Карстові процеси приносять значний непрямий матеріальний збиток як на стадії проектування, так і експлуатації споруд. Це пов'язано з тим, що закарстовані породи не завжди є надійною основою й середовищем для розміщення інженерних споруд, можуть виникати деформації й провали будівель, великі притоки води в підземні виробки й котловани, які досягають декількох тисяч кубометрів у годину. Прориви карстових вод у шахти іноді приводять до людських жертв.
В важкорозчинних карбонатних породах карстові процеси розвиваються поволі протягом довгого геологічного часу, в середньо розчинних породах (сульфатний карст) швидкість цих процесів достатньо велика і майже збігається з термінами будівництва й експлуатації споруд. В легкорозчинних породах (соляний карст) ці процеси розвиваються ще швидше. За площею розвитку карстові процеси відносяться до регіональних, охоплюючи великі площі в межах території розвитку розчинних порід.
Карст багато в чому визначає якість й сам ресурс підземного та наземного геологічного простору на територіях, що складені розчинними породами, а отже, й їх еколого-геологічні умови.
На понад 60% території України поширені процеси карстоутворення, причому 27% території охоплені відкритими формами (вирви, колодязі, провали тощо). Карст розповсюджено на площах, де розвинуті гірські породи, що карстуються (карбонатні, сульфатні та соленосні), в межах Волинської, Рівненської, Донецької, Луганської, Хмельницької, Тернопільської, Вінницької, Миколаївської областей та АР Крим.
Абразія (від лат. abrasio - зіскоблюю)- це процес руйнування берегів озер і морів під дією хвиль, течій, приливів і відливів, який приводить до зміни контурів берегової лінії та до її переміщення у бік суші. Абразійні процеси широко розвинуті на узбережжі Балтійського, Середземного, Азовського та інших морів, на Кримському й Кавказькому узбережжі Чорного моря та на озері Байкал.
Інтенсивність абразії обумовлюється, в основному, розміром і режимом водоймища, складом, будовою й станом порід, що складають узбережжя, морфологією берега. Руйнівна сила вітрової хвилі залежить від її висоти, тобто маси води і швидкості, із якою хвиля ударяється в берег. Висота хвиль, а значить і її руйнівна сила, зростає із збільшенням сили й тривалості вітру, довжини розгону хвилі, обумовленої розміром водоймища, глибиною басейну в прибережній зоні. Процеси абразії різко активуються під час шторму, що особливо наочно виявляється на Південному березі Криму
Дуже нестійкі до руйнувань райони узбережжя, що складені легкорозчинними рихлими незв'язними або зв'язними ґрунтами. Скельні породи втрачають стійкість до абразії при сильній тріщинуватості або при падінні їх у бік водоймища. Темпи абразії зростають за наявністю процесів, що знижують міцність порід берега, таких як старі й діючі зсуви, осипи, виходи підземних вод тощо. Найбільшою мірою схильні до абразії високі береги, орієнтовані перпендикулярно або під деяким кутом до напрямку пануючих вітрів, з вузьким пляжем. Для кожного району узбережжя характерні свої переважаючі чинники, що викликають активізацію абразії.
Втручання людини шляхом споруджування портів, хвилеломів, гребель або бетонних стінок, а також вилучення для будівельної мети з берегової зони піску або галечнику приводить до порушення балансу рихлого матеріалу й активізації процесів абразії.
Як правило, абразія не представляє безпосередньої загрози для життя людини, але змінює ландшафт та робить вплив на умови його життєдіяльності. Перш за все абразія змінює профіль берега, утворюючи крутий або відносно крутий береговий обрив, а в його основі – хвилеприбійну нішу й вузький пляж. В тих випадках, коли на рівні хвилеприбою залягають слабі породи, формується нависаючий карниз. Берег стає нестійким, розвиваються як обвально-осипні, так і обвальні процеси, на схилі вище за обрив виникають тріщини. В результаті абразії змінюються контури берегової лінії й відбувається її переміщення у бік суші.
Швидкість відступу берегового уступу напряму пов'язана зі складомпорід. На Чорноморському узбережжі в лесових породах швидкість відступу берегового уступу складає, в середньому, 2-7 м/рік, (іноді до 20 м/рік); в алювіально-морських слабозцементованих пісках, глинах і суглинках - 2-5 м/рік, (іноді до 10 м/рік); середньорічний розмив обвальних накопичень - від 0,3 до 3 м/рік; аргіліти й алевроліти теригенного флішу руйнуються зі швидкістю від 5 до 30 см/рік. Це веде до прямих матеріальних збитків, пов'язаних із перенесенням шосейних і залізничних доріг на узбережжі, із деформацією або повним руйнуванням житлових і промислових об'єктів, портових споруд, побудованих на берегах морів і озер. Такі руйнування можуть набути й катастрофічного характеру.
Абразія є локальним чинником зміни якості ресурсу геологічного простору особливо значущого в курортних зонах узбережжя південних морів.
За часом розвитку абразія є процесом тривалої дії. Наприклад, для Південного берега Криму швидкість абразії змінюється від декількох міліметрів у сторіччя до 3 м/рік залежно від порід, що складають кліф. Але епізодично під впливом сильних штормів швидкість може різко зростати.
У просторовому плані абразія може носити регіональний характер, охоплюючи райони узбережжя значної протяжності. В той же час ці процеси можуть виявлятися й на локальних ділянках, де створюються для цього сприятливі умови.
Прибережна смуга Азовського й Чорного морів у межах України займає до 2870 км (із них піддаються абразії до 60%), має виняткову рекреаційну цінність, відрізняється підвищеною щільністю населення та динамічним економічним розвитком. Берегова смуга внутрішніх водосховищ та інших поверхневих водних об'єктів України становить майже 15 тис. км, із яких більше 16% мають високий рівень ураженості абразійними процесами.
За даними моніторингу протяжність берегів, що зазнають абразійних процесів, за останні 30 років збільшилася від 2 до 5 разів, і найбільша їх активізація спостерігається в АР Крим, Одеській й Миколаївській областях. Довжина берегів, вже зруйнованих абразією на Чорному морі, дорівнює 914 км, а на Азовському – 253 км, що загалом складає 40% від загальної довжини їх берегової лінії.
Несприятливі процеси
Просідання - це здатність лесових порід зазнавати вертикальну деформацію під дією власної ваги породи або під спільним впливом ваги породи й додаткового навантаження від споруди при замочуванні водою.
Треба відмітити, що при відсутності зволоження, просідаючи різновиди не відрізняються своєю поведінкою від аналогічних за складом лесовидних глинистих порід.
Для лесових порід, здатних до просідання, характерні такі особливості складу і властивостей: однорідність і нешаруватість; мала вологість; високий уміст пилуватих часток із розмірами 0,05-0,005 мм (40-50% і більше) і карбонатів - переважно кальциту (до 15-20%); присутність водорозчинних солей – сульфатів і хлоритів (до 3 - 5%); висока пористість (40-55%%). Лесові породи підрозділяється на два види - просідаючі при природному тиску, й на ті, що проявляють просідання при додаткових
навантаженнях. Лесові породи, для яких не характерні перераховані вище ознаки, відносять до лесовидних.
Лесові породи зустрічаються на всіх континентах, але найбільшого поширення вони набули в Європі, Азії та Америці. За підрахунками К. Кейльгака, при середній потужності лесу 10 м загальна площа, зайнята лесовими породами на земній кулі, складає 19 млн. км2. Північна межа розповсюдження лесів опускається в Європі до 600 північ. ш., в Азії вона проходить набагато північніше, а південна межа досягає 280 північ. ш. У тропічних і субтропічних областях леси не зустрічаються. На території країн СНД площа, покрита лесовими породами, складає близько 34% від їх континентальної частини. Леси залягають суцільним покривом на більшій частині України (понад 65%) і півдні європейської частини Росії.
Великі площі покриті лесовими породами в Середній Азії, Казахстані, Східному, Південному і Західному Сибірі. Досить часто вони зустрічаються в Білорусі, Поволжьє, Якутії та інших районах.
Леси - це молоді відклади четвертної системи, що виникли в недавній геологічний час (не більше 1,5 млн. років тому назад), а в певних фізико-географічних умовах вони можуть утворюватись прямо на очах людини, наприклад, в результаті діяльності пилових бур. За умовами залягання леси повсюдно розташовуються у вигляді покривів (тобто не перекриті іншими відкладами).
Потужності лесових порід коливаються від декількох сантиметрів до десятків і навіть сотень метрів. В північних районах, де лесові відклади розвинуті лише на окремих ділянках, їх потужність складає 5-10 м, а в районах суцільного розповсюдження (на півдні України, Північному Кавказі) вона підвищується до 30-50 м і більше. Найбільш потужні розрізи лесових порід (до 100-200 м) знайдені в міжгірських западинах на території Середньої Азії.
З сучасної точки зору, основою механізму просідання лесових порід, є два взаємозв'язані явища, які розвиваються при зволоженні лесів й дії зовнішнього навантаження. По-перше, відбувається різке зниження енергії взаємодії мінеральних зерен і глинисто-пилуватих агрегатів на контактах, втрата структурної міцності внаслідок перетворення перехідних контактів у коагуляції, руйнування цементаційних контактів і зникнення капілярних сил. По-друге, відбувається розпад глинисто-пилуватих агрегатів, якій супроводжується формуванням своєрідних дефектів у мікроструктурі лесів, і виникають умови для взаємного зсуву структурних елементів. Таким чином, в результаті просідання відбувається стулення частини макропор і більшості крупних міжагрегатних мікропор, що призводять до ущільнення зволоженої частини товщі порід. Таким чином, просідання є складним фізико-хімічним процесом, що відбувається під впливом багатьох факторів – специфічної структура, будови порового простору, особливого характеру структурних зв’язків, властивостей породи, характеру та інтенсивності зволоження тощо.
У зв'язку з широким розповсюдженням лесових порід проблема боротьби з просіданням цих порід в основі інженерних споруд є дуже актуальною. Адже при промочуванні лесу відбувається просідання і різке зменшення міцності ґрунту (під ґрунтом розуміють будь-яку гірську породу, що є предметом інженерної діяльності людини). При цьому спостерігається втрата стійкості основи, її інтенсивне осідання й часто видавлювання водонасиченого лесового ґрунту з під фундаменту споруди, що, звичайно, приводить до повного або часткового руйнування будівель, дамб, шляхів тощо. За оцінками фахівців, до 45% вартості робіт при будівництві цивільних і промислових об'єктів на лесових ґрунтах витрачається на комплекс заходів, що запобігають деформації споруд через просідання. За даними М. Харькиної, просідання лесових ґрунтів у результаті підтоплення відбувається в 563 містах Росії; разовій економічний збиток від цього складає – 30 млн. дол., а середній річний - 600-800 млн. дол.
Визначення загальної деформації основ споруд при будівництві на лесових породах визначається як сума величин осідання й просідання ґрунтової товщі. При визначенні просідання від додаткових навантажень фундаментів споруд, його величина залежить від ширини фундаменту і регламентується СНиПом 2.02.01-83 (ДБН В.1.1-5-2000). Ґрунтові умови ділянок, складених лесовими ґрунтами, просідання яких відбувається під впливом природного навантаження, розділяють на 2 типи:
1 тип - ґрунтові умови, в яких можливе, головним чином, просідання ґрунтів від зовнішнього навантаження, а просідання ґрунтів від природного навантаження відсутнє або не перевищує 5 см;
2 тип - ґрунтові умови, в яких крім просідання ґрунтів від зовнішнього навантаження можливе їх просідання від природного навантаження й розмір його перевищує 5 см.
В залежності від того, до якого типу належить та чи інша ділянка, призначають різний комплекс заходів, щоб запобігати утворенню деформацій просідання або усунути просідання лесових ґрунтів.
Просідання за своїми еколого-геологічними наслідками відноситься до розряду скоріше несприятливих, ніж до небезпечних або катастрофічних процесів. Процеси просідання можуть істотно змінити умови життєдіяльності людини через деформацію й ускладнення експлуатації інженерних споруд.
Просідання приносить значний матеріальний збиток як на стадії проектування, так і експлуатації споруд. Це зв'язано з тим, що просідання лесових порід, які є ненадійною основою й середовищем для розміщення інженерних споруд, може викликати деформації й руйнування будівель, їх крени тощо.
В залежності від типу ґрунтових умов, інтенсивності додаткового навантаження та перезволоження просідання може розвиватися поволі протягом відносно тривалого часу, або з великою швидкістю, що збігається з термінами будівництва й експлуатації споруд. За площею розвитку просідання відноситься до регіонального рівня, охоплюючи великі площі в межах території розвитку лесових порід, а за дією – до локального рівня. Просідання багато в чому визначає якість й сам ресурс геологічного простору на територіях, які складені лесовими породами, а отже, й їх еколого-геологічні умови.
В Україні лесові ґрунти займають більше 65% від території країни. Практично вся територія Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Дніпропетровської, частково Харківської, Вінницької та Полтавської областей складена просідаючими ґрунтами першого та другого типу складності умов будівництва. Просідання лесових ґрунтів виникають навіть при незначному (2-5%) збільшенні вологості і змінюються в широких межах - від 0,1 до 2,5-3 м. У зв'язку з просіданням лесових ґрунтів починається осідання поверхні землі, що викликає нерівномірне осідання фундаментів і, як наслідок, нерівномірні деформації, крени, недопустимі тріщини й навіть руйнування наземних конструкцій, будинків та споруд, нерідко створюючи критичні ситуації. В Україні дія процесів просідання призвела до деформації понад 10 тис. будинків і споруд. Тільки в Запоріжжі від просідання лесової основи фундаментів деформовано 900 будівель, а вежа обласного радіотелепередавального центру нахилилася майже на 40 см.
Заболочування – це процес довготривалого перезволоження ділянок земної поверхні, на яких на протязі більшої частини року спостерігається надлишок вологи, що скупчується на поверхні землі або насичує ґрунт рослинного шару і підгрунтові горизонти. Звичайно, такі ділянки земної поверхні покриті вологолюбною болотяною рослинністю. Ділянки поверхні, де в результаті заболочування відбувається накопичення рослинних залишків і утворився торф із потужністю не менше 30 см, називають болотами.
Заболочування розвивається в умовах вологого клімату, коли кількість опадів перевищує їх випаровування, рівнинного рельєфу та при близькому до поверхні землі заляганні підземних вод. Заболочування може відбуватися й унаслідок надмірного зволоження відкладів за рахунок періодичного затоплення або підтоплення річковими або морськими водами.
Розвиток природно заболочених земель і боліт підкоряється кліматичній зональності. Заболоченими є великі простори Мещерської, Молого-Шекснінської, Поліської, Причорноморської, Прикаспійської й інших низин. Аналогічна картина спостерігається і в Сибіру, де заболочена величезна територія Західносибірської низовини. Заболоченими також виявляються заплави і пригирлові частини в долинах крупних річок.
Процеси заболочування істотно змінюють природне середовище й умови життєдіяльності людини. Відбувається повна зміна характеру рослинності, надмірне зволоження погіршує повітрообмін ґрунту і шкідливо відображається на деревної, чагарникової і трав'янистої рослинності.
Відбувається поступове пригноблення й відмирання одних форм і розвиток інших, вологолюбних трав'янистих рослин (осока, очерет тощо) та пригноблювання сосни й моху. Заболочування завдає збиток лісовому господарству, погіршує водний режим ґрунтів рослинного шару та перешкоджає отриманню високих і стійких урожаїв, іншими словами, знижує якість природного ресурсу.
Матеріальний збиток від заболочування пов'язаний і з додатковими витратами на проведення осушувальних заходів при підготовці територій до будівництва й захисту вже побудованих споруд, оскільки надмірне зволоження змінює фізико-механічні й фільтраційні властивості порід, знижує їх стійкість і несучу здатність, веде до затоплення підземних частин споруд, при цьому підземні води можуть проявляти агресивні властивості.
Процес заболочування відноситься до довготривалого, що надає людині можливість перервати його, а ще краще - запобігти, щоб уникнути негативних екологічних наслідків. Заболочування може відбуватися як локально - в невеликих западинах і зниженнях, так і носити яскраво виражений регіональний характер.
В цілому заболоченість території України не дуже велика – близько 2% від усієї площі, й тільки в північній частині країни (на Поліссі) цей показник досягає 6%.
Бічна та донна ерозія - ці процеси в тому або іншому ступені спостерігаються у всіх долинах річок і впливають на природне середовище як опосередковано, через зміну ландшафту в межах річкових долин, так прямою дією - руйнуванням заплавно-терасових комплексів. Співвідношення глибинної й бічної ерозії змінюється на різних стадіях розвитку
річкової долини. В початкових стадіях переважає глибинна ерозія, коли водний потік прагне виробити свій подовжній профіль, який характеризується значними нерівностями. Річка прагне згладити ці нерівності стосовно рівня моря або озера, в які вона впадає. Рівень басейну, куди впадає річка, визначає глибину ерозії річкового водного потоку і називається
базисом ерозії. Він є загальним для всієї річкової системи. Поступово в нижньому перебігу річки ухил подовжнього профілю зменшується, наближаючись до горизонтальної лінії, зменшується швидкість течії і, отже, затухає глибинна ерозія.
В залежності від переважання дії бічної або донної ерозії змінюється будова річкових долин. Коли річка знаходиться у стадії донної ерозії, вона має характерний східчастий подовжній профіль, що складається з 3 частин: на ділянці, що примикає до базису ерозії, врізування русла закінчено, річка виробила профіль на рівні нового базису ерозії.
Переважання донної ерозії приводить до вузького, каньйоноподібного характеру долини, яка має круті схили, вузькі останці терас, пороги й перекати в руслі, водоспади та невелику потужність алювіальних відкладів, звичайно, більш грубого складу.
В результаті бічної ерозії відбувається інтенсивне руйнування правих берегів річок північної півкулі (згідно правила Бера). Внаслідок цього праві береги річок звичайно мають піднесений або навіть гористий характер, тоді як ліві їх береги дуже часто є широко розвинутими низовинними заплавами, вигладженими ерозією. На лівих заплавних берегах річок часто виникають своєрідні закрути – меандри. Під впливом бічної ерозії долина річки поступово розвивається завширшки.
Переважання бічної ерозії приводить до меандрування річки та до появи великих закрутів, долина характеризується широкими терасами, заливними луками на заплаві, старицями й озерами зі значною потужністю алювіальних відкладів.
Інтенсивність руйнування берегів ерозійними процесами визначається складом і станом порід, що розмиваються, експозицією берегових схилів, конфігурацією русла річки й характером локальних (блокових) неотектонічних рухів. Особливо інтенсивно, іноді з високою швидкістю, руйнування берегів відбувається в період повені й паводків, коли швидкість розмиву місцями досягає кількох десятків метрів за сезон.
Велика швидкість розмиву терасових комплексів, території яких активно використовуються людиною, заважає нормальному життю і приводить до значного матеріального збитку. В зону руйнувань потрапляють траси шосейних і залізничних доріг, лінії зв'язку й електропередач, газо- і нафтопроводи, промислові споруди й житлові будинки, сільськогосподарські угіддя, сади й городи.
Ерозійна діяльність річок на території України підвищується в напрямку з півночі на південь. На півночі країни й у лісовій зоні відсутні місцеві глибокі базиси ерозії, розвитку ерозії перешкоджає практично повсюдно розвинутий рослинний покрив. Тому при достатньому й надмірному зволоженні та малорозчленованому рельєфі процеси ерозії розвинені слабо. Бічна ерозія виявляється лише у руслах річок Західний Буг і Стир.
Вона найбільш інтенсивна в місцях меандрування, де розвинуті вертикальні обриви висотою від 6-7 до 10-15 м.
В лісостеповій і особливо степовій зонах, при їх майже повному безлісі, а також при великій розораності схилів, наслідки від ерозії набувають місцями великі розміри. Сприяють розвитку ерозії і широко поширені леси та лесовидні ґрунти, що легко піддаються розмиву. В межах Подільської височини бічна ерозія набула розвитку в середній і нижній течії річок Золота Липа, Коропець, Стрипа, Серета, Нічлава, Свіна та їх притоків. На таких ділянках відбувається активна переробка заплавних відкладів, надзаплавних терас, а місцями й корених схилів. В межах Придніпровської височини розвитку бічної ерозії на річках Сула, Псел та правобережжі Ворскли сприяє втрата стійкості схилів й активізація зсувних процесів. Меандрування русла викликає розмив правих і лівих берегів.
Суфозія (від лат. suffossio - підкопування) – це процес хімічного і механічного руйнування та виносу потоками підземних вод окремих компонентів і крупних мас дисперсних й зцементованих уламкових порід, у тому числі тих, що складають структурні елементи скельних масивів.
Частіше за все процеси суфозії приурочені до тонко- і дрібнозернистих пісків і особливо до лесів, які мають низьку здатність чинити опір ерозійної дії підземних вод.
Розвиток суфозії пов'язаний з інтенсивною інфільтрацією поверхневих вод або дією великих швидкостей руху потоку фільтрації в умовах розчленованого рельєфу, як правило уздовж терасових уступів річки та по бортах ярів. Це приводить до утворення каналів, порожнин і поверхневих провальних вирв.
Суфозія відноситься до геологічних процесів, початкові стадії розвитку яких, як правило, протікають під землею й приховані від прямого спостереження. Процес "відкрито" заявляє про себе в той катастрофічний момент, коли на поверхні землі або під фундаментом споруди раптово утворюються викликаний їм зсув, провал або осідання ґрунту.
Суфозійні процеси розвинуті в Поволжі, Красноярську, Середній Азії тощо. В дельтах Амудар’ї й Сирдар’ї поверхневі провальні вирви в лесових породах мають розміри від 0,3 x 1 м (глибина 0,1-0,15 м) до 4 x 6 м (глибина 2 м); розмір печер досягає 6 x 28 м (глибина 3 м). Іноді провальні вирви стуляються й утворюються "провальні яри". Близько розташовані вирви з'єднуються горизонтальними ходами з утворенням цілих полів. Площа таких полів на східному узбережжі Сарикамишського озера досягає десятків квадратних кілометрів, а коефіцієнт ураженості змінюється від 0,18 до 0,60. В долинах р. Гульбіота й Іляк у лесових породах середньочетвертинного віку протяжність крупних порожнин досягає 400 м. Глибина ураженості суфозійними процесами - до 30 м.
В останні роки посилилась техногенна активізація суфозійних процесів у містах, промислових і гірничовидобувних центрах, а також у прибережних зонах рівнинних водосховищ. Взаємодія суфозійних процесів з об'єктами промислового й цивільного будівництва нерідко приводить до серйозного збитку і навіть до катастрофічних наслідків. Так суфозійний зсув, що утворився в 1983 р. в м. Кургані, й був спровокований витоками з водонесучих комунікацій, викликав руйнування житлового будинку й загибель людей.
В 1986 р. в одному з передмість м. Бразіліа відбулись масові провали поверхні землі, які були обумовлені таким небезпечним різновидом суфозії, як підземна ерозія, що привело до руйнування понад 50 житлових будинків.
У східних штатах США пов'язана з карстом суфозія, яка була викликана інтенсивною експлуатацією підземних вод і супроводжувалась утворенням провалів, починаючи з 1940-х рр. постійно руйнує житлові й промислові будівлі та об'єкти інфраструктури. Тільки в 1980 р. збиток від руйнування товарного складу в м. Россвілл (штат Джорджія) склав понад 1,4 млн. дол.
В понад 100 будівель в одному з житлових районів Єревану в 1970-х рр. відбулись деформації у результаті хімічної суфозії, причому деякі з них прийшли в аварійний стан і були знесені.
За оцінкою А.Рогозина, в кінці минулого століття негативні наслідки від процесів суфозії спостерігалися в 958 містах Росії, а викликаний ними орієнтовний середньорічний економічний збиток складав 0,5 млрд. рублів у цінах 1990 р.
Не дивлячись на приведені вище та інші відомі факти, є всі підстави вважати, що основний збиток, обумовлений суфозією, пов'язаний не стільки з великими аваріями та катастрофами, скільки з практично постійними або тими, що періодично повторюються, дрібномасштабними негативними діями техногенних суфозійних процесів на об'єкти, наприклад - руйнуванням асфальтових покриттів.
Необхідно також відзначити одну парадоксальну обставину – суфозія нерідко є побічним результатом застосування заходів щодо захисту від інших геологічних процесів, при цьому знижуючи ефективність інженерного захисту і, викликаючи нові непередбачені проблеми. Досить часто зустрічається суфозійний винос порід у пошкоджені протизсувні дренажні штольні, що супроводжується виникненням провалів, та підземна ерозія, яка активно розвивається на контакті гірських порід із конструктивними елементами берегозахісних споруд, що приводить до їх руйнування. Спостерігається також утворення суфозійних порожнин і провалів при замочуванні лесових порід, яке використовується як захід проти просідання, та формування стійких суфозійних каналів у цементному камені, якім заповнюють карстові порожнини.
Суфозія змінює водопроникність порід, тому може викликати великі притоки води в котловани, підземні виробки, може привести до втрат води з іригаційних споруд і водосховищ, створити критичні ситуації, пов'язані із стійкістю дамб у бічних примиканнях і в основі. Великий збиток від суфозії може бути пов'язаний зі значними нерівномірними осіданнями будівель і споруд, їх деформацією і навіть руйнуванням при утворенні підземних порожнин.
Процеси суфозії розвиваються поволі протягом декількох або десятків років. Вони частіше мають локальний, рідше регіональний розвиток.
На території України суфозійні процеси розповсюджені на багатьох ділянках Подільсько-Буковинської, Західно-Поліської, Південно-Східної, Донбаської та Рівнинно-Кримської карстових областей. Головна причина виникнення суфозійних деформацій на цих територіях – надмірний водовідбір або водовідлив при виконанні гірничих роботах.
