Вкажіть основні тенденції в міжнародному праві ХІХ-початку ХХ ст

На цьому етапі найбільш яскраво проявилися усі риси, що сформувалися в класичному періоді його історії та стали визначальними для усього цього періоду. До таких рис можна віднести: 1) встановлення авторитету правового позитивізму в теорії і практиці цього права; 2) утвердження «стандарту цивілізації» для характеристики міжнародного права, переважання цивілізаційних критеріїв у його правотворенні і правозастосуванні; 3) виключна роль принципу абсолютного суверенітету (похідного від концепції Ж.Бодена).

З іншого боку, саме міжнародне до половини ХІХ ст. протягом ХVІІІ – і, навіть початку ХІХ ст. ст. часто розглядалось представниками цих концепцій як право природи. Вже в ранній класичний період та при формуванні науки міжнародного права це негативно вплинуло на його дослідження. Право природи дослідники загальної теорії права нерідко схильні були асоціювати з філософією чи філософією права, відтак і його дослідженням, на їх думку мала займатись загальна філософія, філософія права чи загальна теорія права, теологія тощо.

В подоланні цих негативних чинників виявився конструктивний вплив позитивістської концепції права, представники якої особливо активно займались утвердженням його авторитету в другій половин ХІХ – першій половині ХХ ст., у тому числі шляхом позитивно-правового аналізу його походження і історії.

“Позитивізм – це породження вже створеного буржуазного суспільства, - вважає В.О.Туманов, - чи в усякому разі такого, де буржуазія достатньо укріпила свої економічні і політичні позиції.”

Встановлення авторитету позитивістської концепції у ХІХ ст. мало наслідком і остаточне запанування договору у якості основного джерела міжнародного права. На тривалий період (до середини ХХ ст.) саме така угода вважалася чи не єдиним джерелом міжнародно-правових зобов’язань.

Проявом поглиблення міжнародного позитивного договірного права стає зростання кількості багатосторонніх договорів

ХІХ ст. – це період десятків багатосторонніх договорів, які вже можна поділити на 2 види: вирішення відповідного питання, що становить спільний інтерес держав (запровадження міжнародних організацій, врегулювання інших конкретних питань міжнародного права на багатосторонній основі) та кодифікація міжнародного права (конвенції у сфері міжнародного гуманітарного права, мирного вирішення міжнародних спорів, міжнародного приватного чи торгівельного права тощо).

Іншим наслідком встановлення позитивістського міжнародного права стало остаточне визнання держави його основним (у ХІХ ст. – фактично єдиним) суб’єктом. Цей підхід фактично зруйнував систему балансу сил, збудовану Віденським конгресом. Активний процес утворення нових суверенних держав (проголошення незалежності Греції, Італії, Німеччини, балканських держав тощо) переніс акцент з ідеї спілки народів (держав), заснованої на принципі балансу сил, до ідеї абсолютного авторитету принципу суверенної національної держави. Посилення ідеї національного суверенітету, що генетично походить з етапу Французької революції і проголошених нею прав народів, фактично вперше похитнула вестфальську систему міжнародного права і міжнародних відносин.

Іншим наслідком встановлення позитивістського міжнародного права стало остаточне визнання держави його основним (у ХІХ ст. – фактично єдиним) суб’єктом. Цей підхід фактично зруйнував систему балансу сил, збудовану Віденським конгресом. Активний процес утворення нових суверенних держав (проголошення незалежності Греції, Італії, Німеччини, балканських держав тощо) переніс акцент з ідеї спілки народів (держав), заснованої на принципі балансу сил, до ідеї абсолютного авторитету принципу суверенної національної держави. Посилення ідеї національного суверенітету, що генетично походить з етапу Французької революції і проголошених нею прав народів, фактично вперше похитнула вестфальську систему міжнародного права і міжнародних відносин». Це свідчило про європоцентризм права. В ХІХ ст. поняття “цивілізації” перетворюється у “західну ідею”. З’являється теорія орієнталізму, як породження європоцентризму, де протиставляється Схід і Захід.. Метод поширення європейських правових стандартів – силовий.

Тенденцією колонізаційної політики європейських держав у ХІХ ст. стає не поширення власної влади на позаєвропейські території як таке, а нав’язування країнам і утворенням на цих територіях європейського міжнародного права – поширення його за континентальні (на універсальні) межі.

З початку ХХ ст. міжнародне право класичного типу переживає процес свого переходу до наступного етапу (трансформації). Останній визначився багато в чому викликами, які зазнає принцип державного суверенітету та суверенної рівності. Зазначений принцип входить у протиріччя зі стандартом цивілізації та поширенням міжнародного права на універсальні межі. З кінця ХІХ ст. виявляється подвійна природа в характеристиці цього права: з одного боку в ньому все відчутніше проявляються риси універсалізму (чому сприяє поширення багатосторонніх міжнародних договорів, кодифікація окремих інститутів цього права, створення і діяльність міжнародних організацій тощо), а з іншого – наполягання держав на своєму суверенітеті значно шкодить ідеї суспільства націй, що базується на існуванні їх спільних інтересів.

Одним з важливих чинників тут стала поява протягом ХІХ ст. нових незалежних держав (Венесуела, Бразилія, Аргентина, долучені до системи міжнародного права Японія, Китай і Персія та ін.). Деякі з них (особливо американського континенту) можна назвати «напівперифирійними» - представляючи європейську цивілізацію і базуючись на європейських правових стандартах, вони все ж вносили власне бачення системи міжнародного права, часто відмінне від традиційної концепції права цивілізованих націй. Правосвідомості таких держав менш відповідала ідея універсального міжнародного права, вони натомість наполягали на а) своєму суверенітеті (новоутворені держави), б) державній незалежності та в) цивілізаційній рівності (позаєвропейські народи, що долучилися до загальної системи міжнародного права). Наполягання і на принципі державної незалежності, і на цивілізаційні рівності призводили до ще однієї вимоги – встановленні принципу рівності усіх держав, як основи міжнародного права. Особливо посилились ці тенденції на початку ХХ ст., коли такі держави стали регулярними учасниками міжнародного права і міжнародних відносин

З таким багажем проблем міжнародне право підійшло до ХХ ст. Кульмінацією класичного міжнародного права, започаткованого Вестфальським миром, можна вважати ХІХ ст. з його позитивізмом, посиленням держави і універсалістськими тенденціями, зокрема в сфері появи нових акторів міжнародно-правової системи – міжнародних організацій. Втім, прогрес у розвитку класичних міжнародно-правових інститутів і принципів все ж мав наслідком врешті досягнення ними невідповідності міжнародним відносинам, що ускладнювалися. Цивілізацій1ні критерії у підході до цього права вступили в суперечність із включенням до нього все нових суб’єктів з позаєвропейських регіонів; наполягання на принципі суверенної рівності держав – суперечило реальним міжнародним відносинам, система яких розширилася завдяки включенню до неї нових суб’єктів значно меншої політичної та економічної сили, ніж існуючі великі держави, принципу абсолютного суверенітету перестала відповідати зростаюча універсалізація міжнародного права та посилення впливу в ньому міжнародних організацій. Система міжнародного права підійшла до трансформаційного етапу, піком якого стала перша світова війна.

41.Встановіть етапи становлення, спільне та особливе природно-правової та позитивістської концепцій міжнародного права.

На початкових етапах розвитку міжнародного права, воно розглядалось як право природи, оскільки було притаманне всім народам,характеризувалось множинністю суб’єктів, у ньому переважав звичай,як джерело. Природно-правова концепція проходила становлення і розвиток у докласичний період (поширена у стародавній і середньовічний).

Позитивіська концепція утверджує свій авторитет у другій половині 19 – початку 20 ст.Проте концепція позитивного права як теоретичний напрямок його обгрунтування (позитивізм у науці) виникає у 18-19 ст. В.О. Туманов: «Позитивізм – це породження вже створенного буржуазного суспільства». 20 ст. – панування позитивізму не лише в Європі, а й нав’язування його іншим регіонам. Позитивізм на практиці існував і раніше, оскільки відносини, що постійно змінювались не могли керуватися нормами релігій та природного права (напр. міжнародні договори стародавнього періоду були позитивними за змістом, оскільки регулювали конкретні питання). Тобто відсутність позитивіської теорії не означає відсутність позитивного права. Позитивіська концепція не витвір класичного права, вона співіснувала з природним підходом до нього.

Природна концепція. МП- вічний і незмінний витвір природи. Зустрічаються пояснення МП, як витвору богів і втілення божественної волі. Представники розглядали МП і 18, і поч.. 19 ст., як природне. При формуванні науки це вплинуло негативно, оскільки таке право асоціювали з філософією, тому і його дослідженнями мусила займатися філософія. Для концепції характерно: асоціація МП з невизначеними джерелами (звичай)+ відсутність волевиявлення сторін. Прихильники теорії природного права стверджували, що право, яке твориться державою, має значення лише тоді, коли воно відповідає основам природного права, якщо ж закон у будь-чому суперечить природному праву, він перестає бути законом і стає виразом сваволі. Порівняння МП з правом природи призвело да негативних наслідків- заперечення його юридичної сили.

Позитивіська концепція. МП пов’язується з волевиявленням законодавця і чітко встановленими правовими актами (міжнародний договір), визнається держава,як основний суб’єкт МВ. Підхід- якщо право існує, то мусить бути відповідь: де, коли, ким воно створене, які заходи примусу передбачені. Через активне створення суверенних держав, та посилення ідеї їх національного суверенітету простежується протиріччя з балансом сил, що створила вестфальська система.

42. Особливості місця міжнародних договорів в міжнародному праві ХIX визначаються пануванням позитивістського підходу в цей період, що означає, що право міжнародних договорів остаточно стає однією з ключових галузей міжнародного права.

Договори розглядаються як угоди між державами, а не між їхніми суверенами, правителями. З кінця ХVІІІ ст. з преамбули міжнародних договорів зникає звичне до цього формулювання, посилання на християнську релігію, що об’єднує сторони, святу Трійцю, в ім’я якої вони домовляються та ін. формули релігійного характеру. Щоправда, вони поступляться формулюванням єдності європейських держав як «цивілізованих націй», і саме такі формулювання залишаться в договорах протягом ХІХ ст.

У цей період формується і закріплюється єдина система договірної процедури для всіх двосторонніх договорів європейських країн, яка і застосовується ними. Стандартизовано процедуру укладання мирних договорів; уніфіковано положення щодо ратифікації та амністії у мирних договорах.

Укладання договорів стає основною і прямою функцією дипломатичних представників.

В період класичного міжнародного права договори – переважно двосторонні. Втім, поява багатосторонніх конференцій і вироблення на них багатосторонніх договорів у ХІХ ст. стала провісником переходу до універсального міжнародного права ХХ ст. і заклала основи у т.ч. його договірної процедури.

З ХІХ ст., коли кількість договорів, що укладаються, зростає розширюється і предмет договірного регулювання. Так, договори переважно двосторонні і укладаються з приводу дружби (союзів), торгівлі (комерції) та питань навігації (морського права), що утворює в доктрині поняття «ДКН», або «FCN’ treaties» (Friendship, Commerce, Navigation).

Разом з тим, в теорії та практиці класичного міжнародного права існує розбіжність – якщо в науці міжнародного права того періоду утверджено думку про «святість міжнародних договорів», імперативність принципу pacta sunr servanda, то в міжнародно-правовій практиці цей принцип часто порушується. Останнє позначилось іще сильним на той час впливом боденівської концепції державного суверенітету.

В міжнародному договірному праві взаємодіяли два принципи (підходи до договірної практики): установлення балансу сил та досягнення національного інтересу внаслідок укладання договору.

43. Особливість процесу універсалізації міжнародного права XIX cт.-I половини XX cт.полягала у поступовому перехіді від «міжнародного права цивілізованих націй» до універсального міжнародного права. Відмова з перших десятиліть ХХ ст. від поділу країн на цивілізовані, нецивілізовані та варварські стала основним принципом формування універсальних об’єднань держав. На заміну цивілізаційному критерію прийшов принцип універсального мирного спілкування держав на основі відмови від агресії та війни у взаємних відносинах та на основі недискримінаційного застосування міжнародного права до усіх держав, незалежно від їхньої культури, рівня розвитку, етнічного чи расового складу і т.п.

Треба відмітити, що відмові від цивілізаційних критеріїв у міжнародному праві сприяла також ідеологія позитивізму, авторитет якої був закріплений в XIX – її представники вбачали у понятті цивілізації позаюридичні категорії, що не відповідало їх нормативістській теорії права.

Першою організацією універсального характеру, утвореною в 1919 році стала Ліга Націй, яка мала на меті:

1) організувати міжнародне об’єднання держав

2) для регулювання мирних відносин між ними та

3) запобігання агресії і

4) правового вирішення конфліктів

У діяльності Ліги Націй можна побачити остаточну відмову міжнародного права ХХ ст. від критерію поділу його суб’єктів на цивілізовані та нецивілізовані. Мандатна система Ліги стала перехідним етапом до остаточного звільнення від опіки колонізаторів країн Азії та Африки, що завершиться із процесом деколонізації під егідою ООН у 1950-60-х роках. Так, 1932 р. з-під мандату було звільнено Ірак, проходили переговори по виходу з-під мандатної системи Сирії та Лівану; за Версальським договором 1919 р. Німеччина мала переглянути свої договори про капітуляцію (фактично нав’язані нерівноправні договори) з Єгиптом, Марокко, Сіамом та Китаєм.

У цей же період під егідою Ліги Націй розпочинається процес захисту окремих категорій людей, зокрема національних меншин (на Версальській мирній конференції 1919 р. було створено Комітет у справах нових держав і національних меншин, який опікувався включенням у міжнародні мирні договори положень про захист прав національних меншин). Лігою було укладено 5 спеціальних договорів про захист національних меншин (з Польщею, Чехословаччиною, Румунією, Сербо-Хорвато-Словенською державою, Грецією).

Вперше у системі Ліги Націй було створено єдиний універсальний орган міжнародної юстиції – Постійну Палату міжнародного правосуддя – попередника Міжнародного Суду ООН. Її функції і повноваження було поновлено в наступному міжнародному органу правосуддя системи ООН – Міжнародному Суді ООН (Статут Постійної Палати міжнародного правосуддя 1920 р. ліг в основу Статуту Міжнародного Суду ООН 1945 р. з модифікаціями відповідно до історичного етапу).

44 .Характерні риси міжнародного права середини XVII cт.-початку XIX cт.

Класичне міжнародне право можна умовно поділити на два періоди: перший – середина 17 ст. – початок 19 ст. (до Наполеонівських воєн і Віденського конгресу); другий – 1815 – початок ХХ ст. або 1919 р.

На першому етапі можна виділити 3 визначальні події, які мали подальший вплив на розвиток Міжнародного права, його принципів, інститутів та норм. Такими подіями є – 1) укладання Вестфальського мирного договору 1648; 2)французька буржуазна революція; 3) війна США за незалежність.

Вестфальська система міжнародного права, що базувалася на європейському балансі сил, залишалася незмінною до наполеонівських війн (по суті до Віденського конгресу 1815 р.). Саме ця система стала в основі класичного періоду міжнародного права і характеризує його. Її основними рисами є: суверенна держава – основний суб’єкт міжнародного права; писаний договір – основне джерело міжнародного права; баланс сил – принцип побудови міжнародної системи; принцип суверенної рівності – основний принцип міждержавної взаємодії. Втім, принцип суверенної рівності, утвердившись в теорії та як формальний принцип міжнародного права, так і не склав конкуренції фактичній нерівності держав та існуванню їхньої ієрархії (політичної, економічної, воєнної та ін.) на практиці. Принцип же політичної рівноваги запроваджений Вестфальським трактатом і який став сутністю вестфальської системи міжнародного права, гарантувався і забезпечувався з боку більш сильних держав. Встановлена система балансу сил у Європі чітко передбачала принцип захисту слабких держав з боку сильних – тобто формальне закріплення їх ієрархії.

Після укладання Вестфальського миру та згодом у 1659 р. Піренейського договору між Францією та Іспанією, Франція стає найбільш потужною країною Європи. До цього слід додати вплив, який справляє на подальший розвиток міжнародного права французька буржуазна революція 1789 р. Відтак це дало підставу В.Греве виділити період розвитку міжнародного права з 1648 по 1815 рр. у «французьку епоху в міжнародному праві». Зазначена епоха проявилася у втіленні інститутів та принципів французької буржуазної революції у міжнародно-правовій практиці (у тому числі в їх впливі на міжнародно-правову теорію і практику США періоду боротьби за незалежність та її проголошення 1775-1778 рр.) та ідей французьких просвітителів у розвитку теорії та доктрини цього права. З цього періоду в міжнародному праві починають проголошувати його суб’єктом – народ, і вперше започатковуються міжнародно-правові стандарти прав людини, висувається ідея міжнародної правосуб’єктності фізичної особи, розвивається аргументація принципу невтручання, а також правомірності чи заборони загарбницьких війн. Дослідники так охарактеризували подвійну ідейну основу цього періоду: «два тісно пов’язані між собою положення складали ядро міжнародно-правової позиції революційної Франції – ідея єдності людства, що витікає з його спільної природної характеристики, та ідея незалежності і рівності суверенних націй (держав)»[2].

Таким чином, визначальними факторами в міжнародних відносинах і міжнародно-правовій системі першого етапу класичного міжнародного права (1648-1815 рр.) стали: 1) Вестфальський мир 1648 р., 2) французька буржуазна революція, 3) ідеї Просвітництва, 4) колонізаційна політика європейських держав. Зазначений період характеризується доволі парадоксальним поєднанням ідей: 1) світового панування і розширення колоній (колонізаційної політики) та 2) принципів гуманізму (зокрема ідей Просвітництва і французької революції щодо прав людини, рівності, принципу народного суверенітету тощо).

Другий етап класичного періоду розвитку міжнародного права (поч. XIX cт.-поч. I-ї світової війни) характеризується такими визначальними факторами: 1) вплив на розвиток міжнародного права загальноєвропейських конгресів та конференцій, 2) закріплення позитивістської концепції міжнародного права, 3) поступовий перехід від «міжнародного права цивілізованих націй» до універсального міжнародного права.

Дві характерні риси визначають міжнародне право цього періоду; це 1) система європейського балансу сил та 2) колоніальна експансія (зокрема Великої Британії) та стрімкий розвиток морського права.

Якщо на першому етапі класичного міжнародного права в його теорії ще сильною була природно-правова концепція. А вплив політичних чинників і подій у міжнародних відносинах призвів до формування в її надрах договірної теорії природного права (її розробниками були Г.Гроцій, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.Ж.Руссо, С.Пуфендорф, Б.Спіноза, Х.Томазій, Ж.Барбейрак, Х.Вольф та ін.), то в цей період природно-правова доктрина зміщує акцент з природного ходу речей на права і обов’язки суб’єктів. За визначенням її розробників право — це сукупність прав і обов’язків людей про їх рівність, свободу, власність, мир і безпеку, які за їх домовленістю повинна захищати держава.

З встановленням авторитету позитивізму в ХІХ ст. у міжнародно-правовій доктрині посилюється її прикладна складова. Наука міжнародного права цього періоду стає більш практично орієнтованою і опікується більше питаннями міжнародного правозастосування (проблеми міжнародної договірної практики, появи і статусу нових держав, функціонування міжнародних конференцій і організацій, міжнародне морське, річкове, посольське право тощо) аніж суто теоретичними питаннями його системи (принципи міжнародного права, основні засади його побудови і функціонування, шляхи прогнозування розвитку цього права, співвідношення норм міжнародного права і внутрішньодержавних правових систем і законодавств та ін.).

45 .Інститут міжнародної правосубєктності у другій половині XIXст.-поч.XX ст.

Класичне міжнародне право, що базувалося на вестфальській системі, єдиним суб’єктом вважало суверенну державу. Проте вже з кінця ХІХ ст. класична держава як суб’єкт права переживає суттєві проблеми та трансформації. (на практиці міжнародних відносин це проявляється у розпаді потужних імперій – Російської та Австро-угорської внаслідок соціальних революцій).

Такими змінами, що визначають її особливості є:

-зміна структури держави;

-закріплення у міжнародному праві інших, аніж державницьких цінностей, зокрема проголошення війни злочином, захист прав людини, які об’єктивно звужують необмежений суверенітет держави.

-на універсальному рівні закріплюються імперативні принципи міжнародного права, обов’язкові до виконання усіма державами.

Перша половина ХХ ст.,на відміну від середини, також ще була позначена формальним визнанням лише держави основним суб’єктом міжнародного права. Так у рішенні Постійної Палати міжнародного правосуддя у справі «Лотос», що стала прецедентною (1927 р.) зазначалося: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами. Тому обов’язкові для держав норми права породжуються вільною волею останніх, яка втілюється в конвенціях або в загальновизнаних звичаях». Але важливою особливістю з перших десятиліть ХХ ст.є відмова від поділу країн на цивілізовані, нецивілізовані та варварські. Це в свою черну стала основним принципом формування універсальних об’єднань держав.

На заміну цивілізаційному критерію прийшов принцип універсального мирного спілкування держав на основі відмови від агресії та війни у взаємних відносинах та на основі недискримінаційного застосування міжнародного права до усіх держав, незалежно від їхньої культури, рівня розвитку, етнічного чи расового складу і т.п.

І тільки вже з середини століття ситуація змінюється у напрямку визнання інших суб’єктів міжнародного права – передусім міжнародних міжурядових організацій (чому сприяли формування і діяльність універсальних організацій, які об’єднували майже усі держави світу – Ліги Націй та ООН, та їх авторитет і значимість у формуванні та застосуванні міжнародного права), а згодом і індивіда (під впливом наслідків ІІ-ї Світової війни, встановлення міжнародної відповідальності індивідів та створення міжнародних механізмів захисту прав людини).