Промова при привітанні гостей 20 страница

Не може не вражати панорамна широта й глибина наукового, духовного, громадського зацікавлення митрополита Огієнка, який брав активну участь у визвольних змаганнях, будівництві національної державності України, сло­вом і справами своїми прислужився духовному відродженню рідного наро­ду як у самій Україні, так і на чужині.

Чільне місце в духовно-релігійному доробку невтомного працівника укра­їнського ренесансу митрополита Іларіона посідають етико-філософські, ре­лігійно-богословські проблеми добра і зла, сумління, совісті, милосердя, ре­лігійної свідомості, віри тощо. Він утверджував ідеали добра за допомогою сумління, яке є центром внутрішнього морального світу людини в працях, проповідях: «Сумління», «Живімо з совістю чистою!», «Роботу Господню провадьмо чеснотно!», «Слово во врем'я люте», «Обоження людини» та ін.

¹ Див.: Марушевич А. А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педа­гогічний аспект.— К., 1996.— С. 118.

Тривожать душу, хвилюють серце дослідника й спадкоємця духовної спадщини митрополита Іларіона його палкі слова про совість, яка є від Бо­га, яка виробляється в людині через довголітнє оточення, родинне вихован­ня, освіту, в громаді й державі, але «совість подохла в Совєтах», де лукав­ство, лицемірство стали комуністичною мораллю, а це призвело до мільйонів закатованих, замучених людей. До глибин душі й серця проникають по­лум'яні слова митрополита Іларіона: «Маймо совість! Цебто правду Божу в собі. Совість — головна ознака християнської культури»¹.

Неспокійним, часом трагічним було духовне життя українців, зокрема пра­вославних, на Холмщині й Підляшші, де тривалий час ревно трудився митро­полит Іларіон, словом своїм підносив ідеї братерської згоди, щирої любові, взаємного сусідського розуміння між українською громадою та польським ри-мо-католицьким духовенством. На цій «упослідженій та забутій» землі, за словом митрополита, мають запанувати мир, духовна злагода, він закликав усіх «працювати в своєму Винограднику», просив європейську та світову гро­мадськість «витерти вікові рясні сльози православних в ім'я Господа Бога.

Надзвичайно вагоме культурно-просвітницьке та духовно-релігійне зна­чення мають проповіді митрополита Іларіона «Ідеологія української церк­ви», «Іван Хреститель», «Поєднання церков», «Підвалини й істота нашої церкви», «Нема пророка в Отчизні своїй», «Канони святі й непорушні» то­що, в яких автор аргументовано й послідовно викладає підвалини православ­ної Церкви — Церкви Апостольської і Первозванної, автокефальної, неза­лежної від світської влади, церкви національної, народної, виисокоосвіченої, яка створила культуру своєму народові. Митрополит Іларіон палко відстоює високе правне становище українського духівництва, яке завжди посідало привілейоване положення в українському суспільстві як його освічений стан, як будівничий клас Держави, як національне, авторитетне, народне явище в духовному житті українського суспільства.

Золоту сторінку вписав митрополит Іларіон у нетлінну духовну скарбни­цю українського народу проповідями національно-культурного спрямуван­ня, в яких він поставив масштабні проблеми формування національної свідо­мості та самосвідомості українського народу, виховання високого патріотиз­му через шанування рідної мови, рідних звичаїв, своєї Віри й Церкви, через щиру любов до народу, до землі, пісні тощо.

Яскраво полемічно й палко засуджує він зрадників рідного народу як «пропащих одщепенців», «перекидьків», «нещасливих людей», стверджуючи

¹ Митрополит Іларіон. Мої проповіді.— Вінніпег, 1973.— С. 13.

плп

приклад Христа, який заповідав: «Я не руйнувати Закона прийшов, а допов­нити»¹.

Творення української культури митрополит Іларіон вважав «найпершою основою народу», бо вона творить «правдиву національну еліту — духовно міцну, етично здорову, в житті витривалу й національно карану».

На думку духовного велета українського народу, необхідно ревно плека­ти науку, сприяти виданню наукових журналів, належно шанувати вчених, бо «учений — це та з ласки Божої вибрана людина, що віддано покохала науку над усе, що саможертвенно виріклася цьогосвітніх принад для добра своєї науки».

Великого значення надавав митрополит Іларіон високій ролі духовенства у збереженні й розвиткові рідної мови, бо «віра й мова найміцніше зв'язані з собою й разом творять головну ознаку народності», вони — «спільний ду­алістичний вияв однієї національної душі, тому Церква мусить стати найміц-нішою твердинею плекання рідної мови»,— стверджував патріот-митропо-лит. Більше того, він вважав, що без рідної мови немає Церкви.

Не втратили свого значення до наших днів глибокі роздуми митрополи­та Іларіона про гомілетичну культуру священиків (проповідь «Духовенство й рідна мова»): священик у всіх народів говорить тільки доброю літератур­ною мовою, стаючи взірцем і школою літературної мови парафіян, бо «про­повідь соборною мовою защіплює народові глибоке почуття всенаціональної єдності, підносить йому духа й гарантує його до витривалості»,— стверджу­вав митрополит Іларіон.

Він рішуче повстає проти мовного винародовлення, такого шкідливого для Церкви, щоб запобігти національній катастрофі.

Талант красномовця, майстра гомілетичної проповіді виявився в діалек­тичній, органічній єдності змісту й форми його проповідницької спадщини. Митрополит Іларіон постійно дбав про високий богонатхненний потенціал своїх промов, постійно акцентуючи увагу на прищепленні любові молоді до рідної мови (проповіді «Родина найперше навчає української мови», «Служі­мо українському народові найперше», «Родина — це домашня церква» тощо).

У цілому проповіді митрополита відзначаються могутнім теоцентризмом, поєднаним із яскраво вираженим антропоцентризмом, талановитою просто­тою вираження думки при глибині змісту, етико-естетичною образністю, бо-гонатхненністю слова, афористичністю гнучкої фрази: «Не роби брату своє­му, чого не хочеш собі», «Вартніша проста людина з розвиненою совістю, ¹ Євангеліє від Матвія,— 5.17.

аніж інтелігент без совісті», «Бог — це совість у людині», «Совість— сто­рож вчинків людини», «Не спокушайте сумління інших», «Зрозуміти — то простити» тощо.

У служінні рідному народові митрополит Іларіон вважав вищу мету люд­ського життя: «Хто любить свій народ, той йому щиро служить»,— постійно твердив він.

Проповіді митрополита будять думку й совість, активно формують щиру любов до Бога, до України, спонукають творити добро в ім'я народу, а то­му є живодайним джерелом гомілетичної довершеності.

Звитяжний лицар слова й духу, пророк українського народу митрополит Іларіон надихає своїх нащадків до жертовного служіння Богу й Україні: «Наймиліша жертва для Господа — то служба ближньому, служба й усім ближнім — народові. Це те найбільше, чого вимагає від нас Господь і що ми можемо й мусимо Йому віддавати».

Гомілетична спадщина українського Златоуста митрополита Іларіона на­дихає нові й нові покоління патріотів України благодатним словом служити істині, добру, красі на славу Господа й України.

і. золотоуст

Симфонія красного слова

Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике само б зробилося.

Тарас Шевченко

І знову беремо євангеліє, філософів, поетів.

Павло Тичина

молитви¹

І

сус Христос, Син Божий, Святим Духом воплощенний од Пречистої і Пренепорочної Діви Марії, научав людей беззаконних слову правди і лю­бові, єдиному святому закону. Люди беззаконнії не йняли віри Його іскрен-ному святому слову і розп'яли його на хресті як усобника і богохула. Апо­столи, святії ученики Його, рознесли по всій землі слово правди і любові і Його святую молитву.

Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашо­го насущного дай нам сьогодні. І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробування, але визволи від лукавого.

Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь.

Ширилось і ширилось святеє слово Христове на опоганеній землі. Огнем і кровію людською очистилося, як злато в горнилі, теє святеє Божеє слово, але своїм святим тихим, ясним світлом тойді ж осліпило очі людей поганих; знай­шлись лжевчителі і лжепророки. Тойді, в 315 році по воплощенії Сина Божо­го, в городі Нікеї зібрались пресвітери і єпископи, ревнителі святої Христо­вої заповіді, і одностайно, однодушно написали християнам символ віри.

Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба й землі і всього видимого й невидимого.

І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від От­ця родженого перед всіми віками. Світло від Світла, Бога істинного від Бо­га істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

Цими молитвами розпочинався останній прижиттєвий твір Т. Г. Шевченка — «Буквар Південноруський», який великий гуманіст уклав восени 1860 р. як посібник для навчання грамоти українською мовою в недільних школах. (Див.: Тарас Шевченко. Буквар Півден­норуський 1961 року.— К., 1991.— С. 39—40).

Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес і воплотив-ся в Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком.

І був розп'ятий за нас, за Понтія Пілата, і страждав, і був похований.

І воскрес у третій день, згідно з Писанням.

І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

І вдруге прийде зо славою, судити живих і мертвих, а його царству не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа, животворящого, що від Отця ізходить, що з Отцем і Сином рівнопокланяємий і рівнославимий, що говорив через про­років.

В єдину, святу, соборну й апостольську Церкву.

Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів.

Очікую воскресення мертвих.

І життя будучого віку. Амінь.

Я певний, що якби Шевченко з'явився

ПЕРЕД ШЕКСПІрОМ і ГЕТЕ, ТО ВОНИ б МАЛИ ЙОГО ПЕрЕД СВОЇМИ ДУХОВНИМИ ОЧИМА ЯК бОЖЕСТВО,

щось подібнЕ до Богочоловіка. Бо Шевченко збільшив слдву Спасителя як людолюбл.

Т. ОСЬМАЧКА

Т. Г. ШЕВЧЕНКО

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє¹

І смеркає, і світає,

День Божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

¹ Тарас Шевченко. Кобзар.— К., 1984.

Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес і воплотив-ся в Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком.

І був розп'ятий за нас, за Понтія Пілата, і страждав, і був похований.

І воскрес у третій день, згідно з Писанням.

І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

І вдруге прийде зо славою, судити живих і мертвих, а його царству не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа, животворящого, що від Отця ізходить, що з Отцем і Сином рівнопокланяємий і рівнославимий, що говорив через про­років.

В єдину, святу, соборну й апостольську Церкву.

Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів.

Очікую воскресення мертвих.

І життя будучого віку. Амінь.

Я певний, що якби Шевченко з'явився

ПЕрЕД ІІІЕКСПІрОМ і ГЕТЕ, ТО ВОНИ б МАЛИ ЙОГО ПЕрЕД СВОЇМИ ДУХОВНИМИ ОЧИМА ЯК боЖЕСТВО,

щось подібнЕ до Богочоловіка. Бо Шевченко збільшив сллву Спасителя як людолюбд.

Т. ОСЬМАЧКА

Т. Г. ШЕВЧЕНКО

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє¹

І смеркає, і світає,

День Божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

¹ Тарас Шевченко. Кобзар.— К., 1984.

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають, —

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихо засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

...Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

...Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

ІСАІЯ, ГЛАВА 35

(Подражаніє)

Радуйся, ниво неполитая! Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись! Рожевим крином процвіти! І процвітеш, позеленієш, Мов Іорданові святиє Луги зелені, береги! І честь Кармілова і слава

Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим, Добром та волею підбитим, Святим омофором своїм. І люде темнії, незрячі, Дива Господнії побачать.

І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Майданами куті! Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива, — Се Бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая!

Тойді, як, Господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прозрять, а кривиє, Мов сарна з гаю, помаинуть. Німим отверзнуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться, і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. Оживуть степи, озера, І не верстовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.

Ну що б, здавалося, слова...

Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б'ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть між люди!..

Дневник¹

(фрагменти)

Записному литератору или какому-нибудь поставщику фельетона — то­му необходима зта бездушная аккуратность или упражнение, как его насущ-ньій хлеб. Как инструмент виртуозу, как кисть художнику, так литератору необходимо ежедневное упражнение пера. Так делают и гениальньїе писате-ли, так делают и пачкуньї. Гениальньїе писатели потому, что зто их призва-ние. А пачкуньї потому, что они иначе себя и не воображают, как гениаль-ньіми писателями. А то бьі они и пера в руки не брали...

Странно еще вот что. Все зто неисповедимое горе, все родьі унижения и по-ругания прошли, как будто не касались меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опьіт, говорят, єсть лучший наш учитель. Но горький опьіт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что бьіл и десять лет то­му назад, ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли зто? По крайней мере, мне так кажется. И я от глубиньї души благодарю мо-его всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опьіту коснуться своими когтьми моих убеждений, моих младенчески светльїх верований. ¹ Т. Г. Шевченко. Дневник.— М.— Л., 1931.

Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті¹

Особи: Афанасій, Яків, Григорій.

Афанасій. Люди в житті своїм працюють, метушаться, щось від когось утаюють, а нащо — багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то з усіх людських діл, скільки їх там тисяч різних не є, буде один кінець — радість серця. Чи не для сього вибираємо ми за нашим смаком товаришів, аби мати задоволення від спілкування з ними; дістаємо високі чини, аби пиха наша від догідливості інших розпалювалася; вигадуємо всілякі напої, страви, закуски для всолодження смаку, вишукуємо різні музики, створюємо безліч концер­тів, мінуетів, танців і контратанців для звеселення слуху; споруджуємо гарні будинки, насаджуємо сади, тчемо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і приємними для ока квітками й обвішуємося ними, щоб було приємно оку і ніжно тілу; складаємо запашні спирти, порошки, пома­ди, духи і ними задовольняємо свій нюх. Одне слово, всіма способами, які лише вигадати можемо, намагаємося звеселяти дух наш. О, якими великими веселощами користуються вельможні й багаті персони! В їхніх палацах жи­ве розчинений у радощах і задоволенні дух. О, яка дорога ти, радосте сер­дечна!

За тебе царі, князі і дуки платять безліч тисяч, а ми, біднота, що не має статків, начебто живимося тими крихтами, що падають з їхніх столів. Пога­дай же нині, якими гульбищами охоплені всі славні європейські міста?

Яків. Достеменне великими. Однак я чув, що ніде немає більше веселощів та розваг, аніж у Парижі й Венеції.

Афанасій. Певно, багато їх там, та допоки ти до нас їх з Венеції переве­зеш, то помремо тут з нудьги.

Григорій. Годі пащекувати, любі друзі, високі посади, веселе місто, всілякі грища та розваги і всі ваші витівки безсилі потішити дух і тим вигнати нудь­гу, що заволоділа вами.

Яків. А що ж зможе?

Григорій. Лише знання того, що складає щастя і як його віднайти.

Афанасій. Се так, ми народилися для справжнього щастя і мандруємо до нього, а життя наше — шлях, що тече, як річка. ¹ Сковорода Г. С. Сад пісень,— К., 1983.— С. 190.

Яків. Здавна вже шукаю я щастя, але ніде його знайти не можу.

Григорій. Коли достеменно хочете його віднайти, то скажіть мені, що для людини найкраще?

Яків. Бог його знає, і взагалі, нащо питаєш про те, чого великі мудреці не змогли вирішити і розійшлись у своїх гадках, як подорожні на шляху? Ад­же те, що найкраще, — те й найвище, а що найвище — всьому голова і кі­нець. Се найкраще добро звалось у стародавніх філософів завершенням усіх доброт і верховним добром; хто ж тобі дасть відповідь, що таке є край і при­станище всіх наших бажань?

Григорій. Тихіше, друже мій! Дуже далеко ти забрів. Я спитаю простіше. Чого ти у своєму житті бажаєш найбільше?

Яків. Ти наче палкою покопирсав мурашник — так несподівано розвору­шив мої бажання.

Афанасій. Я бажав би знайти високий чин, щоб мої підлеглі були міцні, як росіяни, а доброчесні, як стародавні римляни; щоб будинок мій був вене­ціанський, сад флорентійський; бажав би бути розумним, вченим, шляхетним і багатим, як бик на шерстину...

Григорій. Що ти брешеш?

Афанасій....дужим, як лев, гарним, як Венера...

Яків. Прийшла й мені на згадку Венера, так звана собачка.

Григорій. Прошу, кажіть.

Яків....Хвостатим, як лев, головатим, як ведмідь, вухастим, як осел...

Григорій. Маю сумнів, щоб могли увійти в вуха божі такі безглузді ба­жання. Ти за своїми вигадками подібний до дерева, яке хоче бути водночас і дубом, і кленом, і липою, і березою, і фігою, й оливою, і явором, і фініком, і трояндою, і рутою... сонцем і місяцем... хвостом і головою. Дитинча, що си­дить на материних руках, часто хапається за ніж, за вогонь, але премило-сердна наша мати природа краще знає, що нам корисне. Хоч і плачемо, й по­риваємося, вона сосками своїми всіх нас уміру харчує й зодягає, і сим доб­ре маля задоволене, а злорадне хвилюється саме й інших турбує. Скільки ж міліонів сих нещасних дітей день і ніч волають, нічим не задоволені: одне їм дадуть у руки — вони плачуть за чимось іншим. Годі нам бути нещасливими.

Афанасій. Чому ж?

Григорій. Не можемо знайти щастя.

Яків. Бо що?

Григорій. Бо не бажаємо і бажати не можемо.

Афанасій. Чому?

Григорій. Тому що не знаємо, в чому воно полягає. Початок справи — знаття, звідки йде бажання — пошук, потім отримуємо результат, ось і за­доволеність, тобто те, що отримуємо і що для людини благо. Затям відтак, що таке премудрість.

Яків. Я часто чую се слово: премудрість.

Григорій. Сенс премудрості в тому, щоб осмислити, в чому полягає щас­тя, — ось праве крило, а доброчесність прагне до пошуку. Через се вона в греків та римлян мужністю і силою зветься — ось і ліве крило. Без сих крил годі вибратись і полетіти до гаразду. Премудрість — се гостре, далекозоре орлине око, а добродійність — мужні руки і легкі оленячі ноги...

Яків. Отже, що тобі сказати?

Григорій. Зголосіть головне ваше бажання.

Яків. Наше найбільше бажання — бути щасливими.

Григорій. Хіба ж ти бачив звіра або птаха без сих думок? Скажи, лишень, де і в чому те щастя, яке шукаєш? А без сього, рідний, ти сліпець: він шукає батьківський замок, але не знає, де він. Знає, що шукає щастя, але, не тям­лячи, де воно, впадає в нещастя. Премилосердна природа всім без винятку відкрила шлях до щастя...

Яків....Все народжується на добрий кінець. А добрий кінець — оце і є щастя...

Листи до улюбленого учня М. І. Ковалинського

(уривки)

Найжаданіший друже Михайле!

У всьому найкраще додержуватися міри. Надмірність породжує переси­ченість, пересиченість — нудьгу, нудьга ж — душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим. Немає години, непридатної для за­нять корисними науками, і хто помірно, але постійно вивчає предмети, ко­рисні як у цьому, так і в майбутньому житті, тому навчання — не труд, а втіха. Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не пе­рестає учитись, хоча б зовні він і здавався б бездіяльним...

Бо що може бути більш приємне, молоде і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові. Далі, хороша любов та, яка є істинною, міцною і вічною. Любов ні­яким чином не може бути вічною і міцною, якщо породжується тлінними ре-

ҐЛ

чами, тобто багатством, і тому міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які зміцнюються їх доброчесністю... Бо як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між негідними людьми не виникає дружби. Тому, якщо тобі моя любов дорога, то не бійся, що вона припинить­ся. Бо поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає...

Афоризми Г. С. Сковороди

Більше думай і тоді вирішуй.

Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати — це наполовину завершити.

Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого.

Одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо! о книги!

З видимого пізнай невидиме.

Коли велика справа — панувати над тілами, то ще більша — керувати ду­шами.

Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ.

Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську.

Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щас­ливий.

Не за обличчя судіть, а за серце.

Пізнаєш істину — ввійде тоді у кров твою сонце.

Перш за все батька й матір шануй і служи їм. Вони ж бо видимі портре­ти тієї невидимої сили, якій ти стільки зобов'язаний.

Нова людина має і мову нову.

Годі побудувати словом, коли те саме руйнувати ділом.

Життя наше — це подорож, а дружня бесіда — це візок, що полегшує мандрівникові дорогу.

Не розум від книг, а книги від розуму створились.

Облиш забобони, обмий совість, а потім одежу, залиш усі евої хиби і пі­діймайся!

Той розуміє юність, хто розуміє старість.

Любов є джерело всякого життя.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Ти ГЛЯНуЛА ПОГЛЯДОМ ВЛАДНИМ, бЕЗЖАЛІСНА МуЗО, і СЕрЦЕ МОЄ ЗАТРЕМТІЛО, і ПІСНЯ МОЯ ЗАЛуНАЛА...

Леся Українка

Прийдешність бдчу я, віки потомні!

Леся Українка

Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди велич­ніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний; так з передвіку було і так во­но буде довіку, поки житимуть люди і поки ростимуть терни.

Але стане вінцем лиш тоді плетениця тернова, коли вільна душею люди­на по волі квітчається терном, гордо й одважно скидаючи з себе квітчасті покраси, тямлячи вищу красу, ніж ту, що кричить на майданах: «Гей, люди добрі, ходіть, я кождому в руки даюся!».

Путь на Голгофу велична тоді, коли знає людина, на що й куди вона йде, не прагнучи інших триумфів, знаючи вищу величність, ніж ту, що з престо­лу гукає: «Я з ласки Божої цар, бо, гляньте, сиджу на престолі!».

Хто ж без одваги й без волі дає себе тернові ранить, — сили не маючи досить, аби від тернів боронитись, — Боже, пожальсь тії крові, що марну колючку напоїть, ліпше б вона на обличчі краскою втіхи заграла, очі комусь звеселяючи серед безжурного свята.

Крик Прометея лунає безліч віків скрізь по світі, він заглушає собою по­тужні громи олімпійські. Тисячі тронів упало і людських, і Божих, але Ти­танова круча стоїть, наче вічна твердиня духа того, що, немов ураган, без упину іскорку, вхоплену з неба, в могутній вогонь роздимає.

Краще бринять від того урагану пошарпані струни, ніж у майстерних ру­ках срібнострунні золотистії арфи, зграйно й добірно настроєні до дифірам­бів облесних. Так було завжди і так воно буде довіку, поки житимуть люди і поки бринітимуть струни.

Тільки ж той крик Прометея на струнах удати здолають руки того, хто у серці іскру небесну ховає, рід свій веде з Прометея і предківський спадок шанує, тямлячи іншу красу, ніж ту, що на ярмарку завжди руки до бубна призводить, а ноги до скоків безладних.

Той Прометея нащадок, дотепний до струн найдорожчих, руки до крові скалічить об струни незграйні волові, серця риданням домовить тих струн недомовлені жалі, — знаючи добре ціну і музиці, й музикам, і струнам, щи­рого злота пісень не продасть за злотистую арфу¹. ¹ Леся Українка. Твори у 4-х томах.— Т. 1.— К., 1981.— С. 509.

II. ДІАМАНТ

Народний золотослів

Твоїми говоритиму устами До всіх народів і до всіх віків, Твоїми я тернистими стежками Вестиму своїх вибраних борців.

Іван Франко

Душа тисячоліть шукає себе в слові.

Ліна Костенко

Слова вмирають. Блякнуть. їх багато. І раптом чуєш злато слово. Злато! Аж хочеться скупатися у тім Отецькім слові, слові золотім!

Роман Лубківський

ДАВНЬОСЛОВ'ЯНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ПРО РОЛЬ СЛОВА¹

Ворожіння і віщування

С

лов'янській релігії був чужий фаталізм. Про це нам повідомляє ще Прокопій, кажучи, що слов'яни про долю зовсім не мають гадки. Во­рожіння при храмах не значать також віри у долю, але означають те, що лю­дина відчуває недостатність свого розуму і бажає дізнатись від божества, чи буде гаразд і в лад те, що вона розпочинає.

Віра у ворожіння була так поширена між слов'янами, що й до цих пір у руських селах знахар чи ворожбит користується такою ж силою і значен­ням, як оракул. Віщування у храмах завжди супроводжувались ворожіння­ми. Ворожили не тільки жерці (віщуни), а й жриці (віщунки).

Слов'яни мали глибоку повагу до долі і вважали її оповіщенням найви­щої волі. Разом з цим поєднувалась віра в могутність слова. (Виділення на­ше. — ґ. С.) Людське слово мало в собі щось чародійне, таїло таємничу си­лу, визнати яку — було високою мудрістю. Слово могло дати людині щастя і безповоротно занапастити її, слово могло відганяти хвороби, зупиняти дії злих духів, керувати фізичними явищами, творити дива. Пам'яткою того ві­рування залишились замовляння, через які простий люд думає збагатитись, запобігти небезпекам і хворобам. Віщуни, знахарі чи ворожбити ще й досі (кінець XIX ст. — Примітка наша. — Г. С), на думку забобонного народу, відвертають певними словами градові хмари; ворожки, знахарки, відьми ні­бито відвертають хвороби і всіляке лихо від одних і насилають його на ін­ших. Таке вірування розвинуло у слов'ян любов до поезії і витворило безмір пісень. Слов'янин бачив у пісні не тільки приємне, а й піднесено-дивовижне, поет носив ім'я віщого, тобто такого, що відає заповітними істинами, у Бо-яна були віщі персти, які він на живі струни накладав, вони ж самі князям

¹ Див.: Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія, укладена Я. Ф. Головацьким.— К., 1991.

славу рокотали («Слово о полку Ігоревім»); сама поезія називалась віщба. Звідси у слов'ян повага до законів батьків, що виражається в багатьох афо­ризмах і приказках, де висловлена житейська мудрість¹.

Жерці слов'янські

(фрагменти)

У переказах візантійців та арабів не знаходимо нічого про слов'янських жерців; правда і те, що обряди богослужінь здійснювались іноді без допо­моги жерців, але з того не випливає, як декотрі думають, буцімто у слов'ян зовсім не було жерців. Більше того, ми впевнені, що у слов'ян були також жерці (чаклуни, знахарі) як особи, утаємничені у таїну релігії та її обрядів. Якщо жерці і не утворювали окремої касти, то все ж були, видається, окре­мим станом, відмінним від інших, що вирізнявся білим одягом, довгим волос­сям, заплетеним у косу, та ін. Жерці належали, особливо у балтійських сло­в'ян, до найвищого стану суспільства, брали участь у зборах дворянства, за­сідали разом з князями у судах, володіли умами (виділення наше. — Г. С), мали великі статки. Сила жерців підтверджувалась їхньою значимістю у справах релігійних: вони дбали про збереження святощів і маєтності, освя­чених іменем божества, про використання дарів, що приносились божествам на прикрашання святилищ; вони були хранителями вірувань, тлумачами релігійних понять і поширювачами їх між людьми; вони були головними по­середниками між божеством і людиною, вони возносили молитву Богові, ви­конували жертвоприношення і ворожіння. Тільки жерці мали право входити у внутрішню частину святилища і очищати його, вони дбали про священних коней, тільки вони могли випасати і сідати на них. Жерці берегли зображен­ня божеств і символів і всі багатства храмів. Вони були виконавцями обрядів богослужінь, підносили молитву божеству і приносили жертви, хоча і не завжди, але в багатьох найважливіших випадках, бо вже сама назва жерця вказує — той, що приносить жертви...