Життя — це діяльність, спрямована на задоволення як первинних, біологічних, так і усвідомлених матеріальних і духовних потреб. Першою передумовою людської історії, безумовно, є діяльність людей. Діяльність сприймається, розуміється і оцінюється через її структуризацію за допомогою певних категорій. По-перше, через поведінку і дію. Поведінка трактується у соціології як загальна категорія діяльності. Дія є такою поведінкою, у якій закладений суб'єктивний сенс, цільова потреба індивіда. Поведінка як реакція людини на дію зовнішнього середовища якнайповніше представлено психологами і соціологами — прибічниками концепції біхевіоризму (родоначальник Е.Торндайк) і необіхевіоризму (основоположник Дж. Хол). У поведінці людини, на їх думку, переважає раціональне підґрунтя, що спонукає його до оволодіння тими або іншими цінностями. Універсальним принципом поведінки є "закон вигоди", який реалізується у певних межах "стимул — реакція" і під впливом додаткових спонук ("проміжних перемінних"). Реакція на одні і ті ж стимули підкоряється "закону вправи". Відтворення реакції за тотожних стимулів відбувається відповідно до "закону ефекту". По-друге, через категорію соціальна дія, під якою розуміється осмислена індивідуальна поведінка людини, порівнювана з поведінкою іншої людини і орієнтована на неї. Вірно відмічено, що природжених соціальних програм поведінки особи не існує. На думку американського психолога В. Скінера, у суспільстві не може бути незалежної "автономної людини", оскільки її поведінка визначається і контролюється соціальним середовищем через певні культурні надбання (мовою спілкування, соціальними інститутами, традиціями, звичаями тощо). Класик сучасної соціології М. Вебер визначальною ознакою соціальності дії вважав суб'єктивне осмислення індивідом можливих варіантів поведінки людей, що вступають з ним у взаємодію. Соціальні утворення, стверджував він, треба розглядати "як продукт і спосіб організації, зв'язки специфічних дій окремих людей, оскільки тільки люди можуть бути носіями орієнтованої дії, що має сенс". Будь-яке соціокультурне явище (освіта у тому числі) має прості форми свого існування, які П. Сорокін назвав родовими моделями. При цьому він відмічав, що не особа, ні сім'я такими бути не можуть і підкреслював: "Самою родовою моделлю будь-якого соціокультурного феномену являється значуща взаємодія двох або більше індивідів". До неї відноситься така взаємодія, у якій вплив, що робиться однією частиною на іншу, має значення або цінність, що піднімається над чисто фізичними і біологічними властивостями відповідних дій.
Теорія соціальних дій ґрунтовно розроблена у сучасній соціологічній літературі. Кожен, хто зацікавлений у розумінні сутності передумов соціальних стосунків у сфері освіти, повинен спиратися на знання найважливіших елементів системи соціальних дій. Для керівних кадрів, як і усього педагогічного складу, вони служать надійною методологічною базою координації функціональної діяльності в усіх структурах соціальних відносин: в їх організації, розвитку, повсякденному управлінні ними. Соціологами Заходу відкриті такі елементи системи соціальної дії:
- компоненти значущої людської взаємодії; початкові системи дії;
- специфіка соціальної дії;
- типи соціального дії;
- типи ситуацій соціальної дії;
- функціональні вимоги системи дії та ін.
Значний внесок у розвиток теорії соціальних дій внесли М. Вебер, К. Маркс, Т. Парсонс, Е. Шилз, Р. Мертон, Г. Беккер і інші.
Будь-яка соціальна дія є родовою передумовою соціальних стосунків. Аналіз системи соціальних дій призводить до розуміння суті соціальних відносин взагалі і, зокрема, у сфері освіти.
У одному з соціологічних словників дається таке визначення феномену, що цікавить нас: "Соціальні відносини — взаємини між групами людей, що займають різне становище в суспільстві, що беруть неоднакову участь у його економічному, політичному і духовному житті, що розрізняються способом життя, рівнем і джерелами прибутків, структурою особистого споживання". З цим визначенням можна було б погодитися, якби у нім не був відсутній основний елемент стосунків — особистість. Будучи переконаним, що міжособові і індивідуально — групові стосунки теж суть соціальні, можна зробити висновок: соціальні стосунки — одна з найважливіших соціальних систем, що мають над біологічний, над фізичний характер діалектичного взаємозв'язку індивідів і їх спільнот в усіх сферах життєдіяльності.
Соціальні відносини виникають у зв'язку з реалізацією потреб і інтересів, досягненням певних життєво важливих цілей окремими людьми або їх сукупностями. Потреби, у свою чергу, підрозділяються на вітальні (життєзабезпечення біологічне існування індивідів) і соціальні. Усвідомлені людські потреби називаються соціальними інтересами. Інтереси людей є провідним чинником формування соціальних спільностей і спонукальним мотивом досягнення соціальних цілей. Спостереження свідчать, що поняття соціальні потреби ближче до особистісного чинника, а соціальні інтереси — до соціально-групового.
Джерела розвитку соціальних стосунків закладені у способах вирішення протиріч між їх суб'єктами. Локалізація проявів так само різноманітна, як і саме життя. Ядро протиріч — система суспільного виробництва і споживання людьми матеріальних і духовних благ. Сутність їх виражається поліваріантно. По-перше, це сфера соціальної рівності (нерівності) членів суспільства відносно до засобів виробництва, механізму розподілу результатів матеріального і духовного виробництва, справам управління суспільством; по-друге, фактична близькість (віддаленість) соціальних інтересів різних соціальних класів, прошарків і груп; по-третє, дії (протидії) на користь вільного розвитку одних за умови вільного розвитку усіх, але не за рахунок інтересів інших; по-четверте, усвідомлення (не усвідомлення) соціальними спільностями єдності їх історичних цілей, загальній відповідальності за створення передумов соціальної рівності тощо.
Отже, імперативами соціальних стосунків є: соціальні потреби — соціальні інтереси — соціальні цілі індивідів, що проявляються у їх діяльності в усіх без виключення сферах життя.
Уся маса людей, задіяна у системі освіти, також підрозділяється між собою за соціальними потребами, інтересам і цілям, визначальні з яких і звели їх усіх у єдиний соціальний інститут. Саме тут, у інституціональних організаціях, на думку німецького соціального філософа М. Шелера, найбільшим чином кристалізуються міжособистісні стосунки.
Освіта займає пріоритетне становище в універсаліях культури. Соціальні стосунки, що протікають у ній, належать до соціально-духовної сфери. У сукупності з вихованням освіта є історико-культурним феноменом менталітету суспільства, зокрема, його свідомості. У освіті проявляються різні варіанти людських стосунків інтелектуального, морально-етичного змісту. Тут створюються передумови для виявлення і розвитку творчих здібностей усіх генерацій суспільства. Учнів нарівні з учителями умовно можна вважати представниками того соціального прошарку, який займається переважно розумовою працею. У системі освіти удосконалюються загальна культура і професійна майстерність педагогів.
Соціальні стосунки у школі забезпечують збереження і примноження культурних накопичень, за рахунок яких розвивається цивілізація. Е. Дюркгейм, творець французької соціологічної школи, запевняючи: "Цивілізація можлива лише тоді, коли результати, отримані яким-небудь поколінням, передаються наступному поколінню, так щоб могло відбутися накопичення культури. Але для цього треба, щоб послідовність поколінь — за тим, як вони набувають зрілого віку — не відділялися б одне від одного, але залишалися б у тісній взаємодії між собою, тобто були б асоційовані постійним чином".
§ 8.2 Класифікація системи соціальних стосунків у освіті
Розуміння сутності соціальних стосунків залежить від ракурсу наукового аналізу, цього явища. Зміст проблеми вимальовується достовірніше і лаконічніше, якщо систематизується інформація з вузлових питань функціонування і розвитку освіти. З цієї точки зору соціальні стосунки у системі освіти можна класифікувати за такою шкалою цінностей:
— соціальні цілі і соціальні інтереси;
— зміст і форми соціальних стосунків;
— основні напрями і види соціальних стосунків;
— суб'єкти соціальних стосунків і ступінь їх комунікабельності тощо.
Стосунки між тими, хто навчаються і учителями за соціальними цілями спрямовуються на отримання взаємної вигоди. Одні з допомогою отримуваних знань і умінь хотіли б самовизначитися, самореалізуватися і самоствердитися у суспільстві. Інші готові допомогти їм у цьому. І у цій допомозі на першому місці не жертовність, а прагнення реалізувати себе як людського учителя, як творчу особу і отримати суспільну оцінку своєї потрібності і неповторності. Досягнення цілей і перших, і других можливе на шляху вирішення суперечності між установками особистості учня і нормативними вимогами суспільства, носіями і захисниками яких є учителі. Учень приходить у систему освіти з визначеними соціальними потребами: навчитися розуміти, аналізувати, робити і тому подібне. Професійний інтерес учителя полягає у тому, щоб з найменшими затратами для взаємин навчити учня самостійно мислити, вибирати моральні орієнтири тощо.
Змістовна сторона соціальних стосунків двоваріантна. Перший — учіння — визначає суб’єктно-суб’єктний характер стосунків. Учіння — це творче співробітництво взаємодіючих суб'єктів, що сприяє збагаченню суспільства за рахунок їх соціальної самореалізації. Другий варіант представлений навчанням. Він характерний переважанням передачі накопичених знань, традицій, навичок, досвіду тощо об'єкту, що навчається. Головне в учінні те, що учень є суб'єктом діяльності, а не предметом, як у навчанні. У діяльності учіння учень повинен перетворювати, відповідно до загальної структури дій певний предмет для того, щоб засвоїти, інтериоризувати уміння, знання, набути навички. Соціальні відносини за формами бувають двосторонньо і односторонньо активними. Важко назвати стосунками взаємну індиферентність, хоча такі ситуації у навчально-виховній діяльності спостерігаються. Активно-пасивними формами стосунків можуть бути інструктивні заняття, оповідання, лекції-монологи. Двосторонньо активними усі форми діалогічного спілкування.
Соціальні стосунки по суті спрямовані на або розвиток, або формування і розвиток природних завдатків, або на соціальне орієнтування особистості, що саморозвивається. Серед усіх видів соціальних стосунків найпоширенішими є спілкування і взаємодія. До спілкування входить обмін думками, пошук взаєморозуміння, усвідомлення своєї соціальної приналежності за статусними характеристикам. Тут можливим є нав'язування думок. Взаємодія є спільною реалізацією соціальних цілей, взаємного очікування. Це допомога і взаємодопомога у досягненні навчально-виховних цілей, вплив особистим прикладом, стимулювання соціальної активності тощо.
Суб'єктами стосунків у освіті, безумовно, є передусім особи учителя і учня, а потім їх спільності. До міжособистісних стосунків належать соціальні стосунки за горизонталлю: учитель — учитель, учень — учень; за змішаною горизонталлю: учитель — учень. Суб'єктами стосунків також є соціальні групи і підгрупи учителів і учнів. У зміст і характер освіти неповторну своєрідність вносять суб'єкти керівної і методичної сфер системи. Відносини між соціальними прошарками як суб'єктами визначають сутність соціальних стосунків у будь-кому соціальному інституті. Соціальні стосунки за ступенем контактності підрозділяються на безпосередні і опосередковані. Перші відбивають соціальні взаємодії родових суб’єктів освіти. Керівні ж кадри і методичні працівники взаємодіють з учнями переважно опосередковано. Їх стосунки з учителями змінюються на зростання безпосередніх контактів, особливо з боку методичних кадрів. За характером прояву контактності соціальні відносини називають згуртовуючими або інтегративними та конфліктними чи дезінтегративними.
Соціальні стосунки у системі освіти базуються на двох найважливіших взаємопов'язаних чинниках. По-перше, на розподілі праці, що історично склався, між учнями і учителями, між рядовими суб'єктами і управлінськими та методичними структурами. За такого ділення незайве мати на увазі аксіоматичне: учитель у будь-якому випадку — це і перший керівник, і перший управлінець, і перший методист освітньої інституції. По-друге, на статусно-рольовому підґрунті як діалектичній сукупності соціального становища і соціальних функцій постійного і динамічного складів системи освіти. Під соціальним статусом розуміється становище особи, що вона його займає у суспільстві відповідно до віку, статі, походження, професії, сімейного стану тощо. Соціальна роль виражає динамічну сторону соціального статусу, є його функцією, окремо взятим аспектом цілісної поведінки.
Кожну соціальну систему характеризує певна напруга. Соціальні прошарки і групи не є зразком єдності і згоди. Вони — це діалектична єдність загальних інтересів та конкретної мети кожного індивіда, що має свої окремі інтереси та потреби. Це стає ще однією із причин соціального конфлікту що має місце у системі. Напруга у відносинах соціальних страт може спричинятися недосконалістю соціальної організації освіти, її невідповідністю ціннісним орієнтаціям. У своїй роботі "Соціальна система" Т. Парсонс підкреслював, що соціальна система не повинна "дотримуватися таких зразків культури, які або не можуть встановити хоч б мінімального порядку, або спрямовують на людей абсолютно нездійсненні вимоги і таким чином породжують відхилення і конфлікти". Кожна особа залишає за собою право "вибору цінностей", коли її обтяженість соціальними ролями, суперечливим набором ціннісних орієнтацій переходить критичну межу. Створюється внутрішній конфлікт такого рівня напруги, зняття якої можливе тільки радикальними методами. Ця властивість є атрибутом як окремої особи, так і будь-якої самоорганізовуваної соціальної системи. Рішуча зміна соціологічних і філософських парадигм, системи цінностей і статусних норм особливо близька педагогічним кадрам сучасної України. "Усі старі цінності тріщать і руйнуються. Відбувається генеральна переоцінка звичок, норм, ідей, світогляду, розмежування, поляризація усіх матеріальних і духовних потенцій"
Зміна суспільно-економічної і політичної систем гнітюче впливає на усі соціальні прошарки освіти і може стати причиною не тільки посилення міжгрупових конфліктів, але і розриву внутрігрупових зв'язків. Саме так чинять сьогодні деякі педагогічні працівники, які переходять до нового статусного стану. Змінюють професію, спосіб життя, властиві їм раніше норми поведінки у суспільстві. Така логіка соціальних стосунків на крутих зламах історії властива суб'єктам і з інших соціальних інститутів.
Можна вичленувати деякі особливості соціальних відносин у освіті, які не знаходять прямих аналогів у інших громадських інститутах. По-перше, соціальний інститут освіти інтегрує своєрідність стосунків усіх соціальних структур суспільства (класової, демографічної, етнічної, професійної, територіальної тощо). Соціальні стосунки будуються на єдності поточних і перспективних інтересів його суб'єктів і суспільства у цілому.
По-друге, соціальні стосунки у школі здійснюються не між стратами і навіть не між групами, визначальним для них є індивідуально-груповий характер. Річ у тому, що учитель (особистість учителя) у процесі навчання вибирає такі способи взаємодії, так майстерно модулює їх, що одночасно вступає у діловий контакт з усім класом, усією навчальною групою. Різноманіття рівнів знання, готовності до сприйняття нового матеріалу тощо — це усе ним передбачається у процесі координації навчання і виховання. Різноманіття учнівських індивідуальностей ініціює творчий потенціал і підтримує професійне натхнення учителя. Колективний учень за діяльністю одного учителя, особливо у початковій школі, дає свою оцінку усім, хто підпадає під соціальний статус учителя. Такого типу стосунки мають особливо гострий перебіг у підсистемі вищої школи, де студенти безкомпромісно оцінюють соціальну значущість педагога, незважаючи на учене звання і науковий ступінь, досвід роботи і інші характеристики, що припускають високий рейтинг його професіоналізму.
По-третє, проблематичність у складанні доброзичливих соціальних стосунків полягає у тому, що у освітньому процесі беруть участь люди з якісно відмінною чуттєвою організацією, з великою різницею у рівнях свідомості, знання, набутим життєвим досвідом. Одні — професійні фахівці, інші — або тільки освоюють спеціальні знання і уміння, або взагалі далекі від їх вибору.
По-четверте, учасники соціальних стосунків виходять з необхідності взаємодії як у інтересах освіти, так і виховання. У такому разі виховання сприймається не вузько-педагогічно, а соціологічно, з ним зв'язується реалізація усіх можливостей дії на особу учня. Процес навчання і виховання поєднує і взаємно переплітає стосунки, побудовані по різних групах соціальних норм і цінностей. Тут одночасно використовуються протилежні методи управління (авторитарний і ліберальний), різнорівневе спілкування (суб'єктно-суб'єктне і суб'єктно-об'єктне) тощо.
По-п'яте, найважливішою домінантою соціальних стосунків є соціальна (навчальна) група як первинна структурна ланка соціальної організації освіти й існування освітньої системи.
