Характеристика основних галузей права. У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей (адміністративного

У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей (адміністративного, цивільного права, кримінального права, кримінально-процесуального права), хоча самого поділу права на галузі ще не було. При цьому правова система безпосередньо залежала від станового ладу суспільства, захищала в першу чергу інтереси королів, князів, магнатів і шляхти.

Цивільне право

В джерелах права того періоду, вже досить детально регламентувались такі інститути цивільного права, як право власності, спадкове право, шлюбно-сімейне право.

Право власності

Основним правовим інститутом, безумовно, було право власності. В Литовському праві поняття власності з’явилося досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. В Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін “дідівщина”, тобто володіння речами, одержаними у спадщину від “дідів”. Надалі його витіснило поняття “власність”. У Великому князівстві Литовському в статуті 1529 р., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін “власність”.

Об’єкти власності були різними: маєток з залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства. Важливе значення при цьому набирав розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього у відповідності з литовським правом належало усе, що було пов’язане із землею: маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого – інші всякі добра і пожитки. І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські, церковні землі. Крім того, в залежності від способу придбання маєтки розподілялися на декілька категорій: “отчини”, або “дідини”, тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені або одержані в користування на визначених умовах, наприклад, “до волі панської”, одержані внаслідок купівлі-продажу. Право розпорядження цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджувався ним вільно, то відносно маєтків, які були одержані іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів – родова, вислужена або куплена, вважалася недоторканою. Однак з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, що втекли “до землі ворожої” розглядалися як державні злочинці, а тому їхні маєтки переходили до держави в особі литовського князя. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без дозволу батьків або одружилися з іноземцями.

Право володіння ґрунтувалось на пожалуванні, яке підтверджувалось грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння повинно відповідати тому, що було записано у грамоті володаря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на володіння землею, ця земля відписувалася на литовського князя. Але цілком зрозуміло, що під час аграрної реформи до прийняття І Литовського статуту з’явилися землевласники, право володіння землею яких базувалось тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканість таких володінь, остаточно визначивши строк давності 10 років. Після 10 років усякі позови визнавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка держава землю протягом зазначеного часу.

Вже шляхетські привілеї 1413 р. і 1446 р. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласником право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його у відношенні родового і вислуженого майна. Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна.

Обмеження права розпорядження земельною власністю суперечило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям. Цілком природно шляхта намагалася добитися скасування цього обмеження. Згідно з ІІ Литовським статутом 1566 р. шляхтичам не потрібен був дозвіл великого князя на відчуження “отчини” – досить було повідомити про це земський суд. Щоправда, вислужені маєтки відчужувалися лише за згодою великого князя. Остаточно всі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані ІІІ Литовським статутом 1588 р., за яким “усім станом шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом”.

Деяке поширення на початку ХV ст. одержує так зване заставне землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що передавалися у забезпечення боргу кредитору. У даному разі земля перетворювалася у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, оскільки кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, але й передавати своє право іншим особам. Через 30 років, якщо земля не викуплялась із застави, то вона переходила у власність кредитора.

Право володіння землею за загальним правилом супроводжувалося обов’язком для власника відбувати військову повинність. Литовські статути не знали права володіння на землю, яке не було б пов’язане з виконанням військової повинності. Статут 1529 р. поклав на кожного землевласника обов’язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожен шляхтич був зобов’язаний з’явитися на війну особисто і, крім цього відправити на війну відповідну кількість озброєних людей в залежності від розміру свого володіння.

Діюче на той час право наказувало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу, в разі ж нез’явлення на військову службу, він втрачав право на володіння землею.

Спадкове право

Досить ретельну правову регламентацію одержали питання, пов’язані із спадкуванням. Внаслідок цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.

В польсько-литовському праві розподілялися спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, в Польщі спочатку спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно і перш за все земля, переходили тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частку, але починаючи з ХІV ст., шляхетські маєтки, якщо не було синів вже успадковувалися дочками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків і інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити прав на спадщину. Так, виключалася із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти визнані незаконнонародженими.

Розрізнялось спадкування батьківського і материнського майна. Наприклад, ІІІ Литовський статут 1588 р. передбачав, що “спадщина батьківська, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити”. Отже батьківське майно, у тому числі куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам належало “тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого”.

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, в тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, килимів, то усе це повинно поступати у рівній поділ поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася переважно на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у родову власність – вотчину або материнське майно. Кожен мав права “записати свої речі рухоме майно і особисто ним придбані маєтки, однак не батьківські і материнські маєтки, з своєї доброї волі, коли побажає, як духовним, так і світським”. При цьому право заповідати не мали неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені від батьків, залежні люди тощо.

При відсутності синів, дочок, їхніх нащадків і родичів родове майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно повинно було перейти до тих спадкоємців, які були більш близькі до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалось виморочним і переходило до державної казни. Вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено ІІ Литовським статутом 1566 р., де було сказано, що «котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас Господаря Великого, князя Литовського… переходять і переходити будуть». Аналогічне положення містилося і у ІІІ Литовському статуті 1588 р.

В той же час багато питань, пов’язаних із спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литовському статуті, справи про спадкоємство повинні розглядатися переважно на основі норм Руської правди і звичаєвого права.

Зобов’язальне право

Значний інтерес являв собою зобов’язальне право, яке діяло в українських землях. Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов’язальні відносини не дістали широкого розповсюдження. І все ж польське і литовське право знало різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічався договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одержує розповсюдження договір купівлі-продажу, перш за все рухомого майна, а потім й нерухомого. Вже Статути Великого князівства Литовського дозволяли усім станом шляхетського народу “вільно розпоряджатися” маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх “віддавати, продати, подарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати”.

Закон визначав норму і порядок укладення угод, встановлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов’язань. До того ж багато питань вирішувалось тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій або обрядів. Було прийнято “перебивати” руки, дуже часто виставлявся могорич (мастування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов’язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалася широко також і застава. Причому, як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на перший строк рухоме майно, а по закінченню строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу міг довільно ним користуватися.

Значне розповсюдження у XIIII-XV ст. отримало поручительство. Відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наступала у тому разі, коли боржник був неплатоспроможний.

В деяких випадках право вимагало дотримуватись письмової форми договору. Така форма була обов’язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше “десяти коп грошей”. Коли ж договір позики на більш значну суму не був оформлений письмово, боржник, за литовським статутом 1588р., мав право оплатити кредиторові тільки десять коп грошей.

Ще більш суворі вимоги становив закон угод з землями. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених та іншим засобом придбаних маєтків той, хто їх продає або дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставити підпис та ще й запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження із своїми печатками. Потім цей запис треба було занести до залікової книги земського суду. Під час сесії земського суду цей запис переноситься з книги залікових до книг земських. Такий же запис був потрібен, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк суму грошей.

Сімейне право

Шлюбні та сімейні відносини українського та білоруського населення литовської держави регулювалося нормами церковного права, яке склалося на Русі до ХІV ст.

За литовським правом для укладення шлюбу необхідна була згода обласних правителів, але ця потреба була відмінена у 1447 р. Шлюбу передував договір батьків наречених. Норми права передбачали згоду тих, хто бере шлюб, внесення дружиною та запису «віна» (частини майна, яке чоловік записував і давав зі свого боку на користь дружини). Після смерті чоловіка віно ставало власністю дружини.

За збереженим прадавнім звичаєм, який пізніше узаконив Литовський статут, наречений перед весіллям видавав своїй нареченій так званий віновий запис. У побуті це називалося "вінувати жінку або "оправити віно". Було це обдаруванням молодої молодим. Віно встановлювалося спеціальними записами – «листами віновними» або «оправними» – юридичними документами, які вносилися в гродські та земські актові книги «для вічної пам’яти» – це називалося "записати віно". Величина віна встановлювалася в передшлюбній угоді, про що домовлялися обидві сторони під час змовин. Метою віна було майнове забезпечення жінки на випадок смерті чоловіка.

На відміну від посага, який переходив у власність нової родини, віно назавжди залишалося власністю дружини. Придане, віно з привінком після смерті чоловіка переходило до рук удови і вважалося її власністю.

Віно, як правило, складалося з двох рівних частин. Перша служила забезпеченням цілісності і недоторканності суми приданого, одержаного чоловіком від батька жінки, друга – тієї самої вартості, і називали її «привінок». Привінок розглядався як дар, а не як належне, і записувався тільки тим жінкам, які вперше йшли до шлюбу. Привінок був платою, своєрідним визнанням цнотливості дівчини, яка зуміла зберегти до весілля свій «вінок». В одному з віновних записів (1559) чоловік пише, що «за її (жінки) учтиве до мене ставлення записав їй (віно) совито (подвійно)».

Сумарно віно з привінком становило звичайно подвійну вартість приданого. Записували віно на частині майна чоловіка. «Оправу віна» можна було зробити тільки на третині майна чоловіка. Це обмеження було зроблене, аби після смерті чоловіка більшість його майна залишилася в родині, а не пішла з удовою. Земля, на яку був зроблений віновний запис, називалася «вінною».

Розривання шлюбу розглядалося церковними судами, а суперечки про шлюбну власність – світськими судами. В разі встановлення вини в розірванні шлюбу дружини вона позбавлялася приданого і віна. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалося дружині, а чоловікові поверталося віно.

Дружина відповідала за заборгованість чоловіка. Чоловіки, в разі потреби, могли віддавати дружин та дітей кредиторам для відробки заборгованості. Батьки зберігали право наказувати своїх дітей і не відповідали перед судом на їх скарги.

Кримінальне право

Що стосується кримінального права, то вже ІІ Литовський статут передбачав досить складну систему злочинів. При цьому поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Загострення міжстанових відносин відобразилися на меті та видах покарань. Головною метою покарання стає залякування. Застосовувались болісні покарання, головним чином, проти нижчих верств населення. Також для системи покарань характерним в багатьох випадках була невизначеність, оскільки Литовські статути, як правило, вказували вид покарання, а не його розмір.

Кримінальне право в Литовській державі носило відкрито виражений класовий феодальний характер. Це проявлялось в тому, що життя, майно і честь шляхти захищались більш суворими карами, до того ж шляхтичі за деякі злочини підлягали меншому покаранню або зовсім звільнялись від покарання.

Спочатку в праві Литовської держави злочином називали дію, що спричиняла шкоду, матеріальну чи моральну іншій особі. Відповідно з цим злочин називався “кривдою”, “злочинством”, а ті хто їх скоїв – “злочинцями”. Пізніше злочин став розглядатися як на порушення закону. Відповідно з цим злочин отримує нову назву – “виступ”, а злочинці іменувалися “виступці”, “виступні з уставу”.

Суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. Вже Судебник Казимира (ст. 19) містив постанову, по якій “холоп” (“паробок”) за першу крадіжку карався тілесним покаранням, а за другу – смертною карою.

Малолітні по литовському праву не були суб’єктами злочинного діяння (по Судебнику Казимира – до 7 років, за другим статутом – 14 років, по третьому – до 16 років). Однак, якщо малолітній скоював злочин кілька разів, то він підлягав такому ж покаранню, як і дорослий.

Судебник, зокрема, карав за переховування втікачів: "А котрий буде люди виводити, а любо челядь невільну, а хватять – того на шибеницю". В цьому, зокрема, відбивався соціальний стан тогочасного суспільства.

Литовському праву були відомі такі види злочинів: державні і політичні злочини, злочини проти особи, злочини проти майнових прав, злочини проти моралі і сім’ї, злочини проти релігії.

Відповідно до литовського законодавства існувала велика кількість політичних та державних злочинів.

За злочини по службі суддів, військових начальників, місцевих управителів тощо встановлювались різні види покарання, в залежності від важливості чиновника: смертна кара, зміщення з посади, штраф і т.п.

Серед злочинів проти порядку управління велика увага приділялась військовим злочинам (в статутах про ці злочини говорить особливий розділ “Об обороне земской”). За ці злочини призначались різні покарання – від смертної кари до простих дисциплінарних стягнень.

Далі в Литовському законодавстві було багато норм щодо злочинів проти суду. В статутах про ці злочини говорить розділ “О судьях і судах”, за яким передбачалось порушення правил підсудності, неявка в суд, брехливий наклеп про злочин, порушення правил благочиння.

Відомі литовському законодавству і злочини проти фінансових прав держави: самовільне встановлення мита, самостійне стягнення торгових мит в маєтках, самовільне заволодіння господарським маєтком.

В литовському законодавстві містилось ряд статей про злочини проти безпеки і порядку. До них відносились, зокрема, утримання таємних корчмів, бродяжництво, користування неправильними мірами і вагами тощо.

Серед політичних злочинів велике місце займала група злочинів, що називалися “ображение маестату”, тобто образа його величності литовського князя. До злочинів цього виду були віднесені: втеча на ворожу територію, замах на здоров’я князя, бунт, самовільна чеканка монет та інше. За ці злочини винні, як правило, карались смертною карою, позбавленням честі і конфіскації майна.

Особливе місце в системі злочинів проти особи посідало вбивство. За нього спочатку накладались грошові викупи – вина і головщина, що стягувались як було вказано, в різному розмірі в залежності від соціального положення вбитого чи вбитої. Перший статут встановив вже смертну кару за деякі види вбивств. Другий і третій статути встановили смертну кару і головщину за вмисне вбивство, причому за кваліфіковані вбивства призначались кваліфіковані види смертної кари або ж кара в поєднанні з позбавленням честі чи з конфіскацією майна.

До випадків вбивств, які карались смертною карою, відносилось вбивство батьків, подружжя, пана, вбивство в стані сильного збудження, вбивство чоловіка звабником дружини, вбивство на суді або в присутності литовського князя.

Поряд з цим литовські статути встановлювали і ряд випадків, коли вбивство тягнуло за собою більш м’яке покарання, наприклад, дітовбивство, вбивство незаконнонародженого.

По литовському праву злочини проти здоров’я прирівнювалися до злочинів проти честі. Зокрема, побої визнавались як образа дією. Але статути знають і образу словом. Нанесення ран, побої, образа словом і дією тягнули за собою сплату “навязки”, чи тілесне покарання.

Литовському праву відомі різноманітні види майнових злочинів: крадіжки, причому за крадіжку цінної речі, за крадіжку, коли злодій схоплений на місці, за крадіжку коня; незаконне користування чужим майном, знищення і пошкодження чужого майна, підпал (підпал замку, саду, гумна передбачав смертну кару; знищення прикордонних знаків з метою заволодіння чужою землею, завдання шкоди чужому майну, пограбування, розбій, наїзд (напад на садибу)).

Серед злочинів проти сім’ї литовське законодавство вказує на примус для вступу до шлюбу, багатоженство, вступ до шлюбу з близьким родичем; викрадення заміжньої жінки; образа батьків дітьми. Деякі з цих злочинів каралися смертною карою, інші конфіскацією майна, треті – штрафом.

До злочинів проти моралі відносилось, зокрема, зґвалтування, за що винний карався смертною карою, і звідництво, яке тягло врізання носа, вуха і губи і вигнання з міста.

Серед злочинів проти релігії основним було навернення християн в єврейську чи мусульманську релігії, що безумовно каралось смертною карою.

Торкаючись питання про кримінальну відповідальність по литовському праву, слід зазначити, що посягання на блага і інтереси шляхти карались незрівнянно більш тяжкими покараннями, ніж аналогічні посягання на благо і інтереси селянства. При цьому злочини проти жінок карались в подвійному розмірі.

В литовському праві в епоху Судебника Казимира ІV і статутів встановлювалась наступна система покарань: майнові покарання, позбавлення прав і честі, тілесні покарання, тюремне ув’язнення та смертна кара.

Основним майновим покаранням була “вина денежная”, яка поступала як потерпілому, так і на користь князя. Постраждалі отримували “шкоду”, тобто винагороду за причинену їм шкоду, і “наклад”, тобто відшкодуванні судових тяжб, “гвалт” – якщо злочинець застосував насильство, родичі вбитого отримували головщину”.

По мірі того, як з ростом класових протиріч основною метою покарання стало залякування, “вина” на користь князя стала замінюватись більш тяжкими особистим покаранням. З плином часу майнові покарання взагалі втрачають своє попереднє значення.

Позбавлення прав називалось виволанням, до нього засуджувались люди, що не побажали підкоритися судовому рішенню. Виволанці позбавлялись всіх прав і виганялись за межі держави. Ті, хто переховував цю категорію також позбавлялись прав і честі. Виволання могло бути тимчасовим і вічним.

Позбавлення честі було покаранням, що застосовувалось тільки до шляхти. Воно призначалось за найбільш важливі злочини за вироком суду, в поєднанні з іншими покараннями. Представники інших класів карались за ці ж злочини до інших покарань. Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права і привілеї. Оскільки всім заборонялось під страхом суворого покарання переховувати позбавленого честі та мати з ним будь-які стосунки, то врятуватись він міг тільки втечею з держави.

В міру того, як стало зменшуватися значення майнових покарань, все більше отримували розповсюдження смертна кара і тілесне покарання. Спочатку смертна кара встановлювалась за крадіжку, політичні і військові злочини. За Литовськими статутами смертна кара застосовувалась досить рідко. До неї засуджувались винні в релігійних злочинах, в злочинах проти сім’ї і моралі, в злочинах військових та політичних; до смертної кари засуджувались і винні в вбивствах, в особливо тяжких злочинах проти здоров’я, в деяких випадках в майнових злочинах. Смертна кара застосовувалась, головним чином, до “людей простого стану”.

Звичайною формою смертної кари являлось повішення. З посиленням класового терору були введені особливо мучинецькі види смертної кари: спалення, четвертування, утоплення, посадження на кіл. Іноді смертна кара супроводжувалась принизливими обрядами. Зокрема, вбивцю батька чи матері возили перед стратою по базарі і щипцями рвали тіло, потім зашивали в шкіряний мішок разом з собакою, кішкою, вужем і куркою і кидали в глибоке місце річки.

Тюремне ув’язнення призначалось за порівняно дрібні злочини. По статутах найвищий строк тюремного ув’язнення – півтора роки, найменший – три тижні. Досить часто ув’язнення в тюрмі поєднувалось з судовими штрафами. Тюрми розрізнялись підземні і надземні. Засудження в підземній тюрмі рахувалось більш тяжким покарання. За утримання в тюрмі стягувалось мито (“потюремне”). Це мито сплачувалось засудженими, у випадку, якщо засуджений потім підлягав смертній карі, мито платив обвинувач.

Окремо слід відзначити важливість ритуалів у кримінально-правовій культурі західноукраїнських земель, зокрема, каяття та так званої покори злочинця. Так, остання досить часто полягала у сидінні порушника на долівці церкви, що з одного боку було виявом моральної компенсації скривдженому, а з іншого – формою суспільної кари. Особливо значний резонанс мала так звана церковна покора, коли злочинець під час декількох богослужінь лежав «хрестом» на порозі церкви, а люди через нього переступали.

Судова система

Судова система в Україні у складі Великого князівства Литовського пройшла кілька етапів свого розвитку.

Характеризуючи суд і процес Великого князівства Литовського, слід відмітити, що до кінця XIV ст. суди і процесуальне право розвивалися подібно до суду і процесу Київської Русі. До системи судів входили:

- великокнязівський суд (суд господаря) – суд з необмеженою компетенцією, йому були підсудні всі справи;

- територіальні суди – суди старост, воєвод та намісників;

- доменіальні суди – одноособові, суди магнатів та шляхти над селянством. Їх діяльність регламентувалась, зокрема, князівським привілеєм 1457 р. та Судебником Казимира 1468 р.;

- копні (громадські) суди – подібні до общинних судів Київської Русі;

- церковні суди.

В литовській державі спочатку суд не відділявся від адміністрації. На місцях від імені князя судочинство здійснювали старости, воєводи та намісники. На рішення територіальних судів можна було приносити скаргу Великому литовському князю. В суді литовського князя, який був судом вищої інстанції, приймала участь пани-рада, але іноді в великокнязівському суді судила пани-рада без князя.

Суд князя вважався разом з тим і судом першої інстанції по найбільш важливим справам: по обвинуваченню в злочинах, які тягли за собою позбавлення честі, по обвинуваченню в державних злочинах і т.д. Крім того, великокнязівський суд був судом першої інстанції по всіх справах князів, панів, урядників.

В середині XVI ст. проводиться реформа судової системи. У 1564 р. на Бєльському сеймі під тиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв у справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди. Цю систему доповнили так звані підкоморські суди, введені II Статутом у 1566 році. Таким чином, була відмінена привілейована підсудність князів і панів. Князі і пани, як і вся шляхта, повинні були судитися в таких судах першої інстанції: в міському (гродському) суді (для справ кримінальних), підкоморському суді (для розгляду земельних суперечок), земському суді (для всіх інших справ, зокрема цивільних та незначних кримінальних). З цих пір великокнязівський суд став судом другої інстанції.

Земські суди створювалися в усіх повітах і складалися з судді, підсудка та писаря. Вони обиралися шляхтою і затверджувалися Великим князем. Ці суди збирались тричі на рік, їхні сесії продовжувались по два тижні. Підсудності земських судів підлягала шляхта в усіх справах, крім значних кримінальних (вбивство, підпал, розбій тощо). Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя. Розглядали переважно цивільні справи.

Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Розглядали тільки кримінальні справи. Вони судили шляхту, міщан та селян, які звинувачувались у важких кримінальних злочинах. Апеляції цих судів могли бути принесені Великому князю.

Підкоморські суди розглядали суперечки про землю, це були суди у справах земельних розмежувань. Такий суд був одноособовим. Судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту. Заступником підкоморного судді був коморник.

У державних судах важливе місце займав возний, який викликав на суд
сторони, був виконавцем вироків, при свідках вручав позови на суд або "прибивав
їх на двері".

За Статутом 1566 р. Литва і руські землі були поділені на
30 судових повітів. У кожному повітовому місті були три судові установи: земські, гродські і підкоморні суди.

Всі ці судові органи були органами суду над шляхтою. Селяни судились князями, панами і шляхтою, тобто їх господарями, а державні селяни – старостами, державцями чи їх намісниками.

Довгий час в Литві існував, крім того, так званий копний суд, тобто общинний. Копний судовий округ складав волость чи сукупність волостей. Якщо в межах копи було виявлено який-небудь злочин, то ті хто жив неподалік від місця злочину повинні були прийняти міри до розшуку злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і свідків. Група сусідів називалась гарячею копою. Після того, як гарача копа закінчувала попереднє слідство, збиралась велика копа всіх мужів копного округу. На великій копі проводилось розслідування і постановлялось рішення. Якщо велика копа виносила злочинцю смертний вирок, то для приведення його у виконання збиралась третя – завита копа – два-три члени громади, на яких покладалися функції ката. Копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і приводились у виконання негайно. Це розповсюджувалось і на вироки з смертною карою.

Спочатку юрисдикції кожного суду підлягало все населення копного округу. Але з часом шляхта звільнила себе від підсудності цього суду, який, таким чином, перетворився в суд виключно над селянами.

В містах з магдебурзьким правом фактично суд був невід’ємним від адміністрації. Хоча в приписах королівських привілеїв і йшлося про відокремлення судової влади від адміністративної, але вони в самій своїй основі порушувалися. Так, рада часто мала повноваження зі складних цивільних справ. Зокрема, часто траплялися такі порушення в містах з довічними війтами. Судочинство з цивільних і кримінальних справ проводила лава. Вона становила собою колегію з 11 лавників (присяжних) під головуванням війта. В апеляціях не додержувалися якогось сталого порядку. Так, на рішення магістратського суду апелювали до місцевого старости чи до короля. Для Галичини (воєводства Руського) і Поділля вищим апеляційним судом був Львівський магістрат.

Магдебурзьке право набували і панські міста. Але, надаючи містам магдебурзьке право, пани вносили в привілеї різні обмеження з метою контролю над міською громадою. Суд і управління належали замку, пан був вищою судовою інстанцією. Процес у містах з магдебурзьким правом був усним, гласним і змагальним. Судочинство часто велося польською або латинською мовою.

Судовий процес

Важливою ознакою правової системи литовсько-польської доби є виокремлення у самостійну галузь процесуального права.

Близько чверті статей в кожному з трьох Статутів було присвячено процесуальному праву, яке було єдиним як в цивільних, так і в кримінальних справах. Спочатку за литовським правом процес носив змагально-позовний характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні.

Сторони мали широкі процесуальні права та допускалось їхнє представництво. Ці представники називались прокураторами чи речниками. Так, у Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від, позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця. Щоправда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою – напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

Загальна територіальна підсудність справ визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, – у кримінальних.

Судочинство велось староруською, а пізніше – польською мовою.

Розгляд справи розпочинався з подачі заяви «скаржника» – потерпілого чи його близьких родичів. Суд, отримавши таку скаргу, за допомогою повістки повідомляв обвинуваченого чи відповідача з позначенням часу явки до суду. За І Литовським статутом, якщо викликаний в суд не з’явився, суд міг виносити рішення заочно, тобто без його участі. По другому статуту заочне рішення могло бути винесено після трикратної неявки обвинуваченого. За неявку без поважних причин сплачувався штраф ("вина за нестаннє").

Вже в другому статуті в достатній мірі починають проявлятись елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Так, у деяких випадках Статут рекомендує державним органам не чекати скарги потерпілого, а самим розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його добути, застосовували тортури: биття палицями і різками і завдання болі вогнем. Якщо той, кого піддавали тортурам не визнавав себе винним, обвинувачувач сплачував штраф ("навязку на мукі"), а якщо помирав під тортурами – то головщину (штраф родичам). Далі по Литовському праву надавалось велике значення речовим доказам. Якщо їх важко було зберегти, то потрібно було довести суду, що вони справді були.

Іншими доказами на суді були показання “добрих людей”, письмові акти і присяга. “Добрі люди” були свідками доброї чи недоброї слави обвинуваченого, подібно послухам “Руської правди”. В литовському праві надавалось велике значення характеристиці обвинувачуваного з боку “добрих людей”. "Добрі люди" були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам в Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків. Негативна характеристика, зокрема, показання про те, що обвинувачений і раніше замічений в крадіжці, тягло за собою винесення смертної кари.

Покази свідків та письмові документи були головними доказами, якщо обвинувачені не вдавалось добитися власного зізнання обвинуваченого і якщо не було речових доказів. В зв’язку з цим в литовському законодавстві було доволі велика кількість постанов про свідків і їх показання. По другому статуту свідками могли бути тільки християни. Показання шляхтича заслуговували більшої довіри, ніж покази простої людини. Свідки допитувались під присягою. Не допускались до свідчень засуджені за важкі злочини, виволанці.

Присяга сторін не мала того значення, як показання свідків чи письмові акти. Вона застосовувалась в тих випадках, коли не було інших доказів. Присягала одна сторона, зазвичай та, яка приносила скаргу.

У випадках, коли обвинувачені не виконували рішень суду, пов’язаних з відшкодуванням збитків, суд часто дозволяв усій громаді чи потерпілим провести так звану екзекуцію, тобто акт самосуду, який був необхідний для досягнення справедливості і не вважався не правочинним.

Державно-правове становище України в складі Польщі і Золотої орди.

Питання3. Причини, умови виникнення, соціальний склад та правове становище українського козацтва.

Історичні процеси, що зумовили появу козацтва не лише як нової соціальної верстви, а й як нового політичного явища зі своїми традиціями, правом, судочинством, системою державного управління, були різноманітними.

Козацтво виникло в результаті історичних умов, в яких проживав український народ на рубежі XV-XVI ст. Коріння українського козацтва сягає ще в першу пол. XV ст. Інтенсивне «покозачення» українських громад починається у
II пол. XV – на початку XVI ст. з переважно незадоволених феодальними порядками в польсько-литовській державі.

Наприкінці XV ст. посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманітними: втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення – слободи, освоювали малозаселені землі і пустища. Основними районами їх стали Канів і Черкаси.

Поява козацтва було викликана і сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом та стала результатом постійної боротьби осілого хліборобського народу з кочовиками. Як окрема суспільна верства зі своїми звичаями, традиціями і організацією, козацтво сформувалося на рубежі XVI-XVII ст.

Через постійні татарські набіги населення південної Київщини і Черкащини змушено було переселятись на Волинь і Поділля. Великі природні простори виявилися майже незаселеними. Ця багата земля, на якій не було чиновників і феодалів, притягувала до себе людей сміливих і активних. Захищаючись від татар, вони засвоїли всі способи степової боротьби і від оборони вже переходили до наступу, нападаючи на невеликі татарські загони, каравани татарських чи турецьких купців. Життя серед постійної небезпеки змушувало їх об'єднуватися і виробляти правила співжиття, керуючись лише здоровим глуздом. Таких людей називали козаками.

Термін “козак” вперше згадується в первісній монгольській хроніці в 1240 р. і в перекладі з тюркської означає “одинокий”, “схильний до розбою і завоювань”. У Криму цей термін був відомий уже з XIV ст. У широкому розумінні “козак” – це вільна, незалежна людина, шукач військових пригод.

Перша згадка про козаків датується 1489 р. Вона пов’язана з походом сина польського короля Яна Ольбрахта проти татар. Як зазначав польський хроніст М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських степах завдяки провідникам з місцевих козаків.

Перша офіційна письмова згадка про козаків відноситься до 1499 р.: у Привілеї великого литовського князя Олександра місту Києву зазначалося, що міщани повинні брати мито з козаків за рибну ловлю.

На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка – перші дерев'яні фортеці, які козаки будували з лози, називались "січ". Вони стали прототипом справжньої Запорозької Січі (як головного вогнища боротьби народних мас України за свою національну незалежність), що виникла трохи згодом, але вже не на старих місцях понад середнім Дніпром, а нижче порогів, подалі від контролю і втручання представників королівської адміністрації. Туди сходилися селяни, які втекли від своїх феодалів, міщани, які не могли розплатитися з боргами, злочинці, що тікали від судового переслідування, шляхтичі, священики і ченці. Там знаходили притулок люди різних національностей: українці, литовці, поляки, росіяни, греки та інші.

Козаки почали об'єднуватися у великі загони і будувати укріплені поселення, перші з яких знаходилися на островах Хортиця та Томаківському. Місцеві старости почали використовувати їх для захисту південних кордонів Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої. Місцеві адміністратори (старости і воєводи) приймали до себе на службу козаків, під час походів закликали їх на допомогу.

Одним з перших козацьких ватажків став князь Дмитро Вишневецький, який увійшов в історію та народні пісні під іменем Байди. Відомо, що в 1552-1554 рр. цей український магнат об’єднав поодинокі групи козаків, створивши за Дніпровими порогами на о. Мала Хортиця укріплений табір, козацький центр та унікальну військову формацію – Запорозьку Січ. Вона поділялася на військові підрозділи – курені.

Запорозька Січ була суто військовим табором. Там селилися лише чоловіки, жінок туди не пускали ні під яким приводом. Козаки виробляли своєрідні звичаї і правила, пристосовані до суворих умов постійної бойової готовності, їх неписані закони діяли краще, ніж писане законодавство в деяких країнах. Вони не визнавали влади королівської адміністрації, жили в куренях, плетених із хмизу і вкритих від дощу кінськими шкурами. Запорозькі козаки були жорстокі, дикі й безжальні щодо своїх ворогів, однак добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках одне з одним.

За досить короткий період козацтво виробило власну військово-політичну структуру – кіш, стало значною суспільною силою. Козаки виступали на захист давніх народних традицій, православ’я, особистої незалежності. Вони відчували себе членами запорозької громади, об’єднаної особливими соціальними і моральними критеріями. При цьому Запорозька Січ набула загальнонаціонального значення у боротьбі проти іноземного гніту та зовнішньої агресії. В ході народних повстань 20–30-х років XVII ст. за козацтвом остаточно утвердилась репутація захисника загальнонаціональних інтересів.

Отже, козацтво представляло собою соціальне самозахищене об’єднання, покликане до життя умовами існування на прикордонні з відповідними моральними критеріями. Військова доблесть, честь, добра слава, патріотизм, благородство і готовність до самопожертви заради досягнення спільної мети стали невід’ємними рисами запорозького лицаря.

В основі січового братства лежав своєрідний аскетизм. Він проявлявся, насамперед, у готовності до смерті, чим козаки завжди дивували іноземних спостерігачів, спартанській витривалості до фізичних страждань, у байдужості до побутового комфорту. З часом ці риси запорожців було опоетизовано. На прикладі козаків створювалися відповідні стереотипи психології українців, які відігравали як позитивну (максимальна мобілізація сил в історично вирішальні моменти), так і негативну (зневажливе ставлення до самого інституту державної влади через довготривале іноземне панування) роль.

Козацький аскетизм, ймовірно, дав підставу і для ототожнення запорожців із членами західноєвропейських духовно-лицарських орденів. Можна додати також високий статус свободи, побратимство, пошуки лицарської слави і здобичі, культ Діви Марії Покрови. Водночас існували принципові відмінності між лицарями-ченцями і запорожцями, що впливали на формування їхніх світоглядних засад.

В середовищі січової громади характерні риси лицарства – рівність, взаємоповага, благородство – проявлялися у спілкуванні запорожців, зокрема, козаки називали себе товаришами.

Ідея лицарської гідності поступово проникала у свідомість різних верств населення. Київський католицький біскуп Йосип Верещинський у 90-х роках XVI ст. пропонував навіть заснувати лицарську школу на Січі для шляхетської молоді. Він виступив проти урядових репресій щодо козацтва. На думку Верещинського, козаки були такими ж лицарями, як шляхтичі, а значить, мали всі підстави розраховувати на статус повноправних громадян Речі Посполитої, користуватися специфічними джерелами прибутків і широкими політичними правами.

Усвідомленню козацтвом спадкоємності між князівською Руссю та Україною сприяли його тісні контакти з представниками тогочасної інтелігенції.

У мирний час на Січі знаходилося 5-6 тисяч козаків. Вони займалися господарськими роботами, полюванням, рибальством, солеварінням. Велике значення для Січі мала торгівля, адже козаки не могли виробляти всі потрібні для життя речі. Тому туди постійно приїжджали купці.

Вже на середину XVI ст. чисельність козаків становила більше десяти тисяч, а їхні військові походи в 2-3 тисячі стають досить звичайним явищем.

На початку XVII ст. зростання козацтва зумовлювалося об’єктивними чинниками: поступом колонізації на Подніпров’ї, посиленням соціального гноблення, поширення ідеї набуття "козацьких вольностей" серед широких соціальних верств населення. До козацтва вступають маси людей, при цьому їх приваблює не козацька військова справа, а гарантії своїх особистих прав, права на землю, права на працю й її результати.

Помітна мобілізація козацьких сил спостерігалася в 1617-1618 рр. Її особливістю було поширення регіону козацьких меж на Північній Київщині і навіть в окремих повітах Білорусі, які контролювалися литовською владою.

Про зрослу могутність українського козацтва свідчить його участь у Хотинській війні 1621 р. В даному випадку мав місце перший прецедент об’єднання сил війська в 40 тисяч чоловік запорожців, реєстрових і звичайних козаків, до чого і в майбутньому прагнули ватажки козацьких повстань.

Чисельність козацтва зростала в ході народних повстань 30-х років XVII ст. Проте, починаючи з 1637 р. (після закінчення останнього великого козацького повстання), спостерігався масовий відхід козаків в межі Московської держави, на Слобожанщину та Дон. Так, за словами донського отамана Михайла Татарина, в 1638 р. на Дону нараховувалося близько 10 тисяч запорожців. 1640 р. їх там вже перебувало близько 20 тисяч.

Загальна ж кількість козацтва напередодні Національно-визвольної війни складала орієнтовно 60 тисяч.

Зародження масового козацтва, перш за все, було пов’язане з посиленням соціально-економічного гніту, зокрема запровадженням кріпосної системи та значною майновою диференціацією суспільства Литовсько-руської держави.

Козаками, тобто вільними людьми, ставали втікачі, вихідці з різних за соціальним і майновим положенням прошарків суспільства. Серед козаків були бідняки, зажиточні і багаті люди. Перш за все, і в більшості своїй в козаки йшли українські селяни, міська біднота, низове духовенство, а іноді і представники дрібної і середньої православної шляхти. Всі вони, щоб відрізнятись від панських підданих, іменували себе козаками.

Вже з моменту свого виникнення, козацтво не було соціально однорідним і поділялося на декілька соціальних груп: заможних, дрібних власників та бідноту-голоту. В процесі освоєння нових земель серед козацтва майнова диференціація поглиблювалася значно швидше, ніж на попередніх місцях проживання.

На межі XVI-XVII ст. у козаків оформлюється чітка майнова диференціація: з одного боку – заможні козаки, що мали своє господарство, пасіки, хутори, ставки і лише на час великих військових походів з'являлися на Січі; з іншого боку – запорожці, які нічого не мали.

Разом з тим, серед козаків переважали трударі, які звикли до обробітку землі, ремеслу і промислам. Вони надавали перевагу важкій праці по освоєнню нових земель, постійну військову напругу в зв’язку з військовою небезпекою кріпосницькій покорі панству.

Частина козаків освоювала своє господарство на особистій праці. Голота змушена була не маючи ніякої власності, найматись на роботу в господарства заможних козаків, тобто добувати собі засоби до існування найметуванням. Багаті козаки експлуатували бідних не тільки в своїх господарствах. Розповсюдженою формою експлуатації була надання козакам під високі проценти зброї, знарядь праці, хліба і інших продуктів. Економічна залежність козацької бідноти, поряд з прямим підкупом, використовувалась багатіями для захоплення військової і судової влади в структурі козацької організації.

Значна частина козаків проживала з сім'ями у своїх хуторах і містах. Як і січовики, міські та хутірські козаки ігнорували владу, визнаючи лише своїх старшин.

Соціально-економічна і військово-політична організація козацтва базувалась на нормах звичаєвого права. Система кріпосництва в козаків була відсутня. Втікач на козацькій землі вважався не тільки вільною людиною, але й рівноправним з усіма в користуванні господарськими угіддями і промислами, під яас виборів козацької старшини. Обов’язок полягав в рівній повинності нести військову службу за свій рахунок.

Форма рівності козацтва і зовнішній демократизм були популярні серед експлуатованих саме тому, що вона не мала закріпачення. Як наслідок, пануючий стан феодалів намагався якщо не знищити козацтво як соціальну групу, то максимально його обмежити.

До короля постійно надходили скарги на козаків і від кримських татар та турків. В зв’язку з цим, 1568 р. Сигізмунд II Август надіслав козакам грамоту, заборонивши чинити напади на турків і татар. Це була перша офіційна спроба польської влади вплинути на козаків.

Переслідування козацтва магнатами і шляхтою не призвели до бажаних результатів. Феодали не могли його знищити. Тому литовський, а згодом і польський королівський уряд намагався використати його в своїх цілях: припинення втеч кріпосних селян, а також військової охорони південних і південно-східних кордонів.

Влітку 1572 р., польський король дозволив коронному гетьману Юрію Язловецькому взяти на державну військову службу 300 козаків, переважно з числа заможних козаків і вихідців з дрібної шляхти, з яких було сформовано так зване реєстрове козацьке військо. Так виник поділ козацтва на реєстрове, тобто що ввійшло в список, зарахованих на королівську службу і нереєстрове – основну масу козаків. Вже в перші десятиліття існування козацького реєстру мав і соціальний підтекст, насамперед тому, що реєстровці одержували державну платню.

У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 500 чоловік, на початку XVII ст. реєстр складав уже 6 тисяч, але основна козацька маса лишилася поза ним.

Реєстрове козацтво мало ряд переваг. Воно звільнялось від повинностей, виводилось з-під юрисдикції польського панства, користувалось правом на землю, правом безмитного заняття торгівлею і промислами, правом вибирати старшину і мати свій суд. Також реєстрове козацтво забезпечувалось зброєю, боєприпасами та одягом. Головним їх обов’язком було несення військової служби. В такий спосіб уряд сподівався за допомогою реєстрового козацтва встановити контроль над Запорозькою Січчю. Однак, спроби королівського уряду використати реєстрове козацтво для боротьби з втікачами чи для придушення народних повстань, як правило, не досягали цілей. Складання списків козаків, що перебували на державній реєстровій службі не змогло пригасити український національно-визвольний рух.

До обов’язків рядового козака реєстру належали: вчасне прибуття на місце збору за розпорядженням старшого Війська Запорозького, маючи при собі зброю, бойове спорядження, провізію і все необхідне для тривалого походу чи служби. Безумовно, що матеріальні затрати на його повноцінну підготовку не компенсувалися королівською платнею, яка часто затримувалася. Тому вагомою підоймою боєздатності ставало ведення власного господарства в так званих козацьких хуторах. В своїх невеликих господарствах козаки займалися традиційним хліборобством, тваринництвом та промислами, як правило, силами членів сім’ї.

Переважну більшість рядового козацтва складали ті, хто перебував поза межами реєстру. Як правило, вони проживали на волостях і лише неодружені віддавали перевагу січовому товариству. Для нереєстрового рядового козака військові походи були невід’ємним атрибутом життя.

Великі землевласники створювали озброєні загони для збереження свого панування, зараховуючи в такі війська найманців чи тимчасово звільнених від повинностей селян. Вони складали магнатські надвірні, які називались також козаками. Разом з тим, пануючі класи і королівський уряд постійно переслідували козацтво. Не дивлячись на збільшення кількості реєстровців до декількох тисяч, їх загальні права все більше обмежувались.

Таким чином, наприкінці ХVІ можна виділити три групи козаків: 1) запорозьке козацтво. Його складали по-перше, заможні козаки, які мали своє господарство і лояльно ставились до влади; по-друге козацька "чернь", яка знаходилась в опозиції до влади і готова була взяти участь у будь-якій авантюрі; 2) привілейоване реєстрове козацтво, яке складало незначну частину козаків; 3) козацтво прикордонних міст, яке взагалі не мало вираженого правового статусу. При цьому в процесі майнового розшарування козацтва виникала верхівка козацтва, яка мала політичну та економічну вагу на Січі.

Річ Посполита, що прийшла в 1569 році на зміну Великого литовського князівства, в особі польського уряду, під час військових кампаній закликала усіх бажаючих вступати до реєстрового козацтва, що було великою принадою для селян, які прагнули вирватися з кріпацької неволі. Вони тисячами записувались до реєстру, але після закінчення війни кількість реєстровців різко зменшувалась. Колишні селяни не хотіли повертатися до своїх поміщиків і поповнювали ряди запорозької "черні". Тож коли в кінці XVI ст. вибухнули великі антифеодальні повстання під керівництвом К. Косинського (1591-1593 рр.) та С. Наливайка (1594-1596 рр.), найактивнішими у них було козацтво. Однак ці виступи були придушені: Косинський був убитий за нез'ясованих обставин, а Наливайка прилюдно стратили у Варшаві.

Наступні десятиліття були позначені селянсько-козацькими виступами під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 р.), Павла Бута (Павлюка), Якова Остряниці та Дмитра Гуні (1637-1638 рр.), в яких активну участь брало реєстрове козацтво.

Після придушення останнього селянського-козацького повстання повстання1637-1638 рр. польський уряд, занепокоєний підтримкою повсталого народу з боку козацтва, ухвалив постанову «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». В цьому документі фактично знищувалися права реєстровців «на вічні часи», зокрема на обрання старшин та на козацьке судочинство. Два полки реєстрових козаків постійно повинні були перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Сейм обирав комісара, який зосереджував військову і судову владу над реєстровими козаками.

Посади полковників і осавулів надавалися лише шляхтичам. Козакам дозволялося проживати лише в королівських маєтностях Корсунського, Черкаського і Чигиринського староств. Реєстр встановлювався в кількості шести тисяч осіб. Усі виключені з нього повинні були повертатися в панське підданство. Значно обмежувалася соціальна база формування козацтва. Таємні статті «Ординації», що у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення при комісарі особливого загону з підвищеною платнею для попередження «козацького свавілля».

Зрештою, усі спроби спочатку знищити, а потім підкорити козацтво обернулися для Речі посполитою цілковитою навдачею. На середину XVII ст. козаком вважався кожен четвертий мешканець в центральній Україні. Козацтво стало провідною сили українського суспільства та головною рушійною силою Національно-Визвольної війни, яка розпочалася 1648 року та призвела до створення української козацької держави. ВИСНОВКИ

Підводячи підсумки викладеному матеріалу, слід зазначити, що протягом ХІV-ХVІ ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського та Польщі, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська держава все більше відчувала на собі політичний, релігійний та соціальний тиск Польщі. Набирає сили процес диференціації соціальної структури суспільства, консолідації двох основних верств населення: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва, запровадженням кріпосного права.

Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земель у складі Великого князівства Литовського. Опір національної української князівсько-шляхетської опозиції був придушений.

В цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Оборону на себе взяла нова суспільна верства, яка виникає в цей час – козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови вікові традиції української державності не перериваються. Але їх подальший розвиток обмежується місцевим самоврядуванням, зокрема, в громадах та містах, які отримують магдебурзьке право.

Значним був вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовсько-Руської, а пізніше Польсько-Литовської держави.

ВИСНОВКИ

Питання 4. Формування та розвиток військових інститутів на Запорізькій Січі.

Військовий устрій

Запорізька Січ виникла як військово-політичне утворення у Середньому Подніпров’ї з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм. Тут був і військовий і територіальний поділ. У військовому плані Січ та усе козацьке військо поділялося на 38 куренів, які об’єднувалися в сотні (сотні обєднувалися в полки), а територіально на 5-8 паланок на чолі з полковниками.

Козацьке військо було як пішим, так і кінним. На озброєнні запорожці мали гармати, мушкети, пістолети, шаблі, списи, лук, стріли. Кількість війська не була постійною і коливалася від 6 до 15 тис. добре озброєних козаків. Січ мала свій флот, що складався з 80-150 човнів “чайок”. На кожній “чайці” розміщувалось 20-30 веслярів, 50-70 бойових козаків, 4-6 гармат.

Основою державного управління козаків був Кіш – своєрідний козацький уряд, центральний орган управління, очолюваний гетьманом.

Землі Запорізької Січі займали майже всю територію нинішньої Кіровоградщини, всю Дніпропетровщину, на Миколаївщині лівий берег Бугу, частину Херсонської, Запорізької, Донецької і Харківської областей.

Запорізька Січ мала більшість ознак державності: територію, населення та верховну владу. Проте в сучасному розумінні її назвати державою не можна. Як інші держави, вона не мала свого громадянства. Спочатку козаки були підданими Литви, потім Речі Посполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою, московського царя. Не було такої повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Не було міст, узагалі кам’яних будівель. Навіть у часи найвищого розвитку населення Запоріжжя не перевищувало 100 тис. осіб. Проте фактично від часу заснування до повної ліквідації Запорізька Січ зберігала свій автономний статус.

Політичний устрій Запорізької Січі базувався на принципах козацької демократії як народовладдя в межах одного суспільного стану – козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх справ, могли обирати і бути обраними, мали право займати військові, адміністративні, судові посади. Хоча в Запорізькій Січі і перебували особи, що не належали до козацького стану, проте вони не були ані рабами, ані кріпаками. Майнова нерівність існувала, проте вона мала лише економічний, а не юридичний характер. Багатші не мали права-привілею над біднішими. Різниці між козацькою аристократією і голотою у правовому відношенні не існувало. Взаємини регулювалися не нормами писаного права, а звичаєвим правом військового товариства. Козацька правосвідомість забезпечувалася повагою до традицій та заборон, які мали силу закону.

За формою правління Запорізька Січ відносяться до типу демократичної республіки. Саме так, зокрема, визначив державний устрій Січі посол Венеціанської республіки Альберто Віміні, який у 1650 році перебував в Україні. Органом прямої демократії виступала козацька рада. Вона не була представницьким органом як у Західній Європі. В ухваленні законів і управлінні справами безпосередню участь брали лише представники одного суспільного стану – козаки.

Таким чином, Запорозька Січ – це феномен світової цивілізації. Своїм суспільним укладом, структурою, військовою організацією, законами, побутом і звичаями Січ не мала аналогів. Січ була рятівницею і рідною домівкою для козака і всіх, кому потрібний був її захист. Січ була зразком поєднання демократизму зі суворістю порядків і самодисципліни. Січ була колискою української державності, контролюючи значні території, утримуючи багатотисячну армію, адміністративний апарат. Січовики мали символіку: прапори, гімн, герб. Столицею Запорозької Січі була могутня фортеця. На Запорожжі існувало суворе законодавство, що не допускало будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювалося злодійство, розбій, конокрадство. Не було місця в цьому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству.

Військова рада

Найвищим органом козацького самоврядування Запорозької Січі була загальна, або військоварада, на якій вирішували найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: військові й господарські питання, обирали і зміщали козацьку старшину. Рада збиралася щорічно 1 січня та 1 жовтня (на Покрову), а також у випадку нагальної потреби. Раду могли скликати гетьман, митрополит, а у військовий час просте козацтво і навіть сторонні особи.

Козацька рада була органом законодавчої влади, але не у формі представницького органу, яким були станові парламенти європейських держав тих часів, а у формі прямої участі в управлінні справами Війська Запорізького всіх членів козацького війська, тобто всього козацького стану. Вона по суті була органом найвищого порядку в управлінні козацьким військом

До компетенції ради належали питання війни і миру, військових походів, покарання злочинів, щорічних перерозподілів земель між куренями, виборів всіх службових осіб Січі тощо.

Подібні збори скликалися по куренях та паланках. На радах усі козаки мали рівні права і право голосу. Військові ради були вищим військовим, адміністративним і судовим органом.

Військова старшина

Виконавча влада зосереджувалась у руках військової старшини– військових начальників, до яких належали гетьман (кошовий отаман), військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани.

Кошовий, військовий суддя, військовий писар та військовий осавул здійснювали керівництво адміністративними, військовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького. Всі інші посадові особи лише допомагали їм, виконували накази, але не мали права приймати самостійні рішення, що виходили за межі їхньої компетенції.

Нижчі посади займали військові службовці: підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, толмач, шафар, канцеляристи. До похідних та паланкових начальників належали полковник, осавул та писар. Всього була 21 посада.

Кошовий отаман (гетьман)

Він був главою Запорізької республіки, головнокомандувачем збройних сил і військовим комендантом Січі.

Кошовий отаман представляв усю вищу владу – військову, адміністративну, судову і духовну. Під час військового походу він діяв як необмежений диктатор і міг карати на смерть. До обов'язків отамана належали: затвердження обраних на військовій раді старшин; розподіл військових трофеїв; підтримка дипломатичних відносин з сусідніми державами; прийом і розподіл у січову та паланочні церкви духовенства з Києва; головування на суді, де розглядалися найтяжчі злочини, загальне керівництво військовими справами, затвердження розподілу земельних угідь між куренями.

Кошового отамана обирали нарік. Якщо він за цей час зумів завоювати авторитет козаків, його могли переобрати ще на один термін. Небагатьох, найбільш популярних і авторитетних ватажків (Івана Сірка, Костя Гордієнка, Петра Калнишевського) переобирали 10-15 разів. Життя кошового отамана, як і інших старшин, нічим не відрізнялося від життя рядових козаків. Після обрання на посаду вони жили в тому самому курені, що й раніше. Лише в останні роки існування Січі військова старшина почала зводити для себе окремі будинки.

Військовий суддя

Другою особою після кошового отамана на Січі був військовий суддя, якого також щорічно обирали на військовій раді. Він був хранителем старих