Хмельницький зав'язав відносини з Москвою ще з самого початку свого повстання. Коли він зважився почати боротьбу з Польщею не на життя, а на смерть, він намагався втягнути в цю боротьбу і Москву, пропонуючи визнати над собою верховну владу царя і завоювати для нього Крим. Але, московський уряд, співчутливо відносячись до положення українців, не був готовий до війни і розірвання Полянівського мирного договору 1634 р.
Царський уряд зайняв позицію вичікування. Між Росією і Україною в цей період спостерігається жвава торгівля. Україна була звільнена від митних зборів при купівлі в Росії хліба і солі. Росія допомагала їй зброєю і грошима. Як і раніше, прикордонні землі Росії заселялися вихідцями з України. Російська адміністрація допомагала їм обживатися на нових місцях. Царський уряд не заважав і донським козакам, котрі брали участь у Визвольній війні на стороні України.
Впродовж 1648-1654рр. між двома державами існували інтенсивні дипломатичні відносини: Хмельницький за цей час відправив до Москви 10 посольств, а Москва прислала не менше 15 посольств, послів і посланників.
Обставини скоро примусили Москву замислитися - з одного боку польські політики виявляли намір направити козаків і татар проти Москви, щоб відвернути їх сили в цю сторону, з іншого боку, невдачі які потерпіла Польща в боротьбі з козаками порушували в московських політиках бажання скористатися її скрутним положенням, щоб винагородити себе за втрати, понесені за часів Смутного часу.
Москва вийшла з нейтрального положення - 1 жовтня 1653р. коли відбувся Земський собор, який дав згоду на те щоб московський цар відкрито заступився за Україну.
Н. І. Костомаров, в своїй монографії «Богдан Хмельницький» описує цю подію так: на Соборі думний дяк зачитав вголос звинувачення польському королеві, який не хотів визнавати повного титулу московського царя і допускав, щоб в польських книгах друкувалася «зла ганьба і докору і хули.» московському государеві. Польський король засуджувався і як гнобитель православної віри. Хмельницький же зі всім своїм військом просить царя прийняти його під свою високу цареву руку, а якщо цар не захоче, то, принаймні, заступитися за них і помирити з поляками. Бояри висловили таку думку: Ян Казимир присягав не гнобити православних і іншим не дозволяти, а якщо він присяги не стримав, то підлеглі його звільняються від всякої вірності і слухняності, тепер вони вільні люди і слід їх узяти під високу цареву руку. Всі інші стани погодилися з цим, і виголосили, що цар повинен оголосити війну Польщі і Литві за образу віри і своєї царської честі. Після цього вироку цар послав трьох уповноважених послів - боярина Бутурліна, окольничого Алфєр’єва і думного дяка Лопухіна з товаришами в Переяславль для прийняття України під заступництво московського царя. Посли прибули в Переяславль 31 грудня 1653 р. На думку М. З. Грушевського, мотиви Б. Хмельницкого, що привели, до Переяславської ради були наступними: Хмельницький керувався потребами моменту. В дану хвилину він абсолютно зневірився в договорах з поляками, в надійності кримських союзників, розсіялися прахом і його молдавсько-валашські плани, а з ними і надії на турецький протекторат.
А боротися з Польщею без союзника було тепер важче, ніж коли -небудь: сили країни були виснажені, той народ, який ще недавно рвався на війну, тепер навчений гірким досвідом (здобутки війни діставалися в основному козацькій старшині), вважав за краще обробляти поля, ніж ризикувати життям, і його доводилося мало не силою гнати на війну.
Хмельницький звертається до Москви, абсолютно ігноруючи той факт, що союз з нею не може бути такого ж характеру - умовного і легко розривного, як союз з Кримом або Турецькою Портой. Не може, по-перше, внаслідок того, що між Південною Руссю і Північною Руссю завжди існували органічні нитки племінної спорідненості, історичних традицій, загальної релігії і т.д. Політичний союз в даних умовах міг провести таку спайку, яку легше було створити, ніж зруйнувати.
Союз з Москвою, до якого прагнув Хмельницький, був лише складовою частиною цілої системи союзів, яку він готував проти Польщі. В той же час Москва уявляла собі цей союз у формі приєднання України до Московської держави. На жаль Б. Хмельницкий не вважав запотрібне заглядати в далеке майбутнє і йому довелося невдовзі переконатися, що він зробив вельми сумнівний вчинок.
8 січня 1654 р. була зібрана Переяславська Рада. Зібралася, в основному, старшина (близько 200 чол.). Б. Хмельницкий виголосив промову, зміст якої зводився до того, що країна опинилася в такому положенні, при якому їй слід вибрати собі союзника – покровителя з чотирьох царів – Кримського хана, Турецького султана, Польського короля або Московського царя. Негативно охарактеризувавши перших три, він закликав присягнути четвертому. (До цього була нарада старшини, які погодилися присягнути царю).
Переговори з російським посольством і присяга в Переяславі за-вершились словесним визнанням протекторату царя над Україною, словесною гарантією її прав, а також загальних дій проти Польщі.
Слід зазначити, що коли козацька старшина присягала, виникли перші непорозуміння (конституційні звички козацтва зіткнулися з самодержавними принципами Москви). Козацька старшина зажадала, щоб царські посли також присягнули від імені царя у виконанні прийнятих на себе зобов'язань по відношенню до України. На це послідувала відмова – посли заявили, що цар як самодержець, не зв'язує себе присягою по відношенню до своїх підданих. Це спантеличело козаків (Польський король приносив присягу) і цей конфлікт був не без зусиль залагоджений.
Після Переяслава до Москви були відправлені Самойло Бо-гданович Зарудний (генеральний суддя) і переяславський полковник Павло Тетеря з проханням про підтвердження договірних статей. Після узгодження і редагування царю– Олексію Михайловичу були представлені 21 березня 11 статтей. Цар і бояри розглянули статті і супроводжували кожну з них спеціальним указом. Деякі укази серйозно коректували деякі пункти (а точніше ті, які розходилися з інтересами Росії.) У такому вигляді документ став відомий як «березневi», або «Московськi статтi».
Зміст їх зводився до наступного:
1. Україна, приблизно у межах Зборівського договору, приєднувалася під ім'ям малої Русі до Московської держави.
2. Україна зберігала свій власний суд, управління, вибір гетьмана вільними людьми, право гетьмана приймати послів і мати стосунки з іноземними державами.
3. Недоторканність прав шляхетського, духовного і міщанського станів.
4. Дань повинна платитися без втручання московських збирачів.
5. Число реєстрових козаків доводилося до 60.000, але дозволялось і більше.
6. При нападі на Україну Кримської орди – допомагати Донскими козаками. Виставити 3.000 ратних людей на кордонах України. Москва зобов'язувалася почати війну з поляками під Смоленськом.
Реакція населення на цей договір і необхідність присягнути моськовському цареві була не однозначною.
Багато хто був незадоволений. Відмовився присягати кальницький полковник І. Богун, Уманський і Брацлавський полки. Відмовився присягати і митрополит Київський, що заборонив всім міщанам давати присягу.
Народ присягав без опору, проте і не без недовір'я: українці боялися, що «москалі» стануть примушувати їх до засвоєння московських звичаїв, заборонять носити чоботи і черевики, а
примусять надягати личаки.
Все це відбулося після того, як московські посли відправили стольників і стряпчих по всіх містах і полках України – приводити до присяги народ.
