Основною галуззю козацького права, безумовно, виступало кримінальне право

Як у виборі військової старшини й розподілі земель, так і в судах, покараннях і стратах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Писаних законів від них годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері, а також тому, що все історичне життя запорізьких козаків було сповнене майже безперервними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя, нарешті, запорізькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод. Тому, зокрема, самі покарання і страти у запорізьких козаків стосувалися найбільше кримінальних і майнових злочинів, це загальне правило у всіх народів, що стояли й стоять на перших щаблях громадською розвитку людині потрібно передовсім захистити свою особу й майно, а вже потім думати про інші, складніші ланки громадського життя.

Рівень злочинності у Запорізькій Січі був незначним, хоча палітра злочинів і покарань на Запо­різькій Січі була надзвичайно широка та різноманітна Під вчиненим злочином розуміли матеріальну дію, яка завдавала шкоди чи особистим, чи майновим правам окремого козака або всього Війська Запорізького, а також формальну дію, яка полягала в порушенні встановлених правових звичаїв.

До тяжких злочинів відносились: нанесення побоїв ко­закові, крадіжки, гомосексуалізм, або "содомський гріх", дезертир­ство, насилля в християнських селах, пияцтво під час походу, приве­дення на Січ жінки, грубе поводження з начальством. Серед тих, які виділяло звичаєве кримінальне право, провідне місце займали:

- злочини проти життя. Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійснення якого, “тільки в цьому докажеться”, обвинуваченого закопували в землю разом із своєю жертвою. За стародавнім козацьким повір’ям вважалося, що під землею жертва вічно буде душити свого кривдника, адже вбивцю зв’язували і клали під труну;

- злочини проти здоров’я. Нанесення тілесних пошкоджень у п’яному ви­гляді із застосуванням зброї інколи каралося переламуванням однієї ноги. За бі­льшу провину переламували руку і ногу, що фактично означало відлучення від козацького ремесла;

- військові злочини. Серед них виділялися дезертирство, програш бою, ухи­лення від зайняття посади, на яку козака обрало товариство, пияцтво під час по­ходу. За здійснення протиправних діянь цієї категорії на злочинця очікувала смер­тна кара. П’яного під час морського походу викидали за борт, а під час сухопут­ного маршу – прив’язували до коня і ганяли по степу, доки винуватий не поми­рав. Для профілактики пияцтва на Запоріжжі існував так званий Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще;

- майнові злочини. До них належали крадіжка, розбій, неповернення боргу, переховування й набуття крадених речей та інші подібні провини, такі, як заволодіння майном шляхом обману чи зловживанням довір’ям. В залежності від об’єкта посягання розрізнялися крадіжка особистого майна і майна всього запорізького товариства. В останньому випадку обвинуваченого очікувала смертна кара. Крадіжки розрізняли великі й малі, залежно від розміру заподіяної шкоди. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише в тому разі, коли повертав борг, або хтось із родичів чи друзів поручався за нього.

Система покарань, відображаючи до певної міри характер епохи та тогочасні правові погляди, доповнює загальну картину історичного буття. Щоб уяснити систему покарань та ступінь їх суворості, варто ознайомитись з їх призначенням. Покарання на Запоріжжі мало за мету, в першу чергу, покарати злочинця або відплатити за його злочин. Але не меншим мотивом була потреба забезпечити охорону населення Січі від злочинців та їх шкідливої діяльності. Тому кара відігравала роль ліквідації рецидивістів або їх залякування й попередження повторного вчинення злочину, тобто мав місце принцип загальної превенції. Це попередження стосувалось також всього населення, і цим система покарань виконувала виховну функцію. Мета покарання включала також відшкодування збитків окремому козакові чи Війську Запорізькому.

Покарання у запорізьких козаків залежало від ступеня тяжкості вчиненого злочину. Разом з тим, слід зазначити, щовироки на Запорожжі були дуже суворими. Це пояснювалося тим, що для людини характерним є насамперед захищати свою свободу і своє майно, а вже потім думати про подальше громадське життя. Так, якщо в інших країнах за крадіжку могли оштрафувати чи посадити до в'язниці, то тут від­рубували голову, в кращому випадку – руку. На смерть карали за пи­яцтво, дезертирство, невиконання наказу під час походів. Такий суворий вирок пояснюється трьома причинами: по-перше, на Січ приходили люди з сумнівним минулим, і перевихо­вувати їх не було часу; по-друге, постійні війни вимагали підтримання дисципліни і порядку у війську, а для цього потрібні були суворі за­кони; по-третє, козаки вели аскетичне життя без жінок і не відчували їх пом'якшувального впливу. Крім зазначених покарань практикували також биття кийками, ламання рук і ніг, приковування до гармати тощо.

Коли злочини були вчинені на шкоду Січі чи її козаків або коли були повторні, тобто у випадку рецидиву, злочини карались як кваліфіковані – підвищеною карою.

Кара на смерть у Запорізькій Січі була достатньо різноманітною. Серед простих розрізняли відрубування голови, рідше розстріл, повішення. Останній вид покарання, як правило, застосовувався до рецидивістів. Мали місце пові­шення козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик продовжував перебувати до того часу, поки кістки не опадали на землю.

Інколи на Запоріжжі застосовувалася така люта страта, як посадження на палю. Паля – це високий дерев’яний стовп із металічним наконечником. Для того, щоб стратити злочинця, його піднімали кілька осіб і насаджували на штир. Під вагою свого тіла засуджений повільно конав. Зняти небіжчика ніхто не мав права під загрозою смерті.

За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише у тому разі, якщо якась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти бу­ли поодинокі і мали місце лише в середовищі паланкових козаків.

Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування злодіїв до ганебного стовпа і забивання буковими киями осіб, що здійснили конокрадст­во, пограбування купців, порушували військову дисципліну. Винного прив’язували до стовпа і тримали в такому положенні, доки він не помирав. Му­ки засудженого збільшувалися, бо кожен, хто проходив мимо, міг бити прикуто­го киями. Процедура, як правило, закінчувалася смертю від фізичних страждань або забиванням людини. Майно загиблого передавалося усьому товариству. Од­нак, траплялося й таке, що деякі засуджені не лише залишалися живими, але й отримували від товаришів гроші за мужність.

Застосовувалися також покарання, що спрямовувалися на обмеження коза­цьких вольностей. Так, за вчинення дрібних правопорушень передбачалося об­меження певних прав, зокрема накладалася заборона на зайняття виборних коза­цьких посад.

Привертає увагу така особливість запорізького судочинства: тілесно карали переважно за майнові, економічні провини, а на смерть – за злочини проти особистості.

Покарання на Запорізькій Січі мало на меті підтримання військової дисцип­лин в козацькомусередовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажавстати лицарем і оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб това­риство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кри­мінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, “у кого вже моталася біля шиї мотузка”.

Цивільне право

З-поміж норм цивільного козацького права важливе місце належало тим, які регулювали право власності на землю. Звичаєве право запорожців установлювало порядок володіння й користування землею та іншим нерухомим майном.

На території Запорозьких Вольностей земля на праві займанщини належала винятково козацькому товариству. Земля та угіддя запорожців вважалися спільною власністю Війська Запорозького та були в повному розпорядженні козацького Коша.
Козаки й посполиті – піддані Війська Запорозького могли отримати землю в користування. Цю можливість використовували насамперед старшини та заможні козаки, які мали змогу її обробляти.

Земельні ділянки відводилися Кошем (інколи паланковим урядом) козакам і посполитим на їхнє прохання. Претендентам на земельні ділянки дозволялося самим вибирати землю, після чого вони одержували засвідчений Кошем документ на право користування нею. На відведеній ділянці дозволялося заводити своє господарство – зимівник, який разом із землею розглядали як неподільні частини одного господарства. За згодою кошової старшини, землю та зимівник дозволялося продати, закласти, подарувати.

Земельні угіддя запорожців розрізнялися за багатством тваринного світу: одні були багатші на рибу та звірів, інші – бідніші. Кращими вважалися також ті угіддя, які розташовувалися якомога далі від південних кордонів Запорозьких Вольностей, оскільки вони зазнавали менших утрат від набігів татар.

Щоб уникнути непорозумінь, пов'язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок, земля в За­порозькій Січі щороку перерозподілялася шляхом жеребкування. Процедура перерозподілу проводилася в такому порядку: спочатку жереб кидався між куренями, потім – між старшиною, духівництвом і, нарешті, між одружених козаків та інших верств населення.

У запорозьких козаків існували дві категорії земель, які мали різний правовий статус. До першої належали мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища. Саме вони підлягали щорічному перерозподілу між різними суб'єктами землекористування. Курінь, військовий старшина або рядовий козак мали право користуватися землею впродовж одного року.

До другої категорії належали вільні землі, якими, за дозволом Коша, міг довічно володіти і користуватися кожен бажаючий із козаків чи посполитих. В окремих випадках власник цих земель мав право розпоряджатися ними і навіть передавати у спадщину. Особа, що користувалася землею, сплачувала податок і виконувала інші повинності на користь козацького товариства.

До Національно-Визвольної війни 1648-1657 рр. земля, особливо орна, не мала для запорожців вирішального значення. Адже основну частину козацьких доходів становила воєнна здобич, а у вільний від воєнних походів час запорожці були зайняті рибальством, мисливством та іншими промислами. Саме тому практичне значення мали тільки землі з угіддями.

Судова система

На Запорожжі склалася своєрідна судова система. Військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. Так, кошовий отаман був верховним суддею, військовий суддя, який здійснював основні судові функції, передавав йому вирішення складних справ. Суд кошового отамана був судом першої інстанції для військо­вої старшини, а судом другої інстанції була військова рада.

Курінні отамани та паланкові полковники також виконували су­дові функції в межах куреня та паланки, але справи про тяжкі злочи­ни вони передавали військовому судді та кошовому.

Кількість судових інстанцій у Запорізькій Січі не була чітко визначена і законодавчо унормованою. Разом з тим, чинними на Запоріжжі були наступні судові установи:

- курінний суд або суд курінного отамана. Його очолював курінний отаман, компетен­ція якого поширювалася лише на козаків одного куреня. У разі належності позивача і відповідача до різних куренів справу розглядав суд отаманів обох куренів. Це був суд першої інстанції, який розглядав справи про злочини, за які передбачалися незначні покарання. На плечі цього суду лягала основна маса цивільних справ.

- паланковий суд або суд паланкового полковника. Це був суд другої інстанції, розглядав апеляційні справи з курінного суду. Компетенція суду поширювалася на територію паланки, яку очолював паланковий полковник, він же голова суду.

- суд військового (генерального) судді колегіально чи одноосібно розгля­дав важливі кримінальні справи у першій інстанції. Вирок міг бути оскаржений у найвищій судовій установі – у кошового отамана;

- суд кошового отамана – здійснював юрисдикцію на всій території Запоріжжя. Вироки суду оскарженню не підлягали. Кошовий здійснював помилуван­ня та переглядав вирок у бік зменшення санкцій;

- суд Козацької ради– своєрідний верховний суд Запорізької Січі. Як пра­вило, збирався кошовим чи наказним отаманом для вирішення резонансних справ. Вирок виносився голосуванням чи підкиданням шапок усього козацького загалу.

Судовий процес

Судочинство і виконання вироків на Січі було публічним та базувалося на принципах демократичності, безпосередності, змагальності, колегіальності, що служили запорукою дотри­мання у суді особистих прав козаків. При винесенні вироку судді враховували громадську думку щодо особи зло­чинця.

На Запоріжжі не розрізняли кримінального процесу від ци­вільного. Проте кількість кримінальних справ, розглянутих січовими судами, значно перевищувала цивільні.

У справах кримінальних самі судді проводили попереднє слідство. Для збо­ру доказів на місце вчинення злочину суд часто направляв осавулів, які складали протоколи і передавали їх на розгляд судової установи.

Підозрюваних у вчиненні злочину арештовували, а місцем попереднього ув’язнення були пушкарні або спеціально вириті ями. До винесення вироку обвинувачуваних могли передати на поруки рідних чи знайомих осіб. Під час до­питів нерідко застосовувалися тортури.

Як у незначних кримінальних, так і в цивільних справах суд намагався дійти до примирення обох сторін. Коли мета досягалася, провадження припинялося. В противному разі справа передавалася до вищої судової інстанції. Якщо сторони не вдавалося помирити, то військовий суддя або кошовий отаман “заохочував” обидві сторони дубовими кийками. Шукачі справедливості, за традиційним за­порізьким звичаєм, мали приносити до суду куплені на базарі калачі.

Звичаєве право Запорізької Січі мало в своєму арсеналі інститут помилу­вання чи зменшення покарання. Відомий випадок заміни смертної кари на по­биття киями, пов’язаного з необхідністю засудженого паланкового козака мате­ріально утримувати свою дружину й дітей. Помилування здійснювалося, як пра­вило, козацькою радою. Січ знала приклади, коли засуджений на побиття киями, простоявши кілька діб прикутим до ганебного стовпа, звільнявся від екзекуцій, не отримавши жодного удару. На нього не піднімалася рука побратимів.

Нерідко траплялося пом’якшення вироків, коли судові органи передавали злочинця «громаді» або коли той «прилюдно» просив пробачення у скривдженої особи і отримував його.

При всьому розмаїтті каральних санкцій звичай не передбачав судових виконавців, а в разі страт – катів. Оскільки лицарству не личило бруднити руки кров’ю беззбройної жертви, був знайдений оригінальний спосіб приведення ви­року до виконання. Страта доручалася іншому засудженому на смерть. Якщо ж такого на момент страти не було, то суд відкладав виконання вироку до того ча­су, поки до в’язниці не потрапляв новий звинувачений.

Характерною рисою судочинства на Січі стало і те, що судові рішення, с особливо в формі найсуворіших покарань, наприклад, «страти на горло», виконувалися досить швидко. Обумовлювалося це переважно нагальними потребами постійного військового стану, необхідністю термінового виступу в похід, а то й просто гарячністю «козацького духу». Особливо «не жалували» козаки зрадників Війська Запорізького.

Таким чином, уся процедура, від розслідування злочину до винесення виро­ку, у тому числі й вибір покарання, в Запорізькій Січі базувалася винятково на засадах звичаєвого права.

 

ВИСНОВКИ

Підводячи піддсумки викладеному матеріалу, слід зазначити, що протягом ХІV-ХVІ ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського та Польщі, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська держава все більше відчувала на собі політичне, релігійне та соціальне сусідство Польщі. Набирає сили процес диференціації соціальної структури суспільства, консолідації двох основних верств населення: селянства і козацтва. Піднесення реєстрового козацтва і породженого ним шляхетства супроводжувалося посиленням залежності, запровадженням з часом і кріпосного права.

Панівні верстви Литви проводили політику невмішання в справи українських земель у складі Великого князівства Литовського. В цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Оборону на себе взяла нова суспільна верства, яка формується в цей час з ініціативи провладних кіл – реєстрове козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови вікові традиції української державності не перериваються. Їх подальший розвиток обумовлюється місцевим самоврядуванням, зокрема, в громадах та містах, які отримують магдебурзьке право.

Значним був вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовсько-Руської, а пізніше і Речі Посполитої.

Генеза козацької правової свідомості зумовлювалася обставинами прикордоння, де зароджувалися стереотипи поведінки і морально-етичні цінності низового козацтва. Утвердження його самобутніх засад ґрунтувалося на глибоких історичних традиціях українського народу. Запорізькі козаки хоч і володіли автономними правами, але повсякчас перебували в полі зору Кримського ханства, несли прикордонну вахту, захищаючи інтереси османів.