11.1. Відтворення стада тварин.
11.2.Організація скотарства.
11.3. Організація свинарства.
11.4. Організація птахівництва.
Відтворення стада тварин
Відтворення стада – це регулярна заміна тварин того ж самого призначення молодшими і більш продуктивними. Відтворення буває просте (коли заміну тварин проводять тією ж кількістю голів) і розширене (поповнення стада більшою кількістю тварин). При цьому необхідно добиватися, щоб поголів’я замінювалося більш якісними тваринами, тобто з кращими породними й племінними якостями, більш продуктивними.
Різні види тварин мають неоднакові терміни відтворення. Наприклад, у корів він починається з 27-30 місяців і більше, а свиноматки перший приплід дають у 14-15 місяців.
Вибуття із стада дорослих тварин внаслідок старіння, захворювання, зниження продуктивності називають вибракуванням, а поповнення стада – ремонтом. Молодняк, що вирощується для ремонту, називають ремонтним, а інший е культиваці. При цьому відтворення стада відбувається внаслідок вирощування власного молодняку, або в результаті надходження його з інших господарств.
Для організації раціонального відтворення стада необхідно забезпечити: своєчасне запліднення ремонтного молодняку, ліквідацію яловості й підвищення плодючості маток; повне збереження приплоду; поліпшення племінних якостей (за допомогою діючих племзаводів і племпідприємств); своєчасне вибракування малопродуктивних і непридатних для розведення тварин.
Організація скотарства
Відповідно до виробничого напряму підприємства з виробництва продукції скотарства поділяються на молочні, молочно-м’ясні, м’ясо-молочні, відгодівельні.
У спеціалізованих молочних підприємствах питома вага корів у структурі стада становить 50 – 60 %. Особлива увага звертається на продуктивність корів (одержують 4000–5000 л молока від однієї голови), якість молока та на вдосконалення відносин з молокопереробними підприємствами.
Молочно-м’ясні і м’ясо-молочні підприємства є найбільш поширеним типом господарств, що займаються скотарством. Питома вага корів у них до 50%, молочна продуктивність – 3000–3500 л молока на корову, середньодобовий приріст живої маси – понад 600 г.
Відгодівельні підприємства, як правило, не мають власного основного стада, а відгодовують закуплений молодняк великої рогатої худоби.
На фермах великої рогатої худоби виділяють такі виробничі групи тварин: дійні корови, корови сухостійного періоду, молодняк до 6 місяців, молодняк на дорощуванні віком 6-12 місяців, тварини на відгодівлі та нагулі (молодняк старше 12 місяців і вибракувана доросла худоба), племінні тварини. Групи тварин розбивають на підгрупи: корови – до 200 голів, відгодівельний молодняк – до 300 голів.
Для утримання молочного стада застосовують в основному три способи: 1) прив’язний, 2) безприв’язний із вільно вигульним утриманням на глибокій підстилці; 3) безприв’язно – е кул. Вибір способу утримання тварин залежить від природних умов, характеру і структури е культиваційних.
Однією із перспективних у молочному скотарстві є поточно-цехова система виробництва молока і відтворення стада. При цьому виробничий процес поділяється на окремі цикли відповідно до фізіологічного стану тварин. Система передбачає поділ тварин на 3-4 групи (цехи): 1) підготовки корів і нетелів до отелення (сухостійний); 2) отелення; 3) роздоювання та запліднення корів; 4) виробництво молока. Успіх залежить від організації годівлі тварин, умов їх утримання і матеріального стимулювання працівників.
Організація свинарства
Поголів’я свиней відрізняється високою плодючістю і скоростиглістю – свиноматка дає два опороси на рік (16 і більше поросят). У 7-9 місяців жива маса тварин досягає 100-110 кг і їх реалізують на м’ясо. Забійний вихід у свиней 70-80% (у великої рогатої худоби – 50-60%).
Основними виробничими типами в свинарстві є племінні і товарні господарства. Товарні підприємства застосовують м’ясний, беконний, напівсальний і сальний типи відгодівлі, що відрізняються віком свиней на відгодівлі, технологією і терміном утримання та годівлі тварин. При цьому використовують групове вільно-вигульне і станкове-вигульне (групове і індивідуальне), а також безвигульне утримання свиней.
У свинарстві виділяють такі групи тварин: маточне поголів’я; поросята до 2-місячного віку; відлучені поросята 2-х – 4-х місяців; ремонтний молодняк 4-х місяців; відгодівельна група (молодняк старше 4-х місяців та вибракувані дорослі свині, поставлені на відгодівлю).
На великих свинарських фермах створюють спеціалізовані бригади для догляду: за свиноматками та кнурами – на кожні 100-150 свиноматок; ремонтним та відгодівельним молодняком – на кожні 800-1000 голів. За високого рівня механізації такі бригади можуть створюватися з поголів’ям відповідно 200-300 і 2000-3000 голів. У звичайних умовах зо одним працівником закріплюють 20-25 свиноматок з приплодом, 100-150 голів молодняку.
Організація птахівництва
Виділяють чотири галузеві напрями птахівництва: 1) яєчний (використовують лише за розведення курей); 2) м’ясний (є головним напрямом за розведення гусей, качок та індиків); 3) яєчно-м’ясний – найпоширеніший (виробляють товарні яйця і м’ясо птиці); 4) племінний – виробництво яєць від племінної птиці.
Спеціалізація е культиваційних і ферм відбувається не тільки за видами продукції, а й за окремими стадіями виробничого процесу: вирощування гібридної птиці, інкубації, вирощування ремонтного і м’ясного молодняку, утримання курей – несучок, забою і переробки птиці. При цьому за для утримання використовують такі способи: клітковий, на підлозі, вигульний, е культив, комбінований.
Залежно від місцевих умов планують птахофабрики різних розмірів: з клітковим утриманням курей-несучок на 50, 100, 250, 300, 400 і 500 тис. гол.; з утриманням на підлозі з глибокою підстилкою на 100 тис. гол. Промислового стада. Бройлерні фабрики планують для відгодівлі від 1 до 8 мільйонів курчат на рік.
Розмір птахівництва в спеціалізованих господарствах визначається посівними площами зернових культур і коливається в межах від 20 до 150 тис. голів.
Більшість птахофабрик яєчного напряму застосовують закінчений цикл виробництва, тобто утримують батьківське стадо для одержання інкубаційних яєць, займаються інкубацією яєць, вирощують молодняк для поповнення основного стада, проводять забій і переробку птиці. При цьому створюються такі цехи: промислового стада курей-несучок; батьківських форм; інкубації; вирощування молодняку до 60-денного віку; ремонтного – до 150-денного віку; відгодівлі; е культиваційних; яйцесклад; зоотехнічну й ветеринарну лабораторії; переробки птиці з холодильником; утилізації відходів.
Промислове виробництво м’яса птиці організується шляхом вирощування курчат до 45-60-денного віку з середньою живою масою 1,2-1,8 кг. Їх називають бройлерами. Вони відрізняються високою економічною ефективністю, бо при цьому забезпечується висока якість м’яса, скоростиглість, невеликі витрати кормів на 1 ц приросту, механізація і автоматизація процесів, окупність капіталовкладень і високий рівень рентабельності.
В Україні створено 7 об’єднань з виробництва бройлерів і 4 комбінованого напряму – яєчно-м’ясного. Найбільшим є Кримське об’єднання, до складу якого входять 84 бройлерні господарства, 11 інкубаторно-птахівничих станцій, держплемзавод, репродукторні підприємства. Такі об’єднання розраховані на утримання від 5 до 25 млн. голів.
Основною формою організації праці на птахофабриках є бригада, склад і розміри якого залежать від виробничого призначення ферми, системи утримання птиці, рівня механізації і автоматизації процесів. Оплата праці в основному відрядно-преміальна за ІV – V розрядами. Застосовується і преміювання: за економію витрат – у розмірі 70% від суми отриманої економії; за перевиконання виробничої програми – до 30% від вартості понадпланової продукції (за цінами реалізації).
Установлюється і додаткова оплата за підвищення несучості курей і середньодобових приростів бройлерів порівняно з отриманими за попередні 2-3 роки – 4-6% від середньомісячного заробітку за кожний відсоток перевищення названого рівня. Застосовуються й інші види заохочення.
Комплексне використання всіх напрямів удосконалення організації виробництва – основа підвищення його економічної ефективності.
Контрольні питання
1. Галузеві напрями птахівництва та їх характеристика.
2. Розміри птахофабрик і фактори, що на них впливають.
3. Структура птахофабрик із закінченим циклом виробництва.
4. Суть бройлерного вирощування птиці.
5. Основні форми організації і оплати праці в птахівництві.
ЧАСТИНА 2
ПЛАНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ
Тема 1. Планування в системі управління аграрним підприємством
1.1. Сутність і місце планування в менеджменті підприємства, державне регулювання розвитку сільського господарства
1.2. Особливості планування в аграрному секторі економіки
1.3. Принципи і методи планування
1.4. Система планування, організація і оцінка планової роботи
1.1. Сутність і місце планування в менеджменті підприємства, державне регулювання розвитку сільського господарства
Плануванню належить провідна роль серед функцій управління підприємством, до яких відноситься ще організація виробництва, його регулювання, стимулювання, а також облік, контроль і аналіз. Грамотно побудований план – це фундамент майбутнього. Завдяки плануванню можна уникнути помилок і ефективно використати наявні можливості.
Першою і основоположною стадією управління підприємством є процес поставлення мети і обґрунтування способів її досягнення. А це і є функції планування.
Автор підручника «Планування на аграрному підприємстві» В.М. Нелеп наводить наступне визначення планування: це цілеспрямована діяльність людей, що має на меті визначення цілей і завдань функціонування певних систем (підприємство, район, область, держава) та шляхів і методів досягнення цих задач. Тобто планування – це проектування бажаних результатів у майбутньому та ефективних шляхів їх досягнення.
Предметом планування як науки є відносини, які складаються між учасниками виробничого процесу з приводу розробки пріоритетів розвитку та заходів, що забезпечують їх досягнення. А об’єктом планування є діяльність підприємства, тобто виконання ним своїх функцій.
Нині функціонує риночка система планування, а не централізована, яка домінувала за радянські часи, коли основні показники розвитку до підприємств доводились зверху і плани всіх рівнів набували силу закону, а винні у невиконанні планових завдань несли адміністративну і економічну відповідальність. Суть ринкової концепції планування ґрунтується на тому, що суб’єкти господарювання самостійно вирішують проблеми розвитку виробництва, керуючись тільки законодавством, договірними обов’язками і ситуацією, що склалася на ринку.
Багаторічний досвід розвинених країн світу свідчить, що план і ринок взаємопов’язані і доповнюють один одного. При цьому кожен з них має свою сферу впливу на економіку і свої методи її регулювання.
Узагальнення вітчизняного досвіду переходу до ринку та досвід країн з розвиненою економікою дозволяє зробити висновок, що ефективне функціонування соціально орієнтованої економіки неможливе без її державного регулювання. Державним органам слід делегувати тільки ті функції, які не можуть бути забезпеченні суб’єктами ринкових відносин.
Державної підтримки перш за все вимагає сільське господарство, бо, по-перше, це пріоритетна сфера соціально-економічного розвитку країни, по-друге, в ній виробляється в основному сировина, а найвищий ефект отримують ті, хто реалізує кінцевий продукт і завдання держави забезпечити рівноправні стосунки між партнерами в бізнесі. Основними напрямами такого регулювання і підтримки є: регулювання доходів сільськогосподарських товаровиробників (запровадження сприятливої податкової, кредитної і страхової політики, системи державних дотацій, здешевлення матеріально-технічних ресурсів); формування ефективної структурної і торгової політики (розміщення спеціалізованого виробництва в регіонах з найсприятливішими природно-економічними умовами, регулювання ринку сільськогосподарської продукції); захист інтересів вітчизняних товаровиробників (стимулювання експорту конкурентоспроможної продукції і захист внутрішнього ринку від імпорту продовольства та матеріально-технічних ресурсів, які виробляються в Україні); сприяння охороні та підвищенню родючості ґрунтів, захисту довкілля; здійснення захистів по розвитку селекції, племінної справи і насінництва, науки і наукової діяльності; розвиток соціальної сфери села, поліпшення умов життя на селі; регулювання процесів приватизації землі і майна в агропромисловому комплексі. Всі вказані напрями державного регулювання доцільно ефективно використовувати під час як перспективного, так і поточного внутрішньогосподарського планування.
1.2. Особливості планування в аграрному секторі економіки
Планування в сільському господарстві має ряд специфічних особливостей, які умовно слід розглядати з позицій факторів, що впливають на результати діяльності. До них відносяться як природні та біологічні, так і організаційні та соціально-економічні.
Говорячи про природні і біологічні особливості, доцільно враховувати кліматичні особливості та вимоги до них окремих рослин і тварин, їх сортів і порід, як біологічних ресурсів виробництва.
До організаційних особливостей відносяться: а) розташування виробництва на великій території і тому необхідні значні управлінські і транспортні затрати; б) різноманітність технологічних процесів (що залежить від природно-економічних умов) і використовуємих технічних ресурсів (більшість з них використовується протягом обмеженого часу); в) організація виробництва з обов’язковим урахуванням необхідності збереження природного середовища.
Соціально-економічні особливості пов’язані з наступним: а) створення соціально-психологічного клімату, врахування місцевих традицій, потреб і настроїв працівників і членів їх сімей має набагато більше значення, ніж у містах; б) велика ступінь ризику в аграрному секторі економіки і тому потрібна підтримка держави; в) велика різноманітність підприємств (за розмірами, формами власності, організаційними формами господарювання) позначається на їх фінансових можливостях і організації планування, на його цілях і задачах, підходах до розвитку сільських територій (переорієнтація із галузевого на комплексне планування аграрних підприємств, особистих господарств населення, промислових і сервісних підприємств, соціальної інфраструктури села, провідну роль в якому повинні відігравати місцеві органи самоврядування).
Тільки урахування при плануванні всіх наведених особливостей є гарантією ефективного і стійкого функціонування аграрного сектора економіки.
1.3. Принципи і методи планування
Планування, як і інші науки, спирається на певні закономірності, тобто принципи. Вони визначають характер і зміст планової діяльності. Найбільш важливими принципами планування є:
- принцип єдності (системності), який передбачає планування всіх підрозділів підприємства в ув’язці між ними і з загальним планом господарства;
- принцип безперервності – означає, що середньо – і короткострокові плани розробляються в межах довгострокового, тобто плани мають постійно змінювати один одного. Безперервність викликана тим, що зовнішнє середовище постійно змінюється і тому зазнає змін і діяльність підприємства;
- принцип гнучкості – полягає в наданні планом можливості корегування у зв’язку з виникненням непередбачених обставин;
- принцип точності – означає, що плани мають бути конкретизовані і деталізовані до такої міри, яку дозволяють зовнішні і внутрішні умови діяльності підприємства;
- принцип участі – підкреслює, що план має складати той хто його використовуватиме, незалежно від посади і виконуваних функцій. Реалізація цього принципу сприяє тому, що плани підприємства стають особистими планами працівників і у них з’являються нові мотиви до ефективної праці;
- принцип збалансованості – це досягнення кількісної відповідності між взаємопов’язаними розділами та показниками плану (наприклад, між потребами в ресурсах та їх наявністю).
Для ефективного впровадження в процес планування наведених принципів використовуються різні методи розробки планів, тобто конкретні технічні прийоми. Методи планування мають відповідати зовнішнім умовам господарювання і особливостям розвитку ринкових відносин, ураховувати специфіку діяльності об’єктів планування та різноманітність засобів і шляхів збільшення прибутку і валового доходу (доданої вартості).
Методи планування класифікують за такими ознаками:
1) вихідна інформація для розробки плану (ресурси, що в розпорядженні підприємства; попит на продукцію на ринку; дані експертних оцінок; метод екстраполяції – на основі динаміки фактичних показників в минулому, припускаючи, що економіка підприємства розвивається стабільно і темпи та пропорції, досягненні на момент розробки плану, будуть збережені в майбутньому; метод інтерполяції – передбачає встановлення проміжних і кінцевих планових показників);
2) методи визначення планових показників (статистичний метод – використання фактичних статистичних даних за попередні роки; факторний метод – більш обґрунтований, оскільки величину планових показників визначають на основі розрахунків впливу окремих факторів; нормативний метод – планування виробництва на основі застосування прогресивних норм використання матеріально-технічних ресурсів з урахуванням їх змін при впровадженні нових технологічних і організаційних заходів);
3) методи узгодження ресурсів і потреб (балансовий метод – план розвитку підприємства (галузі) обґрунтовується шляхом складання матеріальних, трудових і фінансових балансів, які відображають потреби господарства в ресурсах і джерела їх задоволення);
4) метод варіантів (розрахунково-конструктивний метод) – складається із етапів: вивчення об’єктивної реальності; розробка кількох варіантів рішень поставленого завдання з урахуванням досягнень науки і практики; технічна, технологічна, економічна і екологічна оцінка одержаних варіантів з виявленням і обґрунтуванням найбільш раціонального. Моделюванню складних економічних процесів і вибору найбільш оптимального варіанту плану сприяє використання економіко-математичних методів, які залежно від тих чи інших параметрів і цільових функцій дозволяє значно прискорити розрахунки і підвищити їх точність;
5) прогнозування – наукове-обґрунтування можливих змін у економіці майбутньому. Воно передує складанню плану і охоплює більший період, ніж план. На відміну від планів, у прогнозах ураховують ймовірно можливі (очікувані) досягнення науково-технічного прогресу. У планах же використовуються вже наявні науково-технічні розробки і досягнення передового досвіду і у них, порівняно з прогнозами, значно вищий ступінь обов’язковості їх виконання підприємством та його підрозділами.
1.4. Система планування, організація і оцінка планової роботи
Система планування включає види планів, об’єкти планування та організацію планової роботи.
Види планів розглядають з погляду обов’язковості, тривалості і ступеня охоплення об’єктів плану.
З погляду обов’язковості виокремлюють директивне планування (яке має обов’язковий характер для об’єктів планування і відзначається надмірною деталізацією та конкретністю) і індикативне планування (яке не має обов’язкового для виконання характеру). Як правило, індикативне планування використовується на державному рівні. Завдання індикативного плану називають індикаторами – параметрами, що характеризують стан і напрями розвитку економіки, які розроблені органами державного управління.
В залежності від тривалості планового періоду розрізняють перспективне і поточне планування. Перспективне планування буває довгострокове (що розробляється на 10,15,20 років і визначають стратегію підприємства) і середньострокове (здійснюється на період от 2-х до 5-ти років). Поточне планування полягає в розробці річних планів, а також планів на коротші періоди (квартал, місяць, на період виконання окремих видів робіт та е.).
За ступенем охоплення об’єктів планування розрізняють: а) план підприємства і плани окремих його підрозділів; б) плани по окремих напрямах діяльності (наприклад, виробничий план, фінансовий, план маркетингу).
Схематичну систему внутрішньогосподарського планування наведено на рис.1.1
 | |||
 |
|
Рис. 1.1. Схема внутрішньогосподарського планування в сільськогосподарських підприємствах
Що стосується організації планової роботи, то вона включає такі структурні елементи: 1) персонал, що займається плануванням (крім економістів, які грають основну роль, цією роботою повинні займатися і інші спеціалісти, а також керівники підрозділів); 2) процес планування, тобто обґрунтування, прийняття і реалізація планових рішень; 3) засоби, що забезпечують процес планування (інформаційні, технічні, програмно-методичні та організаційні).
Склад і чисельність служби планування на підприємстві в основному залежить від розміру господарства. Так, невеликим господарствам, що не мають можливості утримувати плановика на повній ставці, доцільно залучати працівника на неповну ставку (на певний період часу) або зовнішнього консультанта з питань планування. У середніх за розмірами підприємствах функції спеціаліста з планування може виконувати один постійний працівник на повній ставці, а на великих підприємствах створюються планово-економічні відділи з 2-3 чоловік.
Для оцінки якості плану потрібно застосовувати систему показників. До них відносяться: а) показники ефективності (запланований ступінь окупності вкладених коштів, рівень використання ресурсів виробництва, впровадження досягнень науки і техніки); б) напруженість плану, що характеризується перш за все по ступеню використання виробничих ресурсів; в) надійність плану – визначається ймовірністю виконання наявних у ньому рішень за всіма важливими показниками.
Оцінку плану за наведеними вище характеристиками здійснюють, зіставляючи їхні величини з наукового обґрунтованими нормативами, а також з досягнутим рівнем у попередньому періоді і з даними передових підприємств. Якість планів залежить від кваліфікації працівників, зайнятих плануванням якості вхідної інформації, удосконалення методології і методів планування.
Контрольні питання
1.Сутність планування.
2.Місце планування в ринковій кооперації управління.
3.Місце планування в менеджменті підприємства.
4.Необхідність планування на підприємстві.
5.Особливості планування в сільському господарстві.
6.Принципи планування, їх суть.
7.Методи планування, їх суть.
8.Класифікація методів планування за основними показниками.
9.Державне регулювання і підтримка сільськогосподарського виробництва та внутрішньогосподарське планування.
10.Система планування.
11.Види планів підприємств.
12.Організація планової роботи на сільгосппідприємствах.
13.Плановий персонал підприємства.
14.Особливості планування за різних організаційно-правових форм господарювання.
15.Основні характеристики якості планів, їхня суть.
16.Рівень надійності виконання плану, методика його визначення.
17.Способи оцінки якості планів.
Тема 2. Поточне та оперативне планування
2.1. Сутність, завдання і зміст поточних (річних) планів підприємства.
2.2. Поточні плани внутрішньогосподарських підрозділів.
2.3. Послідовність розробки поточних планів підприємств.
2.4. Оперативне планування.
2.1. Сутність, завдання і зміст поточних (річних) планів підприємства
Річний (або поточний) план аграрного підприємства – це науково обґрунтована програма його виробничо-фінансової діяльності на календарний рік. Головними завданнями плану є мобілізація внутрішніх резервів підприємства на збільшення виробництва і реалізації продукції, підвищення її якості та конкурентоспроможності, збільшення ефективності підприємства і зростання добробуту його працівників.
План підприємства розробляють, як правило, за типовими формами, рекомендованими Міністерством аграрної політики і продовольства України, а порядок розробки викладено у «Методичних рекомендаціях по складанню бізнес – плану розвитку сільськогосподарського підприємства», затверджених тим же міністерством. Але річний план підприємства бізнес-планом не слід називати, бо бізнес-пан є одноразово виконаним інвестиційним проектом, а річний план будується на принципах багаторазовості.
Річний план має, як правило, 12 розділів. Перший розділ «Резюме» складається в останню чергу, бо містить стислі висновки по кожному розділу: цілі підприємства, шляхи їх досягнення, канали реалізації продукції, фінансові результати, потреба в інвестиціях, строки їх повернення, застава.
У другому розділі «Характеристика підприємства» наводиться коротка довідка про його історію,склад засновників і їх частку в статутному капіталі, виробничий напрям, організаційну структуру, структуру управління, фінансово-економічний стан підприємства, перспективи розвитку.
Третій розділ «Ринкова діяльність» містить дані про ринок продукції і послуг, які реалізує або купує підприємство, а також ринок праці за категоріями працюючих, а у четвертому – «План маркетингу» - розробляється стратегія маркетингової діяльності у сферах виробництва, фінансової діяльності, ринку збуту продукції і залучення інвесторів, план реалізації продукції.
П’ятий розділ «Виробнича програма» охоплює виробничу програму з рослинництва, тваринництва та підсобних промислових підприємств.
У шостому розділі «Основні засоби виробництва» наводиться їхній склад, структура, рух і амортизація, а у сьомому – «Енергетика» - наявність, потреба і надбання сільськогосподарської техніки та паливно-мастильних матеріалів, планові обсяги механізованих робіт і використання енергетичних ресурсів, план роботи обслуговуючих виробництв (автопарку, електрогосподарства, живого тягла і т.д.), їх витрат і собівартості одиниці роботи.
Восьмий розділ «План з праці і соціального розвитку колективу» присвячений розрахунку планових показників продуктивності праці, потреба в робочої силі щодо всіх категорій працівників, фонди оплати і середня оплата за категоріями працюючих, по соціальному розвитку підприємства: підвищення кваліфікації кадрів, поліпшення умов праці і соціально-побутових умов, розвиток особистого підсобного господарства.
У дев’ятому розділі «План витрат і визначення собівартості продукції» плануються витрати на виробництво за елементами та статтями по всіх видах виробництва, зниження собівартості продукції і наводиться її рівень за окремими видами продукції. У десятому з розділі – «Фінансовий план» обґрунтовується план реалізації продукції, одержання додаткової вартості та прибутку, їх розподілу, взаємовідносини з держбюджетом, а також кредитні відносини.
Одинадцятий розділ називається «Інвестиційна діяльність». У ньому наводиться план капітальних вкладень, їх джерела, потреба в довгострокових кредитах, строки їх повернення та е. В останньому, дванадцятому розділі «Ризики підприємства та запобіжні заходи» розглядаються можливі ризики (економічні, екологічні) і збитки, а також план запобіжних заходів по їх мінімізації.
Кожен розділ плану складається із кількох форм з розрахунками, які повинні бути взаємопов’язаними між собою. Досягається це за рахунок кваліфікованого використання методів планування, передусім балансового і нормативного.
2.2. Поточні плани внутрішньогосподарських підрозділів
Для досягнення високих результатів планування економічна робота на рівні підприємства повинна доповнюватися і відповідною роботою у внутрішньогосподарських підрозділах. Плани внутрішньогосподарських підрозділів є основною для організації внутрішньогосподарського розрахунку і госпрозрахункових відносин. Він розробляється виходячи із загальних завдань підприємства з урахуванням спеціалізації і досягнутого підрозділами рівня розвитку.
План внутрішньогосподарських підрозділів містить чотири групи показників. Перша група характеризує забезпеченість підрозділу трудовими ресурсами і засобами виробництва.
Друга група показників є виробничою програмою підрозділу і визначає площі посівні і багаторічних насаджень (за культурами, породами і сортами), урожайність і валові збори. У тваринництві відповідно вказується поголів’я худоби, її продуктивність і загальне виробництво окремих видів продукції. У цьому розділі вказується також потреба в матеріальних (насіння, корми, добрива тощо) і трудових ресурсах, що забезпечують виконання плану. У садівничих і виноградарських бригадах планують також капітальні вкладення на закладку, відновлення і реконструкцію насаджень.
Третя група об’єднує планові ліміти прямих витрат праці і матеріально-грошових коштів за окремими культурами і галузями, а четверта – використовується для організації матеріального стимулювання працівників підрозділів: система оплати за виконання і перевиконання планів виробництва і реалізації продукції, підвищення її якості, економію окремих витрат.
Плани підрозділів теж розробляються, як правило, за типовими формами, рекомендованими Міністерством аграрної політики і продовольства. Розробляються ці плани одночасно з планом підприємства.
У процесі планування спочатку проводиться аналіз, уточнення і складання технологічних карт, інвентаризація засобів виробництва та грошових коштів на кінець року. Потім уточнюють склад госпрозрахункових одиниць, Положення про оплату праці, розробляють план освоєння нової техніки і прогресивних технологій. Після проведення підготовчої роботи кожна планова група розробляє проект свого розділу плану (з урахуванням ув’язки з іншими розділами плану).
2.3. Послідовність розробки поточних планів підприємств
Розробка поточних планів підприємств здійснюється у два етапи: 1) підготовча робота, яку доцільно починати вже з четвертого кварталу поточного року (виявлення невикористаних резервів підвищення ефективності господарювання, розробка шляхів їх освоєння і підготовка вихідної інформації для складання плану); 2) розрахунок планових показників.
Підготовчу роботу починають з аналізу виробничо-фінансової діяльності господарства. Фактичні дані порівнюють з плановими і звітними за попередні 3-5 років, а також з показниками передових господарств і середніми даними району та області. Особливу увагу слід приділяти вивченню досвіду передовиків у своєму та інших господарствах, а також досягнень науки по технологіях і організації виробництва.
Паралельно з аналізом виробничо-фінансової діяльності спеціалісти господарства за участю керівників підрозділів уточнюють чинні та розробляють нові норми виробітку та обслуговування, розцінки та інші нормативи, приводять їх у відповідність з досягненням рівнем розвитку підприємства. Уточнюють чи складають технологічні карти, проводять інвентаризацію засобів виробництва і грошових коштів на кінець року (їх кількість і стан).
Уточнюється також склад госпрозрахункових одиниць. Переглядається Положення про оплату праці в господарстві з метою його вдосконалення. Розробляється план освоєння нової техніки, прогресивної технології та організації праці.
Для складання плану доцільно створити групи з планування рослинництва, тваринництва, промислових і обслуговуючих виробництв, які очолюють головні спеціалісти. До складу груп входять керівники внутрішньогосподарських підрозділів. При цьому координує роботу головний економіст, організаційну роботу з планування здійснює керівник підприємства.
У першу чергу опрацьовується виробнича програма підприємства. Уточнення співвідношення тваринництва і рослинництва. Спочатку визначається поголів’я худоби та птиці, їхню потребу в кормах і з її урахуванням планується структура посівних площ, до складу яких входять і кормові культури. Показники виробничої програми господарства є основою для опрацювання решти розділів плану: енергетика, план з праці і соціального розвитку колективу, план витрат і обчислення собівартості продукції, фінансовий та інвестиційний плани.
Підготовлений річний план підприємства і підрозділів обговорюють та затверджують на загальних зборах членів колективу.
Оперативне планування
Завершальною ланкою в системі планування є оперативне планування, яке виступає як засіб виконання річних планів, оперативного управління виробництвом. Оперативні плани розробляються на короткі проміжки часу – на окремий виробничий період (весняних робіт, догляду за посівами і насадженнями, збирання врожаю та е.), плани-наряди на виконання робіт (на місяць, декаду, робочий тиждень, добу, зміну).
У оперативних планах обґрунтовується: 1) перелік та обсяг робіт у технологічній послідовності та агротехнічні вимоги до їх виконання; 2) кількість робочих днів, необхідних для виконання встановленого обсягу робіт в оптимальні строки; 3) склад агрегатів, їх виробіток за зміну, день і сезон; 4) денна потреба в робочій силі, тракторах, машинах, комбайнах, транспортних та інших засобах.
У галузях, де відсутня чітка сезонність праці (захищений грунт, тваринництво, промислові виробництва), немає потреби розробляти плани за періодами робіт. Тому тут складають календарні (місячні, декадні) плани виробництва та реалізації продукції, обчислюють потребу в ресурсах.
Контрольні питання
1. Суть і завдання поточних (річних) планів підприємства.
2. Зміст (розділи) поточного (річного) плану підприємства.
3. Поточні (річні) плани внутрішньогосподарських підрозділів.
4. Чотири групи показників поточних планів підрозділів підприємств.
5. Черговість розробки річного плану підприємства і планів госпрозрахункових підрозділів.
6. Зміст і послідовність підготовчої роботи до складання плану.
7. Хронологічна послідовність розробки поточного плану підприємства.
8. Оперативне планування на підприємстві.
9. Зміст оперативних планів в рослинництві.
