Тема 8. Держава і право України під час шляхетсько-козацького повстання (1648-1657 рр.)

Заняття 1. Шляхетсько-козацька держава та право в 1648-1657 роках.

ВСТУП.

Середина XVII ст. стала часом відродження козацько-шляхетської державності. Внаслідок багаторічної козацько- шляхетської війни під проводом Богдана Хмельницького козаки і шляхта вибороли свою державу, яка проіснувала після того ще майже півтори сотні років.

Відверто антинаціональні колонізаторські кроки з боку польської влади викликали різку протидію українського суспільства, яка вилилась спочатку в низку повстань, і врешті у війну, під час якої козаки і шляхта зуміли відродити свою державність, хоча й закріпити її незалежність тоді так і не вдалось.

Але війна не стала якимось одномоментним військовим вибухом чи виявом непокори, вона була підготовлена десятками років боротьби, яка проявилась у повстаннях, протистоянні польським і литовським феодалам, що її виявляло козацтво, яке до кінця XVI ст. вже сформувалось у новий, досить розвинутий суспільний стан, стало базою всієї боротьби і, врешті, заклало основи відродженої козацької держави.

Наслідком безкомпромісної боротьби проти панівних кіл Речі Посполитої стало створення козацької держави, що є незаперечним історичним фактом, який було юридично підтверджено Зборівським (1649 р.) та Білоцерківським договорами (1651 р.) і Березневими статтями 1654 р.

Вперше відроджується новий козацький державний лад, формуються нові суспільні відносини. Паралельно з державними органами в роки війни в Україні також формується своєрідні правова та судова системи.

Питання 1. Причини та хід козацького повстання 1648-1657 рр.

 

Причини повстання.

Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії. Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на перших етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй риси спричинилися до цього грандіозного вибуху?

Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина, які стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі Посполитій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний рішуче боротися за свої інтереси.Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль кордону. Власне, присутність “Дикого поля”, у формуванні якого не останню роль зіграли монголо-татарські навали, уможливила виникнення козацтва й дала змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації посилювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними силами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте королівський уряд втратив над козаками контроль і нічого не робив, щоб розв’язати загрозливі протиріччя, які загострювалися на українському прикордонні.

Хоча магнати великою мірою прилучилися до освоєння, як висловлювалися польські історики ХІХ ст. «цивілізування» України, вони також були чинниками нестабільності й напруження, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до насильства зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що «на Україні править беззаконня». Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше виявлялася в їхньому ставленні до селян. Встановивши вільні від повинностей слободи, і в такий спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обклали їх повинностями як тільки минав термін слободи.

Виникнення визвольного руху як суспільного явища зумовлювалося наявністю об’єктивних історичних обставин і досягненням певного рівня етнічної свідомості, у формуванні останньої в Україні через втрату державності визначальну роль відігравала спільність мови, культури, віросповідання, а також історична свідомість. Проте, в умовах іноземного панування багато шляхти і верхівки міщан, надаючи перевагу соціальним благам, втрачало риси носіїв етнічної свідомості. Натомість ревними її оборонцями ставали люди "лицарського стану". Цей процес хронологічно збігався з кристалізацією прагнення козацтва утвердитися в структурі тогочасного суспільства.

Важливим аспектом генези ідеї визвольного руху в Україні стала багаторічна боротьба проти турецько-татарської агресії збройна протидія козаків "невірним", або ж "бусурманам", яка знаходила гарячу підтримку всього населення, сприяла формуванню ідеалу мужності, військової звитяги, служіння вітчизні. Становлення цих понять належить, очевидно, до початків козацтва, часу існування його як побутового явища. Разом з тим, майже аналогічна еволюція відбувалась і в усвідомленні козацтвом здатності до власного конструктивного творення.

Масові повстання в Європі того часу, зазвичай, характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася від інших країн. Мандрівники-чужеземці часто зауважували, що життя, наповнене небезпек прикордоння, змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть нещодавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною польською армією.

Попри усе, вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того, як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки в 1638 році. Ще донедавна вільних селян змушували відробляти за своїх панів по три-чотири дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на ко­ристь феодалів різноманітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої володіння в оренду, згід­но якого орендар отримував собі в прибуток усе, що здатен був ви­тиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Наприклад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо до 4 тис. орендаторів-евреїв, а у 1616 р. більше половини ук­раїнських земель, що належали королівській короні, орендувалися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещад­но визискували селян та виснажували землі, не дбаючи про маєтні наслідки. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього шість-сім днів, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг.

Невдоволення зростало і в інших верствах українського насе­лення. Специфіка прикордонних земель зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих міст були погано захищені від магнат­ських зазіхань. На Київщині та Брацлавщині в містах проживало бли­зько половини всього населення, що було втроє більше, ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, більшість представляло собою лише форти, зведені для захисту від татар своїх меш­канців. Напіваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало олігархам привід ставити під сумнів статус міщан та вимагати від них виконання обтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріації ставала навіть дрібна знать з боку магнатів, переважна частина якої все ще була православною. Зростало загальне невдоволення та обурення. Готов­ність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією влас­тивою рисою українців прикордоння.

Отже, головною причиною, що призвела до нового зриву боротьби була непослідовна політика Корони щодо України, насамперед реєстрового козацтва, яке мріяло про шляхетність.