Входження Запорізької Січі під протекторат Росії 1 страница

Шість років в активній фазі тривала війна українського народу проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війну в 1648 р. Богдан Хмельницький намагається знайти союзників. Він добре розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка ззовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Мета його стосунків із Річчю Посполитою полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперте небажання шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнення цієї мети.

Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки усталеної великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав, адже у Східній Європі XVІІ ст. суверенітет ототожнювався не з народом, а з особою загальновизнаного монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому й автономному суспільству законність і захист.

На думку Б. Хмельницького, зручним кандидатом на роль покровителя й захисника України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім для того, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, й водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справи. Відтак, у 1651 р., після обміну посольствами Оттоманська імперія формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорозьке на таких же умовах зверхності, що їх мали Крим, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до “бусурманів” та внутрішні зміни в самій імперії ця угода так і лишилася нездійсненою.

Повстанський народ України та його керівники добре розуміли, ще вони не зможуть власними зусиллями визволитися від панування Польщі. Союзником у цій боротьбі могла стати і Росія, про що також неод­норазове писав і говорив Б. Хмельницький. Створення союзу з Москвою стало б важливою умовою перемоги над польською короною.

Православний московський цар був значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України аніж турецький султан. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім’я спільної для них православної віри прийти на допомогу, але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, вона воліла почекати, доки козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій.

Прагнення Б. Хмельницького встановити стосунки з єдиновірною Московською державою було природнім. Смілий і волелюбний український народ завжди зберігав пам'ять про свій зв'язок із східнослов’янськими народами. Тому він плекав надію зблизитись і утворити союз з ними. Саме цим пояснюється багато дружніх акцій українців щодо росіян, зокрема, у Лівонській війні населення України допомагало російським військам.

Після звільнення у грудні 1648 р. м. Києва Б. Хмельницький збирає у цьому місті раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про необхідність звернення до Москви за військовою та дипломатичною допомогою. До царя відрядили полковника Мужиловського, який отримав докладну інструкцію, що містила альтернативні пропозиції. Передбачалося, що він ті пропозиції буде викладати послідовно і якщо цар погодиться на союз з Україною, то проситиме його вислати військо проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушувати мирний договір з поляками, запропонує йому українські сіверські міста, визволені від поляків. Ці землі контролювалися козаками і не підлягали владі Речі Посполитої. Хмельницький таким чином забезпечив би собі тили.

В інструкції Мужиловському був ще один варіант – просити царя послати донських козаків в Україну. А для власного виправдання перед польським королем указати, що донці вчинили так "самовільно, без царського указу". У разі ж коли цар відмовить Україні у військовій допомозі, то просити у нього хоча б дипломатичної підтримки.

У відповідь на українське посольство з Москви в Україну також була відправлена повноважна делегація. Впродовж п'ятиденних переговорів в квітні 1649 р. у Чигирині російське посольство переконалося у прагненні українського народу звільнитися з-під гніту Польщі і встановити тісні стосунки з Росією. З цього моменту дипломатичні зв'язки між Україною і Росією стають постійними. Особливо вони активізувалися з 1651 р., коли Україна розірвала з Польщею Білоцерківський договір.

За роки виснажливої війни, не раз обдурені своїми підступними союзниками, Б. Хмельницький, козацтво, український народ все більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалежність України.

Питання про стосунки Росії з Україною, про державну долю ос­танньої було одним з першочергових у російській високій політиці. Однак, Земський собор 1651 р. у м. Москві не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на зухвалу політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору, Земсь­кий собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатични­ми методами. При цьому, російський патріарх Йосип, навпаки, благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Таким чином, цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну позицію. Але контактів з Богданом Хмельницьким Москва не перервала. В Україну було відправлено посольство для вивчення там ситуації. За період з 1649 по 1654 р. в Україні перебувало не менше 15 посольств і окремих посланців із Москви. З України було відправлено близько 10 посольств до Москви. Богдан Хмельницький і далі намагався схилити Москву до війни з Польщею, на кожному етапі переговорів виступав із пропозицією: Москва надає військову допомогу Україні, а за це Україна приймає московський протекторат.

В 1653 р., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, Москва не могла більше зволікати з рішенням. Окрім того, Росія вже досить зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. В квітні 1653 р. цар наважився послати до Варшави посольство. Перед королем була поставлена вимога повернути козакам їхні права і привілеї згідно із Зборівським договором і скасувати Берестейську церковну унію 1596 р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.

1 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович скликав новий Земський собор, який прийняв рішення розірвати мирний договір з Польщею та вирішив що “заради православной веры й святой церкви гетьмана Бог­дана Хмельницького и все войско запорожское с городами их и зем­лями принять под свою государскую высокую руку". Для виконання цього рішення цар відправив до України уповноважене посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало передати царську гра­моту, яка сповіщала про рішення земського собору і привести ук­раїнців на вірність царю. Приймаючи це рішення, цар, перш за все, сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі та використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.

9 жовтня 1653 р. у виконання рішення Земського собору в Україну відбуває надзвичайна дипломатична місія на чолі з В. Бутурліним. 23 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів "обьявить войску идти войной на недруга земли русской веры православной – короля Речи Посполитой и Литви – Яна-Казимира". Для проведення з Україною офіційних церемоній і переговорів, присяги, вручення царської грамоти було обрано Переяслав.

В цей час, у грудні 1653 р.Хмельницький черговий раз переміг поляків під Жванцем і відновив Зборівські домовленості, але в Переяславі, біля Києва його вже чекало московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Посли зустрілися з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорізького.

8 січня 1654 р. Хмельницький скликав Генеральну раду, на якій була присутня в основному козацька верхівка від багатьох міст України: «...собралось великое множество всяких чинов людей». Б. Хмельницький виступив з промовою. Змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої війни, він сказав, що єдиний порятунок – це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу, – Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче – вільна дорога". Учасники Переяславської ради – старшини усіх рангів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя московського православного". Таким чином, було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. На раді було оголошено царську грамоту, і багато учасників ради погодилось прийняти підданство Росії.

Після закінчення Генеральної ради людей було скликано на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя – й заявив, що найкращим для цього є православний цар. Задоволений тим, що вибір упав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввійшли до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою. Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою в Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони, – українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, кажучи, що на відміну від польського короля, цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на своєму. Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, просту формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Зважаючи на це, увечері того ж дня в соборній Церкві, де зібралося московське і українське духовенство для проведення служби на честь урочистого обряду присяги, присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків. За наполяганням старшини посли також присягнули, щоб "выконання прысяги изь обоихь сторонь было". Незабаром після того по містах України було розіслано царських урядників, перед якими люд заприсягнув на вірність цареві Олексію Михайловичу та його наступникам.

Разом з тим, слід підкреслити, що далеко не всі групи населення і не повсюдно прийняли ідею Переяславської ради та виявили бажання дати присягу. Так, в Переялаві не було представників Запорізької Січі. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати присягу, відмовився від присяги і кальницький полковник І. Богун (якого вважали після Богдана Хмельницького військовим стратегом номер один), а також Уманський та Брацлавський полки. Та попри всі ці розбіжності підписання Березневих статей стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи.

Переяславський вердикт завершав процес зближення України і Росії в 1648-1657 рр., що включав в себе рішення земського собору та відповідь на нього Переяславської ради з усним договором України і Росії. Однак Б. Хмельницький та старшина не були впевнені, що усна домовленість буде виконуватись російською стороною. Царське слово та усний договір не задовольнив гетьмана і старшину своїм змістом, оскільки стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Тому вони заявили, що бажають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов'язань, оскільки прагнули письмового закріплення їх прав, привілеїв, вільностей. Б. Хмельницький прагнув узаконити суверенітет Української держави, примусити царський уряд взяти на себе обов'язки, які гарантували б незалежність України. При цьому, як попереджали обережні запорожці, які погоджуючись з українським народом на підданство Росії, разом з тим радили: «нужно знать, что ничего худого не вышло для вольности козаков". В зв’язку з цим, прагнучи добитись від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, і старшинство наполягало на письмовому договорі, запропонувавши свої умови царю.

Одразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, який розроблявся довго і ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які осно­вувалися на усному договорі. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, в якому дуже докладно перераховувалися усі права і вільності України, козацької та інших соціальних верств, а також прохання про різнобічну військову допомогу Україні в боротьбі з Польщею. За умов виконання цих вимог Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину. По-суті в ньому йшлося про своєрідний конфедеративний союз між Україною і Росією.

17 лютого 1654 р. повноважні посли України – генеральний суддя і переяславський полковник повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві. На ньому був підпис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького.

У першій статті йшла мова про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорізького, а фактично прав і вольностей всієї України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорізьким" репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що склалася в роки Визвольної війни 1648-1657 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах.

Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська – збройних сил України – 60 тисяч.

Третя – передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти.

Четверта – щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей.

У п'ятій – йшлося про надання староства Чигиринського під гетьманську булаву.

Шоста стаття закріпляла право Війська Запорізького обирати гетьмана.

Сьома – декларувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми.

Статті восьма-дванадцята були присвячені виплаті грошей на утримання гетьманської адміністрації і козацької гармати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям.

Стаття чотирнадцята затверджувала право відносин гетьмана і Війська Запорізького з іншими державами.

Статті п'ятнадцята-шістнадцята стосувалися виплати цареві данини та способам збирання податків для цього.

У статті сімнадцятій мова була про те, що права населення України гарантують царські хартії.

Стаття вісімнадцята зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана.

У статті дев'ятнадцятій викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими силами.

Стаття двадцята ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України.

У статті двадцять першій встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам і сотникам.

Стаття двадцять друга говорила про спільні дії проти нападів татар, а стаття двадцять третя – про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Як бачимо, український проект договору, за винятком п'яти останніх статей, що стосувалися важливих поточних проблем, мав конституційний характер. При цьому українським проектом договору гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України.

Після перекладу на російську мову і попереднього вивчення цей документ було повернено послам для перероблення, редагування і доопрацювання. Так, після обговорення проекту договору десять статей – 1, 2, 3, 5, 6, 7, 9, 11, 13, 17 – затверджувалися беззастережно. Ст. 4, 8, 12, 15, 16 – з деякими умовами, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо ст. 18, 19, 22, то позитивне їхнє рішення було висловлене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були внесені обмеження. Ст. 10, 12, 23 містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей. Цар і бояри розглянули ці статті і супроводили кожну з них своїм указом. Переважно укази підтверджували, скріплювали прохальні пункти. Але були укази, які відкидали окремі умови, або ж серйоз­но їх коректували, якщо вони розходилися з інтересами Росії. У такому вигляді статті Б. Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, стали відомі як Березневі статті. Цей документ було ратифіковано 27 березня 1654 р., коли посли гетьмана одержали від царя цей доку­мент, а також жалувані грамоти до війська запорізького, козацькій старшині та про передачу Чигиринського староства "на гетьманську і булаву". Так, нарешті, рішення земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмо­вим договором, тому що укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три жалувані грамоти від 27 березня 1654 р. за своєю юридичною при­родою є ратифікаційними актами.

Березневими статтями передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і в цілому той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельшщькому і всьому війську запорізькому "...быти под нашего царского величества рукою по прежних их правам и привелеям... и тех прав и вольностей нарушати не велели". Також було підтверджено права і вольності Війська Запорізького, встановлено кількісний склад збройних сил України, підтверджено право Війська Запорізького обирати гетьмана, спадкувати козацькі маєтки і права козаків їх вдовами і дітьми.

Головою України залишався виборний гетьман як «верхній володар". Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «подданство и верность" царю і одержати від нього клейноди.

У статтях Б. Хмельницького містилося прохання визнати за Україною право зовнішніх відносин, право приймати послів інших держав, обіцялося, що Україна буде повідомляти царський уряд про ці зв'язки, щоб вони йому не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов'язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з метою ворожою Росії, і заборонив Україні вести переговори з Польщею та Туреччиною без відома царя, "...а с турецким султаном и с польським королем без государева указа не ссылаться". Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути зовнішня загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того бажала, одержала право мати власне військо – 60 тис. реєстрових козаків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з'ясування фінансового стану України. На перший раз цар велів «послать свого государева жалованья по давним обычаям предков своих... гетьману и всему Войску Запорожскому золотыми".

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Українські урядовці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави, отже, фінансові справи залишалися у віддані України.

Таким чином, українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, оскільки їхні головні побажання були задоволені: "Сами смотреть будем кто козак – вольность козацкую иметь будет, пашенный крестьянин – должность обіклую его царскому величеству отдавать будет". Березневі статті підтвердили колишні права і вільності українських феодалів, перш за все спадкове право на землю і прибутки за неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі (п.п. 7, 8 Березневих статей).

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, які були прийняті іншою стороною – Московською держава. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654 р. називає гетьмана і Військо Запорізьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам и привилеям и по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, передбачало не "підданство", а протекцію царя над Україною.

Для Богдана Хмельницького договір 1654 р. був звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі. Крім того, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права і вольності та не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому.

Україна передусім прагнула до військового союзу з Росією проти Польщі, а Росія, як свідчать статейні списки російського посла В. Батурліна, вже під час переговорів стала на позицію включення України до складу Російської держави.

Слід розмежовувати державно-правову форму зв'язків, відносин України та Росії за договором з їх реальним втіленням в життя, а також змінами, які стали незабаром після 1654 р. Висновок, що за договором 1654 р. Україна увійшла у підданство до Росії як васальна держава є хибним.

Розглянемо це питання докладніше. Україна укладала договір з Росією як вільна держава, як визнаний об'єкт міжнародного права. Вирази "взять под высокую государеву руку", «податься под под высокую руку царя» - це загальноприйняті, поширені у міжнародн-оправовій практиці того часу юридичні формулювання, які скріплювали відносини протекції. За договором 1654 р. ця залежність України від Росії зводилися лише до права царя одержувати грошову данину та контролювати зовнішні відносини України. Ці обмеження були номінальною протекцією царя над Україною. Щорічна данина за військову допомогу царя було нормальною умовою протекції. Право ведення зовнішніх зносин, яким на той час володіла Україна, – це прерогатива самостійної держави.

Таким чином думка, що за договором 1654 р. Україна возз'єднувалася з Росією і увійшла до складу Російської держави як самоврядна автономна територія є невірною.

Це підтверджується рядом аргументів. Коли б у 1654 р. Україна прагнула увійти до складу Російської держави, то Б. Хмельницький у промові на Переяславській раді не ризикнув запропонувати народу скористатися правом обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур: султана турецького, хана кримського, короля польського та царя православної Росії. Проте про вступ до складу Туреччини, Кримського ханства або Польщі не могло бути й мови.

Не можна не враховувати і те, що в усіх документах, які відносяться до подій, що розглядаються, терміни «возз'єднання" і «входження» (що свідчило б про перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу держави) відсутні.

Разом з тим, договір 1654 р. – значна подія в історії як українського, так і російського народів. Сам договір і наслідки, що випливали з нього були очевидними, однак в міру подальшого розвитку відносин за договором, його зміст однобічно викривлявся на користь Росії.

Договір про вступ України у підданство Росії об’єктивно мав як позитивні, так і вимушено негативні моменти.

За договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне державне утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі. Її суспільна організація, визначена договором 1654 р., вигідно відрізнялася від того безправ'я, же спостерігалося у Московській державі. Повністю зберігався суспільний лад України, панування українських феодалів. Повністю зберігався суспільний лад України, панування українських феодалів. Разом з тим, завдяки вигнанню з України польських феодалів, селяни, що жили на їх землях, стали вільними. На деякий час зменшився ступінь феодальної експлуатації.

В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Окремі положення цього договору дали царському уряду змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав й вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України, багато хто емоційно вважає вступ України у підданство до Росії, поразкою Б. Хмельницького.

Зображення договору 1654 р. як велику милість Росії до України, в зв’язку з тим, що у тексті документів прямо говориться про цю '"милость" є також неправильним, оскільки це формулювання – не більш ніж данина традиціям тогочасній формі сюзеренітету-васалітету.

Укладаючи цей договір, Росія зміцнювала єдиновірну Україну, що зазнавала образ та утисків від католицької Польщі. Головне ж те, що Російській державі було дуже вигідно прийнятті у підданство край із багатими землями, з величезним, як по тим історичним міркам, майже трьохмільйонним населенням. Росія враховувала також вигідне геополітичне становище України. Мало значення й те, що Україна користувалась визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно і політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувати і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалась наказом гетьману і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об'єктивно відповідав інтересам обох сторін.

Таким чином, Переяславська угода була тимчасовим військовим союзом між Московським царством та Україною, своєрідною формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи; українці ж зобов’язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу тощо.

Але саме головне те, що Україна таки збулась своєї метрополії Речі Посполитої, а в домовленостях з Москвою хоч і проглядаються умови протекторату, та все ж викладені (з обмеженнями для обох країн) всі аспекти які дозволяли збудувати власну українську державу.

Це підтверджують деякі з положень Березневих статей:

– право власного управління;

– право власного законодавства і суду;

– право вільного вибору гетьмана і урядовців;

– права міст і станів не порушуються;

– реєстр – 60 тис.;

– право міжнародних зв’язків (сторони повідомляють одна-одну про зносини з Туреччиною і Річчю Посполитою);

– військовий союз;

– Україна сплачує Московії визначену данину, але московські збирачі не втручаються у її внутрішні справи.

Тимчасовий союз з Росією розтягнувся на довгі 350 років, в ході яких Україна повністю втратила свою державність. Однак, на той історичний період із усіх варіантів протекторат з Москвою був найбільш вдалим варіантом. По-перше близькість була, насамперед, в духовній сфері (єдина православна віра) та єдиному історичному походженні (давньоруському). По-друге, як відомо, у тяжкі часи жорстоких поразок український народ, рятуючись від переслідувань польської влади й феодалів безперешкодно селився у прикордонній смузі з Російською державою. Селяни-втікачі селилися там слободами, що і дало назву Слобідській Україні. Багато українських козаків переселилося та проживало в російських степах по р. Дон.

Разом з тим, окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові можливість використати його як юридичну підставу для нас­тупу на права й вольності Гетьманської республіки та її народу. З часом саме ці положення Росія змінювала, але на свою користь.

Завершальна стадія війни

Одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикальна зміна політичних союзів у регіоні. У відповідь на договір Хмельницького з царем поляки й татари об’єднали сили, почавши новий етап війни. Навесні 1654 р. московське військо, підтримане 20 тис. козаків вступило до Білорусії, відбивши у поляків значну частину білоруської та литовської території. Але вже й тоді царський уряд мав за мету не захист України, а повернення земель, які Московська держава втратила за Поляновським миром.

Пізніше бої перемістилися у Південно-Західну Україну. Восени 1654 року поляки, об'єднавшись з татарами, вогнем пройшли і обернули на руїну Брацлавщину. Не зв’язані тепер ніякими зобов’язаннями перед українцями, особливо нещадно спустошували край татари. Проти них виступає Хмельницький з козацьким і московським військом. Наприкінці січня 1655 року неподалік від Білої Церкви сталася генеральна битва. Вона не виявила переможця, хоча з обох сторін полягло 15 тис. Внаслідок жорстоких боїв на Правобережжі сплюндрованими й фактично безлюдними лежали ті недавно колонізовані землі, що досягли значного розвитку. Таке завершення першого року договору дуже послабило надії українців на московського царя як на могутнього володаря, який зміг би захистити Україну.