З проголошенням України Декларації про державний суверенітет почалося вироблення засад власної зовнішньої політики. У зазначеному документі підкреслювалося, що наша держава буде проводити демократичний та миролюбивий курс. Вона не висувала територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе.
Після референдуму успішно проведеного першого грудня 1991 р., Україна стала цілком самостійним субєктом міжнародного права. Уже наступного дня Україну як суверенну державу визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня про аналогіччні наміри заявив премєр-міністр Канади. 3 грудня підписано протокол про встановлення дипломатичних відносин з Угорської республікою. Наступного дня Україну визнали Литва і Латвія, а 5 грудня Росія і Болгарія. До кінця місяця 57 держав світу визнали незалежність України та почали встановлювати з нею дипломатичні відносини. Зі свого боку Україна більш повільніше розгортала власну дипломатичну службу. Це було повязано з браком власних кадрів та переходом усіх посольських споруд колишнього СРСР до Росії.
У перші роки незалежності гостро постала проблема ядерної зброї, яка залишилася Україні в спадок від колишнього СРСР. Це був могутній арсенал міжконтенентальних балістичних ракет та тактичної ядерної зброї, який робив Україну третьою військовою потугою після США і Росії. Проте, враховуючи стремління України стати безядерною державою, та заручившись гарантією з боку США та Росії щодо територіальної цілісності та безпеки (14 січня 1994 р), Україна пішла пошляху ліквідації ядерного арсеналу. До того ж нашій державі була надана технічна й фінансова допомога на ліквідацію зброї та компенсацію у вигляді низькозбагаченого уряну для роботи АЕС.
Україна має особливе геополітичне становище. Вона знаходиться між країнами Заходу та Росією з виходом на Чорноморсько-С,ередземноморський, Близькосхідний та Кавказький регіони. Це обумовлює необхідність формування відповідних напрямків зовнішньої політики. До найважливіших належить відношення з Російською Федерацією, країнами СНД, Євросоюзом, США, НАТО.
Найбільш складними та суперечливими виявилися міждержавні відносини між Україною та Росією. Причиною цього є „імперський синдром” та російське месіанство, які значно поширені серед правлячої еліти Російської Федерації. Українці за енерцією сприймаються як „різновид росіян”, бажання перших жити відокремлено, розбудовувати власну державність мати свою історію, культуру сприймається як щось неприроднє. Не сприяє формуванню добросусідських відносин і діяльність російської православної церкви, яка з часів Російської імперії виступала допоміжною частиною державної ідеології.
Вже з перших років незалежності постали конфлікти щодо Чорноморського флоту, статусу м. Севастополь, Кримського півострова. Особливим українофобством відзначилися мер Москви Ю. Лужков, голова Ліберально – демократичної партії Росії В. Жиріновський, депутат Державної Думи К. Затулін, О.Мітрофанов. У подальшому виникали конфлікти щодо острова Тузла, шельфу Азовського моря. До сьогодні продовжується політика „культурного імперіалізму”, інформаційного тиску. Керівництво Росії категорично заперечує факт геноциду проти українського народу, організованого радянською владою у 1932-1933 рр. Це при тому, що все більше країн світу офіційно визнає голодомор як спланований геноцид.
У цих умовах, для України вкрай важливо закріпитися у системі міжнародних відносин, вийти з під тотального впливу північного сусіда і стабілізувати з ним відносини на взаємовигідних умовах. На цьоиу шляху важливе значення мало підписання у Києві 31 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Росією. У ньому Високі Сторони визнали територіальну цілісність одна одної і підтвердили непорушність існуючих між ними кордонів. Частина російського чорноморського флоту залишалася на правах оренди у Севастополі строком на 20 років. Розширюючи досягнуті домовленості 1 березня 1998 р. було ухвалено програму економічного співробітництва до 2007 р. між Росією та Україною, за якою обсяг торгівельних операцій між країнами повинен досягти 40 млрд. доларів.
Стратегічні розбіжності між Україною та Росією яскраво виявилися у діяльності Співдружності незалежних держав (СНД). Російська Федерація розглядає Співдружність як засіб домінування над країнами колишнього СРСР і намагається перетворити її у новий Радянський Союз. Україна розглядає СНД як механізм взаємовигідної економічної співпраці. Саме цим і пояснюється те, що наша країна не підписала угоди, які обмежують державний суверенітет. Це, зокрема, угода про сили спільного призначення (лютий 1992р.), Договір про колективну безпеку (травень 1992 р.), Статут СНД (січень 1993 р.), Економічний союз (вересень 1993 р.). 15 квітня 1994 р. Україна приєдналася до Економічного союзу на правах асоційованого члену.
Існуюча політика Росії щодо України змушує останню „дрейфувати” в бік Заходу. Західний вектор зовнішньої політики умовно розділяється за напрямками: Україна – Європейський Союз (ЄС), Україна – США, Україна – НАТО. Відносно успішними виглядають відносини між України з ЄС. У це обєднання входить 15 найбільш розвинених країн Європи, де проживає близько 370 млн. чоловік. В ЄС не має диктату однієї держави, тут діють принципи розумного баласту, демократії, добровільності та взаємоповаги. ЄС має свої керівні структури, це, зокрема Європарламент (м. Страсбург), який має законодавчі та наглядові повноваження, Європейська Комісія (Брюсель), яка відіграє важливу роль у повсякденній діяльності ЄС. Вона складається з 20 членів по два від 5 великих держави (Велика Британія, Італія, Іспанія, Німеччина і Франція) та по одному від малих країн. Представників до Єврокомісії делегують національні уряди. Крім цього ЄС має Раду Міністрів (Європейська Рада), Європейський Суд (Люксембург), Європейський Центробанк (Франкфурт). В союзі функціонує єдина грошова одиниця – євро.
Перші контакти між Україною та ЄС відбулися у 1992 р., на найвищому політичному рівні за участі Президента України та Голови Єврокомісії. Результатом цієї зустрічі стало відкриття наступного року у Києві Представництва Єврокомісії та встановлення постійних контактів.
Позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні вперше була сформульована в Основних напрямках зовнішньої політики України, ухвалених Верховною Радою України 2 липня 1993 р. Всуп України до ЄС визначено перспективною метою української зовнішньої політики. 14 червня 1994 р. Україна та ЄС підписали Угоду про партнерство і співпрацю (УПС), яка набула чинності 1 березня 1998 р.
На Ялтинському самміті “Україна – ЄС” (10 – 11 вересня 2001 р.) було окреслено основну умови, необхідні для подальшої інтеграції в європейське співтовариство. Серед них: прозорість економікм, приведення судової, фінансової та податкової систем у відповідність з європейськими стандартами, подолання корупції, свобода преси. У 2002 р. Президент Л. Кучма виступив із зверненням до парламенту: „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 – 2011 рр.”. Цей документ передбачав досить конкретний план дій України, покликаних домогтися членства в ЄС. Проте ці наміри залишилися на папері, а невдовзі розгорівся „касетний та кальчужний скандали”, які тимчасово заморозили зовнішню політику.
Після перемоги Помаранчевої революції ситуація змінилася на краще. Нова влада почала робити кроки направлені на пожвавлення взаємовідносин України з ЄС. Важливим здобутком у цьому напрямку став вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ), який відбувся у травні 2008 р. Це одна з передумов, які передбачають подальшу інтеграцію України до ЄС.
Другим напрямком європейської політики є участь України в роботі міжурядової політичної організації – Ради Європи (РЄ). Це обєднання 44 країн Західної Європи було створене 1949 р. для захисту прав людини і парламентської демократії, координації дій у соціальній та правовій та культурних сферах. Заявку про вступ до РЄ Україна подала 14 липня 1992 р. У вересні, цього ж року, Парламентська Асамблея РЄ рекомендувала Комітету Міністрів запросити Україну до членства в цій організації. 9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи, підписавши Європейську конвенцію з прав людини та Статут Ради Європи. Протягом 2001 р., у звязку з невиконанням Україною ряд вимог РЄ, зникоення та вбивство журналістів Г. Гонгадзе, І. Олександрова, було порушено питання про виключення України зі складу організації. Однак у подальшому, з покрашенням політичної ситуації та виконанням Україною частини взятих на себе зобовязань проблема була знята.
Відносини між Україною та США до 1994 р відзначалися нестабільністю. Причиною цього було намагання уряду США розглядати Україну крізь „російські окуляри” та ядерна проблема. Покращення українсько – американських відносин тривало з 1994 по 1999 рр. У цей час розпочала роботу двостороння комісія „Л. Кучма – А. Гор”. За допомогою неї встановленj постійний контакт та обмін думками зі стратегічно важливих питань. Поряд з цим, уряд США прийняв Програму фінансової допомоги Україні для проведення економічних реформ, підготовку закриття Чернобильської АЕС, компенсацію за відмову будівництва ядерної електростанції в Ірані. 1996 р., за розмірами фінансової допомоги, Україна зайняла третьє місце після Ізраїлю та Єгипту. До 1999 р. загальний обсяг допомоги склав близько 1,7 млрд. доларів. З 2000 р. і до 2004 р. українсько – американські відносини погіршилися. Причинами цього стали: корупційні скандали та нецільове використання фінансової допомоги урядом України, посилення авторитарних методів управління президента Л. Кучми.
З перемогою на президентських виборах В. Ющенка ситуація значно покращилася. Першого квітня 2008 р відбувся офіційний візит Президента США Дж. Буша до Києва. Результатом зустрічі стало підписання президентами двох важливих документів: Угоди про співробітництво в мирному освоєнні космосу та Угоду про інвестиції та торгівлю, яка передбачає створення зони вільної торгівлі між двома країнами.
Початком співробітництва між Україною та Організацією північноатлантичного договору (НАТО) став 1995 р., коли було оголошено загальні принципи взаємовідносин у реалізації Програми „Партнерство заради миру”(ПЗМ). Указом Президента України від 3 квітня 1997 р. створено Державну міжвідомчу комісію з питань співробітництва з НАТО, яка стала дорадчим органом для підготовки пропозицій з питань співробітництва. У цьому ж році засновано Центр інформації та документації НАТО в Україні, а 9 липня підписано Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. З метою реалізації положень Хартії та підвищення ефективності співробітництва 27 січня 2001 р. було затверджено Державну програму співробітництва України з НАТО. Цим документом передбачено підвищення рівня гарантій незалежності, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, її національної безпеки, сприяння поширенню принципів демократії, додержання прав і свобод людини і громадянина, верховенства права.
23 травня 2002 р. на засіданні РНБО України було прийняте рішення щодо нової стратегії відносин між Україною і НАТО, кінцевою метою якої є вступ України до Альянсу. З другого по четверте квітня 2008 р в Бухаресті пройшов самміт держав участниць Північноатлантичного союзу. На ньому вперше було розглянуто питання щодо участі України у Плані дій щодо членства в НАТО. По-суті, мова йшла про можливість набуття Україною членства в Альянсі. Категорично проти такого рішення виступила Російська Федерація, яка вбачає у цьому факт власної загрози. У той же, час Київ вступом до НАТО хоче забезпечити собі гаратнії державного суверенітету, запевняючи, що мова не йде про розміщення військ на теренах держави, чи планування агресії проти Росії. Врешті, рішення щодо інтеграції України до НАТО було перенесено на кінець 2008 р. Вирішення цією проблеми вимагає проінформованості та широкої розяснювальної роботи серед населення.
Література
1. Алексєєв Ю. М.,.Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985 – 1999 рр.). – К., 2000
2. Бойко О. Д. Історія України. – К.,2005.
3. Вілсон Е. Українці: несподівана нація. – К., 2004.
4. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.. – К.: Генеза, 1996.
5. Історія державності України / За ред. Бандурки О., Ярмиша О. – Х.: Одіссей, 2004.
6. Касьянов Г. Україна 1991 – 2007. Нариси новітньої історії. – К., 2007.
7. Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні. – К., 2000.
8. Кульчицький С. В. Помаранчева революція. – К., 2005.
9. Політична історія України / За ред. В. Танцюри. – К.: Академія, 2002.
