Політичний розвиток західноукраїнських земель обумовлювався перш за все, прагненням Польської, Румунської та Чехословацької держав закріпити за собою новоприєднані території (зокрема, українські). Для цього уряди вищезгаданих держав здійснювали наступні заходи. Перш за все у конституціях цих держав закріплювався їхній унітарний характер. Це унеможливлювало національно-територіальну автономію українських земель у складі відповідних країн. Правда, широкі демократичні свободи і новий, порівняно із довоєнними часами, порядок формування влади (зокрема, формування уряду парламентом і відповідно, парламентська відповідальність міністрів) немов би підкреслювали, що українцям не варто боротися за свою національну автономію. Адже влада, яка декларувала себе як демократична, зобов’язувалася забезпечити вільний розвиток своїх громадян незалежно від національності та віросповідання. Проте на практиці політика відповідних урядів (особливо польського та румунського) розходилася із задекларованими в конституціях цих держав принципами. Це означало, що демократичні права та свободи гарантуються насамперед для громадян титульної нації. А оскільки українці не належали до таких, то й зазнавали утисків.
Так, польський уряд у 1924 р. видав закон («Lex Grabski»), який заборонив уживання української мови в урядових установах і запровадив замість україномовних шкіл двомовні, польсько-українські. За кінцеву мету малося цілковите спольщення західних українців.
Правлячі кола Румунії обрали шлях насильницької румунізації національних меншин, сподіваючись цим зміцнити внутрішню єдність держави. Зокрема, закривалися українські школи та культурно – освітні установи. Було румунізовано всі назви населених пунктів. Державна влада розглядала українців як «громадян румунського походження, які забули рідну мову». До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан, а у Бессарабії внаслідок економічних та національних утисків у 1924 р. спалахнуло Татарбунарське повстання. В ньому взяли участь близько 6 тис. осіб. Протягом триденних жорстоких боїв з румунською армією загинуло понад 3 тис. повстанців. Над арештованими було організовано «процес 500», який набув широкого міжнародного розголосу. На захист повстанців виступило багато всесвітньовідомих діячів культури та науки.
Починаючи з 1927 р. розпочалася деяка лібералізація окупаційного режиму. Відновлювалися культурні товариства, театральні студії, хори. Почала виходити українська преса – щоденна газета «Час», тижневик «Рідний край».
Тільки чехословацька влада порівняно толерантно ставилася до задоволення національно-культурних потреб українців Закарпаття. Тут не заборонялося вживання української мови, діяли українські гімназії й початкові школи.
Вищезгадані обставини змушували західноукраїнське суспільство захищати свої політичні права шляхом утворення різноманітних політичних партій та громадських об’єднань. На західноукраїнських землях під владою Польщі найчисленнішою партією було Українське національно – демократичне об’єднання (УНДО), утворене 1925 року провідними політичними діячами Галичини того часу – С. Бараном, Д. Левицьким, В. Мудрим. Його політична програма передбачала спротив західних українців асиміляційним заходам польського уряду легальними методами в рамках конституції Польщі. У 30-ті роки, в умовах посилення в Польщі авторитарного режиму й подальшого наступу польських шовіністів на права національних меншин країни УНДО висунуло гасло політичної автономії Галичини і Волині у складі Польської держави.
На Буковині близькою за програмою до УНДО була Українська національна партія на чолі із В. Залозецьким. Вона намагалася досягти компромісу з режимом, і в результаті їй вдалося провести своїх депутатів у парламент Румунії і заснувати ряд періодичних україномовних видань. Окрім поміркованих, існували і революційно налаштовані, націоналістичні політики, які прагнули активно протидіяти режиму. Серед них були О.Зибачинський, П.Григорович, Д.Квітковський.
У 1938 р. румунський король Кароль ІІ встановив у країні військову диктатуру, політичні партії та інші організації були розігнані. На Буковині завдяки конспірації продовжували діяльність тільки націоналісти.
Громадсько-політичний рух на Закарпатті складали три течії: русофіли (вважали закарпатців частиною російського народу); мадярофіли (прагнули приєднатися до Угорщини); українофіли (пропонували ідею єдності закарпатців з усім українським народом). Найбільшою популярністю користувалися українофіли та їх громадські організації української національної спрямованості – товариство «Просвіта», скаутська організація «Пласт», Асоціація українських вчителів тощо. Найавторитетнішим лідером українофілів був греко-католицький священик, доктор теології А. Волошин.
На всіх західноукраїнських територіях діяли і комуністи. Найсильнішою їхньою організацією тут була Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена 1923 року. Вона діяла у Галичині та на Волині. Під тиском Комінтерну вона стала автономною складовою Комуністичної партії Польщі.
Найбільшого впливу на суспільство комуністи досягли в роки Світової економічної кризи. Вони успішно поєднували легальні та нелегальні методи боротьби з існуючим режимом. Протестуючи проти несправедливої податкової системи, селяни під впливом комуністів переходили до насильницьких форм боротьби: руйнування ліній електропередач, нападів на поліцейські дільниці з метою захоплення зброї, підпалів садиб великих землевласників тощо.
У 1938 р. за наказом Сталіна її було розпущено.
Поступово найпомітнішим чинником у суспільно-політичному житті на Західній Україні ставав український націоналізм. Народження цієї політичної течії було пов’язане з утворенням у 1920 р. Української військової організації, а згодом – у 1929 році – Організації українських націоналістів (ОУН) на чолі з Євгеном Коновальцем.
Ідеологією ОУН був інтегральний націоналізм запропонований Дмитром Донцовим. На думку послідовників цього вчення нація - це абсолютна цінність, і не має вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Заради цієї мети мають об’єднатися всі класи й політичні партії, необхідно діяти будь-якими засобами, припинивши суперечки й дискусії. Україна мала стати незалежною державою на чолі з верховним провідником – вождем з необмеженою владою.
Напередодні Другої світової війни в ОУН налічувалося 20 тис. осіб. Основним змістом її діяльності був політичний терор проти представників польської влади. На початку 30-х років, крім сотень актів саботажу та десятків «експропріацій» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств.
Від середини 30-х років польська влада розпочала широкомасштабну кампанію карних заходів проти ОУН, унаслідок якої було заарештовано весь крайовий провід ОУН в Галичині на чолі з Степаном Бандерою та Миколою Лебедем та сотні рядових членів організації. У цих умовах в ОУН стався розкол на два крила: помірковане та революційне (радикальне). До першого належали представники старшого покоління: Є.Коновалець, О.Сеник, М.Сціборський., а також ті, хто вважали за необхідне добитися допомоги рухові з боку Німеччини. До другого – представники молодшого покоління: С. Бандера (лідер), М.Лебедь, Я.Стецько, І.Климів, М.Климишин, Р.Шухевич та інші. Вони обстоювали методи терористичної діяльності.
