Сутність та різновиди соціальних змін

Усе суще існує у часі, просторі і русі. Рух тут тлумачиться не тільки як переміщення із точки А у точку Б, але і як перехід із одного якісного стану до іншого. Ця філософська аксіома повністю стосується і соціальної реальності. Отже, цілком виправдано буде стверджувати, незмінних об’єктів і суб’єктів соціальної сфери не існує. Тому соціальні явища слід розглядати одночасно у статиці та динаміці. Дина­мізм соціальних, зокрема освітніх процесів пов’язується із змінами. Під терміном «зміна» прийнято розуміти найзагальнішу форму буття усіх матеріальних об’єктів та духовних явищ, яка пов’язана з частко­вим або повним перетворенням зовнішніх та внутрішніх форм орга­нізації об’єктів, їхнім перебуванням у просторі та часі. Діапазон змін охоплює як просте механічне переміщення тіл у просторі так і глибинні перетворення у структурі суспільства. Зміни є атрибутом суспільства, його універсальним виміром. Динамізм, мінливість притаманні як усім елементам соціальної структури так і суспільству, як своєрідній цілісності. Ця характеристика проявляється на усіх етапах його історичного буття, розвитку.

Соціальна зміна – процес виникнення нових явищ, структур, харак­теризує різні соціальні системи і підсистеми суспільства під час їх взаємодії. Це ті перетворення в організації суспільства, у зразках поведінки та мислення груп й індивідів, з яких воно склада­ється, та які відбуваються з часом. Соціальні зміни відбуваюся на різних рівнях:

- на рівні міжособистісних відносин;

- на рівні організацій та інститутів, малих і великих соціальних груп;

- на місцевому, соціетальному та глобальному рівнях. При вивченні соціальних змін виокремлюють соціокультурні, індустріально-технологічні та соціально-економічні макросоціологічні теорії.

Соціокультурні теорії на перший план висувають зміни в соціокультурній сфері – світогляді, релігії, системах цінностей, менталітеті соціальних груп, суспільств та епох. Такі зміни є фундаментальними та визначають усі інші сфери суспільства. Серед цієї групи теорій слід виділити теорію соціокультурної динаміки П. Сорокіна.

Індустріально-технологічні теорії – інтерпретують соціальні зміни як похідні від змін в технології матеріального виробництва. До таких теорій належать теорії «стадії економічного росту» (У. Ростоу), «єди­ного індустріального суспільства» (Р. Арон), «постіндустріального сус­пільства» ( Д. Белл, З. Бжезинський, А. Турен ).

Соціально-економічні теорії вирішальним чинником соціальних змін визначають економічний розвиток, зокрема взаємодію продуктив­них сил і виробничих відносин (К. Маркс, Ф. Енгельс ).

Кожна з окреслених груп теорій має свої переваги, натомість жодна з них не може розглядатися як вичерпна.

У соціології виділяють різні види соціальних змін:

За сферами суспільного життя:

- Індустріально-технологічні – зміни, що пов’язані з розвитком ін­дустріального суспільства та передових технологій. Технологіч­ні зміни впливають на всі сфери відносин у суспільстві.

- Науково-технічні зміни відображають розвиток науки і техніки та їх вплив на життєдіяльність окремих соціальних груп та сус­пільства загалом.

- Соціокультурні зміни – зміни, які відбуваються у духовній сфері соціального суб’єкта, зокрема зміни культурних цінностей, норм, правил, стереотипів на рівні соціальних груп, етносів, націй тощо. Такі зміни визначають характер поведінки та взаємодій со­ціальних суб’єктів, а також виникнення нових видів субкультур.

- Соціально-політичні зміни – зміни у політичній сфері життя сус­пільства. Особливості та мотиваційні складові взаємовідносин і по­ведінки людей, соціальних груп, спільнот щодо розподілу влади.

- Соціально-економічні зміни відображають перебіг соціально-економічних процесів, економічної діяльності, економічної по­ведінки, ринкових відносин на рівні суспільства та його струк­турних елементів.

За типом соціальних зв’язків:

- Структурні соціальні зміни – зміни, які торкаються структур різ­номанітних соціальних утворень. До цього виду змін належать | структурні зміни соціальних інститутів, будь-якої соціальної спільноти (малої групи, професійної, територіальної спільноти,нації тощо).

- Процесуальні соціальні зміни – зміни, що торкаються соціаль­них процесів. Зокрема зміни у сфері соціальних взаємодій та взаємовідносин особистостей, організацій, спільностей, інститу­тів тощо. Це відносини солідарності, напруженості, конфлікту, рівноправ’я та підпорядкування, що постійно знаходяться у про­цесі змін.

- Функціональні соціальні зміни – зміни, що торкаються різнома­нітних функцій соціальних систем, інститутів, організацій.

- Мотиваційні соціальні зміни – зміни у сфері мотивацій індивіду­альної та колективної діяльності. Незмінними є характер потреб, інтересів, мотивацій у поведінці та діяльності індивідів, різно­манітних груп та спільнот.

За своїм характером, мірою впливу на суспільство та механізмом здійснення:

- Еволюційні – зміни часткові, поступові, що здійснюються як до­статньо стійкі та постійні тенденції до зростання або зменшення певних якостей елементів різних соціальних систем. Еволюційні зміни можуть набувати висхідної або низхідної спрямованості. Еволюційні зміни можуть бути організовані свідомо та набувати форми соціальних реформ. Еволюційними за своїм характером є структурні, функціональні, процесуальні та мотиваційні зміни.

- Революційні зміни є радикальними та передбачають докорінну видозміну соціального об’єкта. На відміну від еволюційних змін вони є не частковими, а загальними, або навіть всезагальними змінами, і, зазвичай, своїм підґрунтям мають насильство.

За спрямованістю:

- Односпрямовані зміни – передбачають наявність єдиного на­прямку, вектора здійснення змін. Взаємозалежність та взаємовизначеність здійснюваних перетворень.

- Циклічні зміни є різноспрямованими та не співвіднесеними між собою за характером та функціональними особливостями.

За темпами здійснення:

- Повільні

- Швидкі

Всі види змін пов’язані між собою: зміни одного типу обумовлюють зміни інших типів.

На процес соціальних змін впливають.

1. Природне оточення, істотно впливає на культуру та соціальну структуру суспільства. Досить рідко соціальні зміни усе ж є прямим наслід­ком дії природного довкілля. Наприклад, катастрофічні явища можуть спричинити зміни у структурі насе­лення, спровокувати міграції. Натомість, природне довкілля змінює свої параметри через безпосередню і опосередковану діяльність людей. А це, у свою чергу, приводить до перетворень характеристик суспільства.

2. Демографічні зміни. Будь-які значні зміни чисельності населення впливають на соціальне життя. Населення, що зростає швидкими темпами, вимагає значних ресурсів, що призводить до масових мі­граційних процесів та конфліктів з приводу обмежених ресурсів у суспільстві.

3. Ідеї – важливий компонент соціальних змін у суспільствах, які зо­рієнтовані на зміни як спосіб життєдіяльності. Людські ідеї визна­чають потреби та дії, що змінюють суспільство у від­повідності до потреб, які детерміновані ідеями.

4. Події у значенні чогось непередбачуваного, якогось випадкового акту, який впливає на процес соціальних змін.

5. Людські дії виступають очевидним джерелом соціальних змін, які можуть змінити суспільство незалежно від ступеня усвідомленості. Можна окреслити два типи значимих для процесу соціальних змін дій людей: дії впливових лідерів або інших видатних людей та со­ціальні рухи або колективна поведінка мас людей.

6. Технологія – практичне застосування наукових знань як основне джерело соціальних змін. Більшість технологічних новацій базуєть­ся на уже існуючих наукових знаннях. Ступінь розвитку суспільства впливає на темп технологічних змін. Прискореність технологічних змін зумовлює соціальні зміни, які їх супроводжують. Практично усі соціальні зміни завжди повинні долати опір специ­фічних установок і цінностей, опір окремих соціальних груп, впрова­джуватись через владні структури і нерідко через жорсткий примус. У прийнятті соціальних змін важливу роль відіграє їхня сумісність з існуючою культурою. Загалом немає соціальних змін, які проходили б непомітно для існуючої культури. Коли «нова» соціальна зміна вступає у конфлікт з існуючою культурою, то можливі такі наслідки:

- соціальна зміна просто відкидається суспільством або соціальною групою:

- соціальна зміна приймається разом з конфліктними рисами, але ці риси час від часу викликають протест, що робить її прийняття нестійким;

- соціальна зміна приймається, і закладені у ній конфлікти з існу­ючою культурою є прихованими і важко усвідомлюються, що ви­кликає загальну напругу у суспільстві. Отже, зміни пронизують усю структуру суспільства, усі його рівні і слугують передумовою соціального розвитку суспільства. Соціаль­ний розвиток – це незворотна, направлена, закономірна зміна мате­ріальних і ідеальних об’єктів, це лише такі зміни у суспільстві, котрі пов’язані з глибинними, структурними змінами та ведуть до появи но­вих суспільних відносин, інститутів, норм і цінностей.

Про розвиток суспільства свідчать такі параметри ( О. Пшеничнюк ):

- поява нових елементів культури у формі нових ціннісних моде­лей і колективних уявлень, відповідно до яких відбувається легі­тимація норм та інституційних відносин;

- поява нових інститутів, зміни на статусно-рольовому рівні, поява нових статусно-рольових взаємодій;

- зміна функціональних залежностей між структурними елемента­ми соціальної системи. Увага до соціальних змін властива усім соціологічним працям, оскільки соціальні системи завжди змінюються. Сучасна соціологія освіти тяжіє до пояснення розвитку соціальних груп, окремих інститу­тів освіти, культурних одиниць або окремих ідей і переконань, а також трансформацію суспільства загалом. Всезагальні зміни у внутрішній структурі суспільства відображають процеси глобалізації.

Соціальна трансформація – це цілеспрямований процес внутрішніх змін у суспільстві, а через це і самого суспільства. Його метою є повернення втраченої суспільством соціальної рівноваги, подолання соціальної напруги, досягнення нового, більш диференційованого і вищого рівня впорядкованості і організованості у всіх сферах життєдіяльності.

Трансформаційний процес охоплює зміни, що торкаються всіх сфер суспільного життя – економіку, політику, освіту, соціальну структуру, культуру та водночас, розпадається на ряд послідовних трансформа­ційних станів, кожний з яких являє собою реально досягнуті переміни у конкретний відрізок часу.

Основними змінами у ході системної соціальної трансформації є:

- зміни політичної і державної системи (відмова від монополії од­нієї партії, загальна демократизація суспільних відносин);

- оновлення економічних основ суспільної системи (перехід до економіки ринкового типу через роздержавлення влас­ності та її приватизацію);

- зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів (ін­ститутів власності, культурних, освітніх інститутів);

- відмова від соціалістичної «всезагальності праці», ліквідація системи «соціального утриманства» з одночасним проголо­шенням соціальних ліберально-демократичних свобод, зміна духовно-церковних орієнтирів суспільного розвитку;

- слідування вимогам світового ринку, що передбачає пошук но­вих форм зовнішньоекономічної діяльності, переструктурування економіки (зокрема і проведення конверсії);

- зміна соціальної природи основних компонентів соціальної структури (класів, груп, спільнот) та поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

Складність трансформації полягає у тому, що відсутня оптимальна модель або технологія трансформаційних змін.

Соціологічний підхід до питання соціальних трансформацій поля­гає у тому, щоб розглядати їх як активну частину будь-якого соціаль­ного явища. Зокрема, Д. Бутул зазначає, що суспільства піддаються по­стійним змінам, незалежно від їхнього видимого ступеня статичності чи динамізму. Кожна складова соціальної системи, як її структурний елемент перетворюється своїм темпом, який (темп) сам змінюється у часі. Цим пояснюється розрив темпів перетворень, а отже і ступеня трансформованості між структурними ланками одного й того самого суспіль­ства. У свою чергу це породжує систему напруг, які потребують адекватних їхнім характеристикам інструментів, ресурсів, технологій урівноваження.

Таким чином, глобалізаційні процеси визначають розвиток соціаль­них інститутів суспільства, у тому числі й інституту освіти. У сучасно­му світі інститут освіти повинен відповідати рівню розвитку суспіль­ства, пристосовуватись до суспільних змін та трансформаційних про­цесів, а також сприяти адаптації людей до темпів соціальної динаміки.

§ 9. 2 Сучасний стан та перспективи реформування освіти в Україні

У час становлення й розвитку системи національної освіти особли­во актуальним є питання якості освіти у країні загалом. Україна наре­шті зробила свій вибір – європейський: ринковість економіки, демокра­тичні свободи, відповідальність. Цей вибір був визначений сучасними євроінтеграційними процесами. Але на сьогодні в Україні ще не досягнутоєвропейського рівня якості та доступності освіти. Дослідженню цієї проблеми у науковій літературі приділяється багато уваги. Це роботи В. Андрущенка, С. Гончаренка, Л. Горбунової, І. Зязюна, Л. Єршової-Бабенко, С. Клепка, М. Култаєвої, О. Локшиної, В. Лутая, О. Ляшенка, М. Михальченка, С. Сисоєвої, О. Савченко та ін. У російській науці ця проблема висвітлювалась в роботах таких авторів, як П. Гальперін, А. Савельєв, Н. Селезньов, А. Стрижов. Сучасна шкільна освіта в Україні спрямована на надання учневі необхідних знань, вироблення умінь і навичок. За період навчання він має засвоїти багато фактичного матеріалу. Натомість школа сьогодні не достатньо навчає школярів самостійно приймати рішення, використовувати інфор­маційні та комунікаційні технології, критично мислити, вирішувати конфлікти, орієнтуватись на ринку праці тощо. Зміст освіти сьогодні не відповідає потребам суспіль­ства та ринку праці, він не спрямований на набуття учнями (студентами) необхідних життєвих компетентностей. Ті зміни, що відбувались у галузі освіти України за останні 10 років, поглибили переобтяження навчальних програм та підручників фактичним матеріалом, оскільки ще за радянських часів домінував енциклопедичний підхід до структурування змісту освіти. Одним із шляхів оновлення змісту освіти й узгодження його з сучас­ними потребами, інтеграцією до європейського та світового освітніх просторів є орієнтація навчальних програм на набуття ключових ком­петентностей та на створення ефективних механізмів їхнього запро­вадження. Як показує досвід багатьох європейських країн, що займались ви­значенням, відбором та впровадженням ключових компетентностей, останнім часом відбулась орієнтація програм та педагогічних технологій на компетентнісний підхід. Водночас засвоєння учнями ключових компетентностей враховується при оцінюванні. Ключові компетент­ності мають стати основою процесу оцінювання навчальних досягнень і в Українській школі. Очікування які суспільство звертає сьогодні до школи і які про­голошені у стратегічному документі української освіти – Національній доктрині розвитку освіти, спрямовані на перехід освітньої системи на новий тип гуманістично-інноваційної освіти, її конкурентоспромож­ність у європейському та світовому освітніх просторах, формування покоління молоді, що буде захищеним та мобільним на ринку праці, здатним робити особистий духовно-світоглядний вибір, матиме необ­хідні знання, навички та компетентності для інтеграції у суспільство на різних рівнях, буде здатним навчатися впродовж усього життя. Така позиція вимагає від сучасної школи особливо серйозних ре­формаційних кроків до оновлення змісту освіти та до застосування но­вих педагогічних підходів до навчання, впровадження інформаційних та комунікаційних технологій, які модернізують процеси розвитку сус­пільства. Ці реформи не відбуватимуться легко, вони потребуватимуть значних зусиль, багато часу для адаптації та впровадження. Беззаперечно важливими є знання, вміння та навички, котрі молодь набуває та виробляє у процесі навчання у школі. Поряд із цим актуальності набуває поняття компетентностей, що пов’язано з ба­гатьма чинниками, оскільки саме компетентності, на думку багатьох зарубіжних експертів, є тими індикаторами, які дозволяють визначи­ти готовність учня, випускника до життя, його подальшого розвитку й активної участі у житті суспільства. Так, прикладом ключових ком­петентностей можуть бути: здатність співпрацювати та працювати в команді, розв’язувати конфлікти, застосовувати інформаційні та кому­нікаційні технології, творчість і винахідливість, здатність застосувати знання й технології тощо. Окрім реформування шкільної освіти до вимог часу, особливої ува­ги потребує також і вища освіта. Загальновизнаним є той факт, що від якості вищої освіти у країні залежить її майбутнє, оскільки система вищої освіти формує найважливіше багатство держави – людський потенціал. Тому цілком справедливим є твердження, що підвищення якості вищої освіти і її вплив на розвиток економіки має стати стратегічним національним пріоритетом України. Освіта не є чимось зовнішнім стосовно інших сфер життєдіяльності людини. Процеси, що відбуваються у освіті, мають розглядатися лише у комплексі проблем людства, важливішою з яких є забезпечення добробуту людей, вижи­вання і стійкого розвитку людської спільноти. На думку вітчизняних і зарубіжних фахівців, система освіти є реальним засобомрозв’язання цієї проблеми. На темп і рівень цих позитивних зрушень, вважає І. Зязюн впливають такі основні тенденції змін у сфері освіти: - світова тенденція зміни основної парадигми освіти;- світова тенденція гуманізації освіти;- світова тенденція інтеграції;- тенденція повернення до традицій вітчизняної освіти і культури. Адже саме у традиційній освіті та культурі закорінена потужна «методологія і методика», крім того єдність вітчизняної і світової культур є добрим підґрунтям для гуманітарної освіти. Вітчизняна освіта сьогодні неповною мірою спрямована на утвер­дження національної ідеї і патріотизму і поки що не відповідає вимо­гам формування громадянського суспільства, демократизації, відкри­тості та прозорості. Серед основних причин погіршення стану справ у сфері освіти про­відні науковці визначають:- Навчально-виховний процес ще не спрямовується на всебічний розвиток особистості, задоволення її потреб, виховання свідо­мого громадянина, патріота, забезпечення потреб суспільства та ринку праці у конкурентоспроможних, компетентних та відпо­відальних фахівцях.- Знизився престиж педагогічної і наукової праці, відбувається відплив перспективної творчої молоді в інші галузі економіки та за межі України, має місце процес старіння педагогічних та науково-педагогічних кадрів.- Діюча мережа навчальних закладів малоефективна через нечис­ленність навчальних закладів, зокрема у сільській місцевості. – Відсутня відповідальність за якість освіти з боку тих, хто при­четний до її забезпечення. – Порушилися партнерські зв’язки підприємств та організацій з навчальними закладами. – Не проводиться постійний моніторинг якості освіти на усіх рів­нях за участю учнів, студентів, батьків, представників громад­ських організацій, а також оцінювання діяльності навчальних закла­дів та оприлюднення його результатів. Розв’язання зазначених проблем потребує скоординованих на дер­жавному рівні дій центральних органів виконавчої влади, місцевих ор­ганів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Реформування освіти в Україні є частиною процесів оновлення освітніх систем, що відбуваються останні двадцять років у європейських країнах і пов’язані з визнанням значимості знань як рушія суспільного добробуту та прогресу. Ці зміни стосуються створення нових освітніх стандартів, оновлення та перегляду навчальних програм, зміс­ту навчально-дидактичних матеріалів, підручників, форм і методів на­вчання. Цілеспрямоване набуття молоддю знань, умінь і навичок, їх трансформація у компетентності сприяє особистісному культурному розвитку, розвитку технологій, здатності швидко реагувати на запити часу. Європейські країни сьогодні розпочали ґрунтовну дискусію на­вколо того, як озброїти людину необхідними вміннями та знаннями для забезпечення її гармонійної взаємодії з технологічним суспільством, що швидко розвивається. Саме тому важливим є усвідомлення поняття компетентності у суспільстві, що базується на знаннях. Важливо розу­міти яких саме компетентностей необхідно навчати і як, що має бути результатом навчання. Міністерство освіти і наук України, через серйозне занепокоєння ситуацією, що склалася, запропонувало шляхи для вирішення освітніх проблем та виклало їх у Концепції Державної програми розвитку осві­ти на 2006-2010 роки. Метою Концепції програми є підвищення якості освіти та рівня її інноваційного розвитку, прискорення інтеграції в європейський та сві­товий освітній простір та забезпечення соціального захисту усіх учас­ників навчально-виховного процесу. Виконання програми здійснюва­тиметься за п’ятьма напрямками: - досягнення європейського рівня якості і забезпечення; - доступності освіти; - визначення духовних орієнтирів в освіті; - розвиток демократизму; - підвищення соціального статусу педагогів; - збільшення ефективності використання фінансових і матеріально-технічних ресурсів, що забезпечують розвиток галузі. Досягнення європейського рівня освіти ґрунтується на впроваджен­ні державних стандартів нового покоління та національної системи кваліфікацій, інформатизації та комп’ютеризації навчально-виховного процесу. Концепцією затверджено створення ефективної системи під­готовки та перепідготовки педагогів, їх атестації та професійного вдо­сконалення. Також Україна потребує створення умов для здобуття якісної освіти у селах, інтернатах та дитячих будинках. Забезпечення доступності і безоплатності різних форм здобуття високоякісної освіти у дошкільних і позашкільних навчальних закладах. Передачі відомчих навчальних закладів до сфери управління Міносвіти та вдосконалення механізму ліцензування, атестації та акредитації освітніх установ. Самостійність, самодостатність, здатність особистості до самореалізації та її творча активність – основні духовні орієнтири освіти, ви­значені Концепцією. Ствердження духовних орієнтирів має відбуватися шляхом підвищення національної свідомості, громадянського автори­тету та зміцнення статусу українця у міжнародному соціокультурному середовищі. Цьому сприятиме забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної освіти в Європі та світі. Інтеграція національної системи освіти у світовий освітній простір відбуватиметься через реалізацію основних завдань і заходів, визначених Болонською декларацією. Це забезпечить подальший розвиток співпраці з міжнародними, міжуря­довими і неурядовими організаціями, фондами і програмами запрова­дженими ООН, ЄС, ЮНЕСКО, Радою Європи та Світовим банком. Ці заходи залучать додаткові джерела для підтримки реформування осві­ти в Україні та створять канали інформаційного обміну з іноземними державами. Програма створить ефективний механізм залучення та використан­ня ресурсів держави на потреби освіти; забезпечить залучення грома­дян до національної культури, зміцнить мораль і духовність, сформує у дітей і молоді національні світоглядні позиції; приведе у відповідність з європейськими стандартами наукове та науково-методичне забезпе­чення усіх ланок освіти. Та, насамперед, дана програма створить рівні умови і можливості особистісного розвитку і творчої самореалізації українців. У Страсбурзі в грудні 2006 року на конференції міністрів освіти країн, що приєдналися до Болонського процесу, Україна підтвердила зобов’язання, прийняті на себе в рамках Болонського процесу та під­твердила свою готовність координувати політику по створенню Євро­пейського простору вищої освіти в рамках Болонського процесу. Болонський процес — процес структурного реформування націо­нальних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закла­дах Європи. Його метою є створення до 2010 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможнос­ті випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентної спроможності європейської вищої школи. Зокрема, з метою прискорення процесу реформ вищої освіти, було підтверджено рішення: сприяти подальшому підвищенню якості освіти у вищих навчаль­них закладах, а також забезпеченню зовнішньої оцінки якості відпо­відно до Європейських стандартів забезпечення якості; розробити до 2010 року національну рамку кваліфікацій порівняну із загальною рамкою кваліфікацій у Європейському про­сторі вищої освіти, а також, співробітничати й обмінюватися до­свідом для взаємної підтримки; сприяти подальшій реалізації реформи навчальних програм ВНЗ з урахуванням потреб ринку праці, застосовуючи взаємний до­свід, а також досвід інших країн у вирішенні цього важливого завдання. З метою підвищення конкурентоспроможності вищої освіти Укра­їни найближчим часом законодавці, роботодавці та педагогічна спіль­нота України мають вирішити такі завдання: реформа навчальних програм; еволюція результатів учіння (компетентнісний підхід); учіння, зосереджене на студентові; відповідальність студента за результати учіння; навчальні плани трьох циклів навчання явним чином пов’язані з конкретним студентом (індивідуалізація траєкторії освіти); підвищення якості викладання дослідницьких програм, виконаних вищими навчальними закладами на всіх рівнях. Стратегічним завданням реформування вищої освіти в Україні є трансформація кількісних показників освітніх послуг у якісні. Цей процес базується на засадах створення чіткої і гнучкої ступеневої сис­теми освіти, яка була б здатна динамічно реагувати на зміни потреб особи, суспільства і ринку праці. З огляду на входження до Європейського простору вищої освіти маємо здійснити перехід від системи, яка в теперішній час являє со­бою еклектичний набір елементів радянської та європейської систем із внесенням національних особливостей до системи, яку декларують документи Болонського процесу (див. табл. 9.1)

 

Таблиця 9.1 Порівняння особливостей сучасного стану освіти та «новітньої» системи освіти

 

Сучасний стан освіти	«Новітня» система освіти
Державне планове управління	Ринок освітніх послуг
Безкоштовність навчання	Платність навчання
Вузькопрофільне навчання	Широко профільне навчання
Твердий навчальний план	Гнучкий навчальний план
Синхронне навчання	Асинхронне навчання
Прив’язка до вузу	Академічна мобільність

 

 

На сучасному етапі концепцією модернізації вищої освіти України передбачається докорінно переглянути й створити програму її збли­ження з європейським освітнім і науковим простором.

Пануюча в сучасному суспільстві система освіти підкоряється пев­ному офіційно запропонованому зразку, як такому, що «задає» обсяг одержуваних знань, навчання певним навичкам і діям, які повинні від­повідати: нормативному канону особистості (громадянина), прийнято­му в даному суспільстві; нормативним вимогам виконання розповсю­джених у даному суспільстві соціальних ролей.

 

 

Таблиця 9.2 Система оцінювання студентів

 

Шкала ECTS	Статистичні критерії шкали ECTS	Відповідні рівні діючої української шкали успішності	Співвідношення між національною шкалою та ECTS
A – excellent	Кращі 10%	Відмінно	5-відмінно
B- very good	Наступні 25%	добре	4,5 – дуже добре
C- good	Наступні 30%	4- добре
D- satisfactory	Наступні 25%	задовільно	3,5 – цілком задовільно
E- sufficient	Останні 10%		3 – задовільно
FX	Два типи неуспішних студентів	незадовільно	2,5 – недостатньо
F- fail	2 – незадовільно

 

 

Успішність студентів сьогодні оцінюється відповідно до вимог Бо­лонського процесу у національній шкалі оцінок. Втім, доброю практи­кою вважається дублювання національної шкали оцінок успішності у залікових книжках студентів та інших відповідних відомостях в шкалі оцінок ЕСТS, яка є елементом системи. Наведена нижче порівняльна таблиця дає уявлення про співвідношення української шкали оцінок та шкали ЕСТS.

Вищій освіті належить найважливіша роль у процесах, що визнача­ють основні параметри суспільства. Це саме по собі означає, що вищі навчальні заклади (ВНЗ) виконують функцію регуляторів формування, зміни й підтримки соціальних структур.

Більш конкретно це проявляється у такому:

- у ВНЗ – у значній мірі «робиться наука», а, отже, багато у чому визначається розвиток суспільства;

- освітні установи, насамперед ВНЗ, що є відповідальними за трансляцію знань – за передачу знань, умінь, навичок від поко­ління до покоління, без чого суспільство не може підтримувати своє існування й розвиватися;

- ВНЗ поставляють суспільству професіоналів певного рівня, без участі яких не може функціонувати національна економіка, куль­тура, забезпечуватися порядок і безпека й таке інше;

- у ВНЗ готується еліта суспільства – у сфері політики, економі­ки, науки, культури; від того, як і кого формують елітою, безпо­середньо залежить доля суспільства;

- ВНЗ у значній мірі сприяють розмиванню соціальних бар’єрів у суспільстві: саме одержання вищої освіти, звичайно, виступає передумовою підвищення соціального статусу, переміщення по вертикалі з однієї соціальної верстви до іншої гідних, здібних та готових до виконання соціальних ролей індивідів. Без цього со­ціальні перегородки відтворювалися б з покоління в покоління, перешкоджаючи розвитку суспільства й породжуючи соціальну напруженість.

Соціальна селекція – одна з найважливіших функцій інституту фор­мальної освіти. Структура освіти дає можливість вже на початковому етапі здійснювати диференційований підхід до тих, хто навчається, змінювати профіль навчання для учнів і студентів, що не справляються із програмою, заохочувати талановитих та здібних тощо.

У аналізі сучасного стану освіти та проблем її реформування важливого значення набуває вивчення досвіду реформування здійснюваного у інших країнах та вивчення рівня розвитку соціологічної освіти в України.

Соціологічна освіта в Україні – це порівняно нова галузь вищої професійної освіти як соціального інституту. Метою соціологічної освіти є створення, оновлення та поширення соціологічних знань і під­готовка кваліфікованих фахівців. Тривалий період соціологічна осві­та в Україні відсутня через ідеологічні причини і лише у 90-х роках ХХ ст. було створено перші кафедри соціології. А тому соціологія не багата досвідом такої системи підготовки фахівців, як історики, економісти, філософи та юристи. Але це не означає, що потреба суспільства у них менша, чи менш важлива. Адже соціологія є і фундаментальною, покликаною формувати світоглядну, методологічну та ідеоло­гічну культуру людей, і прикладною наукою, покликаною давати конкретне наукове знання про суспільство, суспільні відноси­ни, становище масової свідомості та суспільних настроїв. Не випад­ково, у країнах з розвинутою економікою та демократією соціологія, поряд з економічними та правовими науками, займає провідне місце у соціально-гуманітарному навчанні молоді у закладах освіти.

У сучасних умовах соціологічна освіта України має певну мережу навчальних та науково-дослідних закладів, що здійснюють соціаль­ну політику держави у системі науки та освіти. Соціологів, готують у шести державних університетах, що мають соціологічні факульте­ти або відділення на інших факультетах — Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Харківський, Дніпропетровський, Львівський, Одеський та Волинський державні університети. Є спе­ціалізація з соціології у Військовому гуманітарному інституті, Києво-Могилянській академії, у Київському інституті культури, Харківському державному педагогічному університеті та ін. Підготовку фахівців у сфері соціологічних знань (переважно прикладних соціологічних предметів) розпоча­ли деякі відомчі та комерційні приватні навчальні заклади. Є випадки створення соціологічних підрозділів у вищих технічних закладах. Під­готовку спеціалістів вищої кваліфікації через аспірантуру та докто­рантуру здійснюють Київський, Харківський університети та інститут соціології Національної Академії наук України. На початку 90-х років Міністерство освіти надало соціології статус базового навчального предмету в державних закладах освіти. Поліпшення соціологічної освіти у навчальних закладах України вимагає розв’язання двох осно­вних проблем: проблеми адекватного викладання змісту сучасної соціології у непрофільних закладах освіти та проблеми якісної на рівці сучасних вимог підготовки фахівців з соціології.

Перша проблема. Соціологія викладається у навчальних закладах поряд з філософією, політологією, економікою, історією та деякими іншими гуманітарними науками і здебільшого серед них зв’язана з ем­піричним дослідженням соціального життя суспільства. Вивчення со­ціології має забезпечити молоді:

- одержання системного знання про сус­пільство, його структуру та розвиток;

- причини кризового становища, тенденції у основних сферах суспільного життя і спонукати вести по­шук нових соціально значущих цінностей;

- правильно оцінювати про­йдений, шлях та віднаходити нові шляхи оновлення суспільства;

- ста­новлення національної самосвідомості, наукового світогляду, бачення перспективи.

Цим, насамперед, визначається необхідність загальної соціологічної підготовки студентів у навчальних закладах України. Тим часом вирішення важливого завдання у навчальних закладах гальму­ється певною множиною організаційних, теоретичних та методичних причин. Дер­жавні нормативні документи на викладання соціології у непрофільних вищих навчальних закладах відводять один кредит часу. Проте навіть ці обмежені години у реальній практиці, зазвичай, зменшуються. До того ж навчальні курси за змістом дуже нерівноцінні і неоптимальні, не враховують специфіки вищого навчального закладу та рівні професійності викладачів. Тут однією із найважливіших проблем є та, що у більшості вищих навчальних закладів соціо­логію викладають перекваліфіканти. Це не було б проблемою якості викладання, якби існував як раніше, інститут підвищення кваліфікації викладачів. Проте система підвищення кваліфікації зруйнована. Вкрай рідко від­буваються і науково-практичні конференції та семінари викладачів. Як наслідок – зростає дистанція між рівнем викладання та рівнем розви­тку соціології як академічної науки.

Соціологія як суспільствознавчий науковий предмет ще не заміни­лау закладах освіти історичний матеріалізм з точки зоруформуваннянаукового світогляду, всебічності і повноти розкриття суспільства та законів його розвитку, аналізу сучасного стану України, хоч має для цього усі передумови. А тому постанову Міністерства освіти України прообов’язкове викладання соціології варто доповнити вказівками про канонічне ви­кладання її змісту через призму національної ідеї та світоглядного плюралізму. Ясна річ, у сучасних навчальних програмах має знайти місце історико-соціологічна тематика. Нормативна програма має виходити також з того, що соціологія є і фундаментальною, і прикладною на­укою має і теоретичний, і емпіричний рівні пізнання. А тому, крім ви­вчення загальносоціологічної теорії суспільства, соціологія повинна орієнтувати і нате, як саме треба науково вивчати суспільство.

Друга проблема. Якість фахової підготовки соціологів. Досі на­вчальні заклади готували лише викладачів соціології. Перехід на ступеневу підготовку соціологів лише почався. Навчальні плани складені, щоб студент після навчання та успішної атестації міг отримати атестат про закінчення базової вищої освіти – атестат бакалавра. Після п’ятого року навчання, захисту дипломної роботи і складання державних іс­питів випускник, як і раніше, одержує диплом про вищу освіту з при­своєнням, кваліфікації спеціаліста. Принциповим тут є положення, що навчальний процес має відрізнятись не тільки організацією, але й змістом навчання, впровадженням прогресивних навчальних техно­логій, ефективних форм і методів організації самостійної роботи та контролю знань, умінь і навичок науково-дослідної роботи студентів. Освітньо-професійна програма підготовки спеціаліста передбачає крім нормативних гуманітарних, фундаментальних, соціально-економічних та спеціальних дисциплін вивчення близько 20 спецкурсів та курсів вільного вибору. Спеціалістами вивчається близько 80 навчальних кур­сів загальним обсягом понад 8 тис. годин. Кожний навчальний заклад, звичайно, має свої особливості і свій потенціал. Сукупність програм окремих навчальних курсів складає п’ять основних блоків приблизно по 300 годин кожний. Це – історія соціології, теорія соціології, мето­дологія та методика соціологічних досліджень, галузеві соціологічні теорії та спеціальні курси. Останні два блоки навчальних курсів для вивчення бакалаврами дещо скорочені, не передбачають предметів вільного вибору студентом. Відрізняється і зміст практики. Поліпшен­ня соціологічної освіти в Україні справа державної ваги. Вирішення проблеми сприятиме піднесенню загального рівня гуманітарної освіти, поглибить знання молоді про суспільні процеси, її світоглядну культуру.

Таким чином сучасна система освіти переживає період змін та ре­форм. Дані реформи охоплюють усі рівні освіти та узгоджуються зі світовими освітніми тенденціями. Особливої уваги у комплексі рефор­мування освіти належить соціологічній освіті. Зокрема як підготовка професійних соціологів, так і проблема викладання соціології у навчальних закладах різних рівнів.