Соціологічні концепції аналізу знання

 

У соціологічній науці сформовано низку концепцій, за якими передбачено розв'язання проблеми обґрунтування знання з позицій визна­ння специфічного й автономного характеру суб'єктивності щодо про­дукту теоретичного аналізу. Так, вважається, що будь-який пізнаваль­ний досвід є конструйований такими характерними йому зв'язками, які не можна редукувати до чуттєвих даних. Об'єктивна структура досвіду не залежить від індивіда, і водночас нормативи та крите­рії цієї структури застосовувані у пізнавальному процесі, співвідносяться із особли­востями суб'єкта. Цей підхід названо трансценденталізмом.

Маємо на увазі трансцендентальну феноменологію Е. Гуссерля, котрий намагається проаналізувати трансцендентальну свідомість за допомогою особливої процедури, яку він подає як феноменологічний опис того, що є властивим свідомості з найбільшою очевидністю. Під­ґрунтям будь-якого пізнання реальності, вважає Е. Гуссерль, є безпосе­реднє, інтуїтивне знання, що ототожнюється у феноменології зі сприй­няттям дійсності.

У сучасних соціологічних концепціях очевидне повсякденне зна­ння, що сприймається на віру членами суспільства, не лише реабілі­тується як таке, що має право на існування і не потребує виправдання, але розглядається також як базова сфера виникнення всіх можливих систем знання в суспільстві.

Провідним у соціологічних концепціях є інтерес до проблем виник­нення загальних знань, їхньої варіативності, розподілу, а також меха­нізмів стандартизації. Саме ці знання, які сприймаються на віру всіма членами суспільства, тобто певний запас соціального знання, висту­пають як основа концепцій соціального світу у більшості досліджень.

Сьогодні у соціології існує спеціальний напрям - соціологія зна­ння, - який аналізує залежність знання (типів світогляду, ідеологій, ідей, категорій і т.п.) від соціальних факторів (суспільства загалом, кла­сів, інституцій, соціальних відносин). Якщо у гносеології досліджують відношення знання й об'єкта, то в соціології знання - знання і суб'єкта. Виділяють два підходи до розуміння соціології знання. У вузькому ро­змінні соціологія знання охоплює мислителів, які самі себе відносять до соціології знання (М. Шелер, К. Манхейм, В. Штарк ). У широ­кому - тих, хто аналізує цю проблематику, не відносячи себе до неї (М. Вебер, франкфуртська школа та ін.). До останнього можна віднести і постпозитивізм, який досліджує вплив суспільства на розвиток науки. Теоретичні витоки соціології знання - вчення К. Маркса про детермі­націю суспільної свідомості суспільним буттям; вчення Е. Дюркгейма про соціальну зумовленість колективних уявлень та ін.

За різними інтерпретаціями «знання», «соціальних чинників» і «типів відношення» між ними можна виділити кілька напрямків соціо­логії знання, що склалися у XX ст.

Неокантіанський підхід (М Вебер, А. Вебер, Т. Парсонс, А. Шеллінг, В. Штарк ) розглядає залежність знання (соціального пізнання) від ціннісних орієнтацій, структура яких ототожнюється з певними со­ціальними групами чи типами суспільств. На цій концепції ґрунтується соціологічний аналіз світових релігій М. Вебера.

Франкфуртська школа ( Т. Адорно,Г. Маркузе, Ю. Хабермас, М. Хоркхаймер ) стверджує, що знання включене у соціальне ціле і ви­значається ним. У класовому суспільстві будь-яке знання набуває ха­рактеру перевернутої форми, тобто ідеології.

Представники франкфуртської школи (Т. Адорно, М. Хоркхаймер) на противагу М. Веберові, згідно з трактуваннями якого ціннісний під­хід можна погодити з науковою об'єктивністю, відкидають можливість об'єктивного пізнання соціальних явищ. Об'єктивне соціальне знання принципово неможливе, оскільки соціальний світ є лише результатом суб'єктивної людської діяльності.

Одним з найцікавіших теоретиків, котрі намагаються пере­бороти односторонність підходів до розгляду соціального життя, є Ю. Хабермас. Основою його теоретичних побудов є категорія «життєвого світу». «Життєвий світ» він визначає як не тематизоване поле значень, що становить основу життєвого досвіду індивіда. Це поле значень складається із запасу знання, зосередженого у культурі, і передусім у мові, яка передує індивіду. Будь-яка соціальна дія здійсню­ється на основі знання агентом системи конвенційних правил поведін­ки і діяльності в тій чи іншій спільноті. Причому, це знання учасників соціальної взаємодії, відповідно до вчення Ю. Хабермаса, складається з до теоретичного, практичного «знання - як» (know-how).

Наукове знання виникає на певному етапі еволюції «життєвого сві­ту» з практичного знання, перетворюючи досвід у послідовну інфор­мацію, придатну для міжособистісної і міжґенераційної трансляції. Категорія «життєвого світу» служить для концептуалізацій дії, сфери безпосередньої взаємодії, практичного досвіду. За її допомогою Ю. Хабермас намагається показати, як соціальна дійсність визначається і підтримується у процесі цілеспрямованої, пізнавальної діяльності суб'єктів.

Феноменологічний напрям (П. Бергер, К. Манхейм, М. Шелер, А. Шютц ) започаткований з ідеї Е. Гуссерля про конструювання свідо­містю соціальної реальності. Існування різних видів соціальної реаль­ності перебуває у залежності від їхнього визнання соціальними група­ми. Стверджується кореляція між соціальною групою і певним видом соціальної реальності.

Цю ж проблему, але на інших методологічних засадах, ще у 30-х pp. ХХ ст. розглядав Ф. Знанецький, котрий аналізував вплив соціальної групи на знання, яке вона поділяє, і вплив знання на конструювання групи.

М. Шелер разом із М. Вебером і К. Манхеймом започаткував напрям, який називають феноменологічною соціологією культури, або соціо­логією знання. Увага представників феноменологічного напряму зосе­реджена на інтерпретації взаємозв'язків і взаємовпливів між фактами соціального життя і життя культурного, духовного - цінностями, ідея­ми, соціальними почуттями тощо. М. Шелер прагне пояснити, яку роль відіграють у сучасному суспільстві духовно-інтелектуальні цінності, яку позицію займають ті групи, що є їхніми зберігачами і носіями. Він визнає, що «потяг до знання» - це певного роду інстинкт, властивий людині як біологічній істоті. Цей потяг у ході культурної еволюції ди­ференціюється і зазнає певної сублімації. Разом з тим, постають кілька взаємопов'язаних і водночас якісно відмінних одна від одної систем знання - релігійна, в якій знання служить спасінню душі; метафізична, Де знання є певною мірою самоціллю, та позитивно-наукова, де знання розглядають не як самоціль, а як знаряддя практики. Суть такого під­ходу сформулював Ф. Бекон висловом «Scientia est potentia» («Знання - це сила»),

М. Шелер зазначає, що людське знання у суспільстві, дане індиві­дуальному сприйманню а priori, гарантує індивіду змістовий поря­док. Хоча цей порядок і пов'язаний з певною соціально-історичною ситуацією він здається індивіду звичайним способом бачення світу.

М. Шелер називає його «відносно-звичайним (безпосереднім) світо­глядом» (relativnaturalische Weltanschauung) суспільства. Він доводить, що існують різноманітні недиференційовані форми безпосереднього знання на рівні здорового глузду, народної мудрості тощо. У таких - історично більш давніх - формах духовності важливу роль відіграють інтуїтивно-емоційні моменти, тоді як позитивно-наукове знання має виключно раціональну природу.

Отож, типологічно знання М. Шелер поділяє на такі види:

1) міфологію;

2) народну творчість;

3) релігію;

4) містику (безпосереднє знання);

5) філософію;

6) позитивну науку;

7) технологію.

Принципова відмінність між різновидами знання та їхнього функ­ціональною приналежністю полягає, на думку М. Шелера, у тому, що за своїми джерелами й кінцевим призначенням знання позитивне є на­самперед розвитком певних інстинктів людини. Іншими словами, зна­ння виконує адаптивну функцію. Натомість, релігійне і метафізичне знання властиве лише людині.

К. Манхейм вважає, що соціальне буття класу визначає його свідо­мість, ідеологію. Соціолог твердить, що ідеологія кожного класу одно­бічна, частково істинна. Соціологія знання, зводячи ідеології класів до соціального буття, покликана подолати цю однобічність, дати повну істину. Він одним з перших звернувся до вивчення природи соціально­го знання. Соціальне знання К. Манхейм називає тим знанням, яким люди керуються, коли приймають практичні рішення. Це знання не можна відділити від емоцій і практичних намірів.

Соціологія знання має зрозуміти мислення у його конкретному зв'язку з соціальною ситуацією. Окремий індивід, твердить К. Манхейм, лише бере участь у певному процесі мислення, який виник задовго до нього, і вносить сюди тільки певні корективи. Слідом за Е. Дюркгеймом К. Манхейм доводить, що люди мислять і розуміють світ крізь призму своєї колективної діяльності, і їхня індивідуальна свідомість несе на собі відбиток колективної, групової, яка ніколи не вільна від впливу цінностей і колективно-підсвідомих імпульсів. Метою соціології зна­ння є висвітлення, усвідомлення неусвідомлених вимірів людського мислення і пояснення, зокрема, чому на ту саму проблему суспільного життя представники різних прошарків суспільства мають різні, часто діаметрально протилежні, погляди.

Феноменологічний метод був заснований у царині соціології А. Шютцем, котрий зробив спробу на його підставі розкрити специфіку соціальних наук. Услід за М. Вебером він вважає, що соціальні науки мають пояснювати соціальну дію. А. Шютц стверджує, що соціальні на­уки мають осягнути смислові зв'язки, суб'єктивний світ людей, який становить підґрунтя їхніх дій. За відправну точку він бере потік сві­домості, одним із моментів якого виступає індивідуальне Я. У цьому потоці формуються суб'єктивні смисли, що виникають у вигляді про­ектів, задумів діяльності.

Згідно з вченням А. Шютца, суспільство єдине для всіх людей, але кожен з індивідів розміщений у ньому особливим чином, у своїй «біографіч­ній ситуації». Саме тому у будь-який момент життя людина керується «запасом наявного знання», що складається з типізацій повсякденного світу, «рецептів», накопичених нею впродовж усього життя.

Знання інших людей з'являється на ґрунті двох «ідеалізацій»: іде­алізації взаємозамінюваності точок зору («я вважаю це безперечним і передбачаю, що він вважає так само. І навпаки») та ідеалізації збігу систем релевантності («поки не доведено протилежне, я вважаю без­перечним - і, припускаю, інший так само вважає, - що незбіг перспектив, породжуваний нашими унікальними біографічними ситуа­ціями, не є суттєвим з погляду кожного з нас»). Ці ідеалізації сприяють типізації об'єктів індивідуального досвіду з метою подолання їхньої своєрідності та формування «спільного» знання, яке залишається «сво­їм» для кожного з нас, тобто суб'єктивним і водночас об'єктивною мі­рою його інтерсуб’єктивності.

Соціальна реальність залежить від свідомості, що визначає й інтер­претує її: соціальний світ неминуче припиняє своє існування, якщо йому відмовлено у людському визнанні. У цьому сенсі суспільство ре­альне, оскільки його члени визначають його як реальне і ставляться до нього як до реальності.

А. Шютц, відштовхуючись від ідей Е. Гуссерля та М. Вебера, прагне виявити певні елементарні механізми людського спілкування та розуміння. Він враховує факт суттєвої відмінності між науковим розумін­ням дійсності, що нас оточує, і її повсякденним розумінням. Наукові та філософські поняття - не є первинними, а похідними від тих уявлень, які поширені у нашому повсякденному - житті, щоденному спілкуванні А. Шютц вважає, що саме біографічні обставини і той особистий, неповторний життєвий досвід, що є у кожного з нас, стають важливою передумовою поведінки і соціальної дії людини.

Основу нашого «життєвого світу», або світу повсякденності, згід­но з А. Шютцем, становить знання, яке походить з індивідуального до­свіду. Таке знання є анонімним і безособовим, а отже, - об'єктивним. Саме тому звичайні люди не сумніваються в реальності того світу, який їх оточує, хоча цей світ твориться фактично їхнім спілкуванням.

За А. Шютцем, знання являє собою певний набір типологічних кон­струкцій, які скеровують і визначають наше розуміння соціальних си­туацій, а також інших індивідів, і визначає, що знання соціально роз­поділяється.

Серед найзначніших у теоретичній і методологічній площині досяг­нень А. Шютца можна виокремити такі положення:

- у підґрунті наукового знання соціального світу лежить повсяк­денне знання: будь-яка інтерпретація цього світу основана на на­громадженнях попереднього досвіду - нашого власного чи пере­даного нам батьками і вчителями;

- повсякденне знання виявляє себе через свою типовість. Усе те, що накопичується як досвід під час сприйняття об'єкта, пере­носиться на будь-який інший подібний об'єкт, що сприймається через співвіднесення його зі своїм типом.

Ідеї феноменологічної соціології дістали свій дальший розвиток у працях П. Бергера і Т. Лукмана. У праці «Соціальне конструювання ре­альності» автори узагальнюють і поглиблюють висновки А. Шютца поєд­нуючи започатковану ним традицію із традиціями німецької «соціології знання», насамперед ідеями М. Вебера, М. Шелера, К. Мангейма, а та­кож ідеями німецької філософської антропології. П. Бергер, Т. Лукман, як і А. Шютц, вважають, що наукові знання є похідними від повсякден­ного знання, оскільки вони містяться у повсякденному життєвому світі людини.

Ключовими термінами соціології знання П. Бергер і Т. Лукман ви­значають «реальність» та «знання». «Реальність» - якість, характерна для феноменів мати буття незалежне від волі і бажання людини, а «знання» визначають як впевненість у тому, що феномени є реальними і володіють специфічними характеристиками. Пересічна людина живе у світі який є «реальним» для неї, хоча і не усі його аспекти «реальні» для неї рівною мірою і вона «знає», володіючи різним ступенем впевненості, що цей світ наповнений такими та іншими характеристиками Людське «знання» розвивається, передається і зберігається у соціальних ситуа­ціях. Саме знання визначає поведінку людини у повсякденному житті.

П. Бергер і Т. Лукман вважають, що повсякденне знання структурується у процесах повсякденного міжособистісного спілкування, у основі яких закладена «ситуація візаві» (лицем до лиця). Унікаль­ність індивідуальної позиції кожного з учасників спілкування нейтра­лізується завдяки взаємним типологізаціям, як це свого часу показав А. Шютц. Також у процесах спілкування завжди має місце «об'єктивація суб'єктивності», і навпаки. Важливу роль у процесах комунікації віді­грає мова як знакова система, завдяки якій типологізація дійсності і трансляція знань набуває упорядкованого характеру. Повсякденне зна­ння є динамічною структурою, у якій постійно має місце обмін, цир­кулювання, взаємопереходи від об'єктивного до суб'єктивного, і в зво­ротному напрямку.

Соціальна дійсність «конструюється» людьми. Об'єктивний зміст соціального досвіду мусить трансформуватися у індивідуальну свідо­мість і відкластись там. З огляду на це П. Бергер і Т. Лукман зауважу­ють, що знання у суспільстві розподілено нерівномірно: «Соціальна визначеність знання веде свій початок від того простого факту, що я знаю не все з того, що знають інші люди». Соціальна розподіленість знання полягає у тому, що різні індивіди і типи індивідів володіють ним нерівномірно. Знання того, як розподіляється соціально доступ­ний запас знання (хоча б у загальних рисах), являє собою важливий елемент самого запасу знання.

Достовірність знання індивідом повсякденного життя вважається ним та іншими людьми зрозумілою, допоки немає відомостей про зво­ротне, тобто до того часу, поки не виникає проблема, яку не можна ви­рішити на основі знання індивіда. До того часу, поки знання індивіда діє безвідмовно, індивід відкидає всілякі сумніви щодо нього.

Слід зауважити, що феноменологи основну увагу приділяють повсякденному, а не теоретичному знанню. Вони зазначають, що у соціології має бути зосереджена увага на вивченні повсякденного знання. Ідеї, теоретичні думки, світогляди відіграють не надто важливу роль у житті суспільства, вони становлять лише частину «знання».

Отже, феноменологічна соціологія зосереджує увагу на вивченні змісту, структурних форм та функцій повсякденного знання.

Соціальне знання також є у центрі дослідницького інтересу визначного соціолога наших днів - Е. Гідденса. Саме він звертає увагу на те що знання визначає соціальні відносини, а не просто дзеркально відо­бражає об'єктивну реальність. Так Е. Гідденс робить висновок, ана­логічний висновку Ю. Хабермаса: фундаментальною характеристикою сучасного суспільства являється його рефлексивність.

У свою чергу, інший визначний соціолог сучасності П. Бурдьє ак­центує увагу на подвійності структур, які організовують соціальне се­редовище. Мова йде про двоякість соціального простору, його одно­часну репрезентованість і у «чисто» соціальному, і у фізичному плані, а отже, й предметність знання.

Практичне знання соціального світу, що передує «раціональній» поведінці, містить кваліфікаційні схеми сприйняття і оцінки, які складаються історично, являючи собою продукт об'єктивного поділу на соціальні класи, вікові і статеві групи, котрі функціонують нижче рівня свідомості. Ці принципи поділу є продуктом об'єднання фун­даментальних структур суспільства, спільні для всіх його агентів та дають можливість створити систему значень, яку поділяють всі члени суспільства.

Поняття зростання чи накопичення наукових знань є основоположним у концепції К. Поппера. Ріст наукового знання передбачає не про­сте накопичення спостережень, а повторюване спростування наукових теорій і побудови більш досконалих теорій. Однак вивчення росту на­укового знання є найбільш плідним способом вивчення росту знання взагалі, оскільки ріст наукового знання можна вважати накопиченням повсякденного знання. К. Поппер визначає, що людина є надзвичай­но активною у оволодінні знаннями, вивчає оточуюче середовище і освоює з нього інформацію. Отже, знання стає невід'ємною складо­вою адаптації людини до оточуючого середовища. Серед джерел ово­лодіння людськими знаннями К. Поппер визначає практичні потреби, нові наукові ідеї, а головним джерелом об'єктивності наукових знань - «сумління» ученого.

М. Полані основною ідеєю своїх досліджень визначає особистісний характер наукової діяльності, в якій значну роль відіграє «неявне» зна­ння. Він виділив два типи знання:

По-перше, знання артикульоване, явне, виражене у мові, у поняттях і судженнях. По-друге, знання не артикульоване, що міститься латентним чином у схемах сприйняття, мистецтві, навиках тощо. Неявне знання характеризує приховане, не артикульоване, і не рефлексивне особистісне знання.

У науковому пізнанні явне, артикульоване, знання виступає як знання інтерперсональне, воно описане у наукових гіпотезах, теоріях, теоретичних моделях, експериментальних законах. Однак, як вважає Полані, артикуляція завжди залишається неповною щодо знання. Тому прогрес науки неможливий без неявного особистісного знання, яке латентно міститься у індивідуальному досвіді дослідника. Полані акцен­тує увагу на існуванні прихованого знання, що ґрунтується на неусвідомлених відчуттях та слабо піддаються прямому вираженню і тому є власне особистісним знанням.

Зауважимо, що у межах соціологічних підходів знання вивчають, пов'язуючи з соціальним досвідом. Серед основних концептуальних під­ходів щодо дослідження знання можна зазначити некантіанський, що вивчає залежність знання від ціннісних орієнтацій; франкфуртську школу, яка досліджує особливості включення знання у соціальне ціле, та фено­менологічний напрям, у якому доводять проблеми існування суспільств та соціальної реальності залежно від їхнього визнання соціальними група­ми. У межах цих соціологічних підходів особливу увагу зосереджують на аналізі особливостей співвідношень наукового та повсякденного знання, а також великого значення надають соціально-економічному знанню як практичній спрямованості людської діяльності.

 

Резюме

1. Знання є базовою категорією різних систем наукового дослідження суспільства, яку широко використовують для інтерпретації та пояс­нень процесу й наслідків людської діяльності та поведінки.

2. Загалом знання можна визначити як правильне відображення у свідомості людини явищ матеріального та духовного світу, зокрема, багатома­нітних явищ суспільного життя. Знання містяться не тільки у науко­вих відомостях, а й у моральних, правових, світоглядних уявленнях. У філософському розумінні знання розглядають, насамперед як су­купність результатів пізнавальної діяльності, що виражаються у по­няттях, судженнях, теоріях і т. п.

3. У педагогічному трактуванні категорію «знання» розглядають як компонент та найважливіший структурний елемент процесу на­вчання, як відображення у свідомості людини дійсності у процесі навчання; як особливу форму духовного засвоєння результатів піз­нання. Воно є складовою змісту освіти, а це - і система знань про природу, суспільство, людське мислення, практичні вміння і нави­чки, і способи діяльності, і досвід творчої діяльності, і світоглядні, моральні, естетичні ідеї.

4. Категорія «знання» тісно пов'язана з категорією «досвід». Слід за­значити, що знання є складовою соціального досвіду. Соціальний досвід можна визначити як сукупність практично набутих соціаль­ними суб'єктами (індивідами, соціальними групами, класами, різ­ними суспільствами) у процесі їхньої історичної взаємодії знань, умінь, навичок, звичок, звичаїв, норм, традицій тощо.

5. У науковій літературі визначають різні види знань, зокрема прак­тичне, духовно-практичне та теоретизоване знання. У онтології зна­ння поділяють на мереологічне, реляційне та операційне. За рівнем пізнання розрізняють буденне та наукове знання, яке у свою чергу включає два рівні знань: теоретичне та емпіричне. Залежно від сту­пеня істинності знання може бути істинне і хибне.

6. Знання виконують три основні функції: 1. онтологічну (створення, уявлення, в т. ч. теоретичне, про оточуючий світ), 2. орієнтаційну (напрям і спосіб цілеспрямованої діяльності), 3. оціночну (норми ціннісного відношення, систему ідеалів суспільства).

7. Людські (понятійні) знання існують у трьох формах: «живі» знання, тобто знання, невіддільні від їхніх носіїв - людей (досвід, навички, кваліфікація); матеріалізовані знання (втілені у новій техніці, ма­теріалах, організаційних формах); знання у вигляді інформації (се­мантичні посилки, відокремлених від їх «першоджерел», переданих каналами зв'язку та збережених у пам'яті).

8. Можна визначити кілька напрямків соціологічного аналізу зна­ння. Неокантіанський підхід (М. Вебер, О. Вебер, Т. Парсонс, А. Шеллінг, В. Штарк), Франкфуртська школа (Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас, М. Хоркхаймер) та Феноменологічний напрям (П. Бергер, К. Манхейм, М. Шелер, А. Шютц).

 

 

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення категорії «знання».

2. Проаналізуйте особливості трактування знань філософією, педа­гогікою та соціологією освіти.

3. Розкрийте суть знань як складової соціального досвіду людини.

4. Проаналізуйте спільності та відмінності понять «знання» та «досвід».

5. Проаналізуйте різні види знань.

6. Розкрийте відмінності теоретичного та емпіричного знання та шляхи їхнього набуття.

7. У чому полягає проблема визначення істинності знання?

8. Визначте джерела формування буденного знання людини?

9. Поміркуйте які види знань отримає людина в процесі навчання.

10. Які функції виконують знання в житті людини?

11. Окресліть проблеми інтеграції та диференціації знань.

12. Проаналізуйте особливості вивчення знань в межах різних на­укових концепцій та підходів і їхні особливості.

 

Теми ІНДЗ

 

1. Знання як соціальне явище.

2. «Знання» у соціокультурному середовищі і органічному світі.

3. Структура знання.

4. Характеристики типів знань.

5. Франкфуртська школа у інтерпретації знань.

6. Неокантіанський підхід до пояснення сутності знань.

7. Феноменологічний напрямок у тлумаченні знань.

 

 

& Використана і рекомендована література

1. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по со­циологии знания. /II. Бергер, Т. Лукман- М.: Медиум, 1995. - 323с.

2. Бурлачук В. Символічні системи і конституювання соціального смислу / В. Бурлачук // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2004,- №3, С.147-155.

3. Гинецинский В. И. Знание как категория педагогики: Опыт педаго­гической когнитологии. / В.И. Гинецинский - Л.: Из-во Ленинград­ского ун-та, 1989. - 144 с.

4. Городняк І. Особливості формування і функціонування соціально- економічного знання / І. Городняк // Психологія і суспільство. - 2007. - №3. - С. 55-62.

5. Городняк І.В. Соціально-економічне знання як чинник змін в еко­номічній поведінці населення / І. Городняк // Соціологічні дослі­дження. Збірник наукових праць Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. – Луганськ. – 2008. - №7. – С.354-361. «

6. Козловська І. М. Теоретико-методологічні аспекти інтеграції знань учнів професійно-технічної школи: дидактичні основи. / І. М. Коз­ловська [За ред. С. У. Гончаренка ] – Львів: Світ, 1999. – 302с.

7. Кушерець В. І. Знання як стратегічний ресурс суспільних трансфор­мацій / В.І. Кушерець - К.: Знання України, 2002. - 248с.

8. Наумова М. Ю. Соціальне знання: спроба концептуалізації / М. Ю. Наумова // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - №2. - С. І06-116.

9. Орлов В. И. Знания, умения и навыки / В.И. Орлов // Педагогика. - 1997. - № 2. - С.33-34.

10. Осуга С. Обработка знаний / С. Осуга. Пер. с яп. - М.: Мир, 1989.293 с.

11. Пачковський Ю.Ф. Соціальне розуміння економічних процесів у кон­тексті соціології знання / Ю.Ф. Пачковський, І.В. Городняк // Мето­дологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспіль­ства: наук. Пр. – Харків: Видавничий центр Харківського націо­нального університету імені В.Н.Каразіна. – 2004. – С. 123-125.

12. Пачковський Ю.Ф. Соціоекономічне знання у соціологічному ви­мірі: Монографія. / Ю.Ф. Пачковський, І.В. Городняк – Львів: Ви­давничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – 172с.

13. Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической фило­софии. / М. Полани [Общ. Ред. В.А. Лекторского, В.И. Аршинова. М.: Прогресс, 1985. – 344с.

14. Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической фи­лософии. / М. Полани [Пер. С англ. М.Гнедовский, Н.Смирнова, Б.Старостин.] – БГК им. И.А. Бодуэна Де Куртенэ, 1998. – 344с.

15. Щербина В. Суб'єктне начало теоретизування у феноменологічній соціології / В. Щербина // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2000.- №4. - С. 133-141.