Порівняйте процеси універсалізації міжнародного права 50-60 х рр.. ХХ ст. та процес глобалізації початку ХХІ ст

Міжнародне право 20-21 століття характеризується процесами універсалізації,децентралізації,глобалізації.

До основних кодифікацій ХХ ст., створених під егідою ООН можна віднести: Європейську конвенцію про захист прав та основоположних свобод людини 1950 р., 4 Женевські конвенції по морському праву 1958 р. та Конвенцію ООН по морському праву 1982 р. (міжнародне морське право).

Також було створено кодифікації основних інститутів міжнародного права: статусу окремих територій (Договір про Антарктику 1959 р), громадянства (Конвенція про громадянство одруженої жінки 1957 р., Конвенція щодо скорочення випадків безгромадянства 1961 р. та ін.).

Цілий ряд вагомих документів було створено у вигляді Декларацій ООН, прийнятих резолюціями Генеральної Асамблеї. Враховуючи їх значення як документів, що часто містили основні принципи міжнародного права у доктрині ХХ ст. постало питання про їх місце серед його джерел. Відтак було висунуто теорію т.зв. «м’якого права», яким є резолюції міжнародних організацій, найбільш важливі з яких мають загальне застосування. Питання обов’язковості таких резолюцій пропонувалося також вирішити у такий спосіб: 1) резолюції ГА ООН є загальнообов’язковим джерелом міжнародного права, оскільки за них голосувала більшість держав світу; 2) рішення міжнародних організацій, що містять найбільш вагомі питання, стають частиною міжнародного звичаєвого права, внаслідок їх визнання країнами-членами і т.п.

Серед найбільш важливих декларацій ООН 50-60 років - Декларація ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р..

Процес кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права серед іншого вплинув на поступове встановлення пріоритету його норм перед внутрішньодержавними законодавствами. Так, однією з тенденцій міжнародного права стає встановлення його примату перед внутрішньодержавними правовими системами: “Воно здійснює вплив навіть на найбільш консервативні правові системи. Все більше число конституцій містять положення, присвячені міжнародному праву і покликані забезпечити його реалізацію. Більше того, багато з них встановлюють пріоритет міжнародно-правових норм”. Найвиразніше це проявляється в галузях міжнародного права захисту прав людини, міжнародного кримінального, гуманітарного права, права міжнародної безпеки та ін. Відтак, сьогоднішня світова правова тенденція полягає у встановленні державами на законодавчому рівні примату своїх міжнародно-правових зобов'язань перед нормами національного законодавства.

Згідно з світовою правовою практикою в більшості конституцій держав Європи це питання знайшло своє закріплення таким чином, що у зв’язку зі “зростанням ролі міжнародного права, …процесом інтернаціоналізації права …можна орієнтуватися на принципи міжнародного права, на міжнародну практику, на власне волевиявлення сторін в їх договорі. При чому принципи і норми виводяться не тільки зі змісту міжнародно-правових актів, але також з міжнародно-правових звичаїв, із судових рішень. Сьогодні вищі судові інстанції орієнтують на застосування при здійсненні правосуддя загальновизнаних принципів і норм міжнародного права”.

Цивілізаційний критерій для визначення приналежності держави до тієї чи іншої підсистеми починає розмиватись. У міжнародних відносинах, а як наслідок він знаходить закріплення і в міжнародному праві, починає відбуватися процес «детериторіалізації», що полягає в розмиванні територіальних меж у тій чи іншій сфері: 1) в економічному плані свідченням цього є створення ТНК – організацій, що об’єднують капітал з кількох держав; 2) збільшення числа діаспорстановить загрозу територіально орієнтованим національним державам; останній процес відбувається внаслідок а) збільшення іноземного населення за рахунок переміщення людей з колишніх колоній до метрополії після і в результаті процесу деколонізації (арабська діаспора у Франції, турецька в ФРН та ін.);б) трудової міграції (формування діаспор з країн Східної Європи в країнах ЄС).

Збільшення впливу медіа та їх вихід на міжнародний рівень (інтернаціоналізація) теж являє виклик територіальності держави у її розумінні вестфальською системою. Інтернет знімає територіальні межі і державні кордони в інформаційній сфері.

Під впливом ідей верховенства права, прав людини, формування і діяльності громадянського суспільства, збільшення впливу на державний сектор недержавних акторів, у внутрідержавній сфері класичні державні інститути поступаються зазначеним об’єднанням (так, спочатку у США, а потім цю тенденцію підхопили інші країни, навіть такі раніше публічні питання допиту, слідства, тренування військових за контрактом почали здійснювати приватні фірми). Держави стають усе більш залежними від політики і ринкової економіки та, відповідно, від об’єднань, що в них діють. У міжнародному праві це має наслідок відповідно у скороченні державного впливу, зменшенні ролі держави, розширення ролі міжнародного приватного права, внаслідок чого зменшується роль суверенних національних держав.

Зростання компоненту прав людини в міжнародному праві з другої половини ХХ ст. також має тенденцію до обмеження державного суверенітету. Саме у цій сфері норми міжнародного права мають пряму дію на територіях держав, що зокрема закріплено Європейською конвенцією прав людини 1950 р.

Економічна і політична глобалізації спричинили черговий виток у розумінні державного суверенітету, обмеживши його. Окремі виклики державному суверенітету проявилися вже в міжнародному праві системи ООН, яке остаточно закріпило «право націй на самовизначення». Зокрема радянська ХХ ст. концепція суверенітету, як ознаки і головної властивості суб’єкта міжнародного права (на противагу західній міжнародно-правовій науці, яка розглядала основною ознакою суб’єкта міжнародного права здатність мати права та нести обов’язки за цим правом) увійшла в протиріччя із проголошеною тією ж радянською доктриною теорією «права націй на самовизначення», оскільки суб’єкти «нації, що борються за державну незалежність» такою властивістю не володіють.

В сучасній міжнародно-правовій доктрині відбувається перехід класичної концепції суверенітету до його розуміння як «багаторівневого явища» (суверенітет, як властивість не лише держави, але й різних суб’єктів міжнародного права).

Детериторіалізація держави і міжнародного права проявляється також у юрисдикційних питаннях. Традиційно (історично) вирішення питання юрисдикції в міжнародному прав розглядалося з точки зору фізичного розташування (перебування) суб’єкта. Такий підхід був характерним для визначення громадянства, біпатризму чи апатризму в класичному міжнародному праві (Конвенція про статус апатридів 1954 р., Конвенція про громадянство одруженої жінки 1957 р., Конвенція про скорочення без громадянства 1961 р., Конвенція про скорочення випадків багато громадянства і військової повинності у випадку багато громадянства 1963 р. та ін.). Проте, із загальним закріпленням свободи пересування та вільного вибору місця проживання, зазначеними тенденціями міжнародної міграції (трудової та не тільки) фізичне місцеперебування не може більше багато важити для визначення приналежності суб’єкта до певної спільноти (держави).

Має місце тенденція створення системи універсальної юрисдикції (внаслідок того, що велика частка діяльності / відносин суб’єктів виходить за межі їх кордонів.

Так само й міжнародні (міжурядові) організації всупереч традиційному погляду на них як на похідні від держави суб’єкти міжнародного права не можна розглядати такими. Адже погоджуючись на створення такої організації, її держави-члени не лише віддають частину своїх повноважень, але й все більше не можуть сподіватися на захист організацією їхніх інтересів. Особливо це проявляється у збільшенні самостійності таких організацій від держав-членів, особливо у галузі прав людини, де часто рішення організація приймає усупереч волі чи інтересам держави-член на користь захисту прав людини.