О то в світі та й за правда була 6 страница

fry. j-r<fc. Jiv a-^C ~*"

Пол. Звичайно, доконче.

Сократ. А зараз погляньмо, чи справді творення несправедливості має перевагу в стражданнях над терпінням несправедливості й чи ті, що коять зло, більше страждають від тих, які несправедливо терплять.

Поя. Як на те пішло, Сократе, то ніколи!

Сократ. Отже, у стражданнях перше не має переваги перед другим?

Пол. Ні.

Сократ. Виходить, якщо не переважає у стражданні, то й у стражданні та злі водночас тим більше?

Пол. Певно, що так.

Сократ. Тож перевага залишається в другому?

Пол. Так.

Сократ. У злі?

Пол. Скидається на те.

Сократ. Але оскільки творення несправедливості переважає у злі, то во­но тоді гірше, ніж несправедливо терпіти?

Пол. Звичайно.

Сократ. Чи ж не погодився ти недавно з думкою багатьох людей, що тво­рити несправедливість огидніше, ніж несправедливо терпіти?

Пол. Було таке.

Сократ. Тепер же з'ясувалось, що це ще й гірше.

Пол. Не перечу.

Сократ. То ти віддав би перевагу ще гіршому й ще огиднішому перед та­ким же меншим? Не барися з відповіддю, Поле. Шкоди ж бо ніякої не ма­тимеш. А щиро так, як лікареві звіряючись у бесіді, відповідай на моє запи­тання або ні, або так.

Пол. Але ж я не хотів би, Сократе.

Сократ. А хто-небудь інший?

Пол. На мою думку, після таких слів — ніхто.

Сократ. Виходить, я говорив правду, що ні я, ні ти, ні жоден інший з лю­дей не віддав би перевагу творенню несправедливості перед терпінням не­справедливості, тому що творити несправедливість гірше.

Пол. Зрозуміло.

Сократ. Отже, ти переконався, Поле, що обидва наведені докази при по­рівнянні виявились нікчемними, хоча з тобою погодилися всі, окрім мене. Мені ж достатньо, щоб лише ти один зі мною погодився й засвідчив правду моїх слів, а я, покликаючись лише на твій голос, маю можливість не позбав-

ляти спокою всіх інших. Але покінчімо з цим! Час повернутися до іншого, про що ми також сперечалися. Чи найбільше зло є для того, хто повівся не­справедливо, якщо він буде покараний (це ти так вважаєш), чи ще більше зло уникнути кари (а це вже моя думка)? Поміркуймо ось над чим. Бути пока­раним і зазнати справедливої кари — чи для тебе це одне й те саме?

Пол. Як на мене, так.

Сократ. Тож чи можеш ти тоді сказати, що все, що справедливе, є пре­красним, оскільки воно справедливе? Перш ніж відповісти, подумай добре.

Пол. Здається, можу, Сократе.

Сократ. А тепер поміркуй ось над чим. Якщо хтось щось робить, то чи обов'язково повинен існувати предмет, який терпить від такої дії?

Пол. На мою думку, так.

Сократ. Тоді чи він терпить те, що робить той, хто робить, і зазнає та­кої дії, яку той здійснює? Я це так розумію: якщо хтось завдає ударів, то чи обов'язково, щоб їх хтось діставав?

Пол. Обов'язково.

Сократ. А якщо він б'є сильно й швидко, чи той, кого б'ють, так само це й відчуває?

Пол. Так.

Сократ. Отже, у битого є такий біль, що його викликає той, хто б'є?

Пол. Цілком так.

Сократ. Таким чином, якщо хтось робить припікання, то обов'язково іс­нує й тіло, яке припікають?

Пол. Авжеж!

Сократ. І якщо припікання сильне й болюче, то тіло так і припікається, як той, хто це робить, припікає?

Пол. Звичайно ж, так.

Сократ. Отже, якщо хтось робить розріз, то маємо те ж саме? Бо існує ж і тіло, яке ріжуть.

Пол. Очевидно.

Сократ. І якщо розріз великий, чи глибокий, чи болючий, то і в тілі та­кий самий розріз, який робить той, хто ріже?

Пол. А який же іще?

Сократ. А тепер дивися, чи ти взагалі погоджуєшся з тим усім, про що я допіру говорив: як дію здійснюють — так само її й відчувають?

Пол. Звісно, погоджуюсь.

Сократ. Коли ми в цьому дійшли згоди, то зазнавати кари — означає щось терпіти чи діяти?

Пол. Без сумніву, Сократе, терпіти.

Сократ. Але терпіти від когось?

Пол. Звичайно. Від того, хто карає.

Сократ. А той, хто карає по заслузі, карає справедливо?

Пол. Так.

Сократ. Справедливо він діє чи ні?

Пол. Справедливо.

Сократ. Отже, той, хто покараний, терпить справедливо, зазнаючи спра­ведливої кари?

Пол. Очевидно, так.

Сократ. Але ж ми вже визнали, що справедливе є прекрасним.

Пол. Повністю.

Сократ. Виходить, один з них творить прекрасне, а другий те терпить — тобто зазнав покарання?

Пол. Так.

Сократ. Отже, якщо прекрасне — то це благо? Адже прекрасне або при­ємне, або корисне.

Пол. Певна річ.

Сократ. Таким чином, покараний терпить благо?

Пол. Здається, так.

Сократ. І має з того користь?

Пол. Так.

Сократ. Знаєш, про яку користь я думаю? Людина стає краща душею, як­що її карають справедливо.

Пол. Це зрозуміло.

Сократ. Виходить, зазнавши покарання, людина вивільняє душу від роз-паскудження?

Пол. Так.

Сократ. То чи не позбавляється вона найбільшого зла, яке тільки є? По­думай добре. Чи у справах майнових тобі вбачається якесь інше зло для лю­дини, окрім бідності?

Пол. Ні, лише бідність.

Сократ. А стосовно турбот про тіло? Ти, напевно, назвав би злом сла­бість, хворобу, потворність і таке інше?

Пол. Звичайно.

Сократ. Отже, ти гадаєш, що й у душі може бути розпаскудженість?

Пол. А чом би й ні?

Сократ. І називаєш її несправедливістю, невіглаством, боягузтвом і тому подібним?

Пол. Авжеж.

Сократ. Тобто для трьох сущих речей — майна, тіла й душі — ти визна­чив три різні біди: вбогість, хворобу, несправедливість?

Пол. Так.

Сократ. І яка ж із них найогидніша? Може, несправедливість і загалом розпаскудженість душі?

Пол. Саме вона і є.

Сократ. Але коли найогидніша, то й найгірша?

Пол. Про що ти говориш, Сократе?

Сократ. А ось про що. Найогидніше завжди є тому найогидніше, що спричинює або найбільше страждання, або найбільшу шкоду; або і перше, й друге відразу, про що раніше ми вже дійшли згоди.

Пол. Що правда, то правда.

Сократ. А хіба тільки-но ми не зійшлися на тому, що найогиднішою є не­справедливість і взагалі розпаскудженість душі?

Пол. Авжеж, що погодились.

Сократ. Отже, вона найболючіша з усього, а відтак і найогидніша тому, що переважає все інше якраз стражданнями або завданою шкодою, або ж першим і другим разом?

Пол. Без сумніву.

Сократ. Тоді бути несправедливим, безкарним, боягузливим, темним — це болісніше, ніж мучитися від убогості та хвороб?

Пол. Мені здається після наших розмов, Сократе, що ні.

Сократ. Але оскільки з усіх пороків найогиднішим є розпаскудженість душі, то вона зухвало перемагає всі інші як величезною шкодою, так і небу­валим злом, але, за твоїми словами, не болем.

Пол. Це зрозуміло.

Сократ. Але ж те, що переважає у найбільшій шкоді, є, мабуть, і найбіль­шим злом на світі?

Пол. Так.

Сократ. Тоді несправедливість, свавільність і загалом будь-яка розпаску­дженість душі — це найбільше зло з усього, що існує?

Пол. Очевидно.

Сократ. Може, скажеш, яке мистецтво звільняє від убогості? Чи ж не ми­стецтво наживи?

Пол. Так.

Сократ. А від хвороби? Чи ж не мистецтво лікування?

Пол. Безперечно.

Сократ. А від розпаскудженості й несправедливості? Якщо не можеш швид­ко відповідати, то запитаємо інакше: куди й до кого ведемо хворих тілом?

Пол. До лікарів, Сократе.

Сократ. А куди несправедливих і свавільних?

Пол. Скажеш — до суддів?

Сократ. Чи ж не для того, щоб віддати покаранню?

Пол. Саме для того.

Сократ. Отже, ті, що карають, чи ж не користуються вони правосуддям, якщо карають справедливо?

Пол. Це ж очевидно.

Сократ. Отже, мистецтво наживи вивільняє від бідності, мистецтво ліку­вання — від недуги, а правосуддя — від свавільності й несправедливості?

Пол. Здається, так.

Сократ. Тоді що ж серед них найбільш прекрасне?

Пол. Про що саме ти говориш?

Сократ. Про мистецтво наживи, лікування, правосуддя.

Пол. З-поміж того, Сократе, дуже вирізняється правосуддя.

Сократ. Отже, воно приносить або найбільшу втіху, або користь, або те й те водночас, якщо є найкращим?

Пол. Так.

Сократ. А чи приємно лікуватися, чи відчувають втіху ті, що лікуються?

Пол. Навряд.

Сократ. Але ж воно корисне, хіба не так?

Пол. Так

Сократ. Бо вивільняє від великого зла, тому корисно перетерпіти біль і стати здоровим.

Пол. Згоден.

Сократ. Отже, з огляду на тіло — людина була б найщасливіша, коли б лікувалася чи коли взагалі не знала б хвороби?

Пол. Зрозуміло, коли б не хворіла.

Сократ. То, очевидно, щастя полягає не у звільненні від зла, а в тому, щоб не зіткнутися з ним ніколи?

Пол. Суща правда.

Сократ. Підемо далі. Кого з двох, хто має хворобу чи в тілі, чи в душі, можемо назвати нещаснішим: чи того, хто лікується і вивільняється від зла, чи того, хто не лікується, і залишає все без змін?

Пол. Думаю, що того, хто не лікується.

Сократ. Отже, зазнати покарання — означає дістати звільнення від най-• більшого зла, тобто від розпаскудженості?

Пол. Так.

Сократ. Таким чином, правосуддя навертає до розуму й робить найбільш справедливим, стаючи мистецтвом лікування від розпаскудженості?

Пол. Так.

Сократ. Отже, найщасливіший той, у кого немає зла в душі, оскільки са­ме це і є найбільше зло.

Пол. Без сумніву.

Сократ. А другим, звичайно, назвемо того, кого вивільнено від зла.

Пол. Здається, що так.

Сократ. А це ж та людина, яку вмовляннями навернули до розуму, яка терпіла ганьбу й зазрала покарання.

Пол. Так.

Сократ. Виходить, найгірше живе той, хто зостається несправедливим і не вивільняється від зла.

Пол. Безумовно.

Сократ. Як не глянь, а це якраз та людина, яка до кінця творить найбіль­шу несправедливість, не турбуючись ані вислуховуванням повчань, ані спра­ведливою покарою, як це вдається, за твоїми словами, Архелаю та іншим ти­ранам, і красномовцям, і володарям.

Пол. Мабуть, що так.

Сократ. Але ж вони, мій найкращий, перебувають приблизно у тому ж становищі, в якому опинився б і хворий, коли б він був уражений найтяж­чими недугами, а перед лікарем справжню картину тілесних вад приховував, не лікувався, боячись, наче дитина, болю від припікання й вирізання. Чи, мо­же, тобі так не здається?

Пол. Ні, здається.

Сократ. Очевидно, він не знає, що таке здоров'я і міць тіла. Бо після то­го, з чим ми тепер погодились, ті, хто уникав покарання, Поле, підлягають небезпеці діяти в такий самий спосіб, тобто зважати лише на біль, а до ко­ристі бути сліпими й навіть не здогадуватись, наскільки жалюгіднішим від

нездорового тіла є зв'язок із нездоровою душею, розпаскудженою, неспра­ведливою та безбожною. Для того й роблять усе так, щоб не підпасти під покарання і не вивільнитись від найбільшого зла: нагромаджують статки, за­водять друзів, вчаться переконливих промов. І якщо, Поле, ми справді ді­йшли згоди, то чи думаєш ти про те, що випливає з нашої розмови? Чи ти хочеш, щоб ми зробили висновок іще раз?

Пол. Коли на те твоя воля.

Сократ. Тож чи виходить із того, що найбільше зло — це бути неспра­ведливим і чинити несправедливо?

Пол. Певна річ.

Сократ. А звільнення від того зла, з'ясовується, — бути покараним?

Пол. Напевно.

Сократ. А безкарність — це укорінення зла?

Пол. Так.

Сократ. Отже, чинити несправедливо — це є друге за величиною зло. Як­що ж той, хто діє несправедливо, уникає покарання, то це буде з усіх зол за природою найбільшим і найпершим.

Пол. Здається, так.

Сократ. Тож чи не про те, друже, ми засперечалися, що ти заявив, ніби Архелай щасливий, хоч і скоює найнесправедливіші вчинки, однак не зазнає ніякого покарання, а я стверджував протилежне, вважаючи, що коли Архе­лай чи хтось інший з людей, сподіявши несправедливість, залишився непока­раним, то стає тоді найнещаснішою людиною? Чи ж завжди той, хто чинить несправедливо, нещасніший від того, хто несправедливо терпить, а непока­раний є нещаснішим від покараного? Чи не про те я говорив?

Пол. Про те.

Сократ. І вже доведено, що так воно і є?

Пол. Авжеж.

Сократ. Добре. Але якщо це так, Поле, то яка ж тоді велика користь від риторики? Бо після того, як ми дійшли згоди тут, треба понад усе остеріга­тися, щоб не скоїти якоїсь несправедливості, тому що вона породжує вели­ке зло. Чи не так?

Пол. Цілком так.

Сократ. Але якщо хтось робить несправедливий вчинок — чи сам, чи хтось інший, про кого він турбується, — то нехай якнайскоріше добровільно йде туди, де зазнає покарання, тобто до судді, наче до лікаря, поспішаючи, щоб застаріла хвороба несправедливості не розпаскудила душі до решти. Чи

маємо про інше говорити, Поле, коли попередня згода лишається в силі? І чи не повинні обидва наші висновки узгоджуватися між собою саме так, а не інакше?

Пол. То до чого ж ми дійдемо, Сократе?

Сократ. Виходить, для виправдання власної несправедливості або не­справедливості батьків, друзів, дітей або батьківщини, риторика нам без будь-якої користі, Поле. Хіба що хтось думає інакше — що передусім най­більше обвинувачувати треба самого себе, а потім родичів чи всіх інших, хоч би хто припустився несправедливості, й не приховувати, а виводити лиходій­ство на чисту воду для того, щоб винуватець був покараний і став здоровий. Переконувати і себе, й інших, не боячись, а робити це мужньо та безогляд­но, наче віддаючись лікареві для різання й припікання, прагнучи до доброго й прекрасного, не звертаючи уваги на біль; і якщо за злочинство заслужив на биття — нехай б'ють, якщо на в'язницю — нехай ув'язнюють, якщо на грошовий штраф — плати, якщо на вигнання з батьківщини — іди у вигнан­ня, якщо на смерть — помирай, і сам будь першим обвинувачем самого се­бе та своїх близьких, і не жалій нікого, й на те використовуй красномовст­во, аби повністю виявити злочин, аби винні звільнилися від найбільшого зла — несправедливості. Так маємо думати, Поле, чи ні?

Пол. Мені це видається безглуздям, Сократе. Однак із попередньо сказа­ним це все-таки узгоджується.

Сократ. Отже, або попереднє треба відкинути, або це, не вагаючись, при­йняти?

Пол. Так і має бути.

Сократ. Тепер повернімо все навпаки — от, скажімо, треба комусь запо­діяти зло, чи ворогові, чи будь-кому ще, але коли від нього самого ти ніяк не потерпів, чого слід остерігатися. Але якщо ворог робить зло іншому, то тре­ба всіма засобами — і словом і ділом — старатися, щоб він не був покараний і до судді не пішов. А якщо й піде, то необхідно так майстерно все обстави­ти, щоб ворог викрутився й не зазнав покарання, і коли награбував багато грошей, нічого б не віддав, а маючи їх, витрачав би несправедливо та безбож­но на себе й на своїх; коли ж учинив злочин, який заслуговує смертної кари, то щоб не вмер, і, якщо можливо, — ніколи (нехай буде безсмертним, зали­шаючись негідником); коли ж ні, то хай живе якомога довше таким, як є. Ось для чого, на мій погляд, потрібна, Поле, риторика, хоча для того, хто не має наміру діяти несправедливо, користі від неї, як мені здається, небагато, а як­що ж і є якась користь, то попередня розмова її ніде не виявила.

ХКп

Каллікл. Скажи-но мені, Херефонте, Сократ це серйозно говорить чи жартома?

Херефонт. Мені здається, Каллікле, навіть дуже серйозно. Однак немає нічого кращого, як запитати його самого.

Каллікл. Присягаюсь богами, цього ж я і хочу. Скажи мені, Сократе, як нам вважати, ти тепер правду говориш чи жартуєш? Бо якщо твої слова сер­йозні і все, що ти говориш, правда, то чи не було б тоді людське наше жит­тя поставлене з ніг на голову, й чи не поводилися б ми завжди протилежно тому, як годилося б?

Сократ. Каллікле, коли б одне й те саме відчуття різні люди сприймали по-різному — одні так, інші інак, а хтось і зовсім би відрізнявся від інших, то нелегко було б пояснити комусь свої відчуття. Кажу це, знаючи, що я і ти те­пер одне й те ж відчуваємо, бо обидва закохані, й кожний — у двох відразу: я — в Алківіада, сина Клинія, і в філософію, а ти — в афінський народ і си­на Пірилампа. І ось щоразу я помічаю, хоч ти й тямуща людина, але хоч би що сказали твої улюбленці, хоч би якого погляду дотримувались, ти не мо­жеш їм заперечити, а викручуєш свою думку на всі боки, та й на Народних зборах, коли ти щось запропонуєш, а люд афінський відповість відмовою, ти відразу ж робиш поворот і проголошуєш уже те, чого від тебе сподіваються, і так само ти поводишся і з тим гарним юнаком, сином Пірилампа. Ти ж бо не вмієш чинити опір порадам і наполяганням своїх улюбленців, отже, якби хтось подивувався, що кожного разу ти виплітаєш їм на догоду, і сказав, що слова твої якісь недоладні, ти, мабуть, відповів би, якби захотів бути правди­вим, що коли хтось не відверне твоїх улюбленців від думок, які вони обстою­ють, то й ти також промовляти інакше ніколи не будеш. Тому повір, що й мені доводиться тих обох голосів слухати, й не дивуйся, що я в цьому признаюся, а краще зроби так, щоб філософія — моя улюблениця — про це перестала го­ворити. Бо ж вона твердить, друже мій, завжди те, що в мене тепер на язиці, і з-поміж двох улюбленців вона найменш легковажна зі мною. Адже син Клинія одного разу так говорить, іншого — інакше, а філософія завжди одне й те саме каже — те, з чого ти тепер так дивуєшся, хоч і був при цій розмові од самого початку. Тож, повторюю знову, або заперечуй її і доведи, що чини­ти несправедливість і при цьому залишатися безкарним — далеко не найбіль­ше на світі зло, або, коли ти залишиш це неспростованим, то, присягаюсь со­бакою, богом єгиптян, із тобою, Каллікле, не погодиться Каллікл, і протягом усього життя він не порозуміється сам із собою. А я думаю, найкращий ти мій, нехай ліпше ліра у мене розладнається і звучить погано й не голосно, не-

хай хор під моєю орудою співає не в лад, нехай більшість людей зі мною не погоджується і сперечається, тільки б не порушити злагоди самого з собою та не перечити самому собі.

Каллгкл. Сократе, мені здається, в бесіді ти витворяєш такі зухвальства, неначе справдешній політичний красномовець. І ось тепер так розбалакався, що з Полом сталося те саме, що, як він стверджував, із твоєї ласки спітка­ло й Горгія. Адже коли ти запитував Горгія, якщо до нього прийде хтось, хто хоче навчитися риторики, але не знає, що таке справедливість, і чи витлума­чить йому це Горгій, — то він збентежився і, за людським звичаєм, відповів, що навчить, оскільки люди обурилися б, якби відповідь звучала інакше. Про­те через ту згоду він був змушений суперечити сам собі, що тобі йдало таку втіху. Тому, як мені здається, Пол не без причин посмішковувався із тебе. А тепер із ним самим трапилося те саме, і я не схвалюю Пола, бо він посту­пився тобі, погодившись, що чинити несправедливо є огидніше, ніж терпіти несправедливість. Отож після цього визнання, заплутаний тобою до решти, він онімів, не сміючи висловити свою думку. Та й коли сказати правду, Со­крате, ти, вдаючи, що дошукуєшся істини, наводиш на такі низькі й примі­тивні речі, які прекрасні не за природою своєю, а завдяки законові. Зде­більшого ж вони суперечать одне одному, природа й закон. Тому коли хтось соромиться і не наважується сказати те, що думає, то змушений говорити протилежне. І ти, зрозумівши цю премудрість, використовуєш її у доволі не­поганий спосіб: якщо хтось говорить, маючи на увазі закон, ти запитуєш з огляду на природу, якщо йдеться про природу, ти ведеш мову про закон. Так, зокрема, сталося і в розмові стосовно понять несправедливо чинити й терпіти несправедливість, коли Пол розмірковував, що огидніше, згідно з за­коном, а ти наводив заперечливі докази, підміняючи закон природою. Бо, згідно з природою, все, що гірше, і є огидніше, а отже, таким є і несправед­ливо терпіти, але за законом огидніше діяти несправедливо. І коли ти пова­ги гідний муж, то не будеш терпіти страждання і не зостанешся глухим до несправедливості, — це відповідає рабові, якому краще вмерти, ніж жити, який змирився з несправедливістю і, геть затоптаний у болото, не..може ні себе захистити, ні іншого, хто під його опікою. Але, я гадаю, якраз люди не­мічні і встановлюють закони, а таких більшість. Для себе й для своєї вигоди заводять вони закони, розсипаючи направо й наліво похвалу та хулу. Відля­куючи людей сильніших, тих, які здатні піднятися над ними, щоб позбавити їх спромоги вивищитись, вони стверджують, ніби підноситися над іншими — огидно й несправедливо, і що саме це й означає творити несправедливість,

KQ

тобто старатися бути вище й мати більше від інших. Самі ж вони, як звичай­ні нікчеми, я думаю, втішалися б, коли б мали однакову з усіма свою частку. Ось чому, згідно із законом, говориться, що несправедливо й ганебно ма­ти більше від багатьох, і називається це творенням несправедливості. Але са­ма природа, на мою думку, переконує, що це справедливо, коли кращий вивищується над гіршим, а сильніший — над слабшим. Що це так, видно по­всюдно, як між тваринами, так і між людьми; цілі держави й народи спра­ведливість так розуміють: сильніший панує над слабшим і має більше від ньо­го. Бо ж керуючись яким правом, Ксеркс пішов війною проти Еллади, а йо­го батько — проти скіфів? І таких прикладів можна навести безліч. Я гадаю, що такі люди діють згідно з природою закону і, присягаюсь Зевсом, згідно із законом природи, однак, звичайно, не за тим законом, який ми свавільно вигадуємо і за яким витворюємо з-поміж нас найкращих та найрішучіших, відбираючи їх змалку, наче левенят, і заклинаннями та чаклуваннями роби­мо з них невільників, переконуючи, що всі повинні бути рівними й що це, власне, і є прекрасним та справедливим. Але ж, я гадаю, коли з'явиться лю­дина, сильна за своєю природою, котра, все те подолавши й розбивши кай­дани, звільниться й розтопче наші писання, і чаклунства, й заклинання, та всі супротивні природі закони, і, звівшись, постане перед нами володарем наш невільник — ось тоді й засія природна справедливість. Мені здається, що й Піндар те саме, що я кажу, доводить у пісні, в якій наголошує:

Закон усього є володар,

Що смертним є і безсмертним.

І далі:

Веде силоміць рукою всевишньою,

Правда за ним,

Свідчу ділами Геракла: непідкупних... коли...

— приблизно так у нього звучить, я ж напам'ять не знаю пісні. Ідеться там про те, що ані не купивши, ані не отримавши в подарунок від Геріона, Геракл усе ж викрав корів, оскільки це було його природним правом, тому що й корови, і всі інші статки слабших та гірших повинні належати кращим і сильнішим.

Отже, так виглядає правда, і ти це сам зрозумієш, коли займешся чимось серйозним і даси спокій філософії. Бо філософія, Сократе, і справді не поз­бавлена чару, якщо хтось до міри займається нею в молодості. Коли ж хтось довше, ніж треба, на ній затримається, то вона стає згубною для людей. Бо

якщо хто-небудь дуже талановитий, але має справу з філософією у віці вже далеко не молодечому, то він неминуче мусить бути недосвідченим у всьо­му, що конче треба знати кожному, хто хоче бути людиною доброю, гарною і шанованою. І, власне, такі стають нетямущими в законах своєї держави і в розмовах, які треба вміти провадити приватно й на людях, а також і в утіхах та бажаннях людських, і взагалі, вони зовсім не знають звичаїв. Отож коли візьмуться за якусь приватну чи політичну справу, то стають смішними, так само, як, гадаю, смішними є політики, коли втручаються у ваші філософські заняття та розмови. Бо наслідком буває те, що Еврипід сказав:

Кожний є у тому славний і до того прагне, День майже весь для того витрачаючи, Щоби найкращим бути серед інших.

А в чому він слабкий, того уникав і те ганить, а інше вихваляв заради сво­го самолюбства, гадаючи, що таким чином творить хвалу й собі. Я ж вважаю, що найдоцільнішим було б не цуратися ні першого, ні другого. Бо філософія є прекрасною настільки, наскільки нею займаються заради освіти, і немає ні­чого ганебного, коли нею цікавиться юнак. Але коли філософує людина уже в зрілому віці, то це виглядає смішно, Сократе, і я, споглядаючи таких філо­софів, відчуваю щось подібне до того, коли б споглядав дорослих, які, бав­лячись, мов діти, белькочуть нісенітниці. Бо коли при вигляді дитини, якій ще личить ось так розмовляти, пустотливо щебетати різні дурниці, я маю вели­ку втіху, і мені все те видається приємним, вільним і таким, що притаманне дитячому вікові, то, коли чую дитя, яке висловлюється по-дорослому мудро й чітко, це, на мою думку, справляє прикре враження й ріже мені слух, бо віє від цього, як мені здається, чимось рабським. Але коли доводиться чути, як лепече казна-що доросла людина, чи бачити, як по-дитячому вона розва­жається, то це виглядає сміховинно, зовсім не по-чоловічому й заслуговує на побиття палицею. Отже, таке саме відчуття я маю і до тих, хто відданий філософії. Коли бачу, що нею захоплюється молодий хлопець, я радію, бо во­на, на мою думку, пасує йому; я впевнений, що ця людина є вільною, а того, хто цурається філософії, вважаю невільником, який і сам ніколи не матиме себе за гідного ані гарної, ані благородної справи. Однак, коли помічаю вже старшого віком чоловіка, який ще досі заглиблений у філософію і гадки не має відійти від неї, то, здається мені, Сократе, без палиці тут не обійтися. Че­рез це я, власне, й казав, що така людина, нехай і цілком доросла, може ста­вати легкодухою, уникаючи середини міста, площ для Народних зборів, де,

за словами поета, мужі прославляються; вона животіє до кінця життя, захо­вавшись у якийсь кут і перешіптуючись із трьома чи чотирма хлопчаками, а вільно, голосно й зухвало не промовить уже ніколи.

Я ж, Сократе, ставлюсь до тебе доволі прихильно. Мені навіть здається, що тепер я в такому самому становищі, що й Зет, який звертався до Амфіона в Еврипідовому творі, про який я вже згадував. Бо ж мені спадає на думку сказати тобі щось подібне до того, що Зет говорив братові: Сократе, ти не переймаєшся тим, що потребує твоєї уваги; наділений з природи благород­ною душею, ти не позбувся досі ні дитячого вигляду, ні дитячої поведінки, відтак на суді ти не можеш дати розумної поради, ані промовити вагомого слова, ані, на відміну від інших, прийняти сміливого рішення. Однак, мій друже Сократе, не прогнівайся на мене, бо кажу це, бажаючи тобі добра. Чи ж не здається тобі ганебним те становище, у якому ти, на мою думку, опи­нився, як і інші філософи, котрі собі щось подібне дозволяють? Адже коли б тебе сьогодні хтось схопив —■ тебе чи когось іншого з таких, як ти,— й ки­нув до в'язниці, звинувачуючи у злочині, якого ти не вчиняв, то більш ніж вірогідно, що ти нічого не зміг би сказати на свою оборону, ти з перестра­ху втратив би мову, витріщив очі, не знаючи, що сказати, а прийшовши ж на суд і зустрівшись там із дуже негідним і мерзотним обвинувачем, помер би, коли б той захотів присудити тобі смертну кару. То хіба ж це мудро, Сокра­те, коли якесь мистецтво, полонивши обдарованого мужа, робить його гір­шим, таким, що не може ні собі самому допомогти, ні врятувати від найбіль­шої небезпеки себе чи когось іншого в той час, як вороги грабують його майно, а він живе в місті у тяжкій неславі? Такому, хоч це й грубувато зву­чить, варто й поза вуха дати безкарно. Але ж, друже мій, послухайся мене, годі вести самі дослідження! Набувай освіченості і в практичних справах, зо­крема, уміння в тому, де думаєш бути розумним, залишаючи іншим усі вик­рутаси (чи, може, краще б це назвати блазнюванням або нісенітницею), вна­слідок яких твій дім був би спустошений до решти; бери приклад не з тих мужів, які порпаються в пустопорожніх балачках, а з тих, у кого є багатст­во, слава та всілякі інші блага.

Сократ. Коли б душа у мене, Каллікле, виявилась золотою, чи не думаєш ти, що я з радістю знайшов би котрийсь із тих каменів, якими визначають про­бу золота, а може, й найкращий з-поміж них, і приклав би до нього душу, і, коли б він підтвердив, що душа моя в доброму стані, чи міг би я знати напев­но, що так воно і є та що жодного іншого пробного каменя мені не потрібно?

Калгккл. До чого це, Сократе?

Сократ. Зараз скажу. Мені здається, що, зустрівшись із тобою, я знай­шов саме такий скарб.

Каллікл. Як це?

Сократ. Я добре знаю, що коли ти поділяєш думки, якими хвилюється моя душа, то це вже і є чиста правда. Я ж бо розумію, що той, хто хоче належно випробувати душу — праведно вона живе чи ні,— повинен, звичайно, мати для цього знання, доброзичливість і цілковиту відвертість, а тобі в цих трьох яко­стях не відмовиш. Я зустрічаюся з багатьма людьми, які не можуть мене ви­пробувати через те, що їм бракує твоєї мудрості. А інші хоч і мудрі, але не хочуть сказати правду, бо не піклуються про мене так, як ти. Ті ж чужинці, Горгій і Пол, мудрі й люб'язні зі мною, але їм бракує достатньої відвертості й вони аж надто сором'язливі. Хіба цього не видно? Вони ж бо до такої со­ром'язливості дійшли, що через неї кожний з них не соромиться сам собі су­перечити — і це перед багатьма людьми, і в справах надзвичайно важливих. Ти ж маєш усе, чого в інших не знайти. Достатньо освічений, що, очевидно, визнало б багато афінян, і до мене прихильний. Які на те докази? Я тобі ска­жу. Знаю, Каллікле, що вас було четверо товаришів, які займалися філо­софією: ти, Пісандр із Афідни, Андрон, син Андротіона, і Навсикід із Холар-га. І якось, як я чув, коли ви радилися, до яких меж: можна вправлятися в му­дрості, між вами, наскільки мені відомо, запанувала думка, що, філософуючи, не варто занурюватися в глибини істини, а навпаки, треба остерігати один од­ного, щоб, ставши мудрими понад міру, не завдати собі шкоди. Отож коли я чую таку твою пораду, яку ти давав своїм найближчим друзям, то це для ме­не достатній доказ твоєї невдаваної прихильності. А що ти можеш говорити щиро й не соромлячись, то сам у цьому признався, і твоя промова, яку ти щойно виголосив, цілком узгоджується із твоїми словами. Тож наша бесіда те­пер виглядатиме так. Якщо в розмові ти з чимось погоджуватимешся зі мною, то це вже буде достатньо випробувано нами обома і вже не потрібно буде вда­ватися до іншого пробного каменя. Інакше ти б ніколи не поступився ані через брак мудрості, ані через надмір сором'язливості і, звичайно ж, не погодився б зі мною заради обману. Бо ти мій друг, як сам заявляєш. Отже, воістину на­ша з тобою згода буде остаточним завершенням правди. Але найпрекраснішим у нашому розгляді, Каллікле, є те, за що ти мене ганьбив, тобто якою потріб­но бути людині, якою справою їй займатися і до якого часу — у старшому чи в молодшому віці. І коли я щось неправильно робив у своєму житті, то не сум­нівайся, що помилявся я не з умислу, а через мою неосвіченість. Тож, коли вже взявся, повчай мене, і не потроху, а поясни мені якомога переконливіше,