Політичний та соціально – економічний розвиток України у 1994 – 2008 рр

У 1994 р. відбулося помітне переформатування політичних сил. При цьому, зміна президента і перевибори до Верховної Ради пройшли мирним, демократичним шляхом. Менш виразними виявилися зміни у системі парламентаризму. Новий виборчий закон грунтувався на застарілій мажоритарній системі. Кандидатів висували трудові колективи не рідко з подачі потрібних кандидатур з боку керівництва. Закон вимагав більш ніж 50% явку виборців, а для перемоги слід було мати голосів 50% плюс один. У той же час, вперше політичні партії отримали право висувати кандидатури, хоч і за більш складною процедурою. Це давало позитивні імпульси розвитку політичної системи держави.

Перші вибори в умовах незалежності пройшли 27 березня 1994 р., явка гормадян складала 75,6%. Проте, занадто високі вимоги для переможців дозволили обрати із 450 депутатів 338. Після кількох турів, які пройшли протягом двох наступних років, Верховна Рада налічувала 411 депутатів. Співвдношення кількості партійних і позапартійних становило на початок роботи парламенту майже 50% на 50%. Напередодні закінчення повноважень парламенту другого скликання (1994-1998), кількість партійних депутатів зросла до 56,9%. Політичний спектр у новому парламенті був такий, що більшість- 41% мали „ліві” партії, близько 25% місць належало націонал – демократам, а решта- центристам та безпартійним. Домінування „лівих” сил дозволило обрати Головою ВРУ лідера соціалістів О. Мороза.

У процесі роботи парламенту відбулася його структуризація. Найбільшу кількість членів зберігала фракція КПУ – 84 обранця, група „Центр” – 38 „Аграрники України” – 36, „Реформи” і Рух по 27. Депутатські фракції СПУ, „Єдність”, „Державність”, Міжрегіональна депутатська група налічували у своїх рядах по 25 депутатів. Решта залишалися позафракційними.

Вибори Президента України відбулися 26 червня 1994 р. На високу державну посаду претендували сім осіб: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, П. Таланчук, І. Плющ, В. Бабич. У першому турі жоден з кандидатів не набрав необхідної кількості голосів. До другого туру пройшли дві кандидатури, які набрали найбільше голосів. Ними виявилися Л. Кравчук (37,6%) і Л. Кучма (31, 2%). Другий тур голосування пройшов 10 липня. На ньому перемогу отримав Л. Кучма, набравши 52%. Л. Кравчук набрав 45% голосів виборців. Перемога нового кандидата стала можливою завдяки підтримці промислово – директорського лоббі південного сходу, російських засобів масової інформації та „лівих” політичних сил. Новий Президент сповідував центриські політичні погляди, вибудовуючи власну політичну лінію.

Стратегія дій Л. Кучми полягало у посиленні власної управлінської вертикалі, шляхом тиском на Верховну Раду, передпорядкування своій владі Кабінету міністрів України, створенні дорадчого органу – Ради регіонів.

Користуючись правом депутатів на поєднання посад народних обранців і службовців виконавчої вертикалі, Л. Кучмі вдалося створити пропризеденське лобі. Воно нараховувало близько 80 депутатів. Певний компроміс був знайдений і частиною національно-демократичних сил. Президент відмовився від предвиборчих обіцянок, щодо подвійного громадянства та особливого статусу російської мови. Замість того отримав підтримку з боку частини патріотично налаштованих депутатів.

Новообраному президенту пришлось вирішувати кризу, пов’язану із загостренням сепаратиських тенденцій в Криму. Їх носіями були колишні військові пенсіонери, прихильники комуністичної ідеології, яких підтримували політичні сили Російської Федерації. У лютому 1994 року на виборах президента Криму (посада впроваджена з 1993 року) перемогу здобув маловідомий політик, людина з велькми строкатою біографією – Ю. Мєшков. На виборах до парламенту автономії, які пройшли у квітні 1994 року, більшість отримали прихильники Ю. Мєшкова – блок „Росія”. Нове керівництво взяло курс на подальше виокремлення АРК зі складу України. Проте, досить скоро ситуація почала змінюватись. Сподівання кримського електорату щодо покращення життя і повернення у минуле, виявилися марними. Крим захопила війна кримінальних війн, пов’язаних з розподілом власності, загострилось кримське-татарське питання. Розгорнувся конфлікт між президентом і парламентом АРК. Його причиною було намагання Ю. Мєшкова лобіювати інтереси російського, а не місцевого бізнесу. У цьому конфлікті президент Л. Кучма, як і Верховна Рада України, підтримали парламент АРК. У вересні 1994 року кримські депутати скасували посаду президента автономії, а виконавча влади перейшла до голови уряду А. Франчука. У березні 1995 року Верховна Рада України ухвалила закон „Про Автономну Республіку Крим”, яким скасовано конституцію республіки, посаду президента, а уряд затверджувався президентом України за поданням місцевого парламенту. Колишній президент Ю. Мєшков утік до Москви.

Тим часом, продовжувалося протистояння між Верховною Радою України та Президентом України. Врешті, у червні 1995 року між ними було укладено Конституційну угоду строком на один рік. Вона значно розширювало повноваження президента, аж до прямого управління урядом та видання економічних указів, що мали силу закону. Проте, для повного закріплення президентської вертикалі влади, необхідно було прийняти нову Конституцію України. Це, до того ж, сприяло б стабілізації ситуації в країні.

Над проектом нової конституції працювала Конституційна комісія, до складу якої входили досвідчені юристи. У травні 1996 року проект Основного закону було передано до Тимчасової спеціальної комісії парламенту. Під час його обговорення виявилося чимало принципових розбіжностей, велася запекла дискусія, щодо форми державного правління (президентська чи парламентська республіка), разом з цим, і розподіл повноважень між гілками влади. Суперечності викликали питання приватної власності, державної мови й символіки, розміщення іноземних баз на території України, статус АРК. Розуміючи, що прийняття Конституції затягується, Президент видає 26 чеврня 1996 р. указ, за яким проект Основного закону виносився на всенародний референдум. Такий крок значно активізував работу депутатів. Майже протягом доби з 27 на 28 чеврня проводилось пленарне засідання. Результи роботи виявились позитивні: за нову Конституцію проголосувала абсолютна більшість народних обранників (315 – „за”). Ця подія мала важливе історичне значення. Основний закон функціонування в державі суспільства, став міцним фундаментом для подальшого розвитку державності українського народу. У той же час, прийнята Конституція містила компромісні позиції, які дали можливість різним політичним силам тлумачити їх по-своєму.

Подальший внутрішньополітичний розвиток країни був був обумовлений підготовкою та проведенням виборів до Верховної Ради України. У жовтні 1997 р. прийнято новий виборчий закон. Впроваджувалася змішана, пропорційно – мажоритарна система, за якою половина парламенту (225 депутатів) обиралася в одномандатних округах за списками, в яких містилися прізвища усіх кандидатів. Інша половина парламенту, обиралася у багатомандатному окрузі, за списками політичних партій або блоків. Для політичних сил установлювався прохідний 4% барєр. Після обрання, депутати- одномандатники могли за потребою набувати партійності (якщо були безпартійні), вливатися до лав уподобаних фракцій. Паралельно з виборами до законодавчого органу, проводилося голосування за кандидатів до органів місцевого самоврядування. Така процедура ускладнювала виборчий процес.

Чергові парламентські вибори пройшли у березні 1998 р. Обрані депутати досить швидко визначилися з належністю до тієї або іншої фракції. Станом на липень 1998 р. політичний спектр парламенту виявився наступним. Найбільшу фракцію сформувала КПУ – 120 депутатів. До лівого флангу примикали опозиційна до Л. Кучми „Громада” – 45 депутатів, фракція „Лівий центр”(СПУ і СелПУ) – 33 депутата. Другою за чисельністю була фракція Народно – демократичної партії(НДП) – 87 мандатів. До її складу входили депутати, які підтримували діючого Президента. Теж саме, стосувалося фракції Соціал – демократичної партії обєднаної– СДПУ(о), яка в своїх рядах нараховувала 25 депутатів. Центристи та націонал – демократи були представлені Партією зелених України (ПЗУ) – 24 депутати, Народним Рухом України (НРУ) – 47 депутатів. Незалежних та позафракційних було відповідно 26 і 15. Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), формально була опозиційною до всіх політичних сил, реально її дії приносили найбільше користі Л.Кучмі. Таким чином, жодна з політичних сил не мала у парламенті більшості, відносну перевогу зберігали „ліві”, що дозволило їм на початку роботи параменту обрати спікером О. Ткаченка.

Характерною рисою цих виборів, був похід за мандатами крупного капіталу. Близько 28% народних обранців представляли інтереси великого бізнесу. Це давало їм можливість, в умовах наростання авторитаризму, отримати депутатську недоторканість, а з іншого боку, любіювати власні бізнес – інтереси.

Подальший політичний розвиток держави був обумовлений черговими виборами Президента України. Вони були призначені на жовтень 1999 р. На вищу державну посаду претендувало 13 кандидатів. Найбільше шансів, з яких, мали: діючий президент Л. Кучма, голови КПУ і СПУ – П. Симоненко та О. Мороз, голова парламенту О. Ткаченко, колишній премєр-міністр Є. Марчук. В умовах наростання політичної боротьби три останніх претендента разом з мером м. Черкаси М. Олійником об’єднали свої зусилля для висунення єдиної кандидатури. Так виникла „канівська четвірка”, названа за містом, де проходили їх зустрічі. Однак, проіснувала вона не довго і розпалася після того як її залишив Є. Марчук. Останній згодом зайняв посаду секретаря Ради національної безпеки та оборони (РНБО).

Президентські вибори 1999 р. супроводжувалися жорсткою політичною боротьбою, застосуванням брудних виборчих технологій, адміністративного ресурсу. Політичними технологами Л. Кучми був спроектований вдалий російський виборчий сценарій, за яким у другий тур повинні попасти діючий Президент та лідер комуністів П. Симоненко. Таким чином, виборець опиниться перед дилемою: обирати „вчорашній день” чи Л. Кучму.

Перший тур голосування дав прогнозований результат. Перші два місця посіли Л. Кучма і П. Симоненко, третє – О. Мороз. На цьому етапі була можливість „переграти” фаворита, шляхом зняття кандидатури П. Симоненка на користь О. Мороза, адже за „крайнє лівого” ніколи б не проголосували носії центриської та правої ідеології. Проте, ніяких змін не відбулося, і в другому турі, як і прогнозувалося, переміг Л. Кучма, набравши 56,3% голосів, проти 37,8% у П. Симоненка.

Результати президентських виборів помітно вплинули на політичну ситуацію у парламенті. Відбувся розкол і утворення нових депутатських фракцій, під тиском влади вдалося сформувати пропрезидентську більшість у парламенті, яку очолив Л. Кравчук. Постало питання зміни спікера, який був представником „лівих” сил. Протистояння у стінах парламенту вилилося у блокуванні трибуни, та пленарних засідань Верховної Ради. Врешті, новосформована більшість пернесла свої засідання до приміщення „Українського дому”, де обрано нового спікера – І. Плюща.

Політичний курс Президента полягав у подальшому посиленні власної вертикалі влади за рахунок послаблення парламенту, органів місцевого самоврядування. Однак, за умов слабкої демократії, це таїло в собі загрозу побудови авторитарного суспільства.

Президентські плани плани почали втілюватися шляхом підготовки відповідної громадської думки та проведення референдуму. Передбачалося скоротити кількість депутатів Верховної Ради, ввести двопалатний парламент, зняти депутатську недоторканість, дати можливість Президенту розпускати Верховну Раду, в разі, якщо депутати протягом трьох місяців не приймуть Державний бюджет, або не сформують депутатської більшості. 16 квітня 2000 р. такий референдум був проведений і, як очікувалося, дав позитивні результати. Процедура та організація всенародного опитування викликала чимало нарікань щодо демократичності, як з боку громадськості, так, і з боку Ради Європи. Імплементація результатів референдуму вимагала відповідного голосування у парламенті конституційною більшістю. Проте, навіть за умов наявності пропрезидентського лобі, дана пропозиція не була прийнята парламентом. „За” проголосувало лише 251 депутат, замість мінімально необхідних 300 голосів. У подальшому встановилася хитка рівновага, яка з початком глибокої політичної кризи 2002 - 2004 рр., призвела до втрати набутих Президентом позицій.

Перші серйозні загострення почалися у звязку з намаганням Кабінету міністрів, який очолював В. Ющенко. За ініціативою віце – премєра Ю. Тимошенко у відставку було відправлено голову „Нафтогазу України” І. Бакая. Його звинуватили у маніпуляціях з боргами за енергоносії. Згодом, І. Бакай втік до Росії, де отримав громадянство за „внесок у розвиток російської культури!”. Після цього, на адресу Ю. Тимошенко посипалися звинувачення у некомпетентності, а невдовзі почалося кримінальне переслідування. Своєвольство роботи уряду не задовольняло Президента, й ті олігархічні групи, які наживали величезні кошти за рахунок держави, та народу, тому доля одного з найбільш успішних урядів, була вирішена. Його відставка була лише справою часу.

На фоні перманентної війни з власним урядом, відбулася ще одна подія, яка набрала неочікуваного результату. 16 вересня 2000р. зник журналіст опозиційного інтернет – видання „Українська правда” Г. Гонгадзе. Кілька опозиційних депутатів виступили із заявою про причетність до його зникнення і вбивства Президента та його оточення. Колеги- журналісти оголосили початок публічної акції „Знайдіть журналіста Гонгадзе”.

У листопаді 2000р. лідер соціалістів О. Мороз у стінах Верховної Ради зробив сенсаційну заяву про те, що вбивство журналіста замовив Л.Кучма, а виконавцем став міністр внутрішніх справ Ю. Кравченко. Тут же, були оприлюднені фрагменти записів розмов зроблених у кабінеті Президента. Так розпочався „касетний скандал”.

Зазначені події підірвали й без того слабкий авторитет Л. Кучми. Вони призвели до формування потужного опозиційного руху, що розпочався під гаслом „Україна без Кучми”. В акціях, які найбільш активно проходили з осені 2000 р. до весни 2001р. брали участь партії різної ідеологічної орієнтації: СПУ, КПУ, УНА-УНСО, ПРП, НРУ, УНП. Відставки Президента не послідувало, проте роль політичного лідера країни він остаточно втратив, у тому числі й на міжнародній арені.

Після цих подій значно зросла роль Верховної Ради, як певного гаранту демократичного розвитку суспільства, запобіжнику скочування держави до авторитарної системи правління. Чергові вибори до парламенту призначенні на березень 2002 р., стали справжнім випробуванням для прогресивних демократичних сил. У виборчій кампанії були задіяні найрізноманітніші виборчі технології, потужний апарат адміністративного ресурсу. Політичні сили, які йшли на вибори позиціонувалися не стільки з ідеологічної точки зору, скільки з позиції ставлення до Президента та його політики. Як показали результати голосування по загальнодержавному багатомандатному округу, найбільшу прихильність виборців здобув помірковано - опозиційний Блок В. Ющенка „Наша Україна” – 23,5%.До його складу входили УНП, ПРП, МПУ, РХП, ХДС, НРУ, партія „Солідарність” та інш. Радикально опозиційні партії--ВО „Батьківщина, УСДП,, УРП „Собор” обєдналися у Блок Ю. Тимошенко, який набрав 7,26%. Неочікувано низький результат мали провладні сили. Так, блок „За єдину Україну” (НДП, ПР, АПУ, ПППУ, партія „Трудова Україна”) та його сателіт СДПУ(о) набрали відповідно 11,8% та 6,27%. „Ліві” політичні сили здобули 19,9% - КПУ і 6,8% - СПУ. Слід відзначити, що ці вибори стали певним гартуванням виборців на здатність відстоювати демократію та сприяли формуванню основ громадянського суспільства. Після обрання депутатів по одномандатних округах, найбільша їх частина перейшла до провладних фракції. Це дало можливість сформувати у парламенті пропрезидентську більшість (226 голосів), однак така більшість була вкрай хиткою і зі зміною ситуації могла розпастися.

На виборах помітної ваги набула нова політична сила - партія Регіонів, яка представляла інтереси потужного донецького бізнесу. У листопаді 2002 р. Президент відправляє у відставку уряд, який очолював А. Кінах і подає на затвердження кандидатуру голови Донецької обласної адміністрації В. Януковича, лідера партії Регіонів.

На цей час, в Україні відбулася стабілізація соціально – економічного розвитку. Перші ознаки покращення економічного стану держави почали з’являтися ще 1996 р., коли було введено національну валюту. Курс гривні до американського долара становив 1,8 до 1. Світова економічна криза 1998 р. призвела до майже 60% девальвації курсу гривні. Проте, з 1998 р. економічні показники розвитку держави невпинно покращувалися. Валовий внутрішній продукт у 1998 р. становив 102593 млн.грн., у порівнянні до попереднього року він становив 98,1%. 1999 р. - 99,8%, 2000 р – 105,9%, 2001 р. – 109, 1%. Особливою успішністю відзначалася діяльність уряду В. Ющенка (грудень 1999 – квітень 2001рр.) За цей час, було упорядковано роботу енергетичного сектору економіки, ліквідовано чимало бюрократичних обмежень, які заважали відкритій роботі бізнесу, скасовано ряд необгрунтованих пільг підприємствам, запроваджена жорстка платіжна дисципліна.

Поряд з цим, в економічному розвитку країни спостерігалося чимало перешкод. Зберігався високий рівень тіньового сектору економіки, панування фінансово – промислових груп з їхнім намаганням монополізувати ринок, помітні масштаби мала корупція. На думку фахівців в Україні склалася „економіка рантьє” у своєрідному варіанті державного капіталізму. Успішність бізнесу, багато в чому, залежала від доступу до влади. Деформувалася сама структура влади, політична організація суспільства. Посилилася тенденція до зосередження економічної та політичної влади в одних руках. За умов відносно низького рівня життя основної маси населення, в Україні в 2006 р. було 30 осіб статок яких перевищував суму 177 млн. доларів. Прицьому, дев’ять осіб були міліардерами.

Не дивлячись на економічну стабілізацію політична ситуація в держави залишалася вкрай напруженою. Діяльність президента у 2002 -2004 рр. була направлена передусім на те, аби сконцентрувати у своїх руках якнайбільше політичної влади та вирішити проблему продовження своїх повноважень. З цією метою, у серпні 2002 р. Л. Кучмою раптом було запропоновано політичну реформу суть якої зводилася до переформатування України в парламентсько – президентську республіку, з відповідними змінами до Конституції. Запропоновані зміни дозволяли продовжити повноваження діючого президента на два роки, або висунути свою кандидатуру на чергові президентські вибори, що забороняло існуюче законодавство. У цьому руслі в березні 2003р президентом було оголошено проект закону про внесення змін до Конституції України. Цілий ряд конституційний поправок передбачав у дореформений період концентрацію влади в руках президента і післяреформений період(з 2006 р.) передачу реальної влади новоствореній верхній палаті парламенту, де забезпечувалося місце й президенту. До верхньої палати попадали регіональні керівники обрані за мажоритарною системою.На кінець року політична реформа набула дещо іншого змісту, який передбачав обрання президента парламентом та деякі інші новації. У квітні 2004 р „конституційний марафон” закінчився провальним голосуванням у парламенті. Не зважаючи на величезний тиск на депутатів, необхідних 300 голосів так і не вдалося набрати, „за” проголосувало 294 народних обранця.

З вересня по грудень 2002 р. розпочалася нова хвиля опозиційного руху під гаслом „Повстань, Україно!”. Вона супроводжувалася масовими мітингами, політичними акціями, встановленням наметових містечок. З березня 2003 р. опозиційних рух знову відновився і наклався на президентську виборчу кампанію, яка стартувала влітку цього року. Боротьба за президентське крісло тривала до кінця 2004 р. і переросла в Помаранчеву революцію, названу за кольором передвиборчої атрибутики кандидата в президенти В. Ющенка. Приводом до початку вибуху народного невдоволення була фальсифікація результатів голосування, які мали місце під час голосування та підрахунку його результатів. Причинами „помаранчевого вибуху” були: відірваність влади від народу, ігнорування нею демократичних норм та законів, намагання навязати свої вузькокланові інтереси.

Весь хід виборчої кампанії характеризувався безпрецендентним застосуванням адмінресурсу, цензурними утисками засобів масової інформації, шантажем і провокаціями опозиційних сил, залученням до агітації за провладного кандидата православної церкви Московського патріархату, навязуванням закордонними політтехнологами вкрай небезпечної ідеї розколу українського суспільства на україномовних та „другосортних” російськомовних громадян.

Перший тур голосування у кінці жовтня 2004 р. дав очікувані результати. Найбільше голосів набрали опозиційний кандидат В. Ющенко 39,8% та провладний-- В. Янукович 39,3%. Другий тур виборів пройшов 21 листпада. В регіонах на виборчих дільницях почалося кількоразове голосування по відкріпних талонах спеціально підготовлених груп „виборців”. На протести та скарги членів комісій та спостерігачів від В. Ющенка ніхто не звертав уваги. Під час підрахунку голосів сервер ЦВК припинив нормальну роботу, як згодом зясувалося існував „паралельний сервер”, наперед заготовлені фальшиві протоколи. Виникла підозра у фальсифікації підрахунків голосування, проте голова ЦВК С. Ківалов заперечував такий варіант. На ранок на Майдані Незалежності зібралися опозиційні сили, почалося розгортання наметового містечка та багатотисячні демонстрації, які поклали початок Помаранчевій революції. Найгостріші події тривали у Києві з 22 листопада по 8 грудня. Акції протесту охопили й інші міста. Так, наприклад у Харкові на площі Свободи було розгорнуте своє наметове містечко та щодня проходили мітинги і демонстрації.

Лідери опозиції В. Ющенко, Ю. Тимошенко заявили, що результати виборів сфальсифіковані. За даними С. Ківалова, вибори виграв В. Янукович, набравши 49,6%, проти 46,6% у В. Ющенка. Переростання акцій протесту у відкритий конфлікт з військовими підрозділами було зупинено за допомогою міжнародних посередників. Спроба частини регіональних керівників та місцевих депутатів сходу України, за присутності мера Москви Ю. Лужкова, оголосити створення південно – східної автономії, вийти зі складу України, були визнані Верховною Радою як антиконституційні. Врешті, компроміс було знайдено шляхом проведення додаткового третього туру, які призначили на 26 грудня, впровадженням політичної реформи направленої на перехід України до парламентсько – президентської республіки. За результатами повторного голосування В. Ющенко здобув цілком переконливу перемогу набравши 51,9% голосів виборців, за В. Януковича проголосувало 44,2%. Хід подій Помаранчевої революції показав громадянську зрілість українського суспільства. Цими діями було зупинено процес скочування України до авторатиразиму.

Події 2005 – 2007 рр в Україні показали відсутність єдності в лавах переможців, чіткої стратегії подальшого економічного та політичного розвитку країни. Багато з тих предвиборчих обіцянок, які проголошувалися на Майдані були забуті, механізм кадрової політики не став прозорим, не достатньо зменшилися масштаби корупції та бюрократизації. Протягом 2005 р. розгорнувся конфлікт між президентом секретарем РНБО П. Порошенком та головою уряду Ю, Тимошенко, який врешті закінчився відставкою останнього у листопаді 2005 р. та призначення шляхом домовленостей між В. Ющенком та В. Януковичем нового Кабінету міністрів на чолі з Ю. Єхануровим.

Зазначені негаразди відбилися на результатах чергових парламентських виборів, які пройшли 26 березня 2006 р. Вибори проводилися за пропорційною системою з прохідним барєром 3%., і дали наступні результати: Партія регіонів – 32,1%, Блок Ю. Тимошенко – 22,2%, Народний Союз „Наша Україна” – 13,9%, СПУ – 5,6%, КПУ – 3,6%. Результати виборів дозволяли сформувати парламентську більшість у складі БЮТ-НУНС-СПУ, проте переговори про коаліцію затягувалися, що свідчило про суперечності в таборі колишніх союзників. Політичною сенсацією стало оголошення представників партії регіонів про те, що вони створили парламентську більшість („антикризову коаліцію”) шляхом домовленостей з лідером СПУ О. Морозом. Так, переможці виявилися переможеними. За результатами домовленостей В. Янукович був обраний головою уряду, а О. Мороз спікером парламенту. Після цього, в парламенті почався активний „рекрутинг” депутатів із БЮТ і „Нашої України” до лав проурядової коаліції. Мета цих дій полягала у тому, щоб створити конституційну більшість і монополізувати владу. Врешті, такі зміні політичної конфігурації були розцінені як спотворення народного волевиявлення і в березні 2007 р. Верховна Рада була достроково розпущена. Позачергові вибори були призначені на 30 вересня 2007 р.

У червні 2007 р. Президент виступив ініціатором змін до Конституції, які повторювали ініціативи Л. Кучми зразка 2000 р. й передбачали створення двопалатного парламенту, ліквідацію депутатської недоторканості, скорочення терміну правомочності парламенту до 4 років.

На виборах 2007р. до парламенту претендувало 20 блоків та партій, проте пройшло лише пять. Практично зрівнялися за електоральними симпатіями партія Регіонів та БЮТ набравши відповідно 34,3% та 30,7%. Третє місце посів блок „Наша Україна – Народна самооборона” – 14,1%. КПУ набрала 5,3%, а блок В. Литвина 3,9%. У результаті було створено парламентську більшість у складі БЮТ і НУНС, головою парламенту обрано А. Яценюка, а новий уряд очолила Ю. Тимошенко. Успішність роботи нової команди залежить від злагодженості дій депутатів парламентської більшості та Президента України.