В чому полягав вплив ідей просвітництва на розвиток міжнародно-правової теорії і практики?

Просвітницто охопило усю європейську правову думку, до якої належали: у Франції – Вольтер, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск’є, Д.Дідро та ін.; в Шотландії – Ф.Хачсон, Дж.Блек, Дж.Хаттон, Дж.Міллар та ін.; в США – Б.Франклін, Т.Джефферсон та н.

В. Греве виділяє період 1648-1815 як «французьку епоху міжнародного права». Зазначена епоха проявилася у втіленні інститутів та принципів французької буржуазної революції у міжнародно-правовій практиці (у тому числі в їх впливі на міжнародно-правову теорію і практику США періоду боротьби за незалежність та її проголошення 1775-1778 рр.) та ідей французьких просвітителів у розвитку теорії та доктрини цього права.

Просвітителі запозичують з природного права ідею рівності народів (як втілення природної рівності усіх людей). Цей постулат природного права вплинув на становлення принципу суверенної рівності держав.

Один із провідних міжнародно-правових мислителів того часу Е.де Ваттель (1714-1767 рр.) почав розробляти позитивну концепцію права народів, яке походить із суверенної волі держав.

Різновидом «боротьби з тиранами» стають ідеї революції, що потім покладуть основу інституту гуманітарної інтервенції. Такою є ідея правомірності втручання у внутрішні справи держави для захисту її населення від свавілля його самодержця. У декларації Лавер’єра-Лепо, прийнятій Конвентом 19 листопада 1792 р., зазначалося, що останній «надасть допомогу усім народам, які бажають відвоювати свою свободу, і доручає виконавчій владі надати генералам відповідні накази, щоб надати допомогу народам і громадянам, які б постраждали чи могли б постраждати через справу свободи». Було також закріплено інститут права політичного притулку.

На думку дослідників просвітителів під впливом одразу кількох чинників у той період можна виділити інститут правосуб’єктності нації (поряд із правосуб’єктністю держави). Такими чинниками були: закріплення Вестфальським миром декларативної теорії визнання, війна за незалежність США, подальші укладені договори США з Францією 1778 р. та Англією 1783 р., що фактично підтверджували принцип самовизначення націй, теорії народного суверенітету, висунуті просвітниками та відтворення принципу правосуб’єктності нації у творах Г.Гроція та Е.де Ваттеля. Втім, досить швидко у класичному міжнародному праві залишився єдиний суб’єкт – держава.

Під впливом Просвітництва з середини ХVІІІ ст. в політико-правовій думці висуваються вимоги гуманного ставлення до корінних народів колонізованих регіонів, як «моральний обов’язок» християнських країн. В міжнародно-правовому плані це врешті призвело (з другої половини ХІХ ст.) до 1) заборони работоргівлі та 2) визнання рівноправності народів, що в класичному міжнародному право розглядалися «нецивілізованими», «варварськими», такими, що потребують протекторату.

Цей етап міжнародного права сприяв появі зародків ідеї про толерантність до інших народів. Зокрема її впроваджували діячі Французької буржуазної революції та просвітництва. Вже Е.де Ваттель вживав термін «суспільство націй».

Із засудженням работоргівлі виступали представники французького та американського Просвітництва. Втім першими реальними кроками по міжнародно-правовій забороні рабства (після відповідних внутрішньо законодавчих актів по його скасуванню у Франції, Великобританії, США та ін.) стали договори кінця ХІХ ст. (Додаткові статті до Паризького мирного договору між Францією та Великою Британією 1814 р., де прямо заборонялася работоргівля; Лондонський договір 1841 р. між Австрією, Великобританією, Пруссією та Росією приписував переслідувати судна работоргівців; заключний Акт Брюссельської конференції 1890 р., що врешті наклав обов’язок протидіяти работоргівлі на Міжнародний Морський Офіс у Занзібарі та ін.).

У забороні рабства міжнародне право пройшло у той час два етапи – спершу було заборонено работоргівлю, а згодом явище рабства як таке (в чому поєднувалися міжнародно-правові та внутрішньо правові заходи).