Тема 5. Україна в Другій світовій війні (1939

1. Початок Другої світової війни. Об’єднання українських земель та радянізація західних областей України. Уклавши з СРСР 23 серпня 1939 р. договір про ненапад, Гітлер приступив до здійснення своїх планів. Війська вермахту, вчинивши напад на Польщу 1 вересня 1939 p., розв'язали Другу світову війну. Акт агресії змусив уряди Великобританії та Франції, пов'язаних з Польщею зобов'язаннями про надання негайної допомоги, оголосити з вересня війну Німеччині. Однак після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не розпочинати активних бойових дій проти Німеччини. Польща опинилася на порозі воєнно-політичного краху. З нападом фашистської Німеччини на Польщу Друга світова війна стала фактом. Серед основних причин Другої світової війни слід виділити такі: 1. Прагнення провідних світових держав розповсюдити свій політичний та соціально-економічний устрій на сусідні країни. 2. Бажання виробників розширити коло застосування свого капіталу, отримати дешеві джерела робочої сили та сировини. 3. Потурання гітлеровським агресорам з боку провідних західних держав у Мюнхені у 1938 р. 4. Укладання пакту Молотова – Ріббентропа у 1939 р. Оцінюючи характер війни слід пам’ятати, що з боку країн фашистського блоку – Німеччини, Італії, Японії та їх сателітів – війна була несправедливою, загарбницькою. Щодо Англії, Франції, США та інших держав із самого початку війна набула об'єктивно справедливого, визвольного характеру. СРСР у період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. виступив у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Балтію. Але після нападу Німеччини на СРСР він виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. Поява німецьких військ біля обумовленої таємним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва. Для здійснення походу в Західну Україну та Білорусь було створено угруповання військових частин під командуванням маршала Тимошенка. До його складу входило 54 стрілецьких та 13 кавалерійських дивізій, 11 танкових бригад, 11 артилерійських полків (600 тис. осіб.), 4000 танків, 5500 гармат, 2000 літаків. Їм протистояли 25 польських батальйонів, що зосереджувались на польсько-радянському кордоні. Вступ Червоної армії на територію Польщі був зустрінутий у польському суспільстві з болем і навіть викликав ворожу реакцію. Офіційні представники та преса західних країн, особливо Англії та Франції, засудили радянську акцію, але невдовзі вирішили не втручатись у цей конфлікт. Частини Червоної армії вели подекуди бої з польськими військовими підрозділами. Так, тяжкі кровопролитні бої тривали протягом 20–21 вересня з польськими захисниками міст Гродно, Львів, Вільно, Кобрин, Сарни, Люблін. Радянські втрати становили до 1000 загиблих та 2000 поранених. Під час руху назустріч траплялися незначні сутички між частинами німецьких та радянських військ, але вони були спровоковані певною неорганізованістю дій. Після 12-денного маршу Червона армія вийшла на Західний Буг і Сян, де зупинилася. Перемога була відзначена парадами радянських та німецьких військ у Бресті, інших містах колишньої Польщі. Між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р. було укладено договір про дружбу і кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу СРСР відійшла і більшість території Західної України. Кордони СРСР посунулися на захід на 250 – 350 км. Натомість, на-пропозицію Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу перейшов до Німеччини. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. На зайнятій території було захоплено і вивезено вглиб СРСР 230 тис. військовополонених, у тому числі 15 тис. офіцерів. Згодом 82 тис. полонених після нападу Німеччини на СРСР влилися у 2 польські армії, сформовані на території Радянського Союзу. Сліди інших загубилися. Вступ Червоної армії в Західну Україну викликав неоднозначну реакцію місцевого населення – від повного неприйняття до палкої підтримки. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців радянське керівництво вміло використало привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості, під якими здійснювався похід Червоної армії. 1 листопада 1939 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Наприкінці року попередній адміністративно-територіальний устрій краю було скасовано. На його території утворилося 6 областей: Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська, Тернопільська. Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров'я, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення, особливо його незаможних верств. Водночас почалося механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (управлінську структуру господарського механізму тощо) без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Окремі з них оголосили про свій саморозпуск. Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під пильним контролем партійно-державних органів. На всі важливі посади перших керівників призначались працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних та республіканських наркоматів. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне застосування форм і методів ідеологічної та господарської діяльності, які були прийняті в східних областях, призвели до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти та культури. В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка не залишала простору для самостійних рішень господарських керівництв. Виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення їх у найманих працівників. Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Всі зусилля влади були спрямовані на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для цього не було. Всього до червня 1941 р. у селах Західної України було створено 2867 колгоспів, які об'єднали 204,1 тис. селянських господарств. Ідею колективізації підтримала лише частина найбіднішого селянства, тоді як маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. З метою форсування колективізації принцип добровільності широко підмінявся адміністративними заходами, брутальним тиском. Одноосібників обклали великими податками. Після цього значна частина селян відвернулася від нового режиму. Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань сталінський режим вважав культуру. Тому на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, українізацію культурно-освітницьких закладів та закладів освіти, подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення. Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе напрямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та інші національні громадсько-просвітницькі організації. З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церковні навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно — конфіскації. Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, а ще майже сто змушені були протягом 1939—1940 pp. залишити свої парафії через переслідування владою. Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення. Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, насамперед інтелігенції. Було ув'язнено всіх відомих діячів усіх політичних напрямів. До в'язниць потрапили і багато колишніх членів компартій Західної України та Польщі. Серед тих, хто невинно постраждав, — вчителі, викладачі вузів, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій, які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з них була депортована, інших кинуто до в'язниць. Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу», вглиб СРСР — до Сибіру та Казахстану — були примусово разом з сім'ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов. Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, тривали аж до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Всього із західних областей УРСР в 1940—1941 pp. було депортовано понад 10% населення, тобто 1173170 осіб. Документи засвідчують, що таке масове заслання сотень тисяч людей було завчасно підготовлене виконанням державної політики. Таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв'язати питання про повернення СРСР Бессарабії та Північної Буковини. 28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, і вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти території Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. було створено Молдавську РСР. Після возз'єднання в складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії (Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського) населення республіки збільшилося на 8,8 млн і на середину 1941 р. становило майже 41,7 млн жителів, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км. Отже, в 1939 – 1940 pp. внаслідок радянсько-німецького зближення до СРСР було приєднано і возз'єднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину та Південну Бессарабію. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз'єднання служили лиїше ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність.

2. Початок Великої Вітчизняної війни. Окупація України військами Німеччини та її союзників.

Наказ готуватися до нападу на СРСР німецький генералітет отримав у 1940 p. На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини вермахту розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей. Український напрям, за планом «Барбаросса», був одним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого – зміцнити власну машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала фон Рундштедта. Їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних. Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України. Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на відчайдушний опір. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідготовлених рубежах, удари з повітря за переважання німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління – все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричиняло серйозні втрати. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн військовослужбовців, у тому числі 1,3 млн українців. Але взимку 1941 – 1942 pp. під Москвою німцям було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150 – 400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни. Уже через тиждень після початку війни промислові підприємства України почали виконувати замовлення фронту: випускали або ремонтували танки, бронепоїзди, гармати, міномети. На період війни робітників, селян, службовців було закріплено за їхніми робочими місцями, відпустки заборонялися. На нових місцях евакуйовані підприємства і колективи опинилися у надзвичайно складному становищі, стикалися з численними труднощами. Але люди, переборюючи їх, швидко пускали в дію заводи. Багато великих евакуйованих підприємств було відновлено лише за півтора-два місяці. Перебазування продуктивних сил у східні райони країни було великим подвигом народу. За своїм значенням його можна прирівняти до перемоги в одній з визначних битв Другої світової війни. Саме завдяки йому відкрилася перспектива швидкого створення потужної військово-господарської бази. Втрата на початку війни важливих у воєнно-економічному відношенні районів зумовила створення в тилу могутньої бази оборонної промисловості. На основі евакуйованого з України та інших західних районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні нових потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані та Середній Азії. У колективи Карагандинського, Челябінського, Підмосковного вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва. У 1943 р. народне господарство одержало вугілля на 17,1 млн т більше, ніж у 1942 р. Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної та марганцевої РУД. Тисячі гірників поповнили колективи підприємств залізорудної промисловості Уралу, а загальна кількість працюючих у галузі наприкінці 1942 р. зросла до 42 тис. осіб. За участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. Українські майстри впровадили у галузі високоефективний метод багатозабійного буріння, що в декілька разів підвищував продуктивність праці. Виробничі потужності Магнітогорського металургійного комбінату зросли у кілька разів за рахунок поповнення обладнанням і майже 4 тис. робітників та спеціалістів з 25 плавильних, трубопрокатних, коксохімічних та інших підприємств України. Після пуску (20 вересня 1941 р.) листопрокатного стану Маріупольского заводу «Азовсталь» Магнітогорський комбінат першим з підприємств Уралу і Сибіру розпочав випуск броньової сталі. Наприкінці війни підприємство виплавляло високоякісної сталі у 7 разів більше, ніж у 1940 р. Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни виплавляли переважно заводи України. У зв'язку з фашистською агресією за безпосередньої участі українських металургів розпочалася реконструкція заводів Уралу. Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одними з перших почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермському авіаційному заводі було встановлено 10 тис. т обладнання з Дніпропетровська і Харкова. У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан. В установах АН УРСР, що розмістилися в Уфі, працювало 578 науковців, серед них — 43 дійсні члени АН УРСР, 53 члени-кореспонденти і 325 наукових співробітників. Героїчною працею в тилу трудящі України зміцнювали обороноздатність країни. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників з України допомогли створенню в тилу потужного військово-промислового комплексу СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробництва — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудів-на, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хімічне машинобудування, металургія якісного металу, труб і прокату; у Казахстані — чорна металургія, машинобудування, металообробна, хімічна, легка промисловість; у Киргизії — кольорова металургія, енергетична, металообробна, шкіряновзуттєва, трикотажна, швейна промисловість; у республіках Середньої Азії — чорна і кольорова металургія, вугільна, легка промисловість. Підбиваючи підсумки початку Великої Вітчизняної війни слід сказати про причини невдач СРСР. Серед них: 1. Прорахунок радянської влади щодо строків можливого нападу фашистської Німеччини. 2. Помилки в оцінці дій фашистської Німеччини напередодні нападу на СРСР. 3. Відсутність реалістичного плану стратегічної оборони СРСР. 4. Заборона викриття фашизму після укладання договору про ненапад 1939 р. 5. Відсутність досвіду військово-технічних кадрів, як результат репресій 1937 – 1939 рр. 6. Незавершеність переозброєння Червоної армії. 7. Відсутність антигітлерівської коаліції до початку війни. Безумовно саме поразки радянських військ на Правобережній та Лівобережній Україні восени 1941 р., та в Криму (липень 1942 р.) дозволили німецьким арміям наприкінці червня 1942 р. розгорнути наступ на півдні й завдати нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів. Незважаючи на зусилля радянських військ в липні 1942 р. вся Україна була окупована ворогом.

3. Окупаційний режим в Україні.

Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися Україною. Перший – здобути підтримку українців, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий – знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. У 1942 р. за основу було взято другий варіант. Згідно з ним усі слов'яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. У концентрованому вигляді політика «освоєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8 – 9 млн німців. Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, увійшли до так званої «Трансністрії». У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина». Того ж місяця створено рейхскомісаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів: «Волинь», «Житомир», «Київ», «Миколаїв», «Таврія», «Дніпропетровськ». Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД. Рейхскомісаром України було призначено Е. Коха, відомого своєю жорстокістю й особливою ненавистю до слов'ян. Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як результат – 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України. Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. На всій території України створювалися концлагері. Найбільшими «фабриками знищення» були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів на окупованій території республіки нараховувалося понад 250. Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених. За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб – кожного шостого із тих, хто так чи інакше опинився на захопленій фашистами території республіки. Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942–1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.

4. Рух Опору

Партизанська боротьба в тилу німецьких військ на Україні швидко розгорнулася та набула масового характеру. Однак на початку війни становище і з партизанським рухом в Україні було не кращим. Колишній заступник начальника Українського штабу партизанського руху, полковник І. Старинов згадував, що в перший рік війни на окуповану територію республіки було перекинуто майже 350 партизанських загонів і диверсійних груп. У червні 1942 р. Український партизанський штаб знав про наявність тільки 22 діючих загонів. Причини цього сягають своїм корінням у довоєнні роки. Після громадянської війни воєнні теоретики (М. Фрунзе, М. Тухачевський та ін.) розробляли питання про застосування методів партизанської боротьби проти окупантів на випадок агресії. У 20-ті – першій половині 30-х років велась значна робота з підготовки підпільно-диверсійних груп, партизанських загонів. Було закладено таємні бази з озброєнням, військово-матеріальним спорядженням. Проте зміни військової доктрини в СРСР, що виключали для Червоної армії тривалу стратегічну оборону і передбачали у найкоротший час перенесення бойових дій на територію агресора, змусили припинити підготовку партизанів і підпільників та ліквідувати завчасно підготовлені партизанські бази. А в 1937–1938 pp. були репресовані добре підготовлені кадри спеціалістів з підпільної та партизанської боротьби. Партизанський рух в Україні зазнав величезних втрат через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Вони часто керувалися непродуманими наказами. Наприклад, у липні 1941 р. Сталін звернувся до партизанів із безглуздим закликом підпалювати ліси. Але цю вказівку партизани не виконали, бо це означало знищення і самих себе, і місцевих жителів, які часто переховувалися в лісах. Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців і більшість із них була страчена. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні. З метою посилення взаємодії підпілля з партизанськими формуваннями та зміцнення оперативного керівництва бойовими діями партизанів було сформувало нелегальний ЦК КП(б)У, створено Українській штаб партизанського руху та обласні штаби партизанського руху. Поступово зростала вправність партизанів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими. В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників та їх організацій («Партизанська іскра», «Молода гвардія», «Спартак», «Вуйко»). Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійснювали підпільники під час наступу Червоної армії. З наближенням радянських військ партизани, підпільники переходили до відкритої збройної боротьби, здійснювали збройні напади на ворожі колони, автомашини, штаби, обози, порушували зв'язок, викликали паніку серед гітлерівців. Протягом війни на тимчасово окупованій території України у складі партизанських формувань воювали до 90000 бійців і командирів. У складі підпільних організацій і груп нараховувалося до 100 000 підпільників. Ними було звільнено до приходу радянських військ майже 140 населених пунктів України. Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань (М. Наумова, О. Федорова, С. Ковпака). Таким чином, діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Роль «третьої сили» в німецько-радянській війні намагалася виконати Організація українських націоналістів (ОУН). Навесні 1940 року вона розкололася на ОУН(б) – С. Бандери, та ОУН(м) – А. Мельника. Обидві фракції продовжували орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини. Лідери ОУН керувалися формулою: Україна визволиться в тіні німецького походу. Так, 30 червня 1941 р. у Львові ОУН оголосила про створення уряду Української держави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Реакція Гітлера була негайною: 5 липня в Кракові арештовано С. Бандеру, через чотири дні – Я. Стецька, а також 300 активістів ОУН, багатьох з яких розстріляли. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив на Поліссі представник екзильного уряду УНР Т. Боровець. Ці загони переслідували відступаючі частини Червоної армії, намагалися завадити німцям вивозити до рейху сировину та продовольство. 23 листопада 1942 р. було підписано угоду між німецьким командуванням і «УПА – Поліська Січ». У той же час протягом 1942 р. під егідою лідерів ОУН(м) та ОУН(б) виникали збройні загони, які намагалися протистояти німецьким карателям, польським націоналістам, радянським партизанам. До квітня 1942 р. вони налічували до 10 – 12 тис. вояків. Починаючи з квітня 1942 р. представники ОУН(б) вели переговори з Т. Боровцем, вимагаючи від нього визнання політичної платформи бандерівців. Т. Боровець відмовився зробити це, після чого представники СБ (служба безпеки) ОУН вбили дружину Т. Боровця та окремих членів його спецштабу. Залишки загонів Т. Боровця внаслідок масової мобілізації, проведеної ОУН в 1943 р. приєдналися до УПА. Восени УПА в своїх рядах налічувала понад 40 тисяч бійців, не враховуючи озброєного підпілля. На початку 1943 p., після невдач німецьких армій на Східному фронті, німецьке командування почало залучати до збройної боротьби з більшовизмом народи Східної Європи. 28 квітня 1943 р. було проголошено створення дивізії СС «Галичина». Набір до дивізії мав бути добровільним. Офіцерський корпус дивізії мав бути змішаний: німецький і український. Головним завданням дивізії була боротьба з більшовизмом та Червоною армією. 28 червня 1944 р. дивізію відправили на фронт. Її завданням було розбудувати й зайняти другу фронтову лінію в районі Бродів (100 км на схід від Львова). Внаслідок успішного проведення Львівсько-Сандомирської операції на першому етапі (13 – 17 липня) війська 1-го Українського фронту оточили й знищили бродівське, розгромили львівське і рава-руське угруповання німецьких військ, а серед них і дивізію «Галичина». Після чого дивізія СС «Галичина» була переформована та до завершення війни займалася придушенням повстань проти німецької адміністрації та охороною військових об'єктів в Словаччині. Після вигнання німецьких окупантів з України радянські польові військкомати почали мобілізацію місцевої молоді. Вона зусиллями ОУН всіляко зривалася. 29 лютого 1944 р. було смертельно поранено із засідки командувача 1-го Українського фронту генерала армії Ватутіна, тиск на повстанців посилився. Щоб підірвати соціальну базу УПА, органи НКВС вдавалися до терору, провокацій проти місцевого населення, спалювали села, широко використовували практику взяття заручників та їх розстріл. Виконуючи вказівки Й.Сталіна про ліквідацію ОУН–УПА у 1944 – 1945 pp., уряд УРСР залучив наприкінці 1944 р. до боротьби проти повстанців майже 200 тис. солдатів і офіцерів внутрішніх військ, велику кількість партизанських і винищувальних загонів. Однак загони УПА, втрачаючи значну частину свого складу, маневрували, переходили в інші райони, за підтримки місцевого населення знову поповнювали свої лави і продовжували боротись. Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців з мирними пропозиціями, обіцяючи амністію. Ці звернення частково досягли своєї мети. До 40 тис. повстанців здалися і їх здебільшого відпустили по домівках.

5. Визволення України від німецько-фашистських загарбників.

У 1943 р. перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня – 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до 30 німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати. 8 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території – с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів з території України. У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. 6 листопада 1943 р. столицю України м. Київ було визволено. Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими. Визволивши столицю України та відбивши контрнаступи німецьких військ, радянське командування зосередило всю увагу на підготовці масштабної операції з визволення Правобережної України, маючи завдання вийти на державний кордон. З грудня 1943 р. до середини квітня 1944 р. на величезних просторах від Полісся до Чорного моря, від Дніпра до Карпат було розгорнуто одну з найбільших битв Другої світової війни. У ній взяли участь одночасно з обох боків майже 4 млн осіб, 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідно-артилерійських установок. У 1944 р. було проведено нові блискучі операції, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецько-фашистських військ «Південь» і групу «А», що забезпечило звільнення всієї України. Розгромом німецько-фашистських військ у Карпато-Ужгородській операції наприкінці жовтня 1944 р. і звільненням Ужгорода 28 жовтня завершилось визволення України. Битва за повне звільнення України від фашистів тривала довгих 22 місяці, в ній брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських військ. Однак війна тривала, і тепер вона спрямовувалась на визволення поневолених фашистами країн Європи, завершення розгрому Німеччини. Найактивнішу участь у боях брали мільйони воїнів-українців.

Після вигнання німецьких військ за межі Радянського Союзу бойові дії розгорнулися на територіях рейху та його союзників. У середині січня 1945 р. розпочався загальний наступ радянських військ. Були успішно завершені Вісло-Одерська, Східно-Прусська і Західно-Карпатська операції. 16 квітня 1945 р. почалася Берлінська операція, під час якої було розгромлено 93 піхотних, танкових і моторизованих німецьких дивізії. З 16 квітня по 7 травня радянські війська взяли в полон 480 тис. солдатів і офіцерів, захопили 1550 танків, 8600 гармат, 4510 літаків. Всього цього було досягнуто ціною життя понад 100 тис. радянських воїнів, Берлін впав. 8 травня 1945 р. Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію. З війною в Європі було покінчено. У чотирирічній жорстокій боротьбі проти гітлерівського рейху радянські народи здобули веесвітньо-історичну перемогу. Вона була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських втрат у СРСР так і не опубліковано. На окупованій території України було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42% від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. Матеріальні втрати республіки становили 1,3 трлн крб. (30% національних багатств України). Втрати цивільного населення України були ще більші, ніж її втрати на фронті. У 230 концтаборах і гетто, а також у 250 місцях масового знищення загинуло від рук окупантів 5,5 млн людей. Майже 2,5 млн полягло на фронтах. Втрати українського народу становили 40 – 44% від загальних втрат СРСР – понад 14 млн осіб. Значними були також демографічні втрати України. Серед 3,28 млн осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, майже 2,2 млн українці. Література 1. Брицький П. П.Україна у Другій Світовій війні (1939-1945 рр.) / Чернівецький держ. ун-т ім. Ю.Федьковича. – Чернівці, 1995. – 114 с. 2. Гриневич В. А.Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. – К., 2007. – 520 с. 3. Довжук І. В.Історія України: імена, події, факти (ХХ століття): Навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. – Луганськ: Видавництво СНУ ім. В.Даля, 2002. – 231с. 4. Дробот І. І., Кучер В. І., Чернега П. М.Україна в другій світовій війні: Навч. посібник / Національний педагогічний ун-т ім. Драгоманова; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К., 1998. – 122 с. 5. Козлітін В. Д. Друга світова війна 1939-1945 рр.: Навч. посіб. / Харківський держ. педагогічний ун-т. – Х.: РА, 2001. – 336 с. 6. Кук В. Генерал Роман Шухевич - головний командир Української повстанської армії (УПА). – К.: Бібліотека українця, 1997. – 110 с. 7. Литвин В. М. Україна в Другій світовій війні (1939-1945). – К.: Видавничий дім "Лі-Терра", 2004. – 464 с. 8. Сергійчук В. І. ОУН- УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 494 с. 9. Соколов Б. В. Вторая мировая война. Факты и версии. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2006. – 431с. 10. Трубайчук А. Ф. ХХ століття. Історія, економіка, політика, ідеологія / ІСДО. – К., 1995. Кн. 2: Друга світова війна. 1939-1945 рр. – 192 с. 11. Фіров П. Т. Історія ОУН-УПА: події, факти, документи, коментарі (Лекції): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. – Севастополь: Видавництво СевНТУ, 2002. – 191с.

Тема 6. Україна в 1945 – першій половині 1950-х рр.

1. Адміністративно-територіальні зміни. Україна – співзасновниця ООН. Одним з найсуттєвіших наслідків війни стало завершення об’єднання українських земель, встановлення і юридичне оформлення її кордонів. Вперше в своїй історії Україна стала соборною, об’єдналися всі етнічні українські землі. Ці питання вирішувались на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) міжнародних конференціях, а також радянсько-польськими, радянсько-чехословацькими та радянсько-румунськими договорами. В результаті у склад України були остаточно включені Західна Україна, Закарпаття, Північна Буковина. Але ж відповідно до радянсько-польського договору етнічні українські регіони: Лемківщина, Надеяни, Холмщина, Підляшшя залишилися у складі Польщі. Тут проживало майже 800 тис. українців. Для вирішення цієї проблеми було прийнято рішення про примусове переселення українців з цих земель до УРСР (операція «Вісла», 1944 – 1947 рр.). У квітні 1945 р. Україна і Білорусі були включені разом з СРСР до складу 47 к Після війни відбудовний процес в УРСР відбувався прискореними темпами. У цьому були зацікавлені як влада, намагаючись посилити свої позиції у «холодній війні», що розгорнулася між двома світовими системами у 1946 р., так і українське суспільство, плекаючи надію на краще життя. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Промислове виробництво у 1950 р. на 15% перевищувало довоєнний рівень. На Західній Україні після закінчення війни продовжувалася діяльність УПА. Розуміючи, що УПА користується підтримкою місцевого населення, влада висилала до Сибіру сім'ї і навіть цілі села, кожного, хто був пов'язаний з опором. Усього в 1944 – 1953 pp. було депортовано понад 600 тис. осіб. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля й ослабленню УПА. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, перебуваючи під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію. Крім відкритої боротьби, уряд УРСР кілька разів звертався до вояків УПА пропонуючи амністію. Зазнаючи великих втрат, УПА спробувала пристосуватися до післявоєнних умов, які стали для ОУН – УПА неймовірно складними. Збройні акції не припинялися, але ОУН вирішила остаточно зосередити свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Однак боротьба пішла вже на спад. У 1950 р. оточений спецпідрозділами МВС – МДБ загинув під Львовом головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). У червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення, відповідно до якого було здійснено децентралізацію УПА і керівництва рухом опору. Очолюваний ОУН повстанський рух мав на меті завершити процес державотворення українського народу. Рух мав народний характер, набувши масштабів відкритої громадянської війни. Без надії розгромити могутній тоталітарний Радянський Союз ОУН підняв на боротьбу значну частину населення Західної України, але то була марна боротьба. В історичних умовах зростання сили та міжнародного авторитету СРСР, ідей соціалістичних революцій в Європі стратегія і тактика ОУН виявилися неефективними, хоч повстанці виявляли неабияку мужність. Шкодило рухові й те, що керівництво втратило живий зв'язок з населенням, дедалі більше покладаючись на силові методи в стосунках із рядовим повстанським загалом. Нині, з піввікової дистанції, є очевидною безперспективність спроб керівних кіл українських самостійників «у тіні німецького походу» вибороти незалежність України. Об'єктивні історичні умови того часу не сприяли створенню самостійної Української держави. Суспільно-політичне життя у повоєнні роки залишалося надзвичайно складним і суперечливим: з одного боку, відновлювалися традиційні для радянської системи форми роботи, а з іншого – зберігались обмеження й деформації. Так, на початку 1946 р. у сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала докорінних змін у аграрній політиці. Але цього не сталося. Під тиском сталінської верхівки уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували на 1946 р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівель. Ситуація загострилася до краю навесні 1946 р. Малосніжна зима змінилася найбільш посушливими за останні 50 років весною і літом. Зимові та ярі культури майже цілком загинули. Керівництво кількох областей наполегливо зверталося до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Виконуючи вказівки Москви, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не тільки підтверджувало нереальні плани, а й вимагало від колгоспів повернути борги за минулі роки. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки й областей, суду і прокуратури. Відновивши діяльність «Закону про п'ять колосків» початку 30-х років, судові органи республіки тільки у листопаді 1946 р. жорстоко покарали 2313 селян. Але, незважаючи на суворі каральні заходи, у колгоспах не виконувалася повною мірою заготівля зерна. У той час, коли за межі України сотнями ешелонів вивозився пограбований хліб, на всій її території, крім західних областей, вибухнув страшний голод. За неповними даними 1946—1947 pp. у 16 східних областях померли від голоду майже 800 тис. людей. Після війни сталінський режим поставив собі за мету приведення західних українців у відповідність до радянської системи. Із східних областей УРСР та інших республік до середини 1946 р. у західні області було направлено 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, освіти та охорони здоров'я. Місцевим кадрам у той час не довіряли. За свідченням офіційних джерел, до середини 1946 р. на керівну роботу було висунуто 53 тис. активістів з місцевого населення, однак це були другорядні посади на рівні району або села. Такою ж була ситуація в усіх сферах суспільно-політичного життя західного регіону України. Погано обізнані з місцевими особливостями, не завжди освічені й компетентні, прибулі керівники припускалися серйозних помилок та зловживань, особливо в період встановлення радянських порядків. Поширеними були адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини. Нищівного удару завдала радянська влада греко-като-лицькій церкві. Після смерті митрополита цієї церкви А. Шептицького (листопад 1944 р.) з ініціативи органів держбезпеки почалася ліквідація уніатства. Було ув'язнено церковних ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, а в березні 1946 р. сфальсифікований собор греко-католицької церкви проголосив про розрив унії з Римом і підпорядкував її Російській православній церкві. У 1946, 1947 і 1948 роках відбулися перші повоєнні вибори депутатів рад різних рівнів. У них брало участь понад 90% громадян України, які мали право голосу. Але це не свідчило про високу громадянську активність мас, – бюлетені містили лише одне прізвище кандидата в депутати, тобто вибору не надавалося. Діяльність органів влади республіки визначалася центральними союзними структурами. Всі основні питання її життя вирішувались у Москві. Відсутність реальних громадянських свобод і демократії, репресії, жорстокий політично-ідеологічний тиск і контроль, культ особи Сталіна й безмежна влада виконавців його волі на місцях – ці та інші риси тоталітарної системи, посилюючись, згубно впливали на суспільно-політичне й духовне життя народу. Розгорнулася нещадна боротьба з «українським націоналізмом», безперервно мінялися й зазнавали утисків керівні кадри. Так, у 1949 – 1952 pp. за звинуваченням в українському націоналізмі з партії було виключено понад 22 тис. осіб, або 3% загальної чисельності. І лише після смерті Сталіна в 1953 р. з'явилася надія на демократизацію життя в країні. Цьому сприяло й усунення Берії. В Україні було здійснено відчутні заходи щодо реорганізації управління господарством, створено союзно-республіканські міністерства. Скоротилися штати адміністративно-управлінського апарату, що дало змогу вивільнити понад 60-тис. працівників. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки. Поліпшилася робота місцевих рад. Наукове і культурне життя України в ті роки було складовою повоєнного відродження. У важкому стані опинилися заклади освіти, особливо у сільських районах. Тому в Україні розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами. Крім того, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Здійснювалася підготовка технічних кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Для розв'язання цієї проблеми відновлювалась мережа відповідних навчальних закладів, які забезпечувалися необхідним приладдям та обладнанням. Знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші державні університети, яким надавали допомогу вузи інших республік СРСР. Через три роки після завершення війни було відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почалися розробки і дослідження в таких галузях науки, як атомна та теоретична фізика, металофізика та ін. Проте за нового витка репресій, пошуків «безрідних космополітів» у наукових колективах склалася напружена ситуація. Наслідки «керівництва» по-ждановськи в Україні виявилися у прийнятті в серпні 1947 р. постанови ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Безпідставній критиці в ній були піддані праці, видані у передвоєнні та воєнні роки: «Короткий курс історії України» та «Нариси історії України» за редакцією С.Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського. Особливо дісталося першому тому «Історії України» за редакцією М. Петровського як такому, що не забезпечив «боротьби з проявами буржуазного націоналізму в історичній науці». В серпні 1948 p. завершился розгром «реакційної теорії менделізму-морганізму», жертвами «лисенківщини» стали в Україні академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Т. Поляков та ін. Був розкритикований підручник для вузів «Курс генетики» М. Гришка і Л. Делоне. Прийнята влітку 1946 р. Постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград» в Україні мала своїм продовженням відповідні постанови ЦК КП(б)У: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії української літератури"» (24 серпня 1946 р.), «Про журнал сатири і гумору "Перець"» (19 вересня 1946 р.), «Про журнал "Вітчизна"» (1 жовтня 1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (20 жовтня 1946 p.). Ці документи містили суб'єктивні оцінки і перекручення загального стану літератури і мистецтва. Ідеологічна ситуація в Україні погіршилася після того, як ЦК КП(б)У знову очолив Л.Каганович. У пресі з'явилися статті, які вихваляли роль Кагановича в розгромі «хвильовизму» в Україні. А сам він у цей час безпідставно звинувачував у буржуазному націоналізмі письменників П. Панча (за роман «Гомоніла Україна»), А. Малишка, Д. Косарика, С. Крижанівського, І. Неходу, В. Бичка, М. Рильського, В. Сосюру, Ю. Яновського та ін. Ганебному шельмуванню був підданий кіносценарій О. Довженка «Україна в огні». І все ж у цих важких умовах українська література поповнилася творами, які здобули визнання. Це, зокрема, романи «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль» М. Стельмаха, збірка поезій «Троянди і виноград» М. Рильського, вірш В. Сосюри «Любіть Україну», за який автор був підданий нищівній критиці. Різноманітністю композиційних рішень були позначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, В. Овчинникова. Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-х роках в Україні діяло до 70 професійних театрів. Постійне захоплення викликав талант Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін. В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка «Тарас Шевченко». Маючи незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала на собі й руйнівного впливу сталінщини, що призвело до догматизму та суб'єктивізму в зображенні життя українського народу важких відбудовних років. Література 1. Гриневич В. А.Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. – К., 2007. – 520 с. 2. Козлітін В. Д. Друга світова війна 1939-1945 рр.: Навч. посіб. / Харківський держ. педагогічний ун-т. – Х.: РА, 2001. – 336 с. 3. Кук В. Генерал Роман Шухевич - головний командир Української повстанської армії (УПА). – К.: Бібліотека українця, 1997. – 110 с. 4. Литвин В. М. Україна в Другій світовій війні (1939-1945). – К.: Видавничий дім "Лі-Терра", 2004. – 464 с. 5. Поліщук В. В. Гірка правда: злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). – Донецьк: Донеччина, 1996. – 496 с. 6. Сергійчук В. І. ОУН- УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 494 с. 7. Соколов Б. В. Вторая мировая война. Факты и версии. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2006. – 431с. 8. Тронько П. Т. Згадаймо всіх поіменно...: З історії боротьби комсомольців і молоді України проти німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.. – К.: Молодь, 2001. – 224 с. 9. Трубайчук А. Ф. ХХ століття. Історія, економіка, політика, ідеологія / ІСДО. – К., 1995. Кн. 2: Друга світова війна. 1939-1945 рр. – 192 с. 10. Фіров П. Т. Історія ОУН-УПА: події, факти, документи, коментарі (Лекції): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. – Севастополь: Видавництво СевНТУ, 2002. – 191с.

Тема 7

Тема 5. Україна в Другій світовій війні (1939 – 1945 рр.)