О то в світі та й за правда була 2 страница

ІОАНН ЕКЗАРХ

(IX — початок X ст.)

Опис людського тіла¹

...До обличчя належить і лоб, що знаходиться над очима, і якщо він ве­ликий, то його хазяїна вважають мудрим; ті, у кого він малий, відрізняють­ся дотепністю й легше схоплюють суть слів і справ; широкий лоб, кажуть, — ознака боягузтва, а круглий — надокучливості, нетерплячки й запальності.

Нижче лоба на обличчі є брови. Якщо вони прямі, то свідчать про доб­роту, лагідність і милосердя (людини); а якщо — вигнуті й опущені до пе­ренісся, то (говорять) про дражливість, але й про боязкість; а брови, які сильно підняті до скронь, (видають) крикуна, скандаліста й капосника.

...Очі бувають різними — блакитними, пістрявими, чорними, блискучими. І за розміром — одні очі великі, другі — маленькі; у декого вони ні великі, ні маленькі, а нормальні; їх вважають кращими. Одні очі посаджені глибше, ніж слід, інші, напроти, настільки опуклі, начебто хочуть вистрибнути... а ін­ші не схожі ні на ті, ні на інші, а нормальні; кажуть, такі очі — ознака доб­рого норову їх власника; тих же, у кого очі посаджені дуже глибоко, нази­вають гостроокими; це ж стосується й усякої живої тварини; вважають, що

¹ Див.: Родник златострунный.— М., 1990.— С. 48 (Переклад наш.— Г. С).

ті, хто швидко кліпає очима, розумні, але непосидючі, мінливі у настроях і поглядах; ті ж, у кого, здавалося б, очі зовсім не кліпають, кажуть, безсо­ромні й нахабні; люди, у яких очі нормальні, як ми сказали, звичайно мають добрий характер (норов).

...Ми показуємо, які бувають характери, про що ми чули від вчених лю­дей, і по обличчю взнати, хто є який: добрий чи злий, щоб і інші знали, ко­го їм остерігатися.

ПРЕСВІТЕР КОЗЬМА

(X ст.)

Слово про користь книг¹

(фрагмент)

Ти багатий — є в тебе повний Старий і Новий Завіти, й інші книги, які мають повчальні слова і різні речі, й усі їх ти знаєш. Лише одному ще не на­вчився — душу положити за братію свою. За яким правом ти ховаєш шлях до спасіння від очей людей, переховуючи Божественні словеса від братії своєї? Адже книги були писані во спасіння людям, а не для того, щоб їх по­крила пліснява та погризли черви. З яких книг навчився ти приховувати від братії Божественні словеса? Якщо й є справді такі книги, то заслуговують вони не тільки знищення пліснявою та черв'яками, але й спалення вогнем, бо вчать вони супроти Господа і його святих, бажаючи віддати тебе вогню віч­ному. Ні, о людино, не ховай слів Божих від бажаючих прочитати чи пере­писати їх, але радій, що брат твій врятується з їх допомогою. Не для того вони були написані, щоб ховали ми їх у серці або в келії. Не закривай Цар­ства Божого перед бажаючими увійти в нього; не зарий перли Божі у жа­дібності своїй й пожадливості; не ховай запалену свічку під сподом, бо зве­лів нам Господь поставити її на свічник, щоб усі бачили світло Боже.

...Бачите, скільки зла коїться від того, що люди не читають і не знають книг? Читайте частіше святі книги, щоб позбутися гріхів ваших. Бо сказано, що й крапля, часто падаючи, камінь довбе... Багатьом корисним справам на­ставники — святі книги.

Див.: Родник златострунный,— М., 1990.— С. 148—149 (Переклад наш — Г. С).

IV. ЗЛАТОСТРУЙ

Ораторське мистецтво античного світу

Красномовство належить до тих мистецтв, які усе здійснюють і усього досягають словом... Адже воно зібрало й тримає у своїх руках, можна сказати, сили усіх мистецтві

Платон

Яке мені діло до цих греків та римлян?

Еони вмерли й мертві, а ми живі.

Що вони можуть мені розповісти,

чого б я не знав не гірше за них}..

Потім я поблажливо почав перегортати книгу,

неуважно кидаючи на неї нудьгуючий погляд,

наче вудку у ріку. І так і завмер, друзі мої...

Друзі мої, ну й улов... я витягував таких коропів,

таких щук! Невідомих риб — золотих, срібних,

райдужних... і вони жили, танцювали...

А я вважав їх мертвими!

Р. Роллан

ГОРГІЙ

Похвала Олені¹

(фрагменти)

С

лавою служить місту сміливість, тілу — краса, духу — розумність, мов­ленню наведеному — правдивість; все протилежне цьому — лише без­славність.

Слово — найвеличніший володар: видом мале й непомітне, а справи тво­рить чудові — може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, посилити жалість.

Однакову могутність мають і сила слова для стану душі, і склад ліків для відчуттів тіла. Подібно до того, як із ліків різні по-різному виводять соки з тіла й одні припиняють хвороби, інші ж — життя, — так само й промови: одні засмучують, інші захоплюють, цих лякають, а іншим, хто слухає їх, во­ни хоробрість навіюють. Буває, недобрим своїм переконанням душу вони за­чаровують і заворожують.

АРІСТОТЕЛЬ

Риторика²

(фрагменти)

Риторика — мистецтво, відповідне до діалектики, тому що обидві вони торкаються таких предметів, знайомство з якими може певною мірою вва­жатися спільним надбанням усіх і кожного і які не відносять до галузі якоїсь певної науки. Внаслідок цього усі люди певним чином причетні до обох мистецтв, бо усім так чи інакше доводиться як розглядати, так і підтри­мувати якусь думку, як виправдовуватися, так і звинувачувати. У цих випадках

¹ Ораторы Греции.— М., 1985,— С. 27—31 (Тут і далі переклад наш. — Г. С).

² Античные риторики.— М., 1978.— С. 15—164.

 

одні чинять випадково, інші діють відповідно до своїх здібностей, які розвинуті звичкою. У зв'язку з тим, що можливі обидва шляхи, то, очевид­но, можна звести їх у систему, оскільки ми можемо розглядати, внаслідок чого досягають мети як ті люди, які керуються звичкою, так і ті, які діють стихійно, а що подібне дослідження є справою мистецтва, з цим, очевидно, погодиться кожний.

Риторика корисна, тому що істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності...

Якщо хто-небудь скаже, що людина, яка несправедливо користується по­дібною здатністю слова, може принести багато шкоди, то це зауваження можна (до деякої міри) однаково віднести до усіх благ, виключаючи добро­чинності, і переважно до тих, які найбільш корисні, як наприклад, до сили, здоров'я, багатства, воєначальства: людина, користуючись цими благами як належить, може принести багато користі, але несправедливо користуючись ними, може зробити дуже багато шкоди.

Отже, очевидно, що риторика не торкається якогось окремого класу предметів, але, як і діалектика, має відношення до усіх галузей, а також, що вона є корисною і що справою її є — не переконувати, але у кожному да­ному випадку знаходити способи переконання...

Крім того, очевидно, що до галузі того самого мистецтва належить ви­вчення як дійсно переконуючого, так і удавано переконуючого...

Отже, визначимо риторику як здатність знаходити можливі способи пе­реконання відносно коленого даного предмета...

Із способів переконання бувають «нетехнічні», інші ж — «технічні». «Нетехнічними» (atechnoi) я називаю ті способи переконання, які не нами ви­найдені, але існували раніше (поза нами); сюди належать: свідки, показання, дані під катуванням, письмові договори тощо; «технічними» ж (entechnoi) я називаю ті, які можуть бути створені нами за допомогою методу і наших власних засобів, отже, першими з доказів треба лише користуватися, другі ж треба (попередньо) знайти.

Що стосується способів переконання, які надаються мовленням, то їх є три види: одні з них знаходяться у залежності від характеру мовця, другі — від того чи іншого настрою слухачів, треті — від самого мовлення. Ці ос­танні виявляються у дійсному чи уявному переконанні.

Переконання досягається за допомогою морального характеру (мовця) у тому випадку, коли промова проголошується так, що викликає (навіює) до­віру до людини, яка її промовляє, тому що ми взагалі й швидше віримо людям хорошим, а у тих випадках, де немає нічого ясного, де наявні вагання, — тим більше...

Переконання знаходиться у залежності від самих слухачів, коли останні збуджуються під впливом промови, тому що ми приймаємо різні рішення під впливом вдоволення і невдоволення, любові чи ненависті.

Нарешті, сама промова переконує нас у тому випадку, коли оратор дово­дить дійсну чи уявну істину із доказів, які виявляються наявними для кож­ного даного питання.

Оскільки доведення здійснюється саме такими шляхами, то, очевидно, ними може користуватися лише людина, здатна до умовиводів і до дослід­ження характерів, доброчинностей та пристрастей, — що таке кожна з при­страстей, якою вона є за своєю природою і внаслідок чого і яким способом з'являється,— тому риторика виявляється начебто галуззю діалектики і тієї науки про натуру, яку справедливо називають політикою.

...Є три види риторики, тому що є стільки ж родів слухачів. Промова складається з трьох елементів: із самого оратора, з предмета, про який він говорить, та з особи, до якої він звертається; вона ж і є кінцевою метою усього (я маю на увазі слухача). Слухач буває обов'язково або простим гля­дачем, або суддею, при тому суддею або того, що звершилося, або ж того, що може звершитися. Прикладом людини, яка розмірковує над тим, що мо­же бути, може слугувати член народного зібрання, а розміковуючої про те, що вже було, — член судилища; людина, яка звертає увагу (тільки) на обда­ровання (оратора), є простий глядач. Таким чином, природно виявляється три роди риторичних промов: дорадчі, судові, епідейктичні. Справою промов дорадчих є прихиляти чи відхиляти, бо як люди, яким доводиться радитися у приватному житті, так і оратори, які проголошують промови публічно, роблять одне з двох (чи схиляють, чи відхиляють).

Що стосується судових промов, то справою їх є звинувачувати чи виправ­довувати, тому що позивачі завжди роблять неодмінно що-небудь одне з двох (чи звинувачують, чи виправдовують).

Справою епідейктичної промови є хвалити чи осуджувати. Що стосується часу, який мається на увазі в кожному з указаних родів промови, то люди­на, радячись, має на меті майбутнє: відхиляючи від чогось чи схиляючи до чого-небудь, вона дає поради щодо майбутнього. Людина-позивач має спра­ву з минулим часом, тому що завжди з приводу подій, які вже відбулися, один звинувачує, а другий захищається. Для епідейктичного оратора най­більш важливим вважається теперішній час, тому що усякий проголошує похвалу чи хулу з приводу чогось існуючого; проте оратори часто зверх того користуються й іншим часом, згадуючи минуле чи роблячи передбачення стосовно майбутнього. У кожної з цих трьох родів промов є відмітна мета: у людини, яка дає поради, мета — користь і шкода: один дає пораду, стиму­люючи до кращого, інший відмовляє, відвертаючи від гіршого; інші розумін­ня, як-от: справедливе й несправедливе, прекрасне й потворне — тут на дру­гому плані.

Для позивачів метою служить справедливе й несправедливе, але й вони приєднують до нього інші міркування.

Люди, які промовляють хвалу чи хулу, керуються прекрасним і потвор­ним, хоч сюди також привносяться й інші міркування.

Те, про що люди радяться і з приводу чого висловлюють свою думку ора­тори, зводиться, можна сказати, до п'яти головних пунктів. Вони такі: фі­нанси, війна і мир, захист країни, ввезення й вивезення продуктів і законо­давство.

У коленої людини зокрема й усіх разом є, можна сказати, відома мета... ця мета, коротко кажучи, є щастя (eudamonia) з його складовими частинами.

Визначимо щастя як добробут, поєднаний з доброчинністю, або як задо­волення своїм життям, або як найприємніший спосіб життя, поєднаний з безпекою, або як надлишок майна і рабів у поєднанні з можливістю охоро­няти її і користуватися ними. Адже, можна сказати, усі люди згодні визна­ти щастям одну або декілька з цих речей.

Якщо насправді щастя є щось подібне, то одним з його головних чинників має бути благородність походження, численна кількість друзів, дружба з хо­рошими людьми, багатство, хороші й чисельні нащадки, щаслива старість, крім того, ще переваги фізичні, якими є здоров'я, краса, сила, ставність, спритність у змаганнях, а також такі достоїнства, як слава, шана, удача, то­му що людина найбільш щасливою є тоді, коли вона володіє усіма благами, що знаходяться у ній самій та поза нею; інших же благ поза цими немає. У самої людини є блага духовні й тілесні, а поза нею — благородність по­ходження, друзі, багатство і шана. До цього, на нашу думку, слід приєдна­ти могутність та удачу, тому що у такому випадку можна користуватися у житті найбільшою безпекою.

Мета промови дорадчої — користь, користь — благо.

Визначимо благо як щось таке, що бажане само по собі, заради чого ми бажаємо й іншого, до чого прагне усе або, принаймні, усе здатне відчувати й наділене розумом, або якщо воно було б наділене розумом. Благо є те, що

відповідає указаниям розуму; для коленої окремої людини благо є те, на що їй вказує розум стосовно кожного окремого випадку; благо — щось таке, присутність чого робить людину спокійною й самозадоволеною; воно є щось самодостатнє, щось сприятливе для виникнення й продовження такого ста­ну, яке заважає протилежному стану і відхиляє його.

Таким чином, благом слід визнати щастя, тому що воно бажане само по собі й має властивості самодостатності; крім того, заради нього ми обираємо багато чого. Справедливість, мужність, помірність, великодушність, щедрість і тому подібні якості, тому що це — доброчинності душі. Краса, здоров'я і тому подібне — також блага, тому що все це — доброчинності тіла... Уміння говорити й майстерно діяти, тому що все подібне створює блага. Сюди ж на­лежать пам'ять, розумність, кмітливість й усякі подібні якості, тому що во­ни створюють блага. Подібним чином сюди належать усі галузі знання і всі мистецтва. Саме життя є благо, тому що якби з ним не було пов'язане ніяке інше благо, воно є бажане саме по собі. Нарешті, справедливість є також благо, тому що вона корисна усім.

Прекрасне — те, що, будучи бажаним саме заради себе, заслуговує ще похвали, або що, будучи благом, приємне тому, що воно є благо.

...У зв'язку з тим, що сама риторика існує для винесення рішення (cri­sis) — адже й у дорадчих справах приходять до певного рішення, і суд та­кож виносить своє рішення, — необхідно не лише турбуватися про те, щоб промова була переконливою й збуджувала довір'я, але також показати себе людиною певного складу і настроїти певним чином суддю, тому що для пе­реконливості промови досить важливо (особливо у промовах дорадчих, а по­тім і у судових), щоб оратор здавався людиною певного складу і щоб (слу­хачі) зрозуміли, що він до них ставиться певним чином, а також, щоб і во­ни були до нього прихильні відповідним чином.

Є три причини, що викликають довіру до мовця... через які ми віримо без доказів, — це розум, доброчинність і благонастроєність...

Переконуючі промови використовуються заради вирішення (бо для того, що ми знаємо і стосовно чого прийняли відповідне рішення, не треба ніяких промов), а це буває у тому випадку, коли хто-небудь за допомогою промо­ви схиляє чи відхиляє якусь окрему особу, як, наприклад, роблять люди, умовляючи й переконуючи, бо одна людина є все-таки суддя; взагалі кажу­чи, той суддя, кого треба переконати... Таким же чином слід чинити і в епідейктичних промовах, бо промова передбачає начебто суддю у слухачеві.

 

Є три пункти, що мають бути обговорені щодо ораторського мовлення: по-перше, звідки виникають способи переконання, по-друге, про стиль (lexis), по-третє, як належить будувати частини мови.

...Недостатньо знати, що слід сказати, але необхідно сказати це так, як треба; це значною мірою сприяє тому, щоб промова справила необхідне вра­ження.

...Достоїнство стилю полягає в ясності (saphe); доказом цього служить те, що, коли промова не є ясною, вона не досягає своєї мети. Стиль не повинен бути ні занадто низьким, ні занадто високим, але повинен відповідати пред­метові мовлення...

Слова загальновживані, які належать рідній мові, метафори — ось єди­ний матеріал, корисний для стилю прозаїчного мовлення.

Метафора високою мірою має бути ясною, приємною і чарувати новиз­ною і не можна запозичувати її від іншої особи.

Чотири причини, які сприяють холодності стилю: вживання складних слів, незвичних виразів, надмірне користування епітетами, використання не­відповідних метафор.

Стиль буде відповідно якісним, якщо він наповнений почуттями (pathe-tice), якщо він відображає характер (ethice) і якщо він відповідає істинному станові речей. Останнє буває тоді, коли про важливі речі не говориться злег­ка, і про пусте не говориться урочисто, і коли до простого імені (слова) не приєднується прикрашання; у противному випадку стиль здається клоунів-ським...

Стиль мовлення писемного — самий точний, а мовлення полемічного — самий акторський. Існує два види останнього стилю: перший етичний (зачі­пає нрави), другий патетичний (збуджує пристрасті).

Промова має дві частини, бо необхідно назвати предмет, про який ідеться, й довести його... перша з цих двох частин є виклад (prothesis), друга — спосіб переконання (pistis), як начебто хтось розділив промову на частини, з яких перше — завдання, друге — розв'язання... Отже, необхідні частини промо­ви — виклад і спосіб доведення; вони становлять її невід'ємну приналежність, але частіше бувають: передмова, виклад, спосіб доведення, висновок...

Що стосується жартів, які, очевидно, мають певне місце у дебатах, то, як каже Горгій, слід серйозність супротивника відбивати засобами жарту, а жар­ти — засобами серйозності.

При складанні епілогу оратору необхідно: по-перше, постаратися викли­кати добре ставлення слухачів до себе і погане — до супротивника, по-дру-

ге, застосовувати перебільшення й применшення, по-третє, розпалити при­страсті слухачів, по-четверте, нагадати, для чого проголошено промову.

МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН

Три трактати про ораторське мистецтво¹

(фрагменти)

Про оратора. Хороших ораторів знайдеться набагато менше, ніж хоро­ших поетів...

Важкість красномовства. Але це пояснюється тим, що красномовство є щось таке, що дається більш важко, ніж це здається, і народжується з бага­тьох знань і старань... Насправді, адже тут необхідно засвоїти найрізноманіт­ніші знання, без яких швидкість у словах є безглуздою й смішною; необхідно надати красу самому мовленню, і не лише відбором, але й розташуванням слів; й усі порухи душі, якими природа наділила рід людський, необхідно вивчити до тонкощів, тому що уся міць і мистецтво красномовства полягають у тому, щоб або заспокоювати, або збуджувати душі слухачів. До всього цього мають приєднатися гумор і дотепність, освіта, достойна вільної людини, швидкість і стисліть як у відбитті нападу, так і у нападі, наповненому тонкою вишуканістю й благовихованістю. Крім того, необхідно знати всю історію давнього світу, щоб черпати з неї приклади; не можна також лишати знайомства з законами й цивільним правом... виконання вимагає стеження за рухами тіла, і за жес­тикуляцією, і за виразом обличчя, і за звуками та відтінками голосу...

Нарешті, що сказати мені про скарбницю усіх знань —■ пам'ять? Адже са­мо собою зрозуміло, що коли наші думки й слова, знайдені й обдумані, не будуть доручені пам'яті на зберігання, то усі достоїнства оратора, хоч би якими вони були блискучими, пропадуть даремно.

Промова повинна розцвітати й розгортатися тільки на основі повного знання предмета; коли ж за нею не стоїть зміст, засвоєний та пізнаний ора­тором, то словесне її вираження уявляється пустою й навіть дитячою бала­каниною.

...Істинний оратор... своїм впливом і мудрістю не лише собі пошукує по­чет, а й багатьом громадянам, та й усій державі загалом приносить щастя й добробут.

¹ Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве.— М., 1972.— С. 471.

...Досягти цього красномовством може тільки той, хто глибоко зрозумів людську природу, людську душу й причини, які примушують її спалахувати й заспокоюватися.

...Саме промова солідна, пишна, яка відповідає і почуттям, і думкам слу­хачів, становить невід'ємне надбання оратора.

...Оратору ніяк не можна відмовити у тій перевазі, що ті самі питання, про які філософи розбалакують безсило й блідо, він уміє поставити й обго­ворити з усією можливою виразністю й приємністю.

Але все ж таки залишаюсь при думці, що справжній і досконалий оратор абсолютно про всякий предмет зуміє говорити змістовно й різноманітно.

...Оратором... буде той, хто будь-яке... питання, яке вимагає словесної розробки, зуміє викласти доладно, струнко, гарно, пам'ятливо та у достой­ному виконанні.

Адже між поетом і оратором багато спільного; правда, поет дещо більш скутий у ритмі й більш вільний у вживанні слів, проте багато інших способів прикрашання промови у них є схожими і рівнодоступними їм...

...Неможливо оволодіти мистецтвом слова, не вивчивши попередньо вис­новків філософії.

Говіркою тут я називаю таку людину, яка може досить розумно і ясно го­ворити перед пересічними людьми, керуючись загальновживаними поняття­ми, а красномовним — тільки того, хто будь-який обраний ним предмет мо­же розкрити й прикрасити так, щоб він став разючішим і пишнішим, й усіх, хто засвоїв та запам'ятав усі ті знання, які можуть слугувати джерелами красномовства.

...Першою і неодмінною умовою для оратора є природне обдаровання. Для красномовства необхідна особливого роду жвавість (гнучкість) розуму й чуття, яке сприяє швидкому знаходженню у промові будь-якого предмета і робить прикрашання чисельним, запам'ятовування — вірним і міцним. А на­ука може у кращому випадку розбудити чи зрушити цю гнучкість розуму: але викласти її, подарувати її наука безсила, бо усе це є дари природи... якості, дані людині від природи... — швидкий язик, звучний голос, сильні ле­гені, міцна статура, склад і вигляд усього обличчя й тіла...

Я стверджую: нехай то є навіть найкращі оратори, навіть ті, хто вміє го­ворити дуже легко й гарно, але якщо вони розпочинають промову без бояз­кості і на початку не соромляться, то на мене вони справляють враження прямо-таки безсоромних нахаб. На щастя, це річ нечувана, бо чим оратор

кращий, тим більше лякає його трудність ораторських обов'язків, невпевне­ність в успіху промови, чекання публіки.

Це так, усі ви хвилюєтесь на початку промови...

По-перше; люди за природою і досвідом знають, що навіть у найкращих ораторів іноді промова виходить не такою, як хочеться... Друга причина... полягає у такому: якщо в інших мистецтвах будь-який досвідчений майстер з хорошим іменем випадково виконає свою справу гірше звичайного, то усі вважають, що він просто не захотів чи через нездоров'я не зміг показати своє уміння у повному блискові... Якщо в оратора підмітять якусь похибку, то її припишуть лише дурості; а для дурості вибачення немає, тому що не буває людина дурною від настрою чи через те, що живіт болить. Тим суво­рішому судові підлягаємо ми, оратори; і скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами здійснюється цей суд.

А оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам'яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, як у кращих лицедіїв.

Але хто до красномовства нездатний, того, я думаю, краще вже, за по­радою Аполлонія, відсторонити від цього заняття й спрямувати на таке, до якого він найбільше здатний.

...(Ораторові необхідні)... ревність і захоплена любов до справи! Без цьо­го у житті не можна дійти взагалі ні до чого великого, а тим більше до то­го, до чого ти прагнеш.

...Мета оратора — говорити переконливо... для всякого роду промови предметом служить або питання невизначене, без визначення осіб і часу, або ж одиничний випадок з відомими особами і у певний час. В обох випадках предмет спірний неодмінно міститься в одному з питань: чи відбулася дана подія? Якщо відбулася, то яка вона? І нарешті: під яке вона підходить виз­начення? До цього дехто додає: чи законна вона? Спірні пункти виникають також із тлумаченням письмового документа; тут можливі або двозначність, або протиріччя, або невідповідність між буквою і смислом; для кожного з цих випадків визначено особливий спосіб доказу.

Для кожного роду є певні джерела доказів: для судових промов — такі, де йдеться про справедливість; для дорадчих — такі, в яких головне — ко­ристь тих, кому ми подаємо пораду; для похвальних — такі, в яких все зво­диться до оцінки даної особи. Усі сили й здібності оратора служать для ви­конання таких п'яти завдань: по-перше, він повинен підшукати зміст для своєї промови; по-друге, розташувати знайдене за порядком, зваживши і

оцінивши кожен доказ; по-третє, одягти й прикрасити усе це словами; по-четверте, зміцнити промову у пам'яті; по-п'яте, виголосити її достойно і приємно. Далі, я дізнався і зрозумів, що перш ніж розпочинати справу, слід на початку промови схилити слухачів на свою користь, далі пояснити спра­ву, після цього з'ясувати предмет суперечки, потім довести те, на чому ми наполягаємо, потім відкинути заперечення; а у кінці промови все те, що го­ворить на нашу користь, розгорнути й звеличити, а те, що за супротивника, похитнути й позбавити значення. Далі, вчився я також правил прикрашання стилю: вони повідомляють, що висловлюватися ми повинні, по-перше, чисто й правильною латинню, по-друге, ясно й виразно, по-третє, гарно, по-чет­верте, доречно, тобто відповідно до достоїнства змісту...

Не красномовство, отже, виникло з науки, а наука — з красномовства.

...Краща у світі мета — стати хорошою людиною...

...Оратор — це просто людина, яка вміє користуватися у справах судо­вих і громадських словами, приємними для слуху, і судженнями, переконли­вими для розуму.

...Ораторське мистецтво не повинно бути жалюгідним і блідим, а повин­но бути приємним і розцвіченим найрізноманітнішими предметами, тому гар­ному ораторові слід багато про що почути, багато чого побачити, багато чо­го осмислити і засвоїти, а також багато чого перечитати, але не привласню­вати це собі, а тільки користуватися з чужих запасів. Тобто я визнаю, що оратор повинен бути людиною бувалою, не новачком і не невігласом ні в якому предметі, не чужим і не стороннім у своїй галузі.

...Ніхто ніколи не міг ні пишності, ні переваги у красномовстві здобути без науки про промови і, що ще важливіше, без всебічної освіти.

...Красномовство, тобто мистецтво говорити доладно, складно й гарно, не має ніякої певної галузі, межі якої його б сковували.

...Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора. Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада у всякій миролюбній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму. Справді, які співи солодші, ніж помірна розмова? які вірші доладніші за художнім розташуван­ням слів? який актор, що наслідує правді, зрівняється з оратором, який за­хищає її? а що витонченіше, ніж каса гострих думок? що чарівніше, ніж пиш­ність слів, яка освітлює справу? що є багатшим за промову, насичену змістом усякого роду? Немає такого предмета, який був би виражений гарно й до­стойно і не став би надбанням оратора!

Коли вирішуються найважливіші справи, оратор висловлює свою думку докладно й з достоїнством; в'ялий народ пожвавлює, нестримний ■— прибор­кує. Оратор здатний і злочинця привести до загибелі, і безвинного — до спа­сіння. Хто на шлях істини настановить полум'яніше, хто рішучіше відхилить від хиб, хто негідників викриє нещадніше, хто прекрасніше уславить благо­родних? Хто може з такою силою викривати й нищити пристрасті? Хто ніж­ніше потішить у скорботі?

А сама історія — свідок часів, світло істини, життя пам'яті, учителька життя, провісниця старовини? Чий голос, крім голосу оратора, здатний її збезсмертити?

Наші співвітчизники займаються красномовством тільки для того, щоб сяяти на форумі і в суді, тоді як у греків найкрасномовніші люди, відійшов­ши від судових виступів, присвятили себе іншим достойним справам, а особ­ливо творенню історії.

У кожному мистецтві досить навчити найскладнішого — і тоді вчити іншо­го немає потреби, бо інше буде легшим або, в усякому разі, не складнішим.

...У судових дебатах це (ораторське слово — Г. С.) воістину велика й чи не найвеличніша з усіх людських праць. Там єдиною мірою ораторського до­стоїнства в очах нетямущих є кінцева перемога; там перед тобою озброєний супротивник, якого слід побивати й відбивати; там частенько той, кому на­лежить вирішувати справу, є неприхильним і гнівним або навіть другом твоє­му супротивникові і ворогом тобі; і ось тоді ти повинен своїм словом пере­конати його, заспокоїти чи схвилювати і взагалі усіма способами настроїти відповідно до обставин, перетворюючи в ньому ненависть у дружбу: ти по­винен начебто за допомогою якоїсь механіки то напружити його душу аж до суворості, то розслабити до поблажливості, то збудити у ньому сум, то радість; повинен пускати у справу всю силу думок, всю вагомість слів. До цього має приєднатися виконання, що різноманітністю не припускає уто­ми, повне природності.

...Всю науку про слово вони (греки — Г. С.) поділяють на дві частини — на справи і на питання. Справою вони називають предмет дебатів і тягани­ни між сторонами, а питанням — предмет невизначений і абстрактний... красномовство вони розчленовують на п'ять розділів: знайти, що сказати, знайдене розташувати, потім прикрасити словами, потім закріпити у пам'яті і, нарешті, виконати й виголосити.

...У вступі вони вимагають допомогтися прихильності слухача, вдумливос­ті й уважності; виклад слід будувати так, щоб він був правдоподібним, яс-