Опозиційний рух в Україні (2 пол. 50-х рр. – 1985 р.)

Лібералізація радянської системидозволила сформуватись цілому поколінню «шістедисятників» (за назвою років активізації їх діяльності) Ця нова багатообіцяюча генерація діячі культури і науки відіграла важливу роль у суспільно-політичному житті республіки. «Шістедисятники» виступали за поглиблення реформ і подальшу демократизацію суспільства. У Києві центром їх духовного життя був клуб творчої молоді «Сучасник» (1959 – 1964 рр.), президентом якого став театральний режисер Л. Танюк, активними членами – поети І.Драч, В.Симоненко, Л.Костенко, критики І. Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, художниця А.Горська та ін. Клуб допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, пісні, мови, став сценічним майданчиком, творчою лабораторією, виставочним залом молодого пагіння української культури. Члени клубу організовували шевченківські вечори, знайомилися з спадщиною розстріляного українського Відродження, видавали «самвидав» (система розповсюдження офіційно не визнаної або забороненої літератури, в т.ч. й політичної).

Під впливом київського Клуб творчої молоді під назвою «Пролісок» постав й у Львові. Його президентом обрали М.Косіва. Подібні клуби з’явилися у Дніпропетровську, Одесі та інших містах. У Харкові демократично налаштована інтелігенція гуртувалася навколо поета Б.Чічібабіна. Діяльність творчої інтелігенції України сприяла проведенню в 1963 р. конференції з питань розширення використання української мови в усіх сферах державного і громадського життя, подолання мовного нігілізму.

Переслідування «шістедисятників» почалося з кінця 1962 р., коли М.Хрущов «розгромив» у московському Манежі виставку художників-формалістів. Почалися пошуки таких і в Україні: була заборонена низка новаторських вистав, проведення вечорів пам’яті Т.Шевченка, їх почали звільнювати з роботи та ін. У 1964 р. клуб творчої молоді «Сучасник» закрили.

У цей же час в Україні зароджується дисидентський рух. Поява дисидентів стала відповіддю на деформацію радянської політичної системи, на порушення прав і свобод громадян УРСР. Дисиденти (лат. – незгодні) - група людей, що дотримуються інших, відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні, економічні й культурні проблеми держави. В Україні дисидентами стали: генерал П. Григоренко, юрист Л.Лук’яненко, науковець М.Горинь, літератор В. Марченко, поет В.Стус, художниця А.Горська, а також В.Чорновіл, О.Заливаха, М.Руденко, Ю.Литвин, В.Мороз та багато інших.

У цей час в Україні з’являються легальні й підпільні організації, які відносились до самостійницької течії дисидентського руху. Метою їх діяльності стала ліквідація диктату союзного центру й забезпечення вільного розвитку національних відносин, української культури, мови, звичаїв. Вони відмовились від збройних методів опору режиму і намагались діяти мирними, конституційними засобами. Найбільш відомими з них були Об’єднана партія звільнення України (1953 – 1958 рр.), Український національний комітет (1957 – 1961 рр.), Український національний фронт (1964 – 1967 рр.), а також створений 1959 р. Український робітничо-селянський союз на чолі з Л.Лук’яненком. Союз ставив за мету вихід України зі складу СРСР мирним шляхом.

Влада, вбачаючи в діяльності дисидентів серйозну загрозу існуючому режиму, почала застосовувати до них арешти та організовувати судові процеси. У 1961 р. були арештовані Л.Лук’яненко, І.Кандиба, С.Вирун та ін. У травні 1961 р. у Львові почався закритий судовий процес над Українським робітничо-селянським союзом, на якому Л.Лук’яненко «за зраду Батьківщині» був засуджений спочатку до вищої міри покарання, а пізніше вирок було замінено 15-річним засланням. Подібній розправі були піддані учасники Українського національного фронту Д.Квецько, З.Красівський.

На наступному етапі у 2 пол. 60-х – 80-ті рр. було закладено організаційні основи дисидентського руху: зріс його інтелектуальний потенціал, громадянська активність частини інакодумців стала набувати рис суспільного руху, виникають елементи координації цього руху.

У 1965 р. в УРСР за вільнодумство було заарештовано понад 2 0 осіб. Проти цього необґрунтованого акту виступили І .Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл, І.Драч, М.Стельмах та ін. Багатьох з них було звільнено з роботи. Того ж року була надрукована робота І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій містився детальний аналіз основних причин, що обумовили акції протесту української інтелігенції. Вона стала своєрідним підсумком діяльності дисидентів у період хрущовської «відлиги», суттєво вплинула на формування ідеологічної концепції національно-визвольного руху.

Активізації діяльності дисидентів у 1968 – 1976 рр. сприяли інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., що викликала хвилю обурення і протестів.

У 1970 – 1972 рр. в Україні самвидавом друкувався «Український вісник», заснований В.Чорноволом, де подавалася інформація про порушення свободи слова, прав особи й нації, гарантованих Конституцією, про судові й позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

На нараді з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. Це дало поштовх активізації легального правозахисного руху в СРСР. У 1976 р. М.Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод – Українську Гельсінську спілку (УГС) – першу організовану структуру в українському визвольному русі. До групи увійшли О.Бердник, Л.Лук’яненко,І. Кандиба, О.Тихий, М.Матусевич та ін. Група збирала матеріли про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політв’язнів, підтримувала зв’язок із відомим правозахисником академіком А.Сахаровим, допомагала колишнім репресованим і родинам політв’язнів. Члени групи навіть наважилися діяти легально. У 1976 – 1979 рр. до групи увійшло 36 осіб. Згодом вони були заарештовані й більшість із них засуджена. О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко і В.Стус загинули.

В Україні було й релігійне дисидентство, пов’язане з вимогою відновити легальну діяльність Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, дозолити реальну свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернути відібрані державою храми, звільнити засуджених за віру з місць ув’язнення, реабілітувати страчених служителів культу. Його учасники виступали проти втручання держави у діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Прикладом організації учасників руху за свободу совісті може слугувати створена у 1982 р. п’ятьма греко-католиками Ініціативна група прав віруючих і Церкви на чолі з Йосипом Терелею. Однак того ж року його було заарештовано.