Встановіть особливості розвитку системи міжнародного права ХХ ст.: процес «кодифікації та прогресивного розвитку», поява нових галузей

Міжнародне право цього періоду, що визначалося «двоблоковим протистоянням», не лише виявилося здатним не активізувати, а стримувати це протистояння, але й отримало розвиток та поширення на нові сфери. Як в політичному, так і в правовому плані, основним запобіжником ескалації боротьби двох блоків була ООН. Для другої половини ХХ ст. ООН – це дієва система міжнародного балансу сил, яка відповідала за своєю структурою, функціями та механізмом прийняття рішень існуючій міжнародній політичній ситуації.

Вплив практичного підходу і впливу політики на міжнародне право проявилися і в тому, що з часом міжнародні інституції по тлумаченню, формуванню і визначенню міжнародного права (такі, як Комісія міжнародного права ООН) перетворилися з академічних установ на об’єднання практиків (правових радників, послів, колишніх і чинних урядовців, адвокатів тощо). З іншого боку, відбувається політизація міжнародних правозахисних структур (Ради прав людини ООН, Ради Європи та ін.) за рахунок збільшення на них впливу неурядових організацій.

До ще однієї особливості міжнародного права ХХ ст. належить суттєве розширення кола відносин, що почали підлягати міжнародно-правовому регулюванню.

До найбільш важливих аспектів міжнародно-правового врегулювання у другій половині ХХ ст. слід віднести зокрема такі, більшість з яких отримали вираз у відповідних імперативних принципів міжнародного права:

· Утвердження принципу захисту прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні соціальні та культурні права 1966 р., Європейська конвенція про захист прав та основоположних свобод людини 1950 р.).

· Заборона геноциду, апартеїду, інших злочинів проти людяності (Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1963 р., Міжнародна конвенція ООН про припинення злочинів апартеїду і покарання за нього 1976 р.).

· Вимога мирного вирішення міжнародних спорів та заборона планування та розв’язання агресивної війни.

· Заборона зброї масового знищення (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., Конвенція про заборону розробки, виробництва, поширення та застосування хімічної зброї 1993 р. та ін.).

· Формування і закріплення у міжнародно-правових документах інституту спільної спадщини людства та принципу її охорони.

· Демілітаризація Антарктики (Договір про Антарктику 1959 р.)

· Встановлення правового статусу місяця та інших небесних тіл

Крім створення двох воєнно-політичних блоків (НАТО та ОВД), створених на ідеологічних засадах, протягом ХХ ст. відбувається процес об’єднання держав у регіональні міжнародно-правові підсистеми. Часто такі регіональні організації ставали виходом для країн, що не бажали виходити у своїх міжнародних відносинах виключно з ідеологічних принципів «холодної війни».

Паралельно з такими об’єднаннями відбувалося створення регіональних підсистем по захисту прав людини.. Так загальні засади захисту прав людини, викладені у Міжнародному біллі про права людини, отримали деталізацію фактично в усіх регіональних підсистемах міжнародного права у вигляді відповідних кодифікаційних актів, що створювались з урахуванням і на базі відповідної правової культури.

Однією з тенденцій міжнародного права ХХ ст. є все більш переконливий погляд на нього не як статичну, одного разу визначену правотворцем сукупність норм, а як на гнучку систему правового регулювання, що здатна ефективно змінюватися, пристосовуватися у відповідності до вимог її суб’єктів.

З утворенням ООН саме під її егідою формується і розвивається міжнародне право. Період ІІ-ї половини ХХ ст. – це час активного формування нових галузей. Утворюються нові інститути (відповідальності за міжнародні злочини, заборони геноциду, апартеїду, відповідальності за забруднення довкілля, інститут моментального звичаю та ін.).

Процес кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права було покладено на Комісію міжнародного права ООН. Часто внаслідок процесу кодифікації та прогресивного розвитку формувалися нові галузі міжнародного права, що виростали з існуючих міжнародно-правових комплексних та звичайних інститутів.

Так до основних кодифікацій ХХ ст., створених під егідою ООН можна віднести: Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1969 р., Віденську конвенцію про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р., Загальну декларацію прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні соціальні та культурні права 1966 р., Європейську конвенцію про захист прав та основоположних свобод людини 1950 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Віденську конвенцію про дипломатичні зносини 1961 р., Віденську конвенцію про консульські зносини 1963 р., 4 Женевські конвенції по морському праву 1958 р. та Конвенцію ООН по морському праву 1982 р., Конвенцію про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. (Чиказька конвенція), Конвенцію про забезпечення безпеки авіації 1963 р., Договір про відкрите небо, Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи місяць та інші небесні тіла 1967 р., Угода про рятування космонавтів, поверненні космонавтів і поверненні об’єктів, запущених у космічний простір 1968 р., Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами 1972 р., Угода про діяльність держав на місяці та інших небесних тілах 1979 р., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р., Конвенцію про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї і про їх знищення 1972 р., Договір про заборону випробовувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою 1963 р., Конвенцію про заборону воєнного чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р., Конвенцію про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і про її знищення 1993 р., Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. і додаткові протоколи до них 1977 р., Конвенція ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р. Віденську конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. та ін.

Також було створено кодифікації основних інститутів міжнародного права: статусу окремих територій (Договір про Антарктику 1959 р.), правонаступництва (Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р., Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.), громадянства (Конвенція про громадянство одруженої жінки 1957 р., Конвенція щодо скорочення випадків безгромадянства 1961 р. та ін.), міжнародної відповідальності (Статті про міжнародну відповідальність держав 2001 р.).

Процес кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права серед іншого вплинув на поступове встановлення пріоритету його норм перед внутрішньодержавними законодавствами.

Втім процес кодифікації продовжується і в сучасний період, доказом чому є робота Комісії міжнародного права. Втім створення нових інститутів та галузей на сучасному етапі призводить до появи іншого поняття, що характеризує цей етап – фрагментації міжнародного права.