Утворення Речі Посполитої

Зближення Литви та Польщі було поступовим процесом, першим етапом якого стала Кревська унія, що була підписана у серпні 1385 р. Передумовою її стало те, що польських магнатів і шляхту дуже приваблювали українські землі. Владні кола Польщі внаслідок переговорів з Великим князем литовським Ягайлом запропонували йому польський престол і руку королеви Ядвиги. Так з’являється Кревська унія, відповідно до якої Ягайло став королем польським і за це мусив поширити в землях Великого князівства Литовського латинь, звільнити полонених поляків, приєднати литовські й руські землі до польської корони, а також повернути всі раніше втрачені Польщею та Литвою землі.

Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі, і вже 1389 року Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Більше того, після перемоги під Грюнвальдом у 1410 р., де Литва зіграла провідну роль у перемозі над німецькими лицарями, до Литви від Польщі відійшло Поділля.

Другим етапом зближення Литви й Польщі можна вважати Городельську унію 1413 р. В цьому документі було закріплено литовську автономію, але закріплювалися права лише для католиків. Це призвело до загострення відносин між православними та католиками. Серед православних поширився рух до Москви, яка оголосила себе «третім Римом» і почала збирати землі Київської Русі.

На початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському відчувалася поляризація інтересів різних верств населення. Польські магнати, маючи землі і багатства у Великому князівстві Литовському, тиснули на уряд щодо об’єднання Польщі і Литви в єдину державу. Литовська верхівка прагнула політичної незалежності Великого князівства і пропонувала укласти унію з Польщею. Українське і білоруське православне панство мало промосковську орієнтацію. В цей час на політичну арену в Литві та Польщі виходить нова сила – реєстрове козацтво, яке висуває свої вимоги й претензії в політичній та економічній сферах.

.

1 липня 1569 р. було підписано акт Люблінської унії, відповідно до якого Корона (Польща) й Велике князівство Литовське з Україною об’єднувалися в єдину союзну конфедеративну державу – Річ Посполиту. Тепер обирався єдиний спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Створювався об’єднаний польсько-литовсько-український сейм. Спільною була монета, ліквідовувались митні кордони і проводилася спільна зовнішня політика, передбачалося зближення польської і литовської систем права. Роздільними залишалися: державний герб, печатка, фінанси, адміністрація, військо..

Четвертим етапом зближення польської і литовсько-української частин Речі Посполитої стала Берестейська церковна унія.В умовах католицької експансії, що розпочалася після Люблінської унії, насамперед,українська православна і світська знать, яка мала великі привілеї і не хотіла розлучатися зі своїм високим соціальним статусом, стала зрікатися православної віри. Тільки лічені магнатські роди залишалися в православ’ї.

Таким чином, відхід українського панства-верстви, яка могла впливати на політику Речі Посполитої, від боротьби за збереження православної віри призвів до інтенсивніших полонізації та покатоличення українських земель.

В жовтні 1596 р. в м. Бресті було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії. Разом з тим, собор відразу ж розколовся на два окремі собори – православний і уніатський. Уніатський собор під проводом київського митрополіта М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність папі римському, хоча жодних повноважень на цей акт від константинопольського патріарха він не мав. На православному ж соборі було відкинуто унію й оголошено про позбавлення духовної влади відступників. Учасники собору підписали протест проти унії і надіслали його королю. Але король Сигізмунд II затвердив рішення уніатів.

Відповідно до затвердженого документа уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, а шляхта, яка прийняла унію, одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої.

Таким чином, внаслідок проголошення унії з’являється ще одна християнська конфесія в духовному житті українського народу – уніатська або греко-католицька, яка мала складну долю в українській історії.

В 1573 році королем Польщі було обра­но Стефана Баторія. Його рішучість у боротьбі з Москвою, тактовне поводження з Литвою згуртували Річ Посполи­ту. Після смерті Стефана Баторія Литва знову зробила спробу розірвати відносини з Польщею, але примирилася на кандидатурі Сігізмунда III, шведського королевича. Його правління тривало 45 років і було найтяжчим часом для України і навіть для Польщі, оскільки все правління Сігізмунда III було заповнене війнами за шведську та москов­ську корони. У війні з Москвою вперше виступило як самостійна військова сила українське козацтво.

У 1598 році зі смертю царя Федора припиняє існування династія Рюриковичів. Почалися затяжні московсько-поль­ські війни за московський трон, активну участь у яких брали українські сили.

Польща не відмовляється від планів приєднання Московської держави навіть після обрання на Земському Соборі 1613 р. царя Михайла Романова.

У 1613-1624 роках син Сігізмунда ІІІ – королевич Владислав організував похід на Москву, але зазнав невдачі.

Після смерті Сігізмунда III Москва намагалася взяти ре­ванш і у 1632 році виступила проти Польщі, але в битві під Смоленськом зазнала поразки. У 1634 році між Річчю Посполитою та Московською державою було підписано "вічний мир", за яким Смоленська та Чернігово-Сіверська земля остаточно закріплялися за Польсько-Литовською державою.

У польсько-московських війнах значну роль відіграва­ло українське козацтво. У війську Сігізмунда III було 30 000 козаків. У битві під Смоленськом у 1632 році польське військо складалося з 9090 поляків і 20 000 українських козаків.

На початку XVII ст. козаки складають силу, яка почи­нає відігравати суттєву роль в історії Речі Посполитої.