О то в світі та й за правда була 3 страница

ним і коротким; потім зробити розподіл чи постановку питання; потім під­твердити свою точку зору доказами й доведеннями, а докази супротивника відкинути. Після цього вони розміщують кінцівку і начебто висновок промо­ви, інші ж вимагають перед цим зробити відступ чи прикрашання або поси­лення промови, а потім уже переходити до висновку й кінцівки.

Обдаровання оратора... Щоб виховати оратора, я насамперед постараюсь дізнатися точно, на що він здатний. Нехай у ньому відчувається наліт науко­вої освіти, нехай він буде в міру наслуханий і начитаний, нехай засвоїть на­віть ці правила риторів; тоді-то й я спробую, наскільки він підходить до своєї справи, тоді випробую, на що здатний його голос, сила, дихання, язик. І якщо я знайду, що він здатний досягти довершеності, і якщо я побачу, що людина він достойна, тоді я не лише переконувати стану, але навіть блага­ти, щоб він працював і далі; настільки велику окрасу усьому суспільству я вбачаю у видатному ораторові, якщо він одночасно і достойна людина.

...Слід вказати на взірець для наслідування, і нехай початкуючий усіма си­лами прагне вловити усе краще, що є у цьому взірці. За цим нехай ідуть вправи...

Отже, хто хоче шляхом наслідування досягти такої довершеності, той не­хай досягає її безперервними й посиленими вправами, причому головним чи­ном — писемними.

...Оратор багатий не лише словами, а й думками.

...Мій спосіб мовлення і здатність до проголошення промови засновані на трьох засадах: по-перше, привернути увагу слухачів; по-друге, научити їх; по-третє, збудити. Перше вимагає м'якості мовлення, друге — дотепності, третє — сили.

Талант мені потрібен оброблений, як поле, не один раз зоране, але двічі й тричі, щоб тим ліпшими й більшими були його плоди; а обробка таланту — це досвід, це звичка слухати, читати, писати...

...Для знаходження змісту ораторові необхідні три речі: проникливість, потім розуміння (або, якщо хочете так назвати, наука) і, по-третє, ревність (запопадливість). На перше місце я, звичайно, повинен поставити обдарован­ня, але й саме обдаровання збуджується до діяльності ревністю — ревністю, повторюю, яка, як і всюди, так і в захисті справ, має найбільшу силу.

Наука вказує тільки, де шукати і де знаходиться те, що ти прагнеш знай­ти; решта досягається старанністю, увагою, обдумуванням, пильністю, напо­легливістю, працею, тобто, щоб сказати одним словом, все тією самою рев­ністю — ось достоїнство, в якому полягають усі інші достоїнства.

...У нашому суспільстві буде більш приємним і викличе більше довіри та­кий оратор, який виявлятиме якомога менше мистецтва і зовсім не виявля­тиме ніякої грецької вченості.

...Наше слово повинно доходити до вух натовпу, повинно полонити й за­хоплювати серця, повинно пропонувати такі докази, які зважуються не на терезах золотих справ майстра, а начебто на ринковому безмежжі.

...Для оратора немає нічого важливішого при проголошенні промови, ніж прихилити до себе слухача і так його збудити, щоб він керувався більше яки­мось душевним пориванням і хвилюванням, ніж порадою і розумом. Люди ж значно частіше керуються у своїх рішеннях ненавистю, чи любов'ю, чи при­страстю, чи гнівом, чи горем, чи радістю, чи надією, чи боязкістю, чи оманою або іншим якимось душевним поривом, ніж справедливістю чи принципом, чи якимось правовим установленням, чи судовим рішенням, чи законами.

Отже, щоб досягти успіху, дуже важливо представити у хорошому світлі спосіб мислення, поведінку й життя провідників справи та їх підзахисних, а також виставити у негативному світлі їх супротивників, щоб залучити яко­мога більше прихильності суддів як до оратора, так і до підзахисного. При­хильність же досягається достоїнством людини, її подвигами і бездоганним життям; усі ці якості легше звеличити, якщо вони наявні, ніж видумувати, якщо їх немає. Але ораторові приходить на допомогу ще м'якість голосу, скромний вираз обличчя, ласкавість мовлення: якщо ж доводиться виступати різкіше, слід показати, що ти змушений це робити проти волі. Досить кори­сним буває виявити ознаки добродушності, благородства, лагідності, пошти­вості, відсутності жадоби й користолюбства; всі ці прикмети людини чесної й не зарозумілої, не різкої, не норовливої і не причепливої дуже сприяють прихильності до нього і відвертають від тих, хто цими якостями не володіє.

...Неможливо викликати у слухача ні жалю, ні ненависті, ні ворожнечі, ні страху, ні слів співчуття, якщо усі ці почуття, які оратор прагне викликати у судді, не будуть виражені або, краще сказати, випечені на його власному обличчі. Немає такої пломенистої речовини, щоб загоралася без вогню; не­має й такого розуму, щоб він загорався від сили твоєї промови, якщо ти сам не будеш стояти перед ним, згоряючи й палаючи.

Засоби збудження пристрасті. Перш за все я дивлюся, чи вимагає цього справа. Бо ні з малозначущого приводу, ні перед такими слухачами, яких не пройме жодна промова, не слід застосовувати полум'яне красномовство, щоб не викликати або сміху, або відрази до себе, якщо ми будемо розігру­вати трагедії з дрібниць або надумаємося викорінювати те, що і зрушити не-

можливо. Потім нам слід викликати промовою в душах суддів або будь-яких наших слухачів такі почуття, як любов, ненависть, гнів, обурення, співчуття, надія, радість, страх, досада.

...Як вступи повинні бути нешвидкими, так і висновки — повільними й за­тягнутими.

...Ті, хто говорять або коротко, або стримано, можуть суддю про щось повідомити, але не схвилювати: а вся справа у цьому.

...Ненависть приборкують доброзичливістю, озлоблення знищується спів­чуттям.

Дотепність, як відомо, буває двох родів: або рівномірно розлита через усю промову, або ядуча й яскрава. Так от першу древні називали жартівливістю, а другу ■— дотепністю... гумор і дотепність... приносять нам успіх у справах.

...Веселий жарт сам викликає прихильність до того, хто жартує, або тому, що кожного захоплює дотепність, яка міститься іноді в одному єдиному слові, звичайно при відпорі, але іноді й при нападі; або тому, що така дотепність розбиває, пригнічує, принижує й заперечує супротивника чи показує самого оратора людиною витонченою, освіченою, тонкою; але головним чином тому, що вона розганяє печаль, пом'якшує суворість, а часто й розв'язує жартом чи сміхом такі прикрі неприємності, які нелегко розплутати доказами.

ПЛУТАРХ

Про Демосфена і Цицерона¹

Божество з самого початку, як мені вбачається, створило Демосфена і Ци­церона за однією подобою, бо не лише характерам одного й другого надало багато схожих рис: і честолюбство, і вільнолюбство — це воно визначило їх­ню поведінку як державних діячів, і малодушність віч-на-віч з небезпеками та війнами, але додало ще й чимало випадкових збігів. Навряд чи можна знай­ти двох інших ораторів, які, бувши людьми незнатними і скромними, здобу­ли б славу й могутність, вступили в бій з царями й тиранами, втратили до­чок, були вигнаними з батьківщини, повернулися з пошаною, знову втікали і, спіймані ворогами, загинули саме тоді, коли вмерла свобода їхніх співвітчиз­ників. І якби отак характер і випадок, немов художники, влаштували між со­бою змагання, то важко було б вирішити питання, в чому полягає схожість цих двох мужів: чи в особливостях їхньої вдачі, чи в життєвих перипетіях. ¹ Плутарх. Порівняльні життєписи...— К., 1991.— С. 312—374.

...Демосфен обладнав собі в підземеллі приміщення для вправ, яке, до ре­чі, збереглося і понині, і, заходячи туди щоденно, вчився прийомів акторсь­кого мистецтва та зміцнював свій голос. Часто проводив він там по два, а то й по три місяці підряд, поголивши собі половину голови, аби було соромно показатися людям на очі, навіть якби дуже захотілося.

Але цим він не обмежився: будь-які зустрічі, бесіди, ділові переговори він використовував як привід і предмет для наполегливої роботи. Залишившись наодинці, він чимскоріше спускався в свою кімнату для вправ і там відтво­рював увесь хід розмов, а також докази, які йому довелось почути, він на­магався відновити в пам'яті послідовність міркувань і мовні періоди. Крім то­го, придумував усілякі виправлення і способи іншого висловлення того, що сказав він сам або хтось інший. Звідси і взялася думка, начебто він був ма­ло здібний від природи, і вся сила його вислову та майстерність здобуті тяж­кою працею... а Пітей одного разу пожартував, що докази Демосфена тхнуть ґнотом. «Тільки ж твоя й моя лампи знають не одне й те саме», —■ ущипли­во зауважив йому Демосфен.

...Він доводив, що той, хто готується до виступу, — справжній друг на­роду, бо така підготовка свідчить про повагу до народу, а цілковито не дба­ти про те, як люди сприймають промову, — властивість прихильника олігар­хії, який більше розраховує на насильство, аніж на словесне переконання.

Свої тілесні вади Демосфен намагався усунути різними вправами, про що повідомляє Деметрій Фалерський, посилаючись на слова самого оратора, вже тоді літньої людини. Нечітку, шепеляву вимову він виправляв у той спосіб, що у рот вкладав камінці і так виголошував уривки з творів поетів. Голос свій він зміцнював тим, що розмовляв на бігу чи підіймаючись на гору, або тим, що виголошував вірші чи якісь речення, не переводячи подиху. Вдома у ньо­го було велике дзеркало, стоячи перед яким, він виконував свої вправи.

Демосфен обрав собі чудове поле діяльності державної — захист греків від посягань Філіппа на свободу Греції. Він з честю боровся проти Філіппа і скоро здобув гучну славу та привернув до себе увагу красномовством і від­вагою, що ним захоплювалася вся Греція, цінував його сам великий цар, а при дворі Філіппа набагато більше було мови про нього, ніж про інших народних вожаків. Навіть його противники визнавали, що мають справу з видатною лю­диною. Так відзивалися про Демосфена його обвинувачувачі Есхін і Гіперид.

...Відомо, що він у політичній діяльності від самого початку обстоював ті самі погляди, і не тільки в житті не змінював своїх переконань, а навіть не пошкодував свого життя, щоб не зрадити їх.

...Вся його державна діяльність була, якщо можна так висловитись, наст­роєна на один, незмінний лад, зберігаючи завжди той самий тон. За тверд­женням філософа Панетія, і промови Демосфена переважно написані з тією думкою, що слід вбирати лише морально прекрасне і віддавати йому перева­гу заради нього самого. Сюди належать такі промови, як «Про вінок», «Проти Аристократа», «Про звільнення від провинностей», «Філіппіки».

Демосфен загинув. Помер він так...

Дізнавшись, що Демосфен шукає захисту біля вівтаря храму Посейдона на острові Калаврії, Архій переправився туди з фракійськими списоносцями на невеликих суднах і почав намовляти Демосфена вийти з храму й разом поїхати до Антипатра, запевняючи, що йому не зроблять нічого поганого. Демосфен якраз напередодні вночі бачив дивний сон. Йому снилося, що він як трагічний актор змагався у грі з Архієм, і, хоч грав чудово і глядачі не шкодували йому оплесків, через слабку й бідну постановку його не нагоро­дили. Отож у відповідь на улесливу мову Архія Демосфен, не підводячись із землі, поглянув на нього і сказав: «Архію, як на мене не справляла вражен­ня твоя гра, так тепер не переконують твої обіцянки». Тоді розлючений Ар­хій пустив у хід погрози. На це Демосфен зауважив: «Ось вони, справжні ві­щування з македонського триніжка..., а раніше ти просто грав роль. Підож-ди-но трохи, я хочу написати рідним пару слів». З цими словами він відійшов у глибину храму, взяв аркуш, немов бажаючи писати, підніс до рота очере­тяне перо і прикусив кінчик, як робив звичайно, коли над чимось замислю­вався перед тим, як написати. Деякий час він так сидів, потім закутався в плащ і похилив голову. Списоносці, які стояли за дверима, глузували з ньо­го, гадаючи, що він дрижить від страху, обзивали його боягузом і нікчемою. Архій знову підійшов і переконував його встати, повторюючи попередні за­певнення і обіцяючи помирити його з Антипатром. Демосфен, відчувши, що отрута вже почала діяти, відслонив обличчя, сміливо поглянув на Архія і сказав: «Ось тепер ти можеш зіграти роль Креонта з трагедії і кинути моє тіло без поховання. Я, добрий Посейдоне, виходжу з твого храму ще живим, але Антипатр і македоняни не побоялися осквернити навіть твоє святили­ще». Вимовивши ці слова, він попросив підтримати його, бо вже хитався і дрижав усім тілом. Ледве він устиг ступити кілька кроків і пройти вівтар, як упав і зі стогоном сконав.

... По якомусь часі афінський народ належно вшанував його пам'ять: він поставив бронзову статую Демосфена і відповідною постановою надав пра-

во найстарішому з його роду харчуватися в Пританеї. На п'єдесталі був ви-карбуваний усім відомий напис:

Мав би ти силу таку, Демосфене, як розум, могутню, То македонський Арей влади в Елладі б не взяв.

II

...Маючи, як цього вимагає Платон, натуру жадібну до знань і схильну до філософствування, спроможний сприймати будь-яку науку й не гребувати ніяким видом знання чи освітнім предметом, Цицерон з особливою пристра­стю тягнувся до поезії. Збереглась донині його невеличка поема «Главк Пон-тійський», яку він написав ще в дитячі роки терасетрами. З часом, удоско­наливши свій поетичний талант і спробувавши своїх сил у різноманітних ви­дах поезії, Цицерон уславився не лише як найвидатніший римський оратор, а й як визначний поет. Щоправда, слава ораторського обдаровання Цицеро­на не поблякла понині, хоч у красномовстві з того часу відбулися чималі змі­ни, а поетична його творчість у зв'язку з появою багатьох талантів цілком утратила славу й пішла в забуття.

Голос він мав сильний і приємний, але різкий і не відшліфований. У про­мовах, які вимагали сили і пристрасті, голос його постійно підвищувався настільки, що, здавалося, ось-ось зірветься.

...Тіло його, загартоване вправами, стало здоровим, як у справжнього юнака, а голос, тепер уже вироблений, набрав приємного звучання й сили і відповідав фізичному станові.

Лише Аполлоній слухав його без виразного задоволення, а по закінченні промови довго сидів у задумі. Нарешті, помітивши, що Цицерон зніяковів, ска­зав: «Я хвалю тебе, Цицероне, і дивуюсь твоєму обдарованню, але мені жаль нещасної Греції, коли я бачу, як те єдине з прекрасного, що нам залишилось, — освіченість і красномовство — завдяки тобі переходять до римлян».

...Та коли Цицерон, честолюбний від природи і надто заохочуваний бать­ком і друзями, почав виступати в суді як захисник, він вийшов на перше міс­це не поволі, а відразу прославився, випередивши далеко всіх ораторів, що суперничали між собою на форумі. Кажуть, що в нього, як і в Демосфена, слабким місцем була акторська виразність, через те він наполегливо вчився в комічного актора Росція і трагічного — Езопа.

Особливою заслугою Цицерона є те, що він зумів показати римлянам, скільки привабливого й прекрасного таїть у собі красномовство. Він довів

їм, що справедлива справа непереможна, якщо її належно висловити, і що розумний державний діяч повинен завжди у своїх вчинках мати на оці істи­ну, а не вдаватися до лестощів, уміти красномовством принести користь, не завдаючи болю.

...Йому учинили небачені досі почесті і присвоїли звання «батька вітчиз­ни». На мою думку, Цицерону першому з-поміж римлян був присвоєний та­кий титул.

...Багато римлян недолюблювали його не через якийсь ганебний вчинок, а тому, що він відвертав від себе людей постійним самовихвалянням і само-•звеличенням.

...Цицерон дошкульно глузував з людей просто заради сміху, за що його недолюблювали.

Цицерон повернувся на шістнадцятому місяці вигнання. Міста зустрічали його з такою бурхливою радістю, що навіть слова самого Цицерона, котрий згодом описав ці дні, виявляються не досить виразними. А сказав він, що вся Італія несла його на плечах і так внесла в Рим.

...Тим часом наспіли вбивці — центуріон Геренній і військовий трибун По-пілій, якого Цицерон колись захищав, звинуваченого в батьковбивстві, а та­кож їхні підручні. Знайшовши двері зачиненими, вони вдерлися в дім. Цице­рона там не знайшли, а всі, хто був усередині, казали, що не знають, де він перебуває, лише якийсь молодик на ім'я Філолог, котрий одержав у Цице­рона гарну освіту й виховання, вільновідпущеник його батька Квінта, сказав трибуну, що Цицерона понесли на ношах глухими тісними стежками до мо­ря. Захопивши з собою кількох чоловік, трибун помчав до виходу з гаю ок­ружною дорогою, а Геренній бігом гнав стежкою. Почувши тупіт, Цицерон наказав рабам зупинитися й покласти ноші на землю. Підперши, за звичкою, лівою рукою підборіддя, він безстрашно чекав на своїх катів, брудний, дав­но не голений, із змарнілим від журби обличчям. Більшість присутніх заплю­щила очі, коли Геренній вбивав його. Цицерон сам підставив шию під меч, і Геренній перерізав йому горло. Так загинув Цицерон на шістдесят четверто­му році життя. Відповідно до наказу Антонія, Геренній відрубав йому голо­ву й руки, якими він написав «Філіппіки». Цицерон сам назвав промови про­ти Антонія «Філіппінами», так вони називаються по сьогодні.

...Він (Цезар — Г. С.) сказав: «Вчений це був муж, дитино, вчений, до то­го ж любив батьківщину».

ПЛАТОН

Діалог «Горгій»¹

Каллікл, Сократ, Херефонт, Горгій, Пол

Каллікл. У війні і в бою, Сократе, як кажуть, треба брати участь!

Сократ. А що, хіба ми й справді прийшли аж так пізно?

Каллікл. І ще ж на яке чудове свято запізнилися! Щойно перед нами ви­ступав Горгій і промовляв прекрасно!

Сократ. Однак у всьому, Каллікле, винен наш Херефонт: він змусив нас забаритися на ринку.

Херефонт. Було б чим журитися, Сократе, бо я ж і виправлю станови­ще. Горгій мій приятель, отже, він покаже нам своє мистецтво, якщо твоя во­ля, то й зараз або, коли бажаєш, — іншим разом.

Каллікл. Що-що, Херефонте? Сократ хоче послухати Горгія?

Херефонт. Та ми ж на те тут і з'явилися.

Каллікл. Тоді, якщо зібралися, приходьте до мене. Горгій зупинився у моїй домівці, і він виступить перед вами.

Сократ. Дуже добре, Каллікле. Але чи погодиться він завести з нами бе­сіду? Я ж бо хочу розпитати в цього мужа, яку силу має його мистецтво і в чому його суть, що він проповідує і чого навчає. А решту — виголошення промови, як ти й кажеш, нехай покаже іншим разом.

Каллікл. Немає нічого кращого, Сократе, ніж запитати його самого. Бо це була одна з умов його виступу. Він, власне, сам пропонував запитувати про те, кого що цікавить, і обіцяв на все дати відповідь.

Сократ. Чудово! Ну ж бо, Херефонте, запитай його!

Херефонт. Що саме запитати?

Сократ. Хто він такий?

Херефонт. Що ти маєш на увазі?

Сократ. Ну, ось коли б він випадково виявився виробником взуття, то, на­певно, відповів би, що він швець. Невже ти не здогадуєшся, про що йдеться?

Херефонт. Розумію і починаю запитувати. Скажи мені, Горгію, чи правду каже Каллікл, що ти обіцяв відповісти на все, хоч би про що тебе запитали?

Горгій. Так і є, Херефонте. Щойно я саме це й пообіцяв і запевняю тебе, що ще ніхто жодного разу за багато років не поставив мені такого запитан­ня, яке для мене було б несподіваним. ¹ Див.: Платон. Діалоги.— К., 1995,— С 155—233.

Горгій. Спробуй-но пересвідчитись сам, Херефонте.

Пол. І справді, якщо бажаєш, Херефонте, випробуй мене! Адже Горгій, мабуть, уже змучився, бо тільки що виступав із довгою промовою.

Херефонт. Що ти, Поле! Ти гадаєш відповісти краще від Горгія?

Пол. Хіба тобі не все одно? Коли б тільки я давав вичерпні відповіді.

Херефонт. І справді так. Ну, що ж, коли хочеш, то відповідай.

Пол. Запитуй!

Херефонт. Отже ж, запитую. Коли б випадково сталося так, що Горгій виявив би тямущість у тому самому мистецтві, що й його брат Геродік, то як би нам годилося його називати? Чи не так, як і його брата?

Пол. Звичайно ж, так.

Херефонт. Отже, сказавши, що він лікар, ми б не помилились?

Пол. Аніскільки.

Херефонт. А коли б він був обізнаний і з тим мистецтвом, що й Аристо-фонт, син Аглаофонта, чи його брат, як би ми тоді його правильно назвали?

Пол. Зрозуміло, що малярем.

Херефонт. Тож на якому мистецтві розуміється Горгій і як би нам най­краще його назвати?

Пол. Любий Херефонте, люди володіють не одним мистецтвом, вдало ви­найденим завдяки досвіду, бо лиш знання робить так, що життя наше йде услід за мистецтвом, а незнання скеровує його за випадком. І з усіх цих мистецтв різні люди обирають для себе різне, але кращі віддають перевагу кращому. До них належить і наш Горгій, який причетний до найпрекраснішого із мистецтв.

Сократ. Як видно, Горгію, Пол справді добре підготовлений до розмови, але ж він не робить того, що обіцяв Херефонтові.

Горгій. Що ти маєш на увазі, Сократе?

Сократ. Мені здається, що він так і не відповів на запитання.

Горгій. Тоді, якщо хочеш, запитай його ти.

Сократ. Не хочу, але коли б ти сам забажав дати відповідь, то було б набагато приємніше запитувати тебе. Тому що із того, що Пол сказав, мені вже зрозуміло, що він більше вправляється у так званій риториці, ніж в умін­ні вести розмову.

Пол. А це ж чому, Сократе?

Сократ. А тому, Поле, що коли Херефонт запитав, із яким мистецтвом обізнаний Горгій, ти заходився вихваляти його мистецтво так, начебто його хтось ганив, але що це за мистецтво, ти так і не відповів.

Пол. Чи ж я не сказав, що воно найкраще?

Сократ. Так, сказав. Але ніхто й не запитував, яким є мистецтво Горгія, лиш запитали, що за мистецтво і як потрібно Горгія називати. Що ж до того, що спершу пропонував тобі Херефонт, ти відповідав йому і гарно, й коротко, тож так і тепер скажи, що це за мистецтво і як Горгій має називатися. Але краще, Горгію, сам поясни нам, як тебе йменувати і в якому мистецтві ти тямиш?

Горгій. У риториці, Сократе.

Сократ. Отже, тебе слід називати промовцем?

Горгій. Ще й добрим, Сократе. Якщо хочеш мене називати тим ім'ям, яким, за словами Гомера, я хвалюсь.

Сократ. Таки хочу.

Горгій. Тоді називай.

Сократ. Чи ж не скажемо ми, що й інших тобі до снаги зробити добри­ми промовцями?

Горгій. Саме про це я і повідомляю — і не лише тут, а й по інших місцях.

Сократ. Отже, чи не захотів би ти, Горгію, і далі вести розмову так, як вона зав'язалася, тобто питання — відповідь, а ту велемовну балаканину, яку розпочав був Пол, залишити для іншої нагоди?

Горгій. Так, хотів би.

Сократ. Ну, що ж, як обіцяєш це, то не обманюй і, будь ласка, давай ко­роткі відповіді.

Горгій. Іноді трапляється, Сократе, що деякі відповіді доконче потребу­ють багатьох слів. І все ж я постараюся відповідати якомога стисліше, бо, знову ж таки, це теж належить до моїх гордощів: ніхто не зможе вислови­тись про що-небудь коротше, ніж я.

Сократ. Це було б дуже до речі. Покажи-но мені свою ощадність у роз­мові, а багатослів'ям похизуєшся іншим разом.

Горгій. Так і зроблю, і ти скажеш, що ніколи не чув когось іншого, хто б перевершив мене у стислості вислову.

Сократ. Ну, добре. Ось ти запевняєш, що й сам тямущий у риториці і ще й іншого можеш зробити промовцем; але чим же, власне, з того, що існує, займається риторика? Бо, наприклад, ткацтво полягає у виготовленні полот­на. Чи не так?

Горгій. Так.

Сократ. Як і музика — у творенні мелодій?

Горгій. Так.

Сократ. Присягаю богами, Горгію, я захоплений твоїми відповідями, то­му що ти відповідаєш якомога коротше.

Горггй. Авжеж, Сократе, я гадаю, що роблю це так, як годиться.

Сократ. Твоя правда. Тоді відповідай мені так само й про риторику: в чо­му виявляється це мистецтво?

Горггй. У промовах.

Сократ. А в яких, Горгію? Чи не в тих, які навчають хворих, як належить жити, щоб одужати?

Горггй. Ні.

Сократ. Отже, риторика охоплює не всі промови?

Горггй. Звичайно, ні.

Сократ. Однак вона робить із учнів добрих промовців?

Горггй. Так.

Сократ. Заодно навчає розмірковувати про те, про що вчить вести мову?

Горггй. Чом же ні?

Сократ. Тоді й мистецтво лікування, про яке, власне, ми щойно згадува­ли, чи не дає і воно вмінням думати й говорити про хворих?

Горггй. Без сумніву, дає.

Сократ. У такому разі й мистецтво лікування, очевидно, займається про­мовами?

Горггй. Так.

Сократ. Тобто промовами про недуги?

Горггй. Дійсно так.

Сократ. Тож і гімнастика займається промовами — про здоровий і хво­робливий стан тіла — хіба ні?

Горггй. Ясна річ.

Сократ. Але ж і з іншими мистецтвами, Горгію, те саме: кожне з них за­ймається тими промовами, які торкаються суті справи, до якої кожне з цих мистецтв причетне.

Горггй. Це очевидно.

Сократ. Чом же тоді ти не називаєш риторичними інші мистецтва, які та­кож мають справу з промовами, якщо риторика для тебе — мистецтво, що промовами якраз і займається?

Горггй. Тому, Сократе, що в інших мистецтвах усе знання, якщо коротко сказати, пов'язане з ручною працею та іншою подібною діяльністю, а в ри­ториці немає ніякої ручної праці, тут уся діяльність і всі твердження поля­гають у промовах. Через те я думаю, що мистецтво риторики — це мистецт­во промов, і, як на мене, думаю правильно.

Сократ. Чи ти вважаєш, що я вже розумію, чому ти його так називаєш? А втім, зараз з'ясую. Ну ж бо, відповідай! Для нас очевидно, що існують мистецтва, правда?

Горггй. Правда.

Сократ. На мою думку, в усіх мистецтвах є щось визначальне: для одних основа основ — це робота, і мова тут постільки-поскільки, а деякі взагалі не потребують жодного слова, бо їхню мету можна осягнути і в повному мовчан­ні, як, наприклад, живопис, скульптура та багато інших. Мені здається, ти ве­деш мову про них, коли твердиш, що вони не належать до риторики. Чи не так?

Горггй. Звичайно, ти не помиляєшся, Сократе.

Сократ. Але є й інші мистецтва, що виконують своє призначення за до­помогою слова, і в тому, сказати коротко, ніякої дії не потребують або ж потребують дуже мало, як, приміром, арифметика, мистецтво лічби, геомет­рія, ба навіть гра в шашки та багато інших мистецтв, серед яких окремі ви­користовують майже рівну кількість слів і діянь, а в інших — їх більшість — слова переважають дії. І вся сила і суть таких мистецтв передовсім виявля­ється у слові. Як видається мені, після усього сказаного тобою, ти відносиш до них і риторику.

Горггй. Істинно так.

Сократ. Але ж я думаю, що жодне із щойно згаданих мистецтв ти не збираєшся називати риторикою, хоча, між іншим, ти сказав, що мистецтво, суть якого виявляється у слові, є риторика, і я міг би припустити, якби за­хотів прискіпатись до твоїх слів, що ти, Горгію, вже й арифметику відносиш до риторики. Проте я впевнений, що риторикою ти не назвеш ні арифмети­ку, ні геометрію.

Горггй. Слушна думка, Сократе, й справедлива.

Сократ. Тоді й доведи до кінця відповідь на моє запитання. Оскільки ри­торика виявляється одним із тих мистецтв, які користуються переважно сло­вом, і коли вже існують й інші подібні мистецтва, то спробуй визначити, у чому полягає суть промов, які притаманні риториці. Адже якби хтось запи­тав мене про одне з тих мистецтв, яке я щойно згадував, наприклад: «Со­крате, що то за мистецтво арифметика?», — я відповів би йому так, як не­давно ти, що це одне з тих мистецтв, яке досягає своєї мети словом. А ко­ли б мене знову запитали, до чого ті слова скеровують, я сказав би, що до пізнання парних і непарних чисел, хоч би якої величини вони були. Проте, коли б мені знову поставили запитання: «Що ти називаєш мистецтвом ліч­би?», — я дав би відповідь, що й воно із тих мистецтв, які всього досягають

за допомогою слова. І коли б поцікавились далі, якого саме, то відповів би так, як на Народних зборах подають пропозиції, що в усьому іншому ариф­метика й мистецтво лічби є однаковими, займаються одним і тим самим, тоб­то парними й непарними числами. Відрізняються ж лише тим, що мистецтво лічби намагається в парних і непарних числах визначати величини і самі со­бою, і у взаємовідношеннях з величинами інших чисел. А коли хто-небудь запитав би про астрономію, і я відповів би, що й вона всього досягає сло­вом, і мені сказали б: «Але ж, Сократе, на що спрямовані слова астроно­мії?» — я дав би відповідь, що на рух зірок, Сонця й Місяця і на те, у яко­му відношенні одна до одної перебувають їхні швидкості.

Горгій. І це було б правильно, Сократе.

Сократ. Тепер про тебе, Горгію. Отже, риторика — одне з тих мистецтв, які всього досягають за допомогою слова? Чи не так?

Горгій. Так і є.

Сократ. Скажи ж, у чому воно полягає. Що з того всього, що існує, є підставою для слів, яких уживає риторика?

Горгій. Із людських справ, Сократе, воно найважливіше і найкраще.

Сократ. Але ж, Горгію, ти говориш про це туманно й не зовсім зрозумі­ло. Мабуть, на великих бенкетах тобі доводилось чути застільну пісню, у якій співаки перераховують так: найкраще бути здоровим, після того — гар­ним, а вже потім, як каже творець пісні, бути багатим без обману?