінський та Мстиславський повіти, а також хотіли зберегти чисельність козацького війська в кількості 60 тисяч осіб, крім найманого. Але польська сторона всі ці домагання відкинула і не погодилася на державну самостійність усіх українських земель.
В Гадяцькій угоді передбачалося утворення нового державного федеративного союзу Польщі, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського (України). Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну державну казну, монету, судовий трибунал з діловодством українською мовою, армію – 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Угодою передбачалося утворення двох академій, ряду колегій, гімназій, різних шкіл, вводилося вільне книгодрукування. Найвища законодавча влада мала належати Раді – своєрідним українським зборам, а виконавча – виборному гетьману, якого затверджував польський король. На території України римо-католицька та православна церкви визнавалися рівноправними, а унія скасовувалася.
За Гадяцьким договором Велике князівство Руське, яке одержала автономію, повинно було мати єдиного короля для Польщі, Литви й України, спільний сейм, а Україна – власних міністрів, фінансову систему, війська, обраного усіма станами гетьмана. Отже, цей договір не знищував Українську, державу, а тільки об’єднував її Річчю Посполитою.
На перший погляд, договір одягав Україну у блискучі шати: Велике князівство Руське одержувало рівні з Королівством Польським права, високо піднімалося становище української шляхти та української православної церкви. Але за зовнішнім блиском таїлося прагнення Польщі поневолити Україну, ігнорувалися інтереси українського народу й майбутнє української державності.
Москва зреагувала на цю угоду в характерній манері. Весною 1659 року стотисячна армія рушила в Україну. В червні під Конотопом відбулася генеральна битва, в якій московська армія була вщент розбита. Але Виговський не зміг скористатися цією перемогою. За його спиною визрівала змова. Більшість українського народу не прийняла Гадяцької угоди, незважаючи на її певні переваги з державної, політичної і юридичної точок зору. Населення ще не забуло польсько-шляхетського гніту, з-під якого воно тільки-но визволилось. Будь-яке спілкування з Польщею в народі розцінювалось як зрада інтересів України.
Старшинська рада, яка зібралася в Білій Церкві, обирає гетьманом Юрія Хмельницького і відкидає союз з Польщею. І. Виговський відмовляється від гетьманства.
На той час царська армія зайняла все Лівобережжя. На раді в Переяславі в 1659 році під тиском Москви були прийняті Переяславські статті, в яких передбачався контроль царя над владою гетьмана. Функції і права старшинської адміністрації підпорядковувались царським воєводам, а Київський митрополит – Московському патріархові. Нова російсько-українська Переяславська угода 1659 р. значно розширювала владу царя в Україні, фактично визначала шляхи ліквідації української державності, проте вона ще не була втілена у життя, оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.
Царський уряд посилає московське і українське козацьке військо на Правобережну Україну. Річ Посполита в цих умовах запропонували козацькій старшині переговори, на що та відразу ж погодилась. В жовтні 1660 р. було укладено Слободищенський трактат,основою якого стала Гадяцька угода. Польща та Україна зійшлися на польській автономії України на чолі з гетьманом Ю. Хмельницьким. За новим договором Україна потрапляла в залежність від Польсько-Литовської держави. Ця угода скасовувала невигідні для України, продиктовані Москвою Переяславські статті 1659, розривала союз із московським царем і відновлювала державний зв'язок України з Річчю Посполитою. Хоч український уряд наполягав на повному відновленні Гадяцького договору 1658, польська сторона не погодилася на створення Великого князівства Руського, однак, залишала в силі інші пункти Гадяцького договору.
Наслідком цього трактату була капітуляція московського війська. Поляки разом з татарами розгромили московське військо, але не використали своєї переваги для вступу на Лівобережжя України.
Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки, під загрозою московської помсти, залишилися на боці Москви. Цим був започаткований поділ Козацько-Гетьманської держави на Правобережну й Лівобережну частини.
Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. В цей час Лівобережжя обирає свого гетьмана, а Правобережжя свого.
На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків також викликало незадоволення народних мас, спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким. Претендентів на булаву вистачало в українських землях.
В червні 1663 року на Чорній раді у Ніжині гетьманом Лівобережної України в результаті заколоту було обрано І. Брюховецького – вірного прислужника Москви. На Правобережжі в 1663 році замість Юрія Хмельницького, який постригся в ченці, гетьманом стає Павло Тетеря. Україна фактично розпалась на дві половини. Відповідно вона мала і двох гетьманів, які ворогували між собою.
У 1663 р. гетьман Брюховецький "ударив чолом цареві малоросійськими городами" та оголосив, що керувати підданими мусить не гетьман, а цар. І цар став називати себе "Великая и Малая России самодержцем". Але й після того, як Україна увійшла до вкладу Росії, царський уряд продовжував наступати на її права та вольності. Справа в тому, що порядок управління Україною, заснований на демократичних ознаках воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму – єдиновладному, тоталітарному правлінню, був не сумісний з ним. Давалась взнаки і непослідовна політика деяких гетьманів. Їхні міжнародні відносини – з Польщею, Туреччиною, Кримом – Росія використовувала як привід для правового обмеження Гетьманщини.
У 1665 році гетьманом Правобережжя було обрано Петра Дорошенка, який прагнув об'єднати обидві частини України, відновити самостійну Українську державу, домогтися її незалежності від Москви і Польщі. За союзника Дорошенко обирає Туреччину.
В умовах розколу України, на тлі жорстокої міжусобної боротьби за гетьманство, в січні 1667 р. між Москвою та Польщею був підписаний Андрусівський договір про перемир’я на 13 років. За договором Лівобережна Україна залишалася під Москвою, Правобережна переходила до Польщі. Запорозька Січ підпадала під владу обох держав. Внаслідок угоди двох країн стався юридичний поділ української території на дві частини. Царський уряд зламав договір 1654 року, за яким він зобов'язувався зберігати "права і вольності" України. Цей поділ остаточно підтвердився Вічним миром 1686 р. між Москвою та Польщею, Константинопольського мирним договором з Туреччиною 1710 р. Лівобережна Україна й Київ з околицями були остаточно затверджені у складі Московської держави.
