Як і в Київській Русі, населення Галицько-Волинської Русі поділялося на вільних, напіввільних і невільних.
Вільні
До них належала пануюча соціальна група: князі, «татарські люди», боярство, духовенство, частина селянства, більша частина міського населення.
Князі
Соціальний статус князів та членів їх сімей мало чим відрізнявся від того, що був в Київській Русі. Відповідно до Галицького літопису «Бояри галицькі, Данила князем собі називали, а самі всю землю держали».
«Татарські люди»
Особливо енергійну боротьбу вів з так званими «людьми татарськими» князь Данило. Насамперед, це були баскаки – монгольські намісники князівства, до функцій яких входило координація політики князів та збирання податків на користь Золотої Орди. Крім того, «татарські люди» підтримували монголів і займали досить велику територію на Волині, по Бугу, Случу і Тетереву. Автономні громади «людей татарських» фактично завадили Данилові утворити централізовану України-Русь та вигнати татар.
Боярство
Найбільш важливу роль у суспільному житті князівства відігравало боярство. Особливістю Галицько-Волинської землі було те, що з давніх часів тут сформувалася велика група боярської аристократії. Вона володіла значними земельними багатствами, селами та містами і мала величезний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави.
Особливо сильні позиції боярської олігархія мала в Галичині, де ще з XI ст. відзначалася своїми впливами боярська верства, яка була вельми заможна і визначала політичне життя князівства. Бояри займали всі провідні посади в державі, мали власні військові формування (дружини), домінували в політичному й економічному житті Галича, Перемишля, Звенигорода. При цьому галицьке боярство перебувало під впливом Польщі й Угорщини, переймаючись своєрідним шляхетсько-аристократичним духом.
Для усунення незручних князів галицькі бояри не зупинялися перед двірськими заколотами, перед розправою над князями та захопленням престолу. Так, саме в такий спосіб 1210 року боярин Володислав сів у Галичині на князівський стіл. Бояри самостійно роздавали землю, приймали до себе на службу деяких з дрібних, зубожілих князів, які звалися «службовими князями». Джерелом збагачення бояр було не лише велике землеволодіння, а й вищі адміністративні посади, що їх вони посідали і з яких годувалися («кормління»).
Слід наголосити, що незважаючи на негативні наслідки панування боярської олігархії, народ галицької землі знайшов у собі сили, щоб зберегти політичну незалежність свого краю в часи татаро-монгольської навали.
Боярство не було однорідним. Воно поділялося на велике, середнє та дрібне. Середнє та дрібне боярство перебувало на службі у князя, часто отримувало від нього землі, якими володіло умовно, себто доки служило князю. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу – "до волі господарської" (до волі великого князя), "до живота" (до смерті власника), "в отчину" (з правом передачі землі в спадщину).
Духовенство
До пануючої групи примикала верхівка духовенства, яка також володіла землями та селянами. Духовенство було звільнене від сплати податі і не несло ніяких обов'язків перед державою.
Селяни
Селянство складало основну масу населення Галицько-Волинської землі. Як і в Київській Русі, селяни називалися смердами. Більшість з них були вільними, мали своє господарство і в складі общини сплачували оброк державі в особі князя. Серед форм селянського володіння землею переважало общинне землеволодіння, що пізніше отримало назву "дворище". "Дворище" як об'єднання кількох селян-общинників із розпадом общини поступово розділялося на індивідуальні двори.
Процес утворення великого землеволодіння супроводжувався посиленням економічної залежності селян і появою ренти. Першою формою вираження такої залежності селян була данина. На користь великого князя селяни сплачували "татарщину" (раніше її збирали баскаки), "серебщину", відбували різні повинності, а на користь місцевих панів сплачували оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном.
Данина, що накладалася на "дим", "плуг", не мала конкретних розмірів, і її збирали шляхом "полюддя". Крім того, общинники виконували підводну і військову повинності, а також мали будувати й ремонтувати дороги, укріплення, замки. Об'єкти сільського господарства обкладались оброком, який стягувався не лише продуктами, а й грошима. Грошовий оброк у Галицько-Волинському князівстві отримує назву "чинш", а селян називають "чиншовиками".
Жителі приміських сіл у більшості не були корінним населенням. Вони були посаджені на землю князями чи боярами. Села ці поділялися на сотні й десятки, а їхніх жителів називали "сотенними". За право користування землею та інвентарем вони зобов'язані були виконувати феодальні повинності, обробляти землю, сплачувати оброк, будувати та ремонтувати міські укріплення, нести службу з охорони міста тощо. Приміські сотні об'єднувалися в тисячі на чолі з тисяцьким.
Міщани
До вільних належав а також більша частина міського населення. Соціальний склад жителів міст ставав неоднорідним: диференціація тут також була значною. Верхівку міст складали "мужі градські" і "містичі". Міська верхівка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, бо вбачала в цьому гарантії збереження своїх привілеїв.
Існували купецькі об'єднання – гречники, чудинці та ін. Ремісники також об'єднувались у "вулиці", "ряди", "сотні", "братчини". Ці корпоративні об'єднання мали своїх старост і свою казну. Всі вони знаходилися в руках ремісницької і купецької верхівки, якій підкорялися міські низи – підмайстри, робітні люди та інші "люди менші".
Галицько-Волинська земля, яка була рано відірвана від великого шляху "з варяг в греки", була змушена зав'язувати тісні економічні та торговельні зв'язки з європейськими державами. Ліквідація цього шляху майже не відбилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація привела до бурхливого росту чисельності місті міського населення та забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави. У містах крім українських постійно мешкали німецькі, вірменські, єврейські та інші купці. Зазвичай вони жили своєю общиною і керувались законами та порядками, встановленими владою князів у містах.
Напіввільні
До них належала та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була за отримане в борг зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника.
Зі зростанням великого боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалось число залежних, яких можна на той час віднести до напіввільних.
Невільні
До них належали холопи й челядь. Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинському князівстві існувало холопство, однак тут єдиним джерелом холопства був "полон". Формування великого боярського землеволодіння поєднувалося з процесом перетворення холопів у феодально залежних людей. Холопи обслуговували двір боярина або залучались до обробітку ріллі. Бояри "саджали" холопів на землю, і таким чином виникали нові села з феодально залежним населенням, а холопи з'єднувались із селянством.
Під словом "челядь", на відміну від холопів, розуміли залежних селян, яких захоплювали разом з їхнім майном.
Питання 3. Правова система Галицько-Волинського князівства.
Джерела права
Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке та церковне право.
Звичаї
В правовому полі Галицько-Волинській державі продовжували діяти звичаї. До найбільш давніх норм звичаєвого права Галицько-Волинської землі відносились норми, які регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких як присяга, ордалії, оцінка показань свідків. Довгий час у Галицько-Волинському князівстві діяла усна форма звичаєвого права. Пізніше норми звичаєвого права знайшли відображення в статтях Руської правди.
Руська правда
Руська правда не втратила свого значення з розпадом України-Русі. В Галицько-Волинському князівстві в різні часи діяли різні редакції Руської правди. Застосування її норм в Галицько-Волинській державі не мало яскраво виражених відмінностей. Зміст Руської правди відбився також вподальшому і на усіх трьох Статутах Великого князівства Литовського.
Князівське законодавство
Князівське законодавство існувало у вигляді грамот, договорів, уставів, різного роду прав, які надавалися підлеглим, тощо. Тут знайшла відображення подальша кодифікація права в Україні-Русі.
Юридичних грамот князів збереглося дуже мало. До нас дійшли лише передсмертні грамоти Володимира Васильовича Волинського 1287 р. про передачу Волинського князівства Мстиславові Даниловичу та міста Кобрина – його дружині Ользі та дві грамоти Андрія 1320 р. про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям за згодою Боярської ради. Відома також грамота Юрія II Болеслава від 1339 р. про надання місту Санок магдебурзького права.
Князівські грамоти регулювали найрізноманітніші питання, але, головним чином, це були юридичні норми, які встановлювали певні привілеї.
У договорах князів зустрічаються постанови публічного, міжнародного та приватного права. Прикладом можуть бути договори галицьких князів Андрія та Лева з Пруським орденом хрестоносців. Найстарший з них датується між 1308 та 1316 рр. Його підтверджували договори Юрія II Болеслава 1325–1327 рр. та грамота 1334–1335 рр. Оригінал першого договору не зберігся, відомі лише грамоти 1316 та 1334 рр. У цих договорах "довічно" встановлювався оборонно-наступальний союз Галицько-Волинського князівства та Пруського ордену проти Литви, Польщі і татар. На цих договорах крім підписів князя, є підписи представників Боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр.
Літописи вказують також і на існування договорів князів з народом.
Магдебурзьке право
У XIІ-XIVст. змінюється як політична, так і економічна роль міст. У Галицько-Волинському князівстві розквітають ремесла. Данило Галицький засновує нові міста, закликає німців, поляків, українців і "люди ідяху деньи день... и бе жизнь и наполниша двори окрест града, поле и села".
У великих містах Галицько-Волинського князівства завжди було багато іноземців: хозари, греки, вірмени, поляки, болгари, євреї, араби, німці, італійці, скандинави тощо. Поступово іноземці отримують певні привілеї.
У кінці XIІІ ст. на українських землях з'являється німецьке міське (магдебурзьке) право. Вперше це право вводиться у Володимирі. Його отримують тільки німці. Магдебурзьке право виводило німців з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга.
Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Привілей цьому місту на німецьке право було надано в 1339 р. грамотою князя Юрія II Болеслава. В ній він дає війтівство своєму "слузі" Барткові з Сандомиру з правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією та іншими привілеями. Вся грамота складена за зразком існуючих в інших країнах надань магдебурзького права. Міщани цього міста на 15 років були звільнені від податків і отримували інші пільги.
Пізніше магдебурзьке право було надано іншим українським містам: Львову (1356) і Кам'янцю-Подільському (1374).
Церковне законодавство
Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинському князівстві широко застосовувалося канонічне (церковне) право, джерелами якого були різноманітні церковні постанови та устави. Останні займають окреме місце серед пам'яток князівського законодавства. Найбільш поширеними в Галицько-Волинській землі були церковні устави Володимира Святого та Ярослава Мудрого.
Церква мала дуже широку юрисдикцію. Церковні суди розглядали всі шлюбно-сімейні справи, злочини проти моралі та неправомірні дії духовенства.
Судова система
Судові функції в Галицько-Волинській землі не були відмежовані від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають великі землевласники. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалась церковними уставами Ярослава та Володимира Мономаха.
Церква мала дуже широку юрисдикцію. Церковні суди розглядали всі шлюбно-сімейні справи, злочини проти моралі, неправомірні дії духовенства та деякі майнові справи.
Судовий процес
Процес мав змагальний характер і ті самі елементи, що й у Київській Русі.
Болохівська земля. Державний лад, суспільний устрій. Правове становище. Суд і процес.
ВИСНОВКИ
Період розпаду був закономірним етапом розвитку Київської Русі ХІІ–XIІІ ст. Це привело до утворення окремих держав. Проте в другій половині XIІІ ст. в результаті подальшого розвитку суспільства (зростання політичного та економічного значення міст), диференціації власності на землю посилюються сили централізації, носіями яких було середнє та дрібне боярство, а також міське населення. З розпадом України-Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення не перервалися. Вони проявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави.
Роль Галицько-Волинського князівства в розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку агресивно налаштованих сусідніх держав. Галицько-Волинське князівство широко відкрило двері західноєвропейському культурному впливу на Україну, зберігаючи, однак кращі традиції української культури. В постійній боротьбі з загарбниками (Ордою, Литвою, Польщею, Угорщиною) Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе в світі в якості спадкоємиці Київської держави.
Протягом другої половини XIII – першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була меншою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії та посилення північно-східних держав призвели до того, що у 40–60-х роках XIV ст. більша частина політично роз'єднаних українських земель підпали під владу Великого князівства Литовського, в межах якого довгий час зберігалася автономія Волині та Київської землі.
Тема 6Державно-правове становище України в складі Литви,Польщі, Золотої орди (друга половина ХІV ст. – перша половина ХVІ ст.).
