Сучасна інтерпретація соціалізації. §5.1 Виникнення і розвиток наукових поглядів на сутність соціалізації людини

§5.1 Виникнення і розвиток наукових поглядів на сутність соціалізації людини

 

Поняття соціалізація (від лат. societas — суспільство) застосовується у значенні наукової категорії представниками широкого спектру наук — філософії, соціології, психології, політології, педагогіки та інших. Виникнення цього поняття у американській і французькій соціології відносять до кінця XIX ст. і зв'язують з іменами американського соціолога Ф. Гіддінгса (1855-1931) і французького соціального філософа Г. Тарда (1843-1904).

Габріель Тард, прагнучи звільнити соціологію від біологізму і органіцизму, сам однак не уникнув впливу цієї методологічної стратегії. Суспільство ним порівнювалося із мозком, а основним елементом його розумілася свідомість окремої людини. Засвоєння індивідуальною свідомістю існуючих вірувань, переконань, розуміння бажань і намірів інших і взаємодія на цьому підґрунті, за Тардом, породжує суспільство, складає основу соціального життя. У її центрі — відношення нашого "Я" до інших "Я", їх невпинний (хоча частенько непомітний) взаємний вплив". У цій дії одного духу на іншій і слід бачити елементарний факт, з якого витікає усе соціальне життя, хоча соціальна дійсність і виходить далеко за межі розумового світу." У значенні основного механізму такої взаємодії розглядалося копіювання, яке регулюється суспільством через свої соціальні інститути – систему освіти і виховання, сім’ю, суспільну думку тощо. Таким чином, вважав дослідник, суспільство підтримує своє буття як цілісності, забезпечує розуміння індивідами своїх функцій. Заслугою Г. Тарда є спроба розглядати соціалізацію не тільки як таку що стабілізує суспільний механізм, але і побачити у ній можливості забезпечення розвитку суспільства. Новації що виникають у індивідуальній свідомості як акт творчості, поширюються у процесі взаємодії людей, сприяють розвитку різних сфер соціального життя і суспільства у цілому. Освіта і виховання повинні створювати передумови і умови для подібної творчості.

Винятково важливою для розуміння педагогічних можливостей соціалізації є спроба ученого описати процес інтеріоризації норм поведінки через соціальну взаємодію людей. Типовими соціальними відносинами він проголосив стосунки "учитель — учень". Їх відтворення на різних рівнях соціального життя і дозволяє, на думку Г. Тарда, забезпечити реалізацію принципу наслідування і, на цій основі, збереження і розвиток суспільства.

Вплив переконань Г. Тарда позначився на розумінні соціалізації видатним американським соціологом Франкліном Генрі Гіддінгсом, який, на думку деяких авторів, уперше ввів у науковий обіг поняття соціалізація. Розглядаючи суспільство як фізико-психічний особливим чином влаштований організм, основним елементом громадського життя якого виступає "свідомість роду", Ф. Гіддінгс вважав, що соціалізація як процес «розвитку соціальної природи або характеру людини» відбувається як у результаті стихійного впливу оточення, так і завдяки діям суспільства згідно з "свідомим планом". Подібні впливи, що їх чинять сім'я, школа та інші елементи суспільного організму, носять виховну спрямованість і покликані формувати у індивідів сукупні реакції, адекватні діям соціального середовища. Підсумком соціалізації має бути "плюралістична поведінка", що забезпечує взаєморозуміння і комунікацію людей і відповідає "соціальному розуму" (що розуміється як суспільна свідомість).

Як бачимо, учені, що дали життя поняттю соціалізація, чітко зафіксували зв'язок відбитого у нім процесу з освітою і вихованням. Виховання і освіта у їх розумінні виступають важливим засобом соціалізації індивідів. Суспільство у особі соціальних інститутів, а також через різноманітні сторони соціального життя, різні форми суспільної свідомості здійснює свою коригуючу дію на освіту і виховання. Ці ідеї знайшли віддзеркалення у подальшому розвитку американської і французької соціології XX століття. Проблема соціалізації стала однією із провідних проблем соціології особи. Її дослідження здійснюються університетами США, де, крім того, читається навчальний курс для студентів.

Розглядаючи основні тенденції цих досліджень, перш за усе відмітимо, що американські соціологи у своїй більшості досліджують соціалізацію з конкретною, прагматичною метою: забезпечити перетворення дитини на добре пристосованого члена суспільства, до якого він належить. Досить часто дитина яка пристосувалася до середовища свого проживання характеризується, як "соціалізована" і навпаки. Крайня позиція такого розуміння — вважати процес соціалізації своєрідною "випічкою" необхідної для "потреб суспільства" людської продукції з набором стандартних мотивацій і рольових репертуарів.

Типовим є визначення соціалізації як прийняття індивідом групових норм: "прийняття індивідом переконань, цінностей і норм вищого або нижчого статусу, характерних для груп, членства у яких індивід прагне.

В процесі соціалізації індивід набуває здатності відповідати вимогам і очікуванням інших членів суспільства у широкому діапазоні можливих життєвих ситуацій. Соціалізація містить у собі набір агентів і механізмів, завдяки яким забезпечуються соціально схвалювана поведінка і норми моралі. Разом з ідентифікацією, що розуміється як ототожнення себе з іншими, ключовим поняттям для опису соціалізації часто застосовується імітація. Вона розуміється як усвідомлене прагнення дітей копіювати поведінку батьків і учителів, які є для них зразками. Істотним вкладом у розробку теорії соціалізації стали роботи Толкота Парсонса (1902-1979). Основна ідея його концепцій пов'язана з розумінням соціалізації як процесу інтеграції індивіда у соціальну систему шляхом інтеріоризації загальноприйнятих норм, "вбирання" у себе загальних цінностей, внаслідок чого наслідування загальноприйнятим нормам і стандартам поведінки стає потребою, елементом мотиваційної структури. Соціалізація як навчання соціальним ролям — одна із найважливіших ідей про нерозривний зв'язок процесів виховання і навчання підсумком якого має стати освоєння соціальних орієнтацій для задовільного функціонування у ролі носія характеристик певного соціокультурного середовища. Серед плідних для освіти і виховання ідей соціалізації у працях американських соціологів слід відзначити також:

- ідею про те, що соціалізація пов'язана з адаптивними процесами (хоча трактування адаптації як пристосування надає відтінок пасивності процесу соціалізації індивіда);

- думку про встановлення соціальних зв'язків як один із механізмів соціалізації;

- положення про значення для успішної соціалізації формування самосвідомості і системи соціальної орієнтації, а також розвитку мови.

На відміну від американської, французька соціологія у розвитку теорії соціалізації вийшла на ширше її трактування — як усієї сукупності взаєморозумінь, взаємовідносин із суспільством, у які індивід вступає у процесі формування себе у значенні особистості. Таке розуміння підтверджують і основні тенденції досліджень соціалізації, які виділив французький соціолог Шомбар де Лов. Перш за усе це спільне для усіх досліджень прагнення вивчати вплив групи на індивіда та індивіда на групу для вияснення, що у такому разі індивід транслює групі і навпаки.

Плідною видається поглиблена увага щодо дослідження умов соціального середовища з виокремленням соціально-економічних і соціальних умов, а також сім'ї, школи і неформальних груп однолітків. Диференціація умов на групи змінних дозволяє уточнити стадії соціального дозрівання, особливості пристосування індивіда до різних елементів середовища. Особливе значення для досліджень педагогічних аспектів соціалізації має, на наш погляд, розгляд соціалізації як процесу соціального учнівства і послідовного засвоєння ролей і місця у цьому процесі розуміння зразків і моделей, системи цінностей. Змальовані тенденції дозволяють зрозуміти те, як у західній соціології сформувалося сучасне розуміння соціалізації як набуття індивідами соціального досвіду і ціннісних орієнтацій, потрібних для їх соціальних ролей

Завершуючи огляд досліджень соціалізації у зарубіжній соціології, підкреслимо, що у її інтерпретації різними дослідниками більше або менше присутня деяка однобічність, спрямованість від середовища до індивіда за деякої його пасивності. У той же час для соціалізації індивіда залишається певна свобода від стандартизації, типізації, що особливо слід врахувати оцінюючи цей процес з сучасних позицій у вітчизняних дослідженнях. Вона виражається у тому, що у формуванні індивідів у процесі їх інтеракції один з одним виникає величезна кількість варіантів дії на цей процес сукупності таких основних чинників: 1) фізичних особливостей людини; 2) довкілля; 3) індивідуального досвіду і культури. Завдяки цьому у кожному окремому випадку формується унікальна особистість.

Подібний аналіз потрібний, щоб реально, з позицій досягнень світової соціологічної і психологічної думки, оцінювати рівень розробки цих проблем у вітчизняній літературі.

Дослідження проблем соціалізації і виховання у вітчизняній літературі своїми коренями йде у розвідки російських філософів, соціологів, психологів і педагогів. Вдатний педагог В. Каптеров, досліджуючи розвиток російської педагогіки, простежує лінію соціальної визначеності виховання і освіти. Справа усюди починається з того, пише він, що шляхом виховання і освіти прагнуть пристосувати підростаючі покоління до соціальних вимірів суспільно-політичної організації, у якій існують діти. Обмеженість такого підходу дослідник бачив у дуже вузькому розумінні людської природи, "у прагненні вичерпати різноманітність і багатство людської природи однією соціальною групою властивостей, що відповідає переважаючій ознаці цієї суспільно-політичної організації". Уся педагогіка за такого підходу є надзвичайно односторонньою, мізерною, обмежуючою молоде покоління жорсткими рамками норм і правил, такою, що збуджує у ньому незадоволеність, яка накопичується у процесі дорослішання.

З цих позицій стають зрозумілими тенденції дослідження соціалізації у післяреволюційний період. Так, в 30-і роки термін соціалізація виступав одним із провідних у теорії соціального виховання. "Окрема людина, суспільство одразу не робляться соціалістичними, — писав один з розробників цієї теорії Н. Іорданський. — Окрім зовнішньополітичних умов є ще побут, є психологічне підґрунтя соціалізації людини, не кажучи вже про дитяче середовище, школу." Як бачимо, автор розуміє соціалізацію як процес придбання особою рис "соціалістичності". Подібне розуміння соціалізації було дуже поширеним у дослідженнях того періоду і якнайкраще відповідало розумінню виховання і освіти, як об'єктивно-закономірних суспільних явищ. Подібний підхід заклав основи однобічності і обмеженості розуміння освіти і виховання у радянській педагогіці, незважаючи на уявне різноманіття і широту набору характеристик соціалістичності.

Природно, що у такому контексті поняття соціалізація не могло не співпадати з поняттям комуністичне виховання, оскільки воно, по-перше, було спрямоване на максимальне досягнення "соціалістичності" в ідейному комуністичному варіанті, а, по-друге, — охоплювало своєю виховною дією практично усі сфери життєдіяльності індивіда, його соціальне середовище. У зв'язку з цим тривалий час парадигма основної мети виховання була орієнтована на особу як сукупність (набір, модель) певних характеристик. Тим самим поняття людина зводилося до поняття особа, що "вело до ігнорування у теорії і практиці виховання біологічних і інших складових людини".

Не зупиняючись на аналізі подібного розуміння соціалізації, зацитуємо авторитетну думку уродженця Києва М. Бердяєва. Певний час він підтримував ідею про об'єктивність процесів соціалізації суспільств як руху до "соціалістичності". "Тяга до соціалізму, — писав він, — є характерною не лише для нас, але і для усієї Європи, де, можливо у іншій формі, але будуть відбуватися процеси соціалізації.".

Слід зазначити, що підхід до соціалізації як до "соціалістичності" тривалий час зберігався у науковій літературі не лише у непрямому, закамуфльованому вигляді, але і в прямих закликах повернення до нього, рецидиви яких зустрічаються і в наші дні

Проте, починаючи з 60-х років ХХст., на хвилях "відлиги" у суспільно-політичному житті у наукову літературу стали проникати елементи західних концепцій соціалізації, про які ми говорили раніше. Підґрунтям наукових розробок стало об'єктивне вивчення усіх емпірично фіксованих впливів соціуму, на особу. Проте на перших порах соціалізація розумілася як входження у соціальне середовище шляхом адаптації до нього. Очевидно, не так просто було відійти від розуміння людини як "гвинтика", правда, з певними функціями і соціальними ролями. І, хоча В. Паригін зауважує, що це — "не простий процес автоматичного прийняття індивідом вимог, функцій і ролей соціального середовища, способів соціального спілкування і взаємодії", він все ж говорить, що ця "автоматичність" полягає лише у рівні злиття з вимогами і нормами суспільства, прийняття або неприйняття індивідом традицій і стандартів.

Як засвоєння індивідом соціального досвіду, певної системи соціальних ролей і культури розглядається соціалізація у книзі І. Кона "Соціологія особистості": людина стає особистістю, об'єктом і суб'єктом суспільних стосунків, послідовно проходячи різні стадії соціалізації.

Характеризуючи публікації цього періоду (у тому числі розвідки Л. Сохань, С. Батеніна, П. Кряжева та ін.), Н. Андреєнкова вважає типовим для них розгляд соціалізації як прогресу людини у його загальній формі, тобто виокремлення його зі світу тварин і подальший процес розвитку людства

Проте такий підхід не міг задовольнити зростаючу потребу у конкретних даних про виховання, освіту, формування і розвиток особистості. Його було важко перекласти на мову соціальних індексів і критеріїв — мову конкретних соціологічних досліджень, що поверталися у суспільні науки у зв'язку з деякою демократизацією суспільного життя. Важливою подією у дослідженні проблем соціалізації у нашій країні у 70-і роки можна, вважати появу статті І. Кона і В. Ольшанського у п'ятому томі "Філософської енциклопедії". Соціалізація у ній визначається як "процес, у якому людська істота з певними особистісними задатками набуває рис, необхідних йому для життєдіяльності". На відміну від близьких йому понять розвиток і виховання, соціалізація охоплює процес і результати взаємодій індивіда з усією сукупністю соціальних чинників.

Звичайно, з позицій сьогоднішнього дня можна критично оцінювати деяку абстрактність цього визначення, заідеологізованість у ньому принципів соціалізації. Проте це була фактично перша у радянській літературі оглядова наукова стаття з проблеми із серйозним аналізом рівнів дослідження соціалізації у вітчизняних і західних джерелах. У ній давалася характеристика напрямів дослідження соціалізації у руслі різних суспільних наук у нашій країні. Особливо хочеться підкреслити думку авторів щодо соціалізації як процесу взаємодії індивіда з соціальним оточенням. У цьому вбачається початок відходу від розуміння пасивної ролі індивіда у соціалізації.

Загальна картина вивченості проблеми стала у певному сенсі своєрідною точкою відліку для подальших досліджень, базою для їх прогнозування, підґрунтям для розширення аспектів дослідження соціалізації. Так, Н. Андрієнкова у дослідженні соціалізації як процесу становлення людини у значенні суспільної істоти виділяє аспекти, істотні з точки зору соціальних контактів індивіда з навколишніми людьми. З цих позицій у структуру соціалізації включаються: соціальне пізнання, оволодіння певними навичками практичної діяльності, інтерналізація тих або тих форм, позицій і ролей, формування ціннісних орієнтацій і установок, а також включення людини у активну творчу діяльність.

Слід зазначити виховну спрямованість дослідження. Автор чітко визначає свою позицію відносно взаємозв'язку процесів соціалізації, освіти і виховання. Соціалізація включає виховання і освіту. Цілеспрямована дія на індивіда з метою прищеплення йому певних навичок, понять доповнюється практикою його соціальної діяльності, участю в різних неформальних групах тощо. Справедливо відзначається велика автономія індивіда у процесі соціалізації. Як продукт суспільства, він вільний самостійно вибирати ті або інші цінності і установки, орієнтуючись не лише на загальні регулятивні принципи середовища, але і на власні схильності. У процесі соціалізації індивід відіграє як пасивну (засвоєння соціального досвіду, сприйняття цінностей тощо), так і активну (вироблення певної системи орієнтацій, установок і тощо) роль. І хоча ця активність зосереджена тільки на самовдосконаленні і не поширюється на середовище соціалізації, не можна не погодитися з твердженням автора, що соціалізація "немислима без активної участі самої людини у процесі освоєння соціального досвіду і культури".

У кінці 70-х років дослідження проблем соціалізації доповнилося новими аспектами: аналізом зміни умов соціалізації особи під впливом науково-технічної революції, міждисциплінарним дослідженням людського "Я", вивченням змісту і меж процесу соціалізації тощо.

У 80-ті на початку 90-х років ХХст. інтерес до дослідження проблем соціалізації зростає. Триває розширення напрямків дослідження, уточнюються структура і функції соціалізації, поглиблюється вивчення її соціальних механізмів і інститутів, уточнюються особливості взаємодії соціалізації, освіти і виховання у сучасних умовах. Враховуючи, що основні джерела цього періоду будуть проаналізовані у процесі викладу авторської концепції, відмітимо тільки загальне, те, що є типовим у сучасному розумінні суті соціалізації. Передусім, це прагнення врахувати усю сукупність соціальних і психологічних процесів, за допомогою яких відбувається соціалізація як контрольованих, спрямованих на досягнення певної мети, так і стихійних, спонтанних. Деякі автори трактують ці процеси як взаємодію.

У значенні змісту і результату соціалізації визнається засвоєння системи знань, норм і цінностей, соціального досвіду, соціальних рис, соціальних ролей, зразків і психологічних механізмів поведінки. Деякі автори намагаються об'єднати сукупність цих ознак у новій інтегральній ознаці — "соціальність, хоча можливості його використання викликають сумнів із-за передбачуваних складнощів з його якісними і кількісними вимірами.

Практично усі автори визнають у значенні основних інститутів соціалізації систему освіти і виховання. "Виховання є провідним і визначальним початком соціалізації. Ядро виховання складає процес передачі накопичених минулими поколіннями знань і культурних цінностей, тобто освіту. Багато авторів відмічають що процес соціалізації триває усе життя і виокремлюють у ньому декілька стадій: до трудову, трудову і після трудову.

Загальним для усіх дослідників є визнання того, що соціалізація має діяльнісний характер, а головним критерієм її успішності є вільне функціонування індивіда у суспільстві. І, нарешті, загальновизнаною у вітчизняній літературі стає активність індивіда у процесі соціалізації. Головний висновок сучасної теорії соціалізації і соціології освіти: «особистість, що формується – це не об’єкт якихось зовнішніх чинників, активний суб’єкт самоосвіти».

На завершення огляду теоретичних підходів до розуміння суті соціалізації відмітимо його корисність і необхідність для розуміння наукової ситуації, у якій проходило формування сучасних (у т. ч. вітчизняних) соціологічних моделей соціалізації.