Закономірності прояву природних процесів та їх вплив на біоту й людину 3 страница

Обвали приносять великий матеріальний збиток лінійним спорудам; перш за все, представляють загрозу для експлуатації автомобільних і залізничних доріг та для безпеки руху транспорту. Втрати від обвалів, частіш за все, пов'язані з необхідністю розчищення завалів, відновлення дорожнього полотна й зруйнованих інженерних споруд на дорогах, із

перервою руху транспорту. Вивали навіть з укосів, починаючи з висоти 10-12 м, майже завжди викликають пошкодження й руйнування полотна доріг.

Обвали на дорогах нерідко супроводжуються людськими жертвами. Катастрофічні наслідки бувають від обвалів, які досягають дна долини та надходять до озера або іншого великого водоймища й стають причиною утворення гігантських хвиль.

Обвали за часом утворення відносяться до швидкодіючих катастрофічних процесів, завжди є несподіваними, важко передбаченими, тому вони є особливо небезпечними для людини. Кожний обвал відбувається локально на конкретній ділянці схилу і головною задачею є уникнення таких ділянок при господарському використанні території.

На території України більшість сучасних обвалів (понад 80%) пов’язані з антропогенним фактором – вони виникають в основному при неправильному проведенню робіт, при будівництві та гірських розробках.

Провали – це процеси, що пов'язані з обваленням покрівлі над карстовими печерами, суфозійними порожнинами в лесах або над гірськими виробками. За характером виникнення й наслідками дії провали можна віднести до катастрофічних процесів, оскільки підготовча й початкова стадії їх розвитку малопомітні, а обвалення покрівлі відбувається раптово, головним чином, під дією гравітаційних сил.

Переважна частина провалів просторово пов'язана з територіями розвитку закарстованих порід. Особливо широко поширені провальніявища в Пермській області, в Башкирії, у Прикаспії, в Донбасі, у ряді районів Східного Сибіру й Середньої Азії. Розміри провалів обумовлені перш за все величиною порожнини, глибиною її залягання, складом і

потужністю покривних відкладів.

Карст у карбонатних породах не завжди приводить до утворення провалів, але вони можуть досягати значних розмірів. В Середній Азії у межах плато Устюрт карстові провали, пов'язані з вилуговуванням слабодислокованих мергелів і вапняків неогену, мають характер колодязів діаметром 20-30 м, глибиною 20-40 м (іноді до 100 м). Провали, пов'язані з крейдяним карстом, зустрічаються рідко й, звичайно, невеликі за розміром.

Провали дуже часте явище в області розвитку сульфатного й соляного карсту. В районах розвитку гіпсового карсту провали частіше за все характеризуються діаметром 10-12 м, глибиною декілька метрів, в одиничних випадках діаметр досягає 60 м, глибина - 30 м. До числа найкрупніших відносяться провали, що виникли в 1939 та в 1957 рр. Перший - Анташській провал у р-ні Альметьевська в Татарії мав глибину 52 м, а другий - поблизу с. Венець Горьківської області - глибину 25-27 м і діаметр 90 м.

Ще більш небезпечними є провали в районах розвитку соляного карсту у зв'язку з великою швидкістю розчинення солей.

Різку активізацію провальних процесів викликає будівництво цивільних і промислових споруд, залізниць, інтенсивний відбір підземних вод й особливо розробка родовищ корисних копалин підземним способом. Наприклад, у США в штаті Алабама відбулося понад 4 тис. штучно викликаних провалів та осідань земної поверхні, пов'язаних з активізацією карсту. Окремі вирви досягли 50-60 м у діаметрі та до 30 м глибиною.

Утворення цих провалів пов'язують з інтенсифікацією відбору підземних вод.

На території України поширення провалів техногенного походження пов’язане з розробками родовищ солей (Прикарпаття, Донбас), сірки (Передкарпаття), вугілля (Донбас), нафти та газу (Дніпровсько-Донецька западина), а також обумовлене гідромеліоративними роботами у межах поширення закритих форм карсту. Небезпечним наслідком дії техногенних провалів є руйнування дамб, обвалення та осідання залізничних насипів, руйнування територій уздовж магістральних каналів, при спорудженні водосховищ і на зрошувальних площах (такі процеси відбуваються в р-нах Каховського водосховища та на Північно-Кримському каналі)

 

3.2.2. Небезпечні процеси

Посухи є характерними для пустельних, степових і лісостепових територій і виникають у зв'язку з недостатньою кількістю або повною відсутністю опадів, що викликає висушування ґрунтів, зниження рівня підземних вод, а також значне зниження рівня води у водоймищах іноді до повного їх пересихання. Виникненню посухи часто сприяють сильні сухі вітри (суховії), при яких відчувається дуже великий дефіцит вологості повітря. Малий запас ґрунтової вологи призводить до того, що починає чахнути й засихати рослинність, гинуть посіви.

Інтенсивність посухи визначається величиною втрати урожаю: при втраті до 20% - незначна, від 20 до 50 % - середньої сили, понад 50% - сильна посуха. В лісостеповій зоні посухи бувають 1-2 рази за 10 років, у степовій - 5-6 разів за 10 років.

Особливо сильні посухи бувають в Африці, на Близькому Сході та в Центральній Азії. Постійно піддається загрозі посухи й голоду Індія. Дві найсильніші посухи в цій країні були в 1965-1966 і в 1987 рр. В останньому випадку, коли в сезон мусонних дощів випало лише 19% від звичайної норми опадів, посухою було охоплене 63% території країни. Було знищено 58,6 млн. га зернових, постраждало 285 млн. чоловік. На подолання наслідків посухи було витрачено 14,7 млн. рупій.

В 1970-1974 рр., посухи в Африці стали причиною загибелі 1793 тис. чоловік. Жорстока посуха також була в 1991-1992 рр., коли більше 20 млн. жителів десяти країн-членів співтовариства Південної Африки знаходилися на межі "серйозного ризику". За період із січня 1992 р. по березень 1993 р. було зареєстровано 100 тис. випадків захворювання холерою, із яких 60 тис. були зі смертельним наслідком.

Посухи змінюють умови життєдіяльності людини, створюючи несприятливий вплив на природне середовище через супутні процеси, такі як пилові бурі, ерозія ґрунтів, пожежі тощо.

Посухи відносяться до короткочасних (епізодичних) процесів, які, звичайно, тривають на протязі одного, рідко декількох сезонів. Дія посух регіональна, вона, звичайно, охоплює територію однієї або низки країн регіону.

На території України посухи найчастіше відбуваються в південних і східних степових районах. Нестача опадів на протязі довгого часу при підвищеній температурі повітря в теплий період року обумовлює виникнення в Україні весняних, літніх і осінніх посух.

Опустелювання є негативним природним або антропогенним процесом, що веде до зменшення продуктивності земель і потім навіть до повної її втрати. Процеси опустелювання виражаються в деградації рослинного покриву, надмірному засоленні ґрунтів, в розвитку вітрової ерозії, що веде до наступу пісків і засипання продуктивних земель й населених пунктів.

Природні пустелі й напівпустелі займають більше 1/3 земної поверхні. На цих землях мешкає понад 15% населення світу. Пустелі - це території з вкрай посушливим континентальним кліматом, які звичайно, отримують у середньому всього 150–175 мм опадів за рік. Випаровування з них набагато вище, ніж їх зволоження. Обширі масиви пустель розташовуються по обидві сторони від екватора, між 15^o і 45^o північної широти, а в Середній Азії й Казахстані пустелі досягають 50o північної широти. Пустелі - природні утворення, що відіграють певну роль у загальній екологічній збалансованості ландшафтів планети. В результаті діяльності людини до останньої четверті XX ст. з'явилося ще понад 9 млн. км² пустель, а всього вони охопили вже 43% від загальної площі суші. Близько 1/6 населення світу страждає від цього процесу.

“І якщо ерозію можна назвати недугою ландшафту, то опустелювання - це його смерть”, - цитата з докладу Продовольчої й сільськогосподарської організації ООН (ФАО). Процес опустелювання отримав таке широке розповсюдження, що став предметом спеціальної Конвенції ООН “Про боротьбу з опустелюванням у тих країнах, що потерпають від серйозної посухи та/або опустелювання, особливо в Африці”, яка була прийнята в Парижі 17 червня 1994 р. і яку підписали уряди понад 170 держав. Враховуючи важливість проблеми опустелювання для світу, Генеральною Асамблеєю ООН 17 червня було проголошено, як Всесвітній день боротьби з опустелюванням і посухами, а 2006 р. оголошено Міжнародним

роком пустель та опустелювання. Опустелювання одночасно є соціально-економічним і природним процесом, воно загрожує приблизно 3,2 млрд. га земель, на яких мешкає понад 700 млн. чоловік. Процеси опустелювання поширені на заході США, в Північній Африці, в Австралії та Азії. За даними ООН, тільки в Північній Африці пустеля щорічно віднімає у людей понад 100 тис. га корисних земель. У країнах Азії 135 млн. га богарних земель є схильними до опустелювання, 29,3 млн. чоловік, що мешкають у цьому районі, страждають від сильного й 26,2 млн. чоловік - від помірного опустелювання.

За даними вчених США, втрати від наступу пустель щорічно складають 10 млрд. дол. (2-3 дол. на 1 людину планети).

Як правило, розвитку процесів опустелювання сприяє поєднання декількох чинників, спільна дія яких різко погіршує екологічну ситуацію – це сухість і континентальність клімату, глобальна аридизація суші, великі площі розповсюдження рихлих слабозв’язних відкладів, розвиток малопотужних малогумусних легкоруйнуючихся ґрунтів, підвищена засоленість підземних вод і ґрунтів, розріджена рослинність. Установлено, що 87% збільшення території опустелювання обумовлене антропогенними факторами і лише 13% - факторами природного походження.

Деградація рослинного покриву в аридних областях (яким притаманний сухий клімат з високими температурами повітря й малою кількістю атмосферних опадів), що приводить до опустелювання, виявляється в зміні рослинності від лугових співтовариств на напівпустельні (полин), її пригніченості й розрідженості. Причиною може бути перш за все природно й антропогенно обумовлене засолення ґрунтів, яке викликане капілярним підняттям до поверхні й випаровуванням ґрунтових розчинів в умовах жаркого сухого клімату. Наслідком цих процесів є поступове збіднення ґрунту гумусом і мінеральними речовинами, зниження продуктивності екосистеми, формування великих площ засолених ґрунтів і солончаків та

повне виведення земель із господарського обороту. На цей тип опустелювання часто накладаються дефляційні процеси, різко погіршуючи екологічну обстановку.

Опустелювання шляхом вітрової ерозії зв'язано з тим, що вітер при швидкості більше 4 м/сек. приводить до руху піщані частки. Переміщення піску відбувається у вигляді барханів, дюн, барханних і дюнних ланцюгів.

Напрям і швидкість пересування барханних ланцюгів залежать від на
пряму, швидкості й тривалості вітру. На швидкість також впливають об’єм і механічний склад піску, ступінь зволоженості та наявність рослинності.

При поступальному типі пересування піски займають всі нові площі, просуваючись за рік місцями на декілька десятків метрів. Площа рухомих пісків у пустельній зоні Середньої Азії складає приблизно 5%. На південній околиці Кизилкуму поступальний рух барханних ланцюгів при висоти 4-5 м складає близько 12-15 м/рік. В Західно-Туранської низовині, де площа рухомих пісків досягає більше 26 тис. га, вони часто засипають дороги, споруди, нафтові промисли і зрошувані землі.

Такі природні типи опустелювання, як деградація рослинності і надмірне засолення ґрунтів є довготривалими процесами, хоча техногенна дія може істотно їх прискорювати. У просторовому плані процес опустелювання, судячи з площі розвитку, є планетарним. Під впливом техногенних дій цей процес може виявлятися і на регіональному і на локальному рівні. Опустелювання шляхом вітрової ерозії, що веде до наступу пісків, залежно від вітрового режиму може проявлятися у вигляді як довготривалого (особливо на краю внутрішньоконтинентальних пустель), так і короткочасного (епізодичного) процесу, а в просторовому плані він частіше є регіональним. З процесом опустелювання пов'язані інтенсивне й регіональне за площею зниження якості геологічного простору.

На території України тільки зона кліматичного опустелювання займає понад 35% від її площі, а найбільш небезпечними з точки зору опустелювання є південні регіони,

Дефляція (від пізнелат. deflatio – здування, розвівання) - це процеси пов'язані з видуванням піщаних, пилуватих і соляних часток ґрунту, їх перенесенням і накопиченням на суміжних територіях. Дефляційні процеси можуть реалізуватися або у вигляді пилових бур, які відносяться до групи катастрофічних процесів, або у вигляді довготривалого вітрового рознесення - вітрової ерозії, яку можна кваліфікувати як небезпечний процес.

Розвиток дефляції залежить від швидкості й напрямку вітру, посилюється під час посухи, при високих температурах і слабої в'язкості ґрунтів, які представлені тонкозернистими пісками, супісками, легкими суглинками й лесами та якщо ґрунт незакріплений рослинністю.

Величезний вплив на розвиток дефляції надають антропогенні чинники, які різко активізують ерозійні процеси – це знищення рослинності, нерегульований випас худоби, неправильне застосування агротехнічних заходів тощо.

Особливо небезпечні наслідки вітрової ерозії на територіях, де відбувається накладення процесів опустелювання й техногенних дій. Зокрема, областю екологічного лиха визнане Південне Приаралля, де поява осушеного дна Аралу площею 26 тис. км² із сильно засоленими рихлими ґрунтами привело до винесення в атмосферу щорічно від 40 до 150 млн.

т солей і як наслідок - до засолення й зміни ґрунтів навкруги Аралу та різкого погіршення умов життя людей. Насиченість повітря пилом і сіллю привела до збільшення числа різних захворювань: серцево-судинних хвороб - в 1,6 раза, туберкульозу - в 6 разів, рака стравоходу - в 7-10 разів. Загальна смертність зросла в Каракалпакії за останні 10 років в 15 разів. Відбувся масовий відтік населення з регіону. Це є наочним прикладом регіональної втрати ресурсу геологічного простору для майже всіх видів господарської діяльності й зниження його якості на великих прилеглих територіях.

На території України понад 5,9 млн. га орних земель уражені вітровою ерозією ґрунтів. Пилові бурі, які за останні 100 років виникали в лісостеповій зоні України 23 рази, а за останні 40 років - 16 разів, знесли мільйони тонн родючих ґрунтів у Луганській, Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Херсонській областях та в Криму. В 1973 р. під час пилової бурі в Новотроїцькому р-ні Херсонської області шар ґрунту був знятий більше, ніж на 10 см, що значно зменшило врожайність у цьому регіоні.

Зміни рівня крупних водоймищ - цей процес може бути короткочасним (приливно-відпливні явища в морі), сезонним і довготривалим. З погляду дії на екосистему найбільше значення мають довготривалі зміни, пов'язані з тектонічними, кліматичними або антропогенними чинниками.

Підйом рівня моря приводить до великомасштабних екологічних наслідків, пов'язаних із відступом берега, із переведенням частини суші в акваторії, що приводить місцями до затоплення міст і населених пунктів.

Відомо про зниклі під водою 28 міста на Йоркширському узбережжі Великобританії, які бачили римські легіонери, в Чорному морі з-під водної товщі видні стародавні споруди Цхума (Сухумі).

Подібні проблеми виникли у наш час у зв'язку з підйомом рівня Каспію, що почався в 70-х р. XX сторіччя. Уже затоплені великі площі сільськогосподарських земель, більше 30 родовищ нафти й газу тільки в межах Казахстану, а також сотні кілометрів автодоріг і залізничних колій.

Створилася реальна загроза затоплення цивільних і промислових споруд у прибережній зоні, руйнування берегових захисних споруд.

Підйом рівня морів викликає посилення процесів абразії, активізацію зсувних процесів з усіма наслідками для природного середовища та погіршення екологічної ситуації у зв'язку із забрудненням підземних вод.

Підйом рівня будь-якого водоймища приводить до підпору ґрунтових вод і підвищенню їх рівня, до водонасичення ґрунтів і підтоплення території, що призводить до підтоплення основи будівель і споруд й відповідно до їх деформації, до затоплення підвалів, підземних комунікацій тощо. Підтоплення території в аридних областях приводить до засолення ґрунтів.

Зниження рівня моря також викликає певні екологічні наслідки. Так зниження рівня Каспійського моря в 1930-1970 рр. спричинило до переміщення північного узбережжя на 100 км і супроводжувалось зменшенням водних ресурсів у пониззях річок, активізацією їх донної ерозії, зниженням рівня ґрунтових вод на всьому узбережжі. В умовах азидного клімату це приводить до активізації процесів опустелювання, істотно змінюючи умови життєдіяльності біоти й людини.

Яскравим прикладом негативних екологічних наслідків для природного середовища від зниження рівня моря, викликаного геологічними, кліматичними та антропогенними чинниками, є район Аральського моря й затоки Кара-Бугаз-Гол. Зниження рівня Аралу привело до осушення його соляного днища площею більше 26 тис. км2 і утворення солончаків; засолення води в Аралі спричинило до зникнення риби. На всьому узбережжі Аралу різко погіршилися умови життя населення. Змінилися природні умови в дельтах річок, що впадали до Аралу. Висохнула велика частина озер, на місці плавнів з'явилася спочатку лугова рослинність, а по мірі подальшого зниження рівня ґрунтових вод і засолення ґрунтів -

напівпустельна рослинність.

Коливання рівня водоймищ, що змінює умови життєдіяльності людини, відноситься до довготривалих процесів, які охоплюють декілька десятків і більше років, а за площею дії - до регіональних процесів. Розглянутий процес із позицій оцінки ресурсу геологічного простору можна розглядати і як руйнівний, і як перетворюючий, що спричиняє до зміни однієї якості ресурсу іншим.

В Україні інтенсивне підтоплення території спостерігається, починаючи з 60-70-х рр., у зв’язку зі створенням Дніпровського каскаду водосховищ. Наприклад, тільки в зоні впливу Каховського водосховища напірний рівень підземних вод піднявся над рівнем води в Дніпрі з 2-3 м в 1952-1954 рр. до 14-16 м в 1961-1963 рр. і надалі не знижувався. Зарегулювання стоку р. Дніпро призвело до підвищення рівня ґрунтових вод на 6-10 м на відстань понад 30 км на лівобережжі та на 20 км на правобережжі. На незахищених масивах у зонах впливу водосховищ площі підтоплених земель становлять 90 тис. га, а на незахищеному мілководді -

близько 133 тис. гектарів. Нині в зонах водосховищ підтоплене понад 100 міст та селищ міського типу. З цим процесом також пов'язані такі негативні явища, як трансформація земель, деградація рослинного й тваринного світу, замулення та заболочення, евтрофікація водойм тощо.

Яружна ерозія – це процес розмиву тимчасовими водотоками зв'язних і пухких гірських порід на схилі з утворенням одиничних, витягнутих уздовж схилу глибоких крутосхильних форми рельєфу або цілої системи негативних форм рельєфу - ярів.

Площа ярів тільки на території Російської рівнини складає понад 5 млн. га і продовжує збільшуватися. Підраховано, що щоденні втрат ґрунтів через розвиток ярів досягають 100-200 га. Яружна ерозія найбільш широко поширена в лісостеповій і степовій зонах, у межах північно-західної частини Північного Причорномор'я, на правобережних крутосхильних ділянках долин Дністра, Південного Бугу, межиріччя Дунай-Дністер тощо, де щільність ярів змінюється від 25 до 100 на 100 км2 із перевищенням на окремих ділянках цієї величини. Швидкість розвитку ярів не перевищує 1-2 м/рік.

Розвитку яружної ерозії перш за все сприяє широке розповсюдження покривних відкладів, представлених пилуватими супісками й суглинками, рідше пісками. Велике значення має характер рельєфу, сприятлива для зростання ярів сильна його розчленованість, велика площа водозбору і значна його висота щодо місцевих базисів ерозії. При крутизні схилів від 4 до 8° площинна й лінійна ерозія відбувається інтенсивно й повсюдно.

Дуже важливим є режим сніготанення, але найбільшу небезпеку представляють зливи, що ведуть до утворення бурхливих потоків із великими швидкостями.

Сприяють утворенню ярів такі техногенні чинники, як розораність земель, вирубка лісу, підрізування схилів, масовий випас худоби тощо. У великих індустріальних містах зростання ярів відбувається швидше. Відомо, що водний стік із заасфальтованої території у середньому удвічі вище, ніж у природних умовах. Серед міських ярів 80-95% мають техногенне походження. Причому швидкість росту у техногенних ярів вище, ніж у природних, і складає від 7-8 до 30 м за рік. Як наслідок - утрата таких цінних у містах земельних ресурсів. Причому іноді техногенні яри займають до 10-20% міської площі.

Яружна ерозія чинить великий вплив на зміну навколишнього середовища. Розчленовувавши територію, яри роблять її незручною для господарської діяльності, будівництва і сільськогосподарських робіт. Вони руйнують дороги і збільшують їх довжину за рахунок об'їздів, обмежують машинну обробку землі. Виноси рихлого матеріалу в результаті ерозії створюють певні незручності для господарської діяльності населення перекриваючи луги, городи та сади, перегороджуючи дороги, канали, замулюючи водосховища й ставки. Яри змінюють ландшафтні умови, розкривають і дренують водоносні горизонти і тим самим сприяють їх виснаженню. У степах і лісостепах яри порушують режим вологості зони аерації, висушують ґрунти та знижують їх родючість. Збільшуючи ухили поверхні, яри сприяють інтенсивному змиву ґрунтового покриву з ріллі, тобто ерозії ґрунтів.

Проте найбільш значущім екологічним результатом прояву яружної ерозії є скорочення площі сільськогосподарських угідь, особливо ріллі й садів, та зниження родючості ґрунтів у зоні порушення їх режиму вологості. Для деяких районів розвитку чорноземів опосередкована дія на людину процесу лінійної ерозії виходить за рамки дискомфорту мешкання та може кваліфікуватися й як кризове, й як таке, що вимагає невідкладних масштабних природоохоронних заходів. Яружна ерозія – типовий процес, що приводить до локальної втрати ресурсу геологічного простору зі всіма виникаючими екологічними наслідками Інтенсивною яружною ерозією уражено 18% території України (за даними Держкомзему, площа ярів становить 141 тис. га), переважно у Хмельницькій, Вінницькій, Чернівецькій, Одеській, Київській, Черкаській, Кіровоградській областях та АР Крим. Наприклад, тільки в межах Кіровоградської області яружна ерозія розвинена на площі 5440 км2, що складає 22% від її загальної території; кількість ярів – 16448, площа 7057 га, довжина 2665 км; густота яружної розчленованості для окремих ділянок становить 3,2 - 3,4 км/км2; площове враження 11 - 12 га/км2, а кількість ярів 15 - 20 од./км2. Найбільш великі яри досягають у довжину від 2 до 2,7 км, глибина їх врізу 10 - 15 м, інколи 20 - 25 м.

Водна ерозія ґрунтів відбувається в результаті площинного змиву під дією тимчасових водних потоків і приводить до руйнування верхнього найродючішого гумусового горизонту ґрунтів.

Водна ерозія є справжнім бичем землеробства у нас у країні та у світі – до неї є схильними 31% суші. В США еродовані біля 40% всіх сільськогосподарських земель, а в посушливих районах світу ще більше - 60% від загальної площі (із них 20% сильно еродовані).

Розрізняють такі форми водної ерозії ґрунтів – площинну, струменисту та глибинну. При площинній ерозії відбувається порівняно рівномірний змив ґрунту під впливом стоку води, яка не встигає всмоктуватись. При струменистій ерозії створюються неглибокі промоїни, а при глибинній – відбувається розмив потоками води ґрунтів і гірських порід. Найбільш широко ці процеси протікають в умовах степу й лісостепу. Ерозійний потенціал територій збільшується із зростанням крутизни й довжини схилів, він тісно пов'язаний з ерозійним індексом дощів.

При зливовому стоці змив може зростати в 5-9 разів. На схилах крутизною 4-6° під час сніготанення змивається до 25-60 т ґрунтового дрібнозему з 1 га. Інтенсивність площинного змиву залежить також від складу порід. Найменш стійкі до нього покривні суглинки з великим умістом крупного пилу, найбільш стійкими є піски. Проміжне положення займають моренні суглинки й супіски. Протиерозійна стійкість ґрунтів збільшується зі зростанням умісту гумусу, міцності структурних зв'язків, із зменшенням

ступеня водопроникності. Вона зростає в такому ряді: дерново-підзолисті ґрунти - сірі лісні чорноземи. Для дерново-підзолистих ґрунтів, розвинутих на легких покривних суглинках, при зменшенні вмісту гумусу в 3 рази коефіцієнт еродованості (і відповідно змив ґрунтів) зростає в 1,5 раза.

Як і у випадку дефляції, умови для прояву водної ерозії створюють природні чинники, а основною причиною її розвитку є виробнича та інша діяльність людини. Зокрема, поява нової важкої сільгосптехніки, що руйнує структуру ґрунту, - одна з причин активізації водної ерозії в останні десятиріччя. Іншими негативними антропогенними чинниками є знищення рослинності й лісів, надмірний випас худоби, відвальна обробка ґрунтів тощо.

Змив ґрунту веде до деградації гумусового горизонту, до зменшення вмісту в ґрунті органічної речовини, азоту й інших мінеральних речовин, необхідних для живлення рослин. В результаті погіршується структура ґрунтів. Усе це призводить до втрати найціннішого ресурсу – родючості ґрунтів із відповідною дією на біоту і людину.

Ерозійні процеси за часом дії відносяться до короткочасних епізодичних, які діють протягом сезону. У просторі ці процеси виявляються як на регіональному (у межах певної грунтово-рослинної зони), так і на локальному (конкретна ділянка схилу) рівнях. З масштабом розвитку ерозійних процесів пов'язана і значущість наслідків їх впливу на природне середовище й на зміну екологічної ситуації. Залежно від цього вони можуть відноситися до небезпечних або несприятливих процесів.

За останні 30 років площа еродованих земель в Україні зросла майже в 1,5 рази. Інтенсивною ерозією уражено 18% території країни, від водної ерозії та дефляції потерпає понад 17 млн. га. В Донецькій області еродовано 70% ґрунту, в Луганській - 61,6%, в Одеській - 56%. В цілому збільшення площі еродованих земель складає щорічно близько 80 тис. га, а збитки через ерозію оцінюються понад 9 млрд. грн. Найбільш уражені водною ерозією землі в центральному та південно-східному регіонах країни.

За даними Укрземпроекту на кінець 1990-х рр. в Україні площа змитих орних земель складала 12148,6 тис. га. Частка змитих земель сільського господарства в Луганській області досягла 84%, в Донецькій - 62%, в Одеській, Кіровоградській та Харківській - до 49%.

Карстовий процес полягає в розчиненні й вилуговуванні гірських порід підземними водами, що рухаються, з утворенням своєрідних поверхневих форм рельєфу і підземних порожнин у вигляді порожнин, каналів, галерей, печер тощо. Карстові процеси часто супроводжуються провальними явищами.

Карст широко поширений у районах, де розвинуті товщі розчинних карбонатних і сульфатних порід, а також кам'яних і калієвих солей і простежується до глибин 300-400 м. У межах Російської плити він розвинутий на південному схилі Балтійського щита, на периферії Московської синеклізи, у районі Жигулівського підняття; він також поширений у Карпатах, Криму, на Кавказі, Уралі. На Сибірській платформі карст приурочений до північного схилу Алданського щита, до Тунгуської й Вілюйської синекліз, до Ангаро-Ленського прогину. Широко представлений він у Казахстані й Середній Азії.

Швидкість і масштаб розвитку карстових процесів визначаються перш за все ступенем розчинності порід, зростаючи від карбонатних до сульфатних порід і потім до легкорозчинних солей, вони збільшуються із зростанням агресивності вод по відношенню до карстуючихся порід. Велике значення має дислокованість порід і порушення їх тріщинуватістю, що робить породи більш водопроникними і полегшує винесення продуктів

розчинення водним потоком, збільшення швидкостей якого підвищує інтенсивність водообміну. Активізація карстових процесів пов'язана із збільшенням швидкостей руху підземних вод, з умовами водообміну, що зумовило притаманність карстових процесів частіше за все до присхилових частин долин і зменшення закарстованості масивів порід із глибиною й у бік вододілу.

Карстові процеси за своїми еколого-геологічними наслідками відносяться до розряду небезпечних. Вони можуть істотно змінити ландшафт і тим самим, умови життєдіяльності біоти, у тому числі людини. В тих районах, де розчинні породи залягають на поверхні або перекриті невеликим чохлом рихлих відкладів, при високій їх закарстованості створюється своєрідний карстовий рельєф із формами у вигляді вирв, ярів сліпих балок, замкнутих улоговин розміром до десятків і сотень квадратних кілометрів. Їх поява впливає й на інші компоненти ландшафту, змінюється характер рослинності, типи ґрунтів, гідрографія. Злиття вирв приводить до утворення улоговин, в яких формуються численні пов'язані з карстом озера. Річки на закарстованих ділянках зменшують свою витрату і можуть повністю зникати в закарстованих породах, що залягають під їх руслом.

При заляганні розчинних порід на глибині серед нерозчинних утворюється підземний карст у вигляді порожнин, каналів, печер тощо. В результаті змінюється структура й будова карстуючихся порід, режим поверхневих і підземних вод, формується особливий тип підземних вод карстових, із якими пов'язано утворення потужних, часто солоних хлоридно-сульфатних джерел із дебітом, що досягає десятків кубічних метрів у секунду. Тому роль карстових процесів у формуванні хімічного складу вод, що живлять річки, озера, дуже велика. Істотно зростає мінералізація й жорсткість річкових вод за рахунок винесення карстовими водами розчинних солей, змінюється їх температурний режим. Такі зміни особливо відчутні в районах розвитку соляного карсту.