Боротьба українського народу за православну віру

Внаслідок Люблінської унії 1569 року найбільших втрат зазнало національне жит­тя та традиції українського народу. Здавалось останню надію на своє відродження поховала українська держав­ність: польський адміністративно-територіальний поділ, мова, католицька віра активно поширювались на всю Україну.

Майже відразу ж після Люблінської унії починається інтенсивна роздача земель магнатам та шляхті на Київщині, Брацлавщині, Переяславщині. До кінця XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою магнатів Вишневецьких, Замойських, Конєцпольських, Тарновських та інших. Найбільше отримали Вишневецькі: їхні воло­діння охоплювали майже всю Полтавщину та частину Чер­нігівщини. Оскільки ці землі були мало заселені, в них для заохочення переселенців встановлювались "пільгові роки" (від 20 до 40), протягом яких селяни не сплачували по­датків і не відробляли панщини. Це призвело до швидкого заселення цих земель селянами з усіх частин України.

Отже польська центральна влада, адміністрація, магнати та шляхта проводили активний процес колонізації України, спрямовуючи його по усіх напрямках життєдіяльності підкореного народу – політичному, економічному, соціальному, національному, культурному, релігійному тощо.

Політичне й економічне насилля, полонізація та католизація і стали тими основними причинами які підняли українців на боротьбу за соціальне визволення і врешті за державне відродження. Соціальне, національне, культур­не та релігійне гноблення українського народу з самого початку викликало різкий протест, який вилився в ряд повстань, де рушійною силою було козацтво.

З початку формування запорізького козацтва в ньому виділяється дві течії: радикальна, до якої належали неза­можні козаки з безземельних селян та міських ремісників, які намагалися через перемогу над польською шляхтою покращити своє правове становище; поміркована, яка скла­далася із заможного козацтва, шляхетства, міщанства і прагнула через домовленості з польським урядом досяг­ти привілеїв та вольностей. З часом суперечки між двома течіями посилились, що загрожувало самому існуванню козацтва. Але загальне невдоволення українського насе­лення політикою польського уряду на деякий час прими­рило ці течії, і в ряді повстань козацтво виступало як єди­на сила.

Розглянемо основні етапи цієї боротьби.

Перший з них можна віднести вже до 90-х років XVI ст., коли українство розпочало активні протестні акції проти колонізаторів.

Польський уряд і шляхта реагували на швидке зростання козацтва розгублено й нерішуче. Шляхті важко було зрозуміти, в який спосіб козаки (а їх ще часто вважали лише збіглими кріпаками) перетворилися на виразно сформоване суспільне ціле. Разом з тим, попри властиву їй ворожість до козаків шляхта була не від того, щоб використовувати їх, коли виникала потреба. Урядники, що в мирний час закликали безжалісно винищувати «цю своєвільну голоту», охоче збільшували число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та плату, коли потрібна була допомога козаків у війнах проти Московії чи Оттоманської Туреччини. Але з відновленням миру ці урядники нерідко зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти козаків. Така непослідовність посилювалася неоднаковим ставленням до козаків, з одного боку, магнатів та старост порубіжжя, які щоденно конфліктували з козаками, а з іншого – королів, які вбачали в них джерело досвідченої й водночас дешевої військової сили та потенційну противагу зростаючій могутності східних магнатів. Загострення цих суперечностей було лише справою часу. Такий час настав у 1591 р., коли вибухнуло перше козацьке повстання.

Повстання під приводом Криштофа Косинського

В 1591 р. український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. Незабаром селяни, міщани й козаки на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і повів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких – Костянтин Костянтинович. У битві на р. П'ятці, що відбулась у січні 1593 р. повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського – тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Трохи згодом його вбили у випадковій сутичці за нез'ясованих обставин.

Отже, те, що повстання продовжувалось майже 3 роки, широка його географія і масова підтримка основними суспільними станами України свідчать про те, що невдоволення українців польською владою набуває вже загальнонаціональних масштабів.

Повстання під приводом Северина Наливайка та Григорія Лободи

Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання, цього разу ще більше. Очолив його Северин Наливайко, що, за польськими джерелами, був “чоловіком видатної вроди й визначних здібностей... до того ж знаменитий артилерист”. Син галицького шевця, який загинув від магнатських побоїв, молодий Северин із братом Дем’яном знайшов притулок у маєтку князя Острозького в Острозі. Брат його став священиком і відомим письменником, а Северин вирішив “добувати свій хліб козакуванням”.

В 1594 р., Наливайко вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки повстали проти місцевої влади, й знову їм на підтримку прийшли селяни. Ще важливим було те, що допомогу Наливайкові надали запорожці.

В жовтні 1594 р., Наливайко захопив Брацлав. У 1595 р., після вдалого нападу на турків у Молдавії, на чолі 2,5 тис. війська Наливайко повернувся на Брацлавщину і продовжив повстання. В той час як запорожці під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Восени 1595 року все українське Правобережжя і Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців.

На землях, охоплених заворушенням, селяни та міщани звільнялися від влади польської адміністрації і оголошу­вали себе вільними козаками. Боротьба проти шляхет­ської влади відбувалася під релігійними знаменами, за пра­вослав'я. У виступах брало участь як селянство, так і мі­щанство.

Однак, усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об'єднали свої сили й стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Вони відбивали атаки поляків аж до травня, але з поширенням голоду та хвороб і зростанням втрат серед них виник розкол. Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у таємних зносинах із ворогом і вбили. Згодом його прибічники, до яких належали переважно старшини та заможні козаки, нишком видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям, поляки вдерлися до табору, що був організований біля Солониці і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Варшави і 11 квітня 1597 року стратили.

Польський сейм 1596 року оголошує реєстрових козаків, які брали участь у повстанні, "зрадниками і ворогами" і приймає рішення конфіскувати їхні землі.

Після придушення повстання Наливайка в Україні по­силюється соціальний, національний та релігійний гніт. Настає кріпосницько-шляхетська реакція. Але масовий рух в Україні проти соціального і національного гноблення зупинити було вже неможливо. Розгортанню визвольного руху сприяв розвиток козаччини, яка стала ідеалом для пригнобленого люду.

Серед, хоча й не зовсім виразно сформованих цілей повстанців було й – утворення на Україні землі, якою б правили самі козаки. Отже, в середовищі козацтва вже проглядає усвідомлення того, що одним з першорядних завдань, для того щоб позбутись непомірного гноблення – повинно стати завдання відродження власної держави.

Поляки вважали, що цією перемогою вони розв'язали козацьку проблему, – тим більше, що серед козаків загострювалися внутрішні конфлікти. Заможне реєстрове козацтво в містах загалом схилялося до переговорів і співпраці з Річчю Посполитою, сподіваючись забезпечити свій соціальний статус і спокій, необхідний для дальшого накопичення багатств, нерідко значних за розмірами. Проте більшість козацтва, що складалася з немаєтних запорожців та нереєстрових козаків, над якими постійно нависала загроза повторного закріпачення, вважала, що лише рішучими діями можна завоювати краще становище в суспільстві. Полякам часто вдавалося використовувати суперечності між цими двома угрупованнями.

В цей критичний момент події стали розвиватися у сприятливому для козаків напрямі. На початку XVII ст. Річ Посполита ув’язла в майже безперервні війни й знову звернулася до козацтва як випробуваного воїнства. У 1601 р. двотисячний український загін взяв участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а після того як у 1598 році зі смертю царя Федора припиняє існування династія Рюриковичів ще й почалися затяжні московсько-поль­ські війни за московський трон, у яких також активну участь брали українські сили. Так, у 1605 та 1609 рр. запорожці брали участь у польській інтервенції в Московію.

Як наслідок рідко коли на засіданнях сейму польські політики приймали рішення чи висували проекти, що не передбачали використання військового потенціалу козацтва, одночасно ухиляючись від вимог збільшити реєстр та розширити автономію. За таких складних політичних обставин з-поміж козаків, на щастя, знайшовся провідник, який відповідав висоті свого завдання. Ним став Петро Сагайдачний, найвизначніший козацький гетьман до Богдана Хмельницького.

В пошуках компромісу. П. Сагайдачний та М. Дорошенко

Сагайдачний був гетьманом з 1616 по 1622 рік.Родом з бідної Самборської шляхти він навчався в Острозькій академії, потім вирушив на Запорозьку Січ. Після знаменитого морського походу на Кафу у 1616 р., в якому Сагайдачний здобув собі славу ватажка, його обирають гетьманом. Сагайдачний став організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценатом православних шкіл. Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях.

Переконаний в тому, що козаки все ще поступаються силою Речі Посполитій, Петро Сагайдачний зробив примиренняз поляками наріжним каменем своєї політики. Він збирав і водив великі козацькі сили на підтримку поляків у безперервних війнах з Москвою та Оттоманською імперією. Прихильник суворої дисципліни, який «щедро проливав кров непокірних йому», Сагайдачний поклав край бунтівній вдачі козаків, змусивши їх визнати його зверхність. У 1619 р., щоб уникнути конфлікту з поляками, він погодився скоротити реєстр до 3 тис., заборонив несанкціоновані морські походи й визнав право короля затверджувати козацьких старшин.

Однак найвидатнішою заслугою Сагайдачного було те, що він дивився на козаків не лише під кутом зору їхніх особливих станових інтересів, а й як на потенційних рушіїв українського суспільства в цілому. Саме він об'єднав військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України, що згуртувало і посилило українську громаду, активізувало відродження національної ідеї. Це об’єднання відбулося в досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних потреб України.

1620 р. П. Сагайдачний із православними священиками запрошує до Києва єрусалимського патріарха Феофана для висвячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому гетьман забезпечив йому охорону. Після висвячення нового митрополита та єпископів Сагайдачний на чолі тритисячного загону козаків супроводжував патріарха аж до турецького кордону. Популярність цього козацького гетьмана була такою великою, що коли у 1622 р. він помер, на похорон прийшли цілі натовпи киян. Ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав красномовний панегірик, в якому назвав Сагайдачного мудрим ватажком і відданим покровителем православ’я й пов’язав його діяльність із традиціями київських князів.

Після смерті Сагайдачного конфлікти знову стали основною рисою польсько-українських взаємин. Спочатку здавалося, що їх можна було уникнути, оскільки найближчі наступники померлого гетьмана Оліфер Голуб та Михайло Дорошенко були водночас його близькими однодумцями й поділяли принципи політики примирення. Але після битви під Хотином у 1621 р. серед козацтва, й особливо нереєстрового, зростало невдоволення, оскільки загартоване в боях 40-тисячне козацьке військо поверталося на Україну без усякого наміру знову стати кріпаками, як того вимагав уряд, але водночас і без надії на те, щоб бути включеними до реєстру. Частина з них збиралася на Запорозькій Січі, в той час як більшість поверталася до своїх міст і сіл. Вони лише чекали нагоди, аби дати волю своєму невдоволенню. В середині 1620-х років, намагаючись спрямувати їхній запал в інше річище, Дорошенко організував ряд морських походів проти турків, повідомивши мусульман, що “[польський] король [може] й міг замиритися з вами, тільки не ми”. Більше того, козацтво, як окрема сила втручається у внутрішні чвари в Криму, підтримуючи настроєного проти турків претендента на ханський трон.

Поляків дуже роздратувало те, що козаки вважають себе чимось на зразок держави в державі. Навіть Король скаржився в сеймі: «знову на передній план виходить внутрішня анархія, котра породжує ускладнення і втягує нас у конфлікти з могутніми сусідами. Ігноруючи зобов'язання вірності й служіння своїм панам, козаки встановили власний порядок і загрожують життю і майну невинних людей. До того ж їм підкоряється вся Україна».

А в королівській інструкції на соймики від 1625 р. зазначалося, що козаки зреклися підданства, створили власну державу, вся Україна покірна їм. По містах і містечках вони не визнають управи, самі укладають закони, жодний шляхтич не почуває себе спокійним у своєму домі. Козаки самі висилають послів, укладають договори, вирішують питання війни та миру.

Вирішивши застосувати до козацтва політику «твердої руки», для її проведення уряд призначив гетьманом Станіслава Конєцпольського – рішучого й досвідченого полководця, який мав величезні маєтки на Україні.

У 1625 р. на чолі восьмитисячного війська Конєцпольський вирушив на
Україну. Із Запорозької Січі йому назустріч вийшло шеститисячне козацьке військо з артилерією на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох боїв, основними з них були біля Крилова та Курукового озера, які закінчились без явної переваги однієї з сторін, запорожці знову обрали гетьманом поміркованого Дорошенка й розпочали з поляками переговори, що завершилися компромісом. Реєстр було збільшено до 6 тис., і це імпонувало внесеним до нього заможним (і “більш заслуженим”) козакам, але переважна частина рядового козацтва мала повернутися під владу панів.

Але саме головне, що козацтво добилось розширення прав місцевого самоврядування. Із завершенням складання реєстру Дорошенко взявся вдосконалювати організаційну структуру 6 тис. “законних” козаків. Він поділив їх на шість полків з осередками в Києві, Каневі, Корсуні, Білій Церкві, Переяславі та Черкасах. Кожний полк поділявся на сотні з осередками в менших містечках, розташованих на полковій території. Цивільна і військова влада над усіма козаками відповідної території належала козацьким старшинам, у той час як загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Він обирався козаками й затверджувався королем. Так реєстрові козаки вдосконалювали своє самоуправління, хоча й під пильним наглядом поляків.

А на південно-східних землях продовжувала укріплятись Запорозька Січ – цей бастіон войовничих і “незаконних” козаків – які перебували в автономії. Давши згоду на збільшення реєстру, поляки сподівалися, що рєстрові козаки контролюватимуть інших. Коли у 1629 р. гетьманом обрали Грицька Чорного – виразника пропольських настроїв, Річ Посполита, здавалося, нарешті знайшла ідеально слухняну людину. Проте, намагаючись догодити урядові, він викликав серед козаків таку лють, що на початку 1630 р. загін запорожців викрав Чорного на Січ, де його судили і стратили. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом відважного Тараса Федоровича (Трясило).

Повстання під приводом Тараса Федоровича (Трясила)

Тарас Федорович прославився у морських походах (де й отримав прозвисько Трясило). Після обрання він звернувся до українського на­роду з універсалами, в яких закликав вступати до повстан­ського війська, здобувати козацькі вольності і захищати православну віру. Повстанці ставили за мету визволення України від польсько-шляхетського панування, затвер­дження особливого правового стану козацтва, збереження української народності. Навесні 1630 р. Федорович повів у старостівські землі велике повстанське військо, щоб покарати реєстровців. І знову Конєцпольський на чолі королівського війська і реєстрових козаків був змушений розпочати виснажливу воєнну кампанію. Цього разу йому щастило менше, ніж раніше, й у травні біля Переяслава козаки в нічному бою розгромили військо Конєцпольського, який змушений був піти на переговори. Згідно зі статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 року повсталі козаки добилися несподівано великих поступок: реєстр збільшувався до 8 тис., Трясило уникнув покарання, а повстанцям дарувалася амністія.

Проте нерозв’язаними лишалися пекучі проблеми нереєстрового козацтва, що призвели до повстання. Тому в 1630 році стихійні виступи мали місце також на Чернігів­щині, Полтавщині, Брацлавщині.

Але, замість їхнього вирішення, Річ Посполита вдається до нових методів приборкання непокірних козаків. У лютому 1635 року сейм Речі Посполитої затвердив постанову “Про припинення козацького свавілля”, в якій під загрозою суворого покарання була підтверджена забо­рона втеч на Запоріжжя. У цьому ж році на Дніпрі, на північ від Січі, поляки збудували грізну фортецю Кодак, що мала стояти на перешкоді запорожцям. Але за кілька місяців до закінчення її спорудження загін козаків на чолі з Іваном Сулимою зруйнував фортецю й знищив усю її залогу. Проте жменька реєстрових козаків, злякавшись нового походу Конєцпольського в Україну, видала Судиму королівським властям, які засудили його до страти.

Придушуючи народні виступи, польські магнати нама­галися ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситуаціях часто підтримувало повстанців. Проте король, який не володів абсолютною владою в Речі Посполитій, мав намір використовувати козаків у боротьбі з магнатами. Але давня неприязнь, яка існувала між реєстровцями та іншими козаками, привела до сутички. Козацький загін під проводом Павла Бута у травні 1637 року захопив в Черкасах артилерію реєстрових козаків.

Настрій серед козацтва ставав все ворожішим до шляхти, тому у серпні 1637 р., в боротьбу з поляками вступило ще одне козацьке військо на чолі з Павлом Бутом (Павлюком).

Повстання під приводом Павла Бута (Павлюка)

Павло Бут ( обраний гетьма­ном Війська Запорізького в липні 1637 року ) був талановитим дипломатом і військовим стратегом. Йому вдалось підняти повстання на Правобережній та Лівобережній Україні. В його планах було заручитись підтримкою Криму і Москви. До Павлюкових сил, що рухалися із Січі, приєднувалися великі групи селян Правобережної України та щойно освоєного Лівобережжя, які громили шляхту. “Що не хлоп – то козак” скаржились поляки. Його двоє полковників поїхали з листами про підтримку повстання до реєстровців, і ті також приєднались. Але повстанців перехитрили вдалим маневром на відкритій місцевості війська Миколи Потоцького, й у грудні 1637 р. під Кумейками, біля Чигирина, завдали їм рішучого удару. Павлюка та його соратника Томиленка було схоплено й страчено у Варшаві.

Проте й ця поразка не стала кінцем повстанців. Боротьба продовжувалася в 1638 р на Лівобережжі під проводом Яцка Острянина та Дмитра Гуні.

Польське шляхетське військо організувало каральну експедицію на Лівобережжя. З надзвичайною жорстокі­стю шляхтичі вбивали і грабували місцеве населення. Проте наслідки залякування виявилися протилежними. На Запоріжжі гетьманом було обрано Якова Острянина. Його універсали з закликом всенародної боротьби з шляхтою розповсюджуються майже по всій Україні.

Повстання під приводом Яцка Острянина та Дмитра Гуні

Чергове селянсько-козацьке повстання розпочалося у другій половині березня 1638 року. Ставши табором під м. Говтвою Острянин розгромив коронне військо, але відсутність тактики та стра­тегії привела до поразки його війська під Лубнами. Острянин вирішив добити поляків не дочекавшись, що зберуться всі його полки, а ті перехитрили козаків, розбивши їх поодинці. Спроби Острянина подолати ворога у боях біля Сніпороду і Жовнина виявились також невдалими і тоді він з частиною козаків перейшов московський кордон і оселився на Слобожанщині.

Залиш­ки повстанської армії під керівництвом нового гетьмана Дмитра Гуні продовжували боротьбу. Він повів їх на старе річище Дніпра і створив там добре укріплений табір, який поляки не змогли взяти. Та ситуація була вже іншою, ніж на початку повстання. Майже весь район на­родних виступів був заполонений шляхетським військом, у чергове зрадила частина козацької старшини, посилювався голод. Тому Дмитро Гуня пішов на переговори, які завершились капітуляцією на дуже важких умовах.

Сповнені жадобою помсти, поляки тепер не збиралися торгуватися. Натомість вони диктували свої умови. За “Ординацією” (законом, ухваленим сеймом у березні 1638 р.) реєстр зменшувався до 6 тис. і навіть реєстрові козаки втрачали право на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а натомість вводилася посада польського старости, затверджуваного королем. Козацькі полковники та осавули тепер мали обиратися із шляхти. Суворо обмежувалася територія розселення козаків (староства – Черкаське, Корсунське, Чигиринське), а кожний, хто без дозволу намагався втекти на Січ, карався на смерть. Тисячі козаків, не внесених до реєстру, оголошувалися кріпаками. Поновлювався Кодак, на Запоріжжі вартувало 2 полки реєстровців. Міщанам та селянам заборонялось вступати до козаків і навіть видавати своїх дочок заміж за них.

На додаток до цих драконівських заходів магнати, зокрема Ярема Вишневецький – найбагатший в Україні землевласник, – установили в країні жорстокий терор, без розбору мордуючи кожного, на кого падала підозра в непокорі. Ось як цинічно польська знать виявляла своє розуміння козацького питання: “Козацтво – це нігті в організмі нашого суспільства, вони надто швидко відростають і тому потребують частого підстригання”. І справді, протягом наступних десяти років небувалого спокою та стабільності, що їх польські історики часто називають “золотим спокоєм”, здавалося, ніби репресії – це найефективніший спосіб взаємин із козаками.

«Передгроз’я» або період «золотого спокою»

1639-1647 роки можна охарактеризувати як «передгроз’я», коли відбувається згорнення активної фази народних виступів та спостерігається процес накоплення критичної маси для нового, ще більш потужного суспільного вибуху.

Прагнучи не допустити поновлення масових народних рухів, уряд Речі Посполитої посилив військові гарнізони на території України. Період з 1639 по 1647 роки пропольські історики характеризували як “еру повернення миру на Україну”, “період золотого спокою” або ж “десятиріччя гробової тиші”.

Проте в дійсності ніякого “золотого спокою” не було. Боротьба за соціальне, національне та релігійне визволен­ня не припинилася, змінилися лише її форми. В числі най­поширеніших методів боротьби були скарги і протести, які надсилалися в усі урядові інстанції. Апелюючи до влас­тей, населення намагалося законним шляхом поліпшити своє становище. Слід при цьому підкреслити, що скаржи­тись мали право тільки селяни, які проживали на королів­ських землях, селяни ж приватних володінь могли подавати скаргу лише в тому випадку, коли маєток перебував в оренді й орендатор не виконував узятих на себе зобов'язань.

Особливо шириться така форма народного протесту, як втечі селян з маєтків панів та шляхти. Втікали на Лівобе­режжя, в Запоріжжя, бо там кріпацтво ще не стало масо­вим. Десятки тисяч українців переселяються в ці часи на територію Московської держави. Особливо масовим було переселення у 1638-1639 роках.

Своєрідною формою боротьби проти соціального гноб­лення на західноукраїнських землях було опришківство (один з найбільш відомих українських Робінгудів – Олекса Довбуш). Протягом 1639-1647 років загони опришків здійснювали напади на шляхетські маєтки, знищували інвентарі (запи­си феодальних повинностей). Місцева влада та шляхта жорстоко розправлялися з рухом народних месників.

Отже, майже безперервна півстолітня боротьба українського народу не мала успіху. Великою мірою причиною цих невдач було те, що, незважаючи на провідну роль козацтва у повстаннях, багато їх учасників були селянами, й тому самі повстання характеризувалися рядом недоліків, притаманних усім селянським виступам. Крім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки, ні селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну відвагу повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях, оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінностями, становим егоїзмом. Наприклад: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як правило, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частіше схилялася до переговорів, компромісів чи капітуляції.

Однак, незважаючи на ці недоліки, повстання свідчили про:

· зростання сили та військового досвіду повсталих;

· збільшення чисельності тих хто був готовий на боротьбу;

· зміцнення зв’язку козацтва із селянами та іншими станами і соціальними групами;

· посилення справи оборони православ’я.

· А ще, і що особливо важливо:

· усвідомлення необхідності відродження власної держави;

· зростання національної свідомості і єдності (Я – національного);

· створення складників національної державності;

· формування військово-політичної спільноти, як основи майбутньої держави.

Тобто, десятирічний “золотий спокій” лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от мав знову вибухнути, адже підвалини його вже були закладені в українському суспільстві десятиліттями героїчної боротьби його народу проти поневолювачів.