Суть і особливості трактування категорії «знання»

І. Городняк стверджує що знання як базову категорію різних систем наукового дослідження суспільства широко використовують для інтерпретації та пояснень процесу й наслідків людської діяльності та поведінки.

Категорія (з гр. - обвинувачення, ознака) - загальне поняття, яке відображає універсальні властивості і відношення об'єктивної дій­сності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних і духовних явищ. У науковому розумінні категорія - родове поняття, що означає розряд предметів, явищ або їхню важливу спільну ознаку. У побутовому розумінні категорія - група, розряд однорідних предметів, осіб чи явищ, що відрізняються від інших певними ознаками.

Найбільш повне розуміння та інтерпретації категорії «знання» зна­ходимо у філософській традиції. Сьогодні «знання» у філософському контексті розглядають як:

- цілісну і систематизовану сукупність наукових понять про зако­номірності природи, суспільства та мислення, накопичені люд­ством у процесі активної перетворюючої виробничої діяльності і спрямовані на дальше пізнання та зміну об'єктивного світу.

- відображення дійсності у свідомості людини, категорію, що роз­криває істотний момент зв'язку пізнання і практичної дії, переві­рений практикою результат пізнання.

- результат досягнення дійсності, сукупність інформації про різні області реальності; когнітивну основу людської діяльності.

- перевірений суспільно-історичною практикою і засвідчений ло­гікою результат процесу пізнання дійсності у формі уявлень, по­нять, суджень, теорій. Загалом знання можна визначити як правильне відображення у свідо­мості людини явищ матеріального та духовного світу, зокрема, багатоманітність явищ суспільного життя. Знання містяться не тільки у науко­вих відомостях, а й у моральних, правових, світоглядних уявленнях.

Отже, у філософському розумінні знання розглядають, насамперед як сукупність результатів пізнавальної діяльності, що виражаються у поняттях, судженнях, теоріях і т.п. Знання є відображенням дійсності у свідомості людини внаслідок суспільно-історичної практики і резуль­тату пізнання.

Частково інше тлумачення категорії «знання» розглядає педагогічна наука. У педагогіці знання - це особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, яка характе­ризується усвідомленням їхньої істинності. Як складова світогляду людини, знання значною мірою визначають її ставлення до дійсності, моральні погляди й переконання, вольові риси особистості, характер. Вони є джерелом нахилів і інтересів людини, необхідною умовою роз­витку здібностей та обдарувань.

Педагогіка вивчає цю категорію як сукупність відомостей, набутих у процесі навчання. Окрім того, педагогічне трактування знання зосе­реджує основну увагу на таких аспектах:

- у педагогіці ще з часів Я. Коменського знання вважають одним із найважливіших елементів структури процесу навчання. Вони ви­значають головною його мету і зміст: метою навчання є здобуття знань з різних наук та вироблення умінь розв'язувати задачі, ви­конувати дії з використанням наявних знань. Однак у педагогіці знання мають зовсім інші функції, ніж у науці у цілому. У педа­гогіці знання є: - найважливіший і вихідний елемент змісту на­вчання, цілісна та систематизована сукупність наукових понять та відомостей, основний фундамент людської культури, на базі якого реалізується будь-яка діяльність людей;

У дидактиці ж знання - це: 1) те, що повинен засвоїти учень (зміст освіти) - адекватне відображення дійсності; 2) засвоєне, прийняте особою: знання в психолого-педагогічному розумінні являє собою адекватно відображене (закарбоване) у мовній фор­мі пам'яттю людини пізнаваної дійсності, в т. ч. і способів ді­яльності.

Окрім того, у педагогіці знання - особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, яка характеризується усвідомленням їхньої істинності.

Відповідно під знаннями, за визначенням В. Лєдньова, можна ро­зуміти інформацію, або знакову теоретичну модель, яка відображає з певним ступенем ізоморфізму дійсність, що оточує людину.

Найбільш універсальне та загальне визначення поняття «знання» дано В. Щецинським. Згідно з його поглядами, знання - це спосіб іс­нування сутності речі (об'єкта) поза самою цією річчю. Воно характе­ризується певною мірою обґрунтованості, виражає епістеміологічну готов­ність суб'єкта продемонструвати те, як цей елемент знання пов'язаний з іншими елементами пізнання. Зазначаючи, що в дидактиці знання: 1) характеризують одну з цілей навчання; 2) визначають засіб педагогіч­ного впливу; 3) розкривають зміст педагогічного процесу; 4) означають матеріал, у якому виконується педагогічний задум, В.І. Гінецинський визначає їх як «інваріант деякого різноманіття». І далі - «об'єктивація знання як ідеального продукту можлива лише через упорядкування предметних різноманіть, що є носіями цих знань».

Отже, у педагогічному трактуванні категорію «знання» розгляда­ють як компонент та найважливіший структурний елемент процесу навчання, як відображення в свідомості людини дійсності у процесі навчання; як особливу форму духовного засвоєння результатів пізнан­ня. Воно є складовою змісту освіти, а це - і система знань про природу, суспільство, людське мислення, практичні вміння і навички, і способи діяльності, і досвід творчої діяльності, і світоглядні, моральні, есте­тичні ідеї.

Дещо інакше тлумачать категорію «знання» у психології, воно стає результатом будь-яких мислительних дій. Залежно від виду мислення, знання може мати різну форму. В образному мисленні - це нові образи, наглядні моделі предметів і явищ дійсності, в логічному мисленні - це нові поняття. Щодо наглядно-дійового мислення, то знання набуває як образної, так і понятійної форми, внаслідок того, який вид мислення поєднано з наглядно-дійовим.

Нові знання збагачують мислення людини, дають змогу їй відкри­вати у собі нові можливості, оскільки можуть далі ставати основою вирішення нових мислительних задач. Особливу цілісність мають ре­зультати мислення, які вносять нове у загальну суму людських знань. Знання відіграють важливу роль у формі мислення - умовивід (складна мисляча діяльність, у процесі якої людина, аналізуючи різноманітні су­дження, приходить до нових загальних чи окремих висновків).

У психології знання - це також система понять про предмети і яви­ща, засвоєні внаслідок сприйняття, аналітико-синтетичного мислення, запам'ятовування та практичної діяльності. На думку Ж. Піаже, зна­ння - це результат структурування реальності, а не просто її копія. Тоді розвиток інтелекту - це не просто накопичення емпіричних асоціацій, а процес конструкції, яка здійснюється об'єктом.

У психологічних визначеннях знань наголошується на тому, що зна­ння передусім належать суб'єкту навчання. їх розглядають як змістову основу мислення, його фундамент, базисний компонент.

У сучасному наукознавстві знання визначають як множину понять, організованих у систему. Поняття - вища форма думки, в якій відобра­жено суть предмета чи класу понять. Носії понять - слова і терміни, зміст поняття - відображена у свідомості сукупність суттєвих ознак предмета чи низки однорідних предметів. Знання тут розглядають як цілісну і систематизовану сукупність наукових понять про закономір­ності природи, суспільства та мислення.

У теорії інформації знання - це елементи основи знань та експерт­них систем. Це формалізована інформація, на яку посилаються, коли роблять висновки на підставі доступних даних за допомогою логічних висновків, або збережена (у комп’ютері) інформація, формалізована відпо­відно до певних структурних правил, яку у комп’ютері можна автономно ви­користовувати для розв'язуванні проблем за такими алгоритмами, як логічні висновки.

Сьогодні знаннями (ідеями) вважають не тільки однопланові, а й комплексні різнобічні новації (що несуть у собі безліч ідей і їх модифікацій) як світового рівня (винаходи, відкриття, гіпотези, глобальні ініціативи, концепції), так і локального (ноу-хау, організаційні ініціативи).

З цього приводу В. Кушірець зазначає, що знання - це відображення того чи іншого боку об'єктивної дійсності у свідомості людини, репрезентоване у вигляді ідей (понять, уявлень про якийсь предмет чи явище). Але не всі знання і не за будь-яких умов стають інформацією. Інформа­цією можуть стати лише нові знання, яким властивий елемент новизни, корисності, причому ті з них, що можуть бути корисними у контексті досягнення мети.

Отже, у інформатиці знання - це вид інформації, що відображає до­свід спеціаліста (експерта) у певній предметній сфері, його розуміння різноманітних поточних ситуацій і способи переходу від одного опису об'єкта до іншого.

Визначають три значущих відтінки слова «знання»:

- суб'єктивний - знання як приналежність, властивість того, хто знає що-небудь;

- результативно-підсумковий знання як результат навчання, до­свіду;

- відчужено-об'єктивний - знання як звістка, лист, мотив. Також розрізняють три аспекти вивчення категорії «знання»:

- володіння будь-якими відомостями, поінформованість у будь-якій сфері;

- сукупність відомостей;

- усвідомлення дійсності загалом і в її окремих частинах. Знання формується трьома основними способами: інтелектуально - як наукова дисципліна; організаційно - як корпоративна структура; культурно - як спільнота вчених, які поділяють певні вихідні положен­ня (про предмет дослідження, сукупність методів, методологію вивчен­ня предмета тощо).

 

§ 6.2. Взаємозв'язок понять «знання» та «досвід»

 

Традиційно проблема пізнання соціального досвіду на науко­вому рівні вирішувалася лише у межах філософії, зокрема, гносеоло­гією. Соціальний досвід можна визначити як сукупність практично набутих соціальними суб'єктами (індивідами, соціальними групами, класами, різними суспільствами) у процесі їхньої історичної взаємодії знань, умінь, навичок, звичок, звичаїв, норм, традицій тощо.

Знання є складовою соціального досвіду. Особливості взаємозв'язку знання та соціального досвіду полягають у такому:

1. Соціальний досвід є практично-духовний, чим відрізняється від зна­ння, оскільки є продуктом безпосередньої соціально-практичної, а знання - гносеологічної діяльності. Тому духовне освоєння світу в знанні є завжди опосередкованим практично-духовним його осво­єнням у досвіді.

2. Досвід і знання (тобто ставлення до світу із знанням та з відповід­ним досвідом спілкування) різняться між собою рівнем відображен­ня об'єктивної дійсності. Одне й те саме суспільно набуте різни­ми соціальними суб'єктами, наприклад, окремими людьми, знання може бути засвоєне на різному рівні, що позначається на характері їхнього власного ставлення до світу.

3 Для оцінювання досвіду і знання використовують різні критерії. Якщо знання можна розглядати як достатнє чи недостатнє або як істинне чи хибне (помилкове, у такому разі воно вже не знання, а лише його ілюзія), то досвід оцінюється як свій або чужий, позитивний чи не­гативний, практичний, історичний тощо.

4 Досвід, на відміну від знання, не є рефлективним, тому не може бути зверненим сам на себе. Скажімо, знання може бути і про саме знання (знанням знання), але у досвіді цього не буває, він просто виражається, у своєму функціонуванні через розвиток практичних здібностей, тобто здібностей взагалі щось робити.

5. Для знання предмет знання існує в ідеальній формі, для досвіду - в реальній. Досвід не можна розглядати як щось абстрактне, або іде­альне, а знання завжди є таким.

6. На відміну від знання досвід є несистематичним, непослідовним, не потребує доказовості і обґрунтованості. Він потребує перевірки не на істинність, а лише на практичну ефективність.

7. Знання структурується на емпіричне та теоретичне, а досвід може структуруватися лише за родом діяльності взагалі.

8. Знання структурується на чуттєвий та раціональний рівні відобра­ження дійсності, а досвід не має такої форми, хоча чуттєве й раціо­нальне ставлення до світу притаманне людині.

9. Досвід ніколи не буває абстрактним, на відміну від вираженого в поняттях знання. Коли досвід виражається в поняттях, то перестає бути досвідом і перетворюється в знання.

10. Хоча досвід становить практичну, об'єктивну (з точки зору гно­сеології) основу знання і завжди опосередковує процес пізнання, проте історична об'єктивність досвіду є соціальною ознакою його суб'єктивності. Через це фактично для знання він суб'єктивний не тільки за формою, а й за змістом.

Таким чином, знання є немовби надбудовою досвіду і перебуває у постійній відносній незалежності від нього.

Окрім того, як зазначає В. Бурлачук, у своєму повсякденному до­свіді існування людина спирається на соціально розподілений запас загального знання, який і визначає поле самоочевидних об'єктів дій подій. Ці «очевидні», тобто непроблематичні, характеристики об'єктів соціальних ситуацій утворюють знання «кожного».

П. Бергер і Т. Лукман, зазначають, що соціальний досвід розподіляється і засвоюється відповідно до індивідуальних можливостей і здібностей індивіда та його соціальної позиції. Первинна соціалізація завершується тоді, коли у свідомості індивіда виникає образ «генералізованого іншого» ( Дж. Miд ), тобто коли виникає взаємозв'язок між об'єктивними і суб'єктивними реальностями.

Особливе місце у праці П. Бергера і Т. Лукмана «Соціальне констру­ювання реальності» відведено аналізу соціального запасу знання. Со­ціальний запас знання передається з покоління у покоління та доступ­ний для індивіда у повсякденному житті. Індивід живе у повсякден­ному світі, маючи специфічні системи знань. Крім того, він знає, що інші поділяють щонайменше частину цього знання, і що вони знають, що індивід це знає. Тому на взаємодію індивіда з іншими індивідами у повсякденному житті постійно здійснює вплив спільна причетність до доступного їм соціального запасу знання.

Причетність до соціального запасу знання сприяє «розміщенню» ін­дивідів у суспільстві і відповідному спілкуванню між ними. Важливе місце у соціальному запасі знання займає знання того, що зводиться до практичної компетентності у повсякденних справах. Значну частину соціального запасу знання становлять шляхи вирішення повсякденних проблем. Соціальний запас знання диференціюється за ступенем озна­йомленості. Він формує складну та конкретну інформацію про ті сек­тори повсякденного життя, з яким має справу індивід, і набагато більш загальну і неточну - про віддалені сектори.

 

§ 6.3. Види знань та їхня характеристика

Які на сьогоднішній день є підґрунтя для розгляду різних видів знань та їх класифікації? Наприклад, знання може бути охарактеризоване з точки зору двох його основних аспектів: онтологічного та гносеологічного.

В онтології знання розрізняють на таких три його види:

- Мереологічне знання трактує об'єкти атрибутивним виміром яких є предметність і розрізняє їх на певні множини (класи), кожен із яких (класів) визначається за певними предметними характеристиками. Осо­бливості цього (кваліфікаційно-описового) знання закорінені у процедурі сегментації (розрізнення цілого на деяку множину відносно замкнутих, певним чином відособлених складових частин). Кожна така частина трактується як своєрідний комплекс предметних характеристик, що має буття як підклас характеристик-елементів.

- Реляційне знання описує об'єкти шляхом введення перемінних і здій­снює перехід до вирізнення «чистих» відношень (залежностей) через це вве­дення. Воно пов'язане з процедурою субституції, тобто заміни яка дає можли­вість через заміну елементів виокремити відношення між ними у всіх тих випадках, де ці елементи трапляються. Іншими словами реляційні знання – це знання не про виміри елементів системи, а про відносини (зв’язки, залежності тощо), що мають місце між елементами системи.

- Операційне знання подає об'єкти через визначення компонентів пев­них перетворень (операцій) і характеризується використанням процедур перетворення, що визначають встановлення відповід­ності між множиною вихідних елементів (операндів) і множи­ною похідних елементів (образів). Перетворення дає можливість встановити закони відповідності (інваріанти), сукупності власти­востей, які зберігаються під час здійснення перетворень.

Поділ знання на мереологічне, реляційне та операційне відповідає трьом головним в історії природознавства картинам світу: античній, класичній та сучасній.

В онтологічному аспекті суттєвою є характеристика знання як іде­ального продукту. Пізнання передбачає породження, виникнення іде­ального в результаті особливим способом організованої людської ді­яльності.

У розвинутих формах знання - це закономірність, якій підкоряється пред­мет у його стійких, повторюваних відносинах з іншими предметами. Тому можна стверджувати, що знання є спосіб функціонування речі (об'єкта) поза межами самої речі.

У гносеологічному аспекті найважливішою характеристикою зна­ння є його істинність. Тут розмежовують чотири компоненти знання:

- об'єктивний світ, що існує сам по собі, до його включення в піз­навальний процес;

- об'єктивний предмет пізнання, який задається суб'єкту через призму практики як єдність чуттєвого та раціонального момен­тів предметно перетворювальної діяльності;

- суб'єкт пізнання, об'єктивно сформований на підґрунті практики;

- суб’єктивно вичлененні концептуальні форми відображення - твердження певної теорії.

Розрізняють також такі види знань:

- факти (декларативні знання);

- правила (процедурні знання);

- метазнання (знання про знання).

Знання, які не можна описати точно - нечіткі знання, - розглядають у теорії нечітких множин. А ще розрізняють знання донаукові, житей­ські, художні (як специфічний спосіб естетичного опанування дійснос­ті) та наукові (емпіричні та теоретичні).

В. Гінецинський зазначає, що категорія «знання» є родовою щодо різних видів знань, які виділяють в її межах (буденне, окремо науко­ве, філософське, навчальне), атрибутів (істинні, хибні), модальностей (необхідні, ймовірні, обґрунтовані, неможливі).

У науковій літературі визначають три класи знань.

- знання у комплексі дій та контролю (інструментальне знання);

- знання з нематеріальної культури (інтелектуальне знання);

- знання в духовній сфері (духовне знання).

Також визначають три види знань:

- практичне знання - виникає і функціонує у контексті різних ви­робничих і політичних практик, його відрізняє повна залученість до відповідної діяльності;

- духовно-практичне знання - з'являється не у пізнавальному контексті, це знання про спілкування; культове, релятивне, художнє знання;

- теоретизоване знання - виростає з дослідницької діяльності, воно існує у формі ідеології, філософії, теології і науки.

Окрім того, у сучасній науці виокремлюють види знань за:

- рівнем пізнання - буденні, емпіричні, теоретичні;

- історичною стадійністю - донаукові, наукові, методологічні;

- приналежністю - особистісні (суб'єктивні), соціальні (об'єк­тивні);

- простором функціонування - суб'єктні, парадигмальні, транссуб'єктні;

- видом відображення - фактологічні, понятійні, рефлексивні;

- логічною формою - факт, емпіричне поняття (загальне уявлен­ня), емпіричний закон, думка (теоретичне поняття), модель, тео­ретичний закон, теорія.

Буденне знання (точніше, ситуації, в яких воно доцільне), зазви­чай не передбачає (не потребує) розмежування гностичного образу об'єкта, що є його витоком. Воно зводиться до констатації явищ і коре­ляцій між ними, воно суперечливе і непослідовне у тому розумінні, що взаємовиключні моменти у ньому мирно співіснують.

Буденне знання формується у процесі повсякденного досвіду, по­всякденного життя людей, безпосередньої практичної діяльності. Воно відрізняється від будь-якого знання, що формується цілеспрямовано, є результатом діяльності людей, котрі спеціально, професійно цим за­ймаються. Так, фольклор, як народна художня діяльність, відрізняєть­ся від професійно створюваного мистецтва, народна медицина - від знань отриманих медичною наукою, побутові правові уявлення - від юридичних норм, які формулюють представники правової науки тощо. Для буденного знання, яке називають ще «здоровим глуздом», ха­рактерні свої, відмінні від наукових, засоби пізнання: припущення су­перечливості (В. Г. Федотова вважає, що суперечливість - невід'ємна властивість буденного знання), емоційне забарвлення, яке свідчить про явну зацікавленість, особливі способи обґрунтування, що полягають, зокрема, у простому посиланні на авторитет та ін. Буденне знання не відокремлене від оцінювання та ставлення людей до об'єкта знання. На відміну від спеціалізованого знання, буденне не потребує для осмис­лення оволодіння спеціальними пізнавальними засобами, які здобува­ють у процесі навчання.

Донаукове (буденне) знання пов'язане з життєвим досвідом окре­мого індивіда, засноване на повсякденному досвіді. Донаукові знання ґрунтуються на буденній свідомості, є важливим орієнтаційним підґрунтям у повсякденній поведінці людини. Ця форма знання розвива­ється і збагачується у процесі вдосконалення наукового знання.

Наукове знання є системою знань про закони природи, суспільства, мислення. Воно є основою наукової картини світу і відображає закони його розвитку. Наукове знання - це результат осягнення (пізнання) дій­сності і когнітивна основа людської діяльності, соціально зумовлене, має різний ступінь достовірності. Орієнтоване на дослідження законо­мірностей, так чи інакше пов'язане з теоретичною формою відобра­ження світу. Знання набуває статусу наукового, якщо воно включене у складно опосередковану систему обґрунтування. Наукові знання вбирають у себе досвід життєвого пізнання. Характеризуються осмисленням фактів у системі понять певної науки, включаються у склад теорії, що утворює вищий рівень наукового знання. Наукове знання є узагальненням до­стовірних фактів, за випадковим знаходить необхідне і закономірне, за одиничним і частковим - загальне.

Рівнями наукового є теоретичне та емпіричне знання. Вони відображають глибинні сутності процесів і явищ об'єктивної дійсності. Відмінність їхніх рівнів полягає у тому, що на емпіричному рівні зв’язки процесів і явищ, природи і суспільства розкриваються шляхом аналізу реальних даних, спостереження, опису й експерименту. А теоретичний рівень, маючи загальний і необхідний характер, розкриває внутрішню сутність і зміст процесів і явищ, що пізнаються.

Теоретичне знання являє собою систему абстракцій, здатне до роз­криття свого предметного змісту у категоріях, закономірних зв'язках, причинно-наслідкових схемах. Воно орієнтоване на розгорнуте пояс­нення явищ. Теоретичне знання, на відміну від емпіричного, є сферою формування загальних понять, гіпотетичних припущень, ідеалізованих конструкцій, здійснення реальних експериментів і передбачень.

Теоретичне знання тяжіє до засобів логічного висновку і достовір­ності дедуктивного доказу. Тому у ньому отримання нової інформації здатне втілюватися не тільки шляхом аналізу емпіричних даних, але і без прямого звернення до них, за рахунок можливостей аналітико-дедуктивної діяльності «внутрішнього досвіду», акумульованого у принципах і аксіомах теоретичних систем.

Емпіричне знання відображає дійсність з позиції її зовнішніх зв'язків і відношень. Воно продукується на початковому етапі пізна­вального процесу під час безпосереднього контакту дослідника з ре­альністю шляхом її прямого вивчення за допомогою спостереження, констатацій, предметних описів, класифікацій, природних показників та експериментів.

Емпіричне знання виступає часто як система думок, точок зору, версій і первинних гіпотез, а зі змістовного боку воно орієнтоване на класифікацію фактів, функціональні зв'язки. Таке знання носить віро­гідний характер і потребує для свого впорядкування статистичних ме­тодів оброблення. Воно нерозривно пов'язане з теоретичним знанням, є його базисом і основою і надає безпосередню інформацію для науко­вих теорій, і здійснює живий зв'язок пізнання з діяльністю.

Теоретичне та емпіричне знання тісно пов'язані між собою: наукове знання розвивається від емпіричного до теоретичного, але емпіричне відкриття не містить у собі пояснення фактів, а обмежується їхньою констатацією, тільки на теоретичному рівні можливе узагальнення фактів, розкриття їхніх зв'язків.

За М. Вахтоміним, зміст емпіричних знань становлять знання про явища (окремі, взяті ізольовано, не пов’язані між собою відношення у предметі, які виявляються у спостереженні та експерименті). Зміст теоретичних знань - це знання сутності явищ. Тобто теоретичне знання - це знання основ окремих відношень, їхніх зв'язків між собою.

Основою для одержання теоретичних знань є факти. Ситуацію, коли виникає необхідність теоретичного пояснення фактів, називаємо проблемною. Проблема є перехідною формою у розвитку знання від емпіричного до теоретичного; теоретичне знання виникає спочатку у формі ідеї.

Отже, емпіричне та теоретичне розглядають не як полюси, а як по­слідовні щаблі наукового пізнання, хоча і не позбавлені характерних ознак. Так, особливостями емпіричного знання є те, що воно фіксує переважно явища, а не сутність речей; узагальнює їх за такими ознака­ми, що недостатньо розкривають внутрішні зв'язки описаних об'єктів. У свою чергу, вихідним пунктом теоретичного виступає ідея, що син­тезує понятійну систему емпіричного; на основі цієї ідеї конструю­ється «нова реальність» - ідеалізований у мисленні предмет. Перехід від емпіричного до теоретичного проходять шляхом моделювання, узагальнення, пояснення, розуміння, аналізу мови науки, гіпотетико-дедуктивного методу.

Б. Геранзон розділяє знання на такі категорії:

1) пропозиційні, або теоретичні;

2) навички, або практичні знання;

3) ознайомлювальні знання.

Зв'язки між ними практично відбуваються у такому порядку: ми ін­терпретуємо теорії, методи та приписи у процесі ознайомлення, а прак­тичне знання здобуваємо через участь у діяльності.

М. Наумова, аналізуючи найбільш поширені у гуманітарному та со­ціологічному дискурсі спроби виокремлення основних типів та форм знання, умовно зводить їх до:

1. У гетерогенному комунікативному процесі виділяють два полюси: загальнозначуще, універсальне, інституціоналізоване знання і різ­номанітні когнітивні форми суб'єктивного досвіду індивіда. У пер­шій категорії надособистісного й об'єктивного знання досліджують універсальні ціннісно-нормативні структури осмислення реальнос­ті: чи то конфіденційні юридичні норми чи лише частково моральні імперативи, а також інституціоналізовані форми виробництва зна­ння, що претендують на пошук істинних репрезентацій реальності в рамках наукового дискурсу. Щодо індивідуального запасу знань, що визначає суб'єктивні установки оцінювання і дій, то його зазви­чай розглядають як похідний, утворений у процесі інтеріоризації індивідом певного ансамблю культурних значень.

2. Результат поділу розуму, з одного боку, на когнітивний чи теоретич­ний, та практичний - з іншого, має наслідком визначення організа­ції двох типів знань поділених на «нормальний» і «ненормальний» дискурс. У першому випадку мова йде про знання, що орієнтова­не на пошук достовірних і зумовлених репрезентацій реальності у рамках правил виникнення і співвідношення висловлювань. У дру­гому випадку, - це знання, що підтримують нормативні системи, які не мають інших обґрунтувань, окрім соціальної практики.

3. У соціології знання часто диференціюють у залежності від прак­тик, які воно обслуговує, і від поля у якому це знання конструюєть­ся, чи за типами соціальної дії. Згідно з класифікацією соціальної дії Ю. Хабермаса: 1). Практики виробництва (чи стратегічна, телеологіч­на дія), які потребують технічних інструментальних знань і анга­жують природні та технічні науки; 2). «Техніки підпорядкування» (норморегулятивні дії), дають змогу визначати поведінку індивідів, приписувати їм певні цілі і задачі; 3). А також техніки сигніфікації (драматична дія). До цього типу класифікацій можна віднести і тематичний поділ знань на поля, що центруються навколо різних інститутів, - право, етика, політика.

Таким чином, до основних видів знань відносять факти повсякден­ного життя, основні закони науки, оцінені знання про норми відношень до різних явищ життя, теорії, які містять систему знань про визначену сукупність об'єктів і методи пояснення та перетворення явищ дослі­джуваної галузі, знання про способи діяльності, методи пізнання й іс­торію одержання знань, тобто методологічні знання.

Залежно від істинності, знання є хибне (помилкове), правильне, не­правильне. Той факт, що істинне знання завжди існує на фоні як про­тилежність до хибного і, навпаки (якщо людина знає щось як істинне, вона одночасно знає і його заперечення - хибне), потребує врахування змістовних і формальних умов істинності. Змістовні умови істинності пов'язані з адекватністю співвідношення гностичного образу з реаль­ним чи уявлюваним предметним існуванням, формальне - з логічною правильністю мислення. Істинність знання є продуктом соціальної практики, а не продуктом встановлення спеціального відношення між ідеями та об'єктами.

Відповідно до вчення Р. Рорті, істина є просто твердження, що нікому з нас не дало цікавої альтернативи, яка привела б до сумніву відносно цього твердження,... це просто означає, що ніщо не може вважатися обґрунтуванням, поки не відсилає нас до того, що ми вже прийняли, і що неможливо вийти за межі наших переконань і нашої мови в пошуках будь-якої перевірки, окрім як узгодженості.

Відбір філософських понять для характеристики знань є важливим аспектом дидактики. До цих понять можна віднести: точність знань (метрична, логіко-математична, семантична), наукову істину та якість наукових знань. Метричної точності знань досягають там, де є мож­ливість кількісного відтворення властивостей об'єкта, що його вивча­ють. Якісний аспект вимірювання об'єктів пов'язують з їхньою при­родою та динамікою, проте необхідно врахувати складність того, що педагогічний об'єкт змінний. Логічну точність встановлюють завдяки тому, що порівнюють абстрактно-логічні об'єкти, їхні зв'язки та від­ношення. Семантичну точність встановлюють завдяки оперуванню науковими поняттями, вона включає концептуальну точність змісту понять. Для збереження повноцінного використання наукових знань, необхідно встановити певні критерії їхньої надійності, зокрема, ін­варіантність - вираження в знаннях об'єктивних законів, збереження суттєвих відношень. Це інваріантність щодо місця і часу перевірки дії законів, логічно можливих їхніх інтерпретацій.

Для окреслення якісних та кількісних характеристик знань необ­хідно розглянути деякі їхні властивості: спосіб прояву якостей об'єкта щодо інших, з якими він вступає у взаємодію. У свою чергу, якість об’єкта (суттєві, стійкі властивості, завдяки яким він таким об'єктом), передбачає наявність якостей об'єктивних (властивостях самої ін­формації, яка ще не стала набутком особистості: повнота, глибина) та суб’єктивних (гнучкість, згорнутість, усвідомленість, ґрунтовність тощо). Кількість - відношення якісно однорідних речей чи однорідних частин речі до усієї речі. Відповідно кількісні властивості знання на­зивають параметрами знання.

Знання виконують три основні функції.

1) онтологічну (створення, уявлення, у тому числі теоретичного, про оточу­ючий світ),

2) орієнтаційну (напрям і спосіб цілеспрямованої діяльності),

3) оціночну (норми ціннісного відношення, систему ідеалів сус­пільства.

Людські (понятійні) знання існують у трьох формах:

- «живі» знання, тобто знання, невіддільні від їхніх носіїв - людей (досвід, навички, кваліфікація);

- матеріалізовані знання (втілені у новій техніці, матеріалах, орга­нізаційних формах);

- знання у вигляді інформації (семантичні посилки, відокремлених від їх «першоджерел», переданих каналами зв'язку та збереже­них у пам'яті).

Як бачимо, знання є продуктом пізнання дійсності. Стаючи суспіль­ним надбанням, знання може бути використане у різних соціальних ці­лях, у межах різних видів людської діяльності: виробничої, управлін­ської, дослідницької та ін. Одне і те ж знання, функціонуючи у різних сферах людської діяльності, відображає специфічну форму, стає техно­логічним, політичним, науковим, педагогічним чи медичним.

Отже, знання дає можливість людині осмислювати явища, що відбу­ваються навколо, та орієнтуватися у масі одиничних предметів і явищ, з якими вона стикається. Тому лише опанування певної сукупності по­нять дає змогу здійснювати доцільну діяльність перетворення світу. Опанування людиною певної сукупності знань відкриває можливість практичної діяльності, окрім цього, є необхідною умовою прогресу на­уки та пізнання. Знання є засобом упорядкованого мислення, воно ви­ступає у ролі зразка, за яким слід опрацьовувати досвід.

Єдність галузей знань характеризується не стільки формально-логічною спільністю мови, понятійного апарату і взаємозалежністю наук, скільки єдністю об'єктів їхнього дослідження.

У сучасних умовах трансформаційного суспільства великого зна­чення набувають соціально-економічні знання населення. Практика на­укового визначення соціально-економічного знання, спричиняє певні труднощі методологічного порядку. З огляду на це, Є. Суїменко визна­чає три підходи до визначення предмета, сутності та змісту соціально-економічних понять - асиміляційний, інверсійний і інтегративний.

Асиміляційний підхід полягає у спробі науковців механічно при­єднати до соціології економіку як одну із сфер соціальної діяльності людини із суто ілюстративною метою або у спробу економістів при­лучити науку до розв'язання своїх проблем. Якщо з одного боку існує економіка, а з іншого - соціологія, зовсім не обов'язково, що їхня вза­ємодія призведе до чогось путнього.

Інверсійний підхід до визначення соціально-економічних понять - доволі симптоматичне явище у тому розумінні, що розвиток «чистої» еконо­мічної науки в останні роки дедалі більше й дедалі частіше наражається на своєму шляху на такі проблеми, розв'язання яких традиційним економіч­ним шляхом (за допомогою економічних технологій) стає вже неможли­вим і потребує залучення знань зі сфери інших суспільних наук, і переду­сім соціології. Маємо на увазі «вторгнення» у предметне поле економічної науки тих соціальних феноменів, пізнати які засобами лише самої цієї на­уки неможливо й які потребують знань інших наук - соціології, соціальної психології, соціальної педагогіки тощо.

Водночас «переклад економічних абстракцій» соціологічною мо­вою або не завжди можливий, або виглядає чимось штучним і тому далеко не завжди «спрацьовує». Отже, інверсійний підхід відрізняєть­ся від асиміляційного вичленовуванням із предметного поля економіки належних йому соціальних явищ, де інверсія є логічно виправданою. У цьому полягає його спроможність і цілком закономірна однобічність.

Системно-інтегративний підхід вигідно відрізняється від двох попередніх тим, що з'ясування природи та специфіки соціально-економічних явищ відбувається не в автономній сфері господарського життя, та не за межами глибинних внутрішніх засад людської особис­тості, а в самих цих засадах.

У процесі інтеграції виникає нова якість, що є однією з найваж­ливіших ознак інтегрованого знання. Цей процес супроводжується перетворенням різноманітних характеристик знання, як якісних, так і кількісних. Якість характеризує предмет чи явище як такий, що від­різняється від інших. Кількість - відношення якісно однорідних речей чи однорідних частин речі до усієї речі. У випадку кількісного аналі­зу знань розглядають відношення якісно однорідних елементів знань. Властивість відображає спосіб прояву якостей предмета щодо інших, з якими він вступає у взаємодію.

Існують різні форми взаємозв’язків між різними видами знань:

- взаємодія знань - спільне різнонаукове відображення теоретич­них і практичних об'єктів у знаннях;

- взаємовплив знань - коректування одних галузей знань за раху­нок відомостей з інших галузей;

- взаємозв'язки знань - відношення знань для різнобічного відображення об'єктів реальної дійсності;

- взаємопроникнення знань - перенесення знань одних наук в інші з метою різнобічного відображення об'єкта.

Взаємодія різних видів знань веде до всебічного вивчення усіх сфер людської життєдіяльності та суспільства загалом. І. Козловська зазна­чає, що процеси інтеграції та диференціації взаємно доповнюють один одного та дають можливість у процесі структурування знань визначити роль і значущість компонентів у їхньому взаємозв'язку (див табл. 6.1.).

 

Таблиця 6.1 Інтеграція та диференціація знань (порівняльний аналіз)

Диференціація	Інтеграція
мета: глибше і конкретніше пізнати закономірності та якісну різноманіт­ність різних структурних систем	мета: відобразити єдину картину сві­ту, подати його як єдине ціле
обмеження підходу до дослідження методами однієї науки та її галузі	поєднання методів різних наук у до­слідженні складного об'єкту
паралелізм у дослідженнях	координація у дослідженнях
виникнення бар'єру між різними на­уками	виявлення об'єктивно існуючих зв'язків між науками
вивчення елементів системи	дослідження систем елементів
виділення елементів змісту певної системи	систематизація змісту, утримання еле­ментів в єдиному цілому

 

 

Соціальне знання містить загальнозначущі повсякденні уявлення про «порядок речей» і дій, схематизми оцінювання й практичні рецеп­ти поведінки, що зводять нанівець ймовірну проблематичність взаємо­дії і забезпечують ефективність соціологічної практики.

Стабільний соціум тримається на вкоріненій у структурах соціаль­ного знання природній установці, відповідно до якої світ сприймається як впорядкована об'єктивна реальність. Саме тому вивчення соціально-економічних проблем та процесів передбачає пріоритетність дослі­дження вивчення «людських» критеріїв, які відображають специфіку об'єктивної дійсності.

Процеси інтеграції знань дають можливість вивчати знання, які знаходять на стику різних сфер людської життєдіяльності, зокрема, соціально-економічного знання, соціально-політичного, соціокультурного тощо.