Промова при привітанні гостей 19 страница

Уже в XX ст. перекладач Біблії української мовою митрополит Іларіон (професор Іван Огієнко) постійно дбав про духовно-моральний розвиток рідного народу. Він писав: «Духовна культура — то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики та ін....Духовна культура творить із людини найдосконалішу одиницю»³.

Нині відроджується соціальний інтерес до класичних цінностей, зокрема й словесного мистецтва гомілетики⁴, науки про мистецтво проповідування Слова Божого за змістом, формою та духом викладання, поступово формується національна школа світського та духовного красномовства зусиллями кращих професіоналів України. Держава стимулює інноваційні пошуки талановитих освітян, науковців в галузі красномовства, тому що підвищення риторичної культури мовців стане вагомим чинником гуманізації суспільства, через конструктивний діалог допоможе його членам знаходити спільні точки зору, приходити до згоди, консенсусу при розв'язанні актуальних питань, наповнить повагою, братерською християнською любов'ю до людей з іншими поглядами, підвищить аргументативну культуру полемістів у духовній та світській сферах, підвищить відповідальність кожного мовця перед Богом і людьми за свій риторичний вчинок, зокрема на засадах християнської етики.

¹ Див.: Красноречие Древней Руси (XI — XVII вв.).— М., 1987.— С. 35.

² Там само.— С. 334.

³ Митрополит Іларіон. Мої проповіді.— Вінніпег, 1973.— С. 115.

Див.: Протоієрей М. Фаворові. Руководство церковному собесЬдованію или гомилетика.— К., 1884.

На базі Київського національного університету імені Тараса Шевченка, розробляється модель формування культури риторичної особистості в системі розвиваючої освіти України. Інтегрований курс риторики для шкіл нового типу, вищої школи передбачає формування перш за все духовно-інтелекту-альної культури особистості засобами шляхетного, благородного красномовства, зокрема й благодатного похвального (епідейктичного) красномовства, яке має могутній етико-естетичний потенціал.

Одвічною потребою людини залишається бажання перевести із сфери розуму в сферу почуття істину про те, що БЛАГО людей — в єдності між собою, християнській любові, взаємодопомозі, мирі та злагоді. Благодатне слово гомілетичного красномовства, разом з одухотвореним красномовством світського ритора виступають єдиним, могутнім інструментом подолання залишків тоталітарної свідомості, тоталітарного мислення, тоталітарної влади на слово, засобами мовленнєвої агресії, «війни слів», які так часто призводили до кривавих воєн, взаємознищення. Над уламками тоталітаризму постає ясна зоря божественного Святого Духа, пустелю багатьох сердець зрошують цілющі води Істини, Краси, Добра, Любові, які творять єдине поле Духовності, Миру, Братерства на нашій святій та грішній землі.

Наука, культура, освіта, мистецтво, релігія, засоби масової інформації мають об'єднати свої зусилля у формуванні духовної культури особистості засобами благодатного слова, одухотвореного красномовства як гаранта духовного ренесансу громадян світу. Місія християнських риторів, педагогів, політиків, громадських діячів — долати хаос розбрату світлом власного серця, любов'ю благодатного слова, могутньою силою риторики любові.

Нині прийшов час глобального переосмислення цінностей благодатного слова віри, надії, любові під кутом зору формування духовно-моральної культури суспільства посттоталітарної держави. Ставиться питання про акумулювання духовно-інтелектуальних сил суспільства з метою пропаганди цінностей братерства, християнської любові в ім'я процвітання незалежної демократичної України, зокрема, в руслі педагогіки доброчесності, християнської етики, перші посібники з якої вже кілька років проходять апробацію у Львові, Києві, інших регіонах та містах України.

Велика місія засобів масової інформації, особливо через християнських журналістів, високоморальних кореспондентів,— «неложними вустами» захищати істину, християнські цінності на противагу вакханалії насилля, нігілізму, апологетики зла, войовничого безбожництва.

У цілому значно зростає роль інтелігенції — цвіту суспільства суверенної України щодо виконання своєї земної місії: облагородження духу дезорієнтованого, розчарованого, розгубленого народу засобами християнської культури, науки, освіти, мистецтва. Отже, творення Духовного Кодексу громадянина України стає значним кроком на шляху до творення Духовного Кодексу Людства без воєн, катастроф та катаклізмів.

Поступово має долатися штучний розрив між наукою та релігією, освітою та релігією, як прийнято у всьому цивілізованому світі, бо саме це скалічило на багато років квітуче дерево християнського життя, християнської культури, етики добротолюбія в Україні.

У духовному полі України має пролунати могутній заклик до соборного каяття (гр.: метанойя) як «переміни душі» в ім'я істини Христової, вінців миру й любові, сходження на небо духовності, для чого нам необхідно грунтовно вивчати світову й національну гомілетичну спадщину як духовну перлину красномовства. Першим є ім'я святого Іоанна Златоуста.

4.4. Іоанн Златоуст — світильник гомілетичного мистецтва

Слава Богу за все... іоанн Зллтоуст

Духовна скарбниця світу має неоціненний діамант — творіння святого Іоанна Златоуста, ім'я якого протягом багатьох століть залишається вселенським християнським Ідеалом вірного служіння Богові словом і ділами як геніального глашатая й проповідника християнства, «світильника миру, вчителя всесвіту, столпа й утвердження церкви, проповідника покаяння». Для незчисленних поколінь людей ім'я Іоанна Златоуста є символом непере-вершеного гомілетичного мистецтва, яке потребує риторичної рефлексії в часи духовно-морального відродження в переддень славного 2000-ліття Різдва Христового.

Іоанн Златоуст жив і творив у надзвичайно тяжкі часи гонінь на християнство і християн (IV ст. н. є.), коли кожний богословський твір, виступ пастиря перед людьми приносили величезну користь, як цілющий бальзам на кровоточиву душевну рану.

Пустеля морального і духовного безпліддя час від часу панувала в різних країнах, на різних етапах історико-культурного розвитку і в недавні часи державного богоборення, а нині долається могутнім порухом серця, щирим бажанням відкрити для себе цей великий духовний материк, збережений у віках тим, хто розумів і розуміє особисту відповідальність за духовну спадкоємність, за свій власний моральний вибір між добром і злом.

З часів прийняття християнства на слов'янських землях серед інших духовних геніїв особливе місце в колі духовного читання й освіти наших пращурів мала духовна спадщина Іоанна Златоуста — людини, яка присвятила себе творенню людської душі. А це, як відомо з найдавніших часів,— не лише Наука, але й Мистецтво з Мистецтв.

Що найбільше приваблювало й приваблює у духовній школі Іоанна Златоуста? Звичайно, магнітом тягне до себе сама велична постать людини — подвижника, який блискуче володів духовною зброєю на захист християнської віри — віри батьків. Історія особистісного та проповідницького становлення святого Іоанна Златоуста, роздуми над його безсмертною духовною Школою надихають нас, щоб цей світильник церкви засяяв для тих, зокрема молодих, людей, які тільки відкривають для себе духовну скарбницю людства, хто з чистим серцем шукає взірці, ідеали, духовні орієнтири не лише у особистому, але й професійному житті. Істинно, як сказано у Святому Писанні, «праведний житиме вірою»¹.

Іоанн Златоуст пройшов тернистий шлях — від юного ченця до архієпископа Константинопольського, від талановитого слухача ораторської школи знаменитого Ліванія до геніального християнського вчителя-проповідника, автора гомілетичних творів, які становлять золотий фонд християнського віровчення, від талановитого світського адвоката до блискучого духовного пастиря, солодкомовного церковного оратора, про що свідчить саме легендарне ім'я, дане Іоанну народом,— Златоуст.

Усі шанувальники генія Іоанна Златоуста відзначають органічну єдність мудрої, благородної думки вселенського вчителя й ясного, простого, природного, усолоджуючого слова славетного проповідника.

Його ім'я стадо символом неперевершеного ораторського мистецтва, а подвижницька діяльність понад півтори тисячі років надихає на творчість Словом славних нащадків — від славнозвісного єпископа Кирила Туровсько-го (XII ст.) до наших днів.

Біблія.- 1988.- С. 1388.

Багатолітнє служіння Іоанна в Антиохії славне численними духовними діяннями в ім'я Господа. Сучасники Іоанна Златоуста відзначають велику благодатну силу цієї видатної людини — його невидиму енергію, дар чудодійного зцілення душ і тіл, слава про які розійшлася по всій землі.

Нелегкою була полемічна боротьба Іоанна та його послідовників із поглядами усіляких розкольників, сектантів, які сповнювали життя різними смутами, єрессю, як, наприклад, аріани, аномеї, гностики та інші.

Світське життя мирян було сповнене проблем, головною серед яких було падіння моральності, багатьом християнам бракувало любові до ближнього, розкіш багатих нахабно пишалась перед злиденністю бідних, багаті забували про обов'язок благодійності, забували про церкву, бо веселилися у театрах, цирках, на різних суєтних розвагах. Все це ставало приводом до вибухів громадського заколоту, кривавих повстань, у полум'ї яких гинуло чимало душ.

Нелегкою була духовна місія доблесного й самовідданого Іоанна Златоуста, який добре знав очевидні та приховані проблеми рідного міста, став незамінним духовним учителем християн, блискучим церковним промовцем, цілителем душ і тіл, про таланти якого швидко довідалася різновірна, різноплемінна двохсоттисячна Антиохія.

Вперше антиохійці, які дуже кохалися у красномовстві, могли насолоджуватися істинним, а не фальшивим словом, зверненим до Бога, до їхніх душ, яке вражало життєдайністю, психологічною глибиною, було мудре й щире, солодке й доступне кожному слухачеві, який удостоївся почути знаменитого Іоанна.

У «Житіях святих» читаємо: «Його повчання були наповнені такою силою, що усі слухачі не могли вдосталь насолодитися ними... Іоанн був таким солодкомовним оратором та любим для усіх учителем, що в місті не було жодного, хто б не бажав слухати його бесід, і коли дізнавалися, що Іоанн бажає бесідувати, усі з радістю стікалися до церкви. Міські правителі і судді залишали свої заняття, купці свою торгівлю, ремісники свої справи, й поспіхом йшли слухати вчення Іоанна, турбуючись про те, щоб не пропустити жодного слова, яке йшло з вуст його. Усі вважали величезною втратою, коли не вдавалося їм слухати солодких промов Іоаннових».

Отже, натхнення благодатного проповідника не могло не передаватися пастві, члени якої то дрижали від страху перед яскравим зображенням жахів гніву Божого, то злітали душею до небес від надії на Божу милість, які щиро вірили кожному слову Іоанна, дивуючись, що він ніколи не читав свої проповіді, але імпровізував, ніби виливаючи із самого серця кожну думку, солодке слово мудрості й надії.

Незабаром скорописці почали записувати проповіді Іоанна Златоуста, а потім передавали чи продавали їх усім бажаючим, які полюбляли читати й перечитувати, інколи виучували їх напам'ять, виголошуючи перед знайомими, друзями як одкровення.

Саме у цей час Іоанна починають називати «вустами Божими і Христовими», другі — солодкомовним, треті — медоточивим, а сам народ, як кажуть, в особі однієї жінки-християнки, назвав його Златоустом, що навіки увійшло в історію церкви Христової.

Золотослівний проповідник відгукувався своїми пречудовими проповідями на кожну подію з життя пастви й християнської церкви, часто виступав чи не єдиним оборонцем-захисником стражденних душ, став улюбленцем народу, бо вмів, як ніхто, розсіяти страхи, нерозуміння, відновити мир, спокій серед парафіян, які дякували Богові за такого великого душпастиря.

Духовна школа Іоанна Златоуста процвітала. Між ним і паствою утворився глибокий моральний зв'язок, що є ідеалом для християнської церкви: їхні серця були відкриті одне до одного, їх єднала глибока любов, і навіть невелика розлука через хворобу чи перевтому пастиря сіяла невимовну тугу в їхні серця, а радість зустрічі була такою сильною, що багато хто не міг стримати сліз. Сам Іоанн Златоуст говорив, що як людина у вогневиці прагне свіжої води, так відсутній друг жадає своїх друзів («Бесіда на притчу про таланти»). У проповідях він називав своїх мирян «коханими», говорив, що серце його полонене красою їхніх душ, а тому завжди і всюди він носить їхній образ у своєму серці, що навіть уві сні він не розлучається з ними».

Але це не означало, що Іоанн Златоуст не докоряв своїй пастві тоді, коли вона того заслуговувала, але робив це з любов'ю, милістю до них, гнівно викриваючи вади, а не самих християн. Його виховний, педагогічний геній розцвітав пишним цвітом у ці роки, процвітала його духовна школа, де послух доводили не словами, а ділами, не шумними оплесками, які Іоанн заборонив, а трепетною тишею взаєморозуміння, яку з давніх часів називають «храмовою тишею».

Єретики, яких викривав у слові своєму Іоанн, гнівалися на нього, поширювали усілякі хули, намовляння, твердили, що він — волхв, чародійник, але, як сказано у «Житії святих», «Бог незабаром загородив вуста їхні, навівши на них сувору кару»¹, бо багато хто загинув у храмі під час страшного землетрусу.

Найціннішою рисою серед багатьох видатних якостей проповідей Іоанна була благодатна надія на спасіння, яку він дарував кожному, хто ставав на шлях каяття за свої гріхи, щиро виправляв їх в ім'я Бога. ¹ «Жития святьіх...».— С. 322.

У «Житіях святих» читаємо: «Його повчання були наповнені такою силою, що усі слухачі не могли вдосталь насолодитися ними... Іоанн був таким солодкомовним оратором та любим для усіх учителем, що в місті не було жодного, хто б не бажав слухати його бесід, і коли дізнавалися, що Іоанн бажає бесідувати, усі з радістю стікалися до церкви. Міські правителі і судді залишали свої заняття, купці свою торгівлю, ремісники свої справи, й поспіхом йшли слухати вчення Іоанна", турбуючись про те, щоб не пропустити жодного слова, яке йшло з вуст його. Усі вважали величезною втратою, коли не вдавалося їм слухати солодких промов Іоаннових».

Він успішно продовжував писемне учительство — писав духовні творіння, які стали окрасою християнської віри, зокрема «Три слова до подвижника Стагирія», роздуми «Про дівство», «До молодої удови», де виступав поборником зміцнення духу із спокусами плоті. Присвячена другу Василію книга «Про священство», аналіз якої ми наводимо нижче, стала улюбленою книгою не лише для служителів культу, але й для усіх християн, які цікавляться проблемами красномовства.

Слов'яни давно схилялися у пошані й щирій любові перед генієм Іоанна Златоуста. Ще болгарський цар Симеон склав славнозвісний збірник «Зла-тоструй» із його слів та повчальних бесід. Відомий нам і Супральський рукопис XI ст.— зібрання слів Іоанна Златоуста, а одна із його бесід є у Свя-тославовому збірнику 1073 p., 187 «слів» знаходяться у Четьї-Мінеї XV ст., 7 «слів» — у збірнику Троїце-Сергієвої лаври XII ст. тощо.

Великий внесок у популяризацію спадщини Іоанна Златоуста у XVII ст. зробила Києво-Печерська лавра. Тут церковно-слов'янською мовою було вперше видано творіння великого проповідника, репринтно відтворене св. Синодом у 1814 р.

Із пізніших видань чи не найповнішим є 12-томне видання російською мовою творінь Іоанна Златоуста від 1898 року, яке репринтно відтворене у 1991 р. в Москві видавництвом «Православная книга».

Українською мовою творіння Іоанна Златоуста, на жаль, в Україні не видавалися — на це були відомі причини.

Нині прийшов благословенний час «збирання каміння», осмислення трудів святих отців церкви, зокрема і великого Іоанна Златоуста, з метою відродження кращих класичних духовних традицій минулого, творення духовного простору для сучасної людини, яка прагне Істини, Добра й Краси. Тому ми й пропонуємо шановним читачам аналіз фрагменту з унікальної праці світильника церкви — «Про священство», 5-у книгу, присвячену красномовству священнослужителя, за виданням 1991 року, який вперше здійснений нами українською мовою¹.

Знаменита праця Іоанна Златоуста «Про священство», зокрема «Слово п'яте», є унікальним джерелом глибокодумних роздумів геніального проповідника про мистецтво слова, гомілетику священнослужителя.

Вихований на кращих світових риторичних та філософських взірцях учителями Ліванієм та Андрагафієм, Іоанн Златоуст розмірковує над великою

¹ Див.: Сагач Г.М. Світильник миру, проповідник покаяння (Духовна школа Іоанна Златоуста) // «Рідна школа».— 1994, № 11.— С. 16—20.

0/10

роллю і труднощами церковного красномовства, призначеного «боротьбі за істину».

Він ґрунтується на відомій формулі великого Арістотеля, який визначив такі її складові компоненти: «Промова складається з трьох елементів: із самого оратора, з предмета, про який він говорить, та з особи, до якої він звертається».

Передусім, він звертає увагу на психологічні, душевні особливості «пасо-мих» (аудиторії), їхнє небажання прийняти скромне становище учнів, натомість претендуючи на роль присутніх на мирських видовищах глядачів, які розважаються, оцінюють промовця, як судді, а не повчаються високим духовним істинам.

Далі Іоанн Златоуст застерігає промовця-священика, що народ часто не прощає, коли оратор додає до свого виступу частину чужих трудів, за що може підпасти під їхні великі й несправедливі докори й звинувачення.

Тому духовний промовець повинен мати мужню душу, щоб володіти аудиторією, принести їй користь, а не підкорятися її примхам та нерозважливим забаганкам.

Чим цього можна досягти? На думку Іоанна Златоуста, є два шляхи: зневага до похвали з боку аудиторії і сила слова проповідника. Він грунтовно аналізує цю тезу, зазначаючи, що повчання, яке наповнене «благодаттю та сіллю», дає лише той, хто мужньо зневажає похвали, хто не прагне оплесків, хто говорить для користі, а не для задоволення народу. Отже, відомий постулат античного світу про етос (етичність) оратора знаходить у гомілетич-ній праці Іоанна Златоуста своє яскраве підтвердження й глибоке втілення.

Вселенський вчитель закликає промовця, якого називає «відмінним керівником» народу, порівнює із «відмінним візником», досконало володіти словом, особливо в гострій ситуації критики, викриття недоліків у поглядах слухачів, які, в свою чергу, не простять йому огріхів, недосконалості — соромливості, невпевненості, затинання, бідного мовлення тощо, обуряться на сказане, а тому може знищитися користь від істинного повчання.

Глибокий психолог, Іоанн Златоуст застерігає духовного пастиря, якого
порівнює із батьком молодих дітей, від ненависті й заздрості з боку нероз
судливих слухачів, радить ні перебільшувати, ні применшувати їхнього зна
чення, але «прагнути швидше гасити їх», знищувати недобру славу, сміливо
переконувати «найбездумніших» звинувачувачів, наскільки це можливо. Він
ще і не раз підкреслює, що «доблесне і достопохвальне» може здійснити ли
ше той, хто не занепадає духом, не знесилює душу журбою, не засмучується
16-0-319 943

огудою, не зачаровується похвалами, не шкодує, коли їх втрачає. Це, зазначає Іоанн Златоуст,— дуже нелегка справа, «щоб душа такої людини залишилась без турбот і без скорботи».

Він підкреслює, що великою, досконалою силою слова володіє зовсім небагато людей, і вони повинні навіть більше за інших постійно удосконалювати свою майстерність, «бо сила слова набувається освітою», ревною запопадливістю, постійними вправами.

На думку Іоанна Златоуста, світильника церкви, найбільш освічені мають трудитися більше за всіх інших, бо за найменші огріхи можуть підпасти під найбільші докори слухачів, які судять про проповідь не за її змістом, а за думкою про проповідника, не прощаючи йому нічого, ніби ангельській подобі.

Іоанн Златоуст попереджає, що часто зовсім мале, незначне «зменшує славу багатьох і великих мужів», бо люди не прощають великим і малі недоліки.

Великий духовний пастир із жалем констатує ненависть народу до тих достойних, хто усіма шанується,— отже, й до церковного проповідника, який повинен мужньо це зносити, не дратуватися, знесилюючи душу негативними переживаннями.

Корисними, ефективними і до наших днів є спостереження Іоанна Златоуста про народ, який часом є натовпом, зібранням випадкових людей, не завжди освічених, компетентних, об'єктивних в оцінці, часто несправедливих через «невігластво». Щодо них він рекомендує не пам'ятати зла, прощати їх, «оплакуючи як нещасних і нікчемних», не втрачаючи впевненості у своїх силах через суд невігласів.

Іоанн Златоуст впевнений, що справжній художник, як і оратор, має бути сам суддею своїх творів, як професіонал, відповідальний за свої діяння майстер. Він радить не піддаватися чарам похвал, прагнути догодити БОГОВІ, а не людям.

Геніальний автор приділяє величезну увагу станові душі проповідника,, яка не повинна слабшати від багатьох трудів, втрачати бажання у вправлянні словом, і водночас зневажати похвали народу в ім'я перемоги істини.

Ці тонкі психологічні спостереження цілком перегукуються із унікальною теорією пристрастей, розробленою великим філософом і ритором Арістотелем у його працях, зокрема у «Риториці», яка не втратила своєї цінності й у наші дні відродження інтересу до класичної гуманітарної риторики, яку український ритор Феофан Прокопович називав «царицею душ», «княгинею мистецтв».

Звичайно, «багато трудитися, але отримувати мало похвал — це дійсно може виснажити й занурити до глибокого сну того, хто не вміє зневажати

похвали»,— підкреслює Іоанн Златоуст. На його думку, з якою можна абсолютно погодитися, потрібна душа «ніби божественна», «адамантова», щоб не зажуритися або не впасти у ненависть.

Великий святий Іоанн Златоуст підкреслює зростання любові до красномовства у душах християн, щире шанування тих, хто володіє словом. Він застерігає, що красномовці повинні докладати багато зусиль, щоб «подолати дикого звіра» марнославства, залишатись сильним, спокійним, «нібито у тихій гавані», зберігаючи душу від збентеження, багатьох пристрастей.

Іоанн Златоуст, ніби звертаючись до ораторів наших днів, попереджає, що є й інші труднощі, про які може говорити той, хто пережив їх насправді.

Золотослів Іоанна Златоуста є прекрасною духовною школою для усіх, хто прагне оволодіти премудрощами й солодощами гомілетичного та світського ораторського мистецтва в ім'я любові до Бога й до ближнього, в ім'я Істини, Добра, Краси, а також Віри, Надії, Любові.

4.5. Формування духовної культури особистості

у творчій спадщині Івана Огієнка

(митрополита Іларіона)

Служити ндродові - то служити Богові.

Іван Огієнко

Невичерпною скарбницею духовно-морального досвіду українського народу є духовний материк церковно-богословської, науково-релігійної спадщини Івана Огієнка (митрополита Іларіона), визначного оборонця православної віри і Церкви, подвижника української культури, титана думки й майстра слова, який був удостоєний почесного звання Великого Митрополита. «Прийнявши ім'я свого великого попередника з передстоліть, митрополит Канадський, Іла-ріон, вславився великою вченістю і безмежною відданістю українській церкві, як вірний син її. Із-під його пера вийшло величезне число книжок богословського і наукового характеру, а вінком його праці був переклад священної книги Біблії з давньоєврейської і грецької мов на українську мову (1921 — 1955 pp.), чим він вповні заслужив назву «Великий Митрополит»¹.

Герус С. Ранні намагання української церкви до незалежності,— Роль великих митрополитів: Іларіона І й Іларіона II.

Митрополит їларіон усе своє подвижницьке життя втілював на практиці величну ідею служіння своєму народові через служіння Церкві, Богові, тому його ім'я вписане золотими літерами на скрижалях історії України як автора фундаментальних церковно-богословських праць: «Українська церква за час Богдана Хмельницького (Вінніпег, 1956); «Українська церква за час Руїни» (Вінніпег, 1956); «Хвалімо Бога українською мовою» (Вінніпег, 1962); «Бог і світ. Читанка для молоді недільних і українських шкіл та родин» (Вінніпег, 1964); «Релігійність творів Шевченка» (Вінніпег, 1964); «Дохристиянські вірування українського народу. Історично-релігійна монографія» (Вінніпег, 1965) тощо.

Чільне місце в духовному доробку борця за ідеали українського народу належить його проповідницькій спадщині, яка вміщена, зокрема, в унікальному збірнику «Мої проповіді», виданому у Вінніпегу (Канада) в 1973 р.

Проповіді митрополита Іларіона — це чисте і невичерпне джерело бого-натхненних промов, звернених до глибин душі українського народу, до священиків як «опікунів народної душі», до сучасників та нащадків. Вони виступають не лише видатною історико-культурною та релігійно-учительською пам'яткою, але й взірцем національно-державницького підходу до важливих, актуальних проблем духовно-морального життя України, нетлінним взірцем гомілетичного таланту автора-патріота, видатного майстра благодатного слова: «Своїм усним і писемним словом — популярним і науковим — він освітлював шлях українському народові у світлі Христових заповітів, бо знав, що тільки в Бозі повнота життя, добробуту і щастя!» — писав митрополит Вінніпегу і всієї Канади Андрей¹.