словами сучасні науково-технічні термінологічні системи: біоніка,
біонавт, пептидоміка, гідропоніка, геноміка, протеоміка,
мультимедійний, нанотехнології тощо. Це лексичні неологізми,
що виконують номінативну функцію. До них належать
також слова, утворені від лексем, які існували в мові раніше:
банк — банкомат; глобальний — глобалізація, антиглобаліст;
ремонт — євроремонт; домашній кінотеатр, металопластик,
металокераміка та ін.
Крім виникнення лексичних новотворів для називання нових
понять, неологізми з’являються й через те, що виникає потреба
замінити вже наявну назву точнішою, зрозумілішою, такою, що
більше відповідає фонетичним, лексичним, словотвірним та іншим
Нормам мови.
Слова типу зорехмарний є індивідуальними (авторськими)
неологізмами. На відміну від нейтральних загальномовних, індивідуальні
неологізми можна вважати стилістичними, оскільки
вони покликані до життя прагненням дати назву не новому поняттю,
а такому, що вже мало місце.Велика кількість неологізмів постає в періоди докорінних
змін і перетворень у житті народу. З’являються не лише лексичні
(менеджер, спонсор), а й семантичні неологізми, активізуються
слова, що тривалий час були в пасиві лексичного складу.
Новим явищем у лексичному розвитку мов є абревіатури.
Позитивне в них те, що та сама інформація передається
меншою кількістю знаків, ніж у відповідному сполученні слів
СНІД, ВІЛ, САРС, ЄС, ПАРЄ, Стилістичні функції неологізмів досить різноманітні. Вони
виступають засобом надання текстові урочистого, піднесеного
Звучання.
11).Функції мови і мовлення. Роль мови
у формуванні та самовираженні особистості
Поряд зі словом «мова» широко вживається й термін «мовлен-
ня» (рос. «речь»). Обидва ці терміни близькі за значенням і прак-
Тично не завжди розмежовуються. Будь-яка розвинена мова — це
своєрідний інвентар засобів спілкування, це сотні тисяч слів з їх
лексичними значеннями, безліч граматичних форм слів, різнови-
дів словосполучень і речень, витворених народом протягом століть.
Мовлення — процес безпосереднього використання мови всім народом
і кожною окремою особою.
Мова стає засобом спілкування тільки в мовленні — усному
чи писемному. Інакше кажучи, мова живе, функціонує тоді, коли
Нею говорять або пишуть.
Кожна людина, навіть дуже освічена, геніальна, знає і ко-
ристується не більш як кількома десятками тисяч слів конкретної
мови. Тим часом у розвинених сучасних мовах, зокрема в україн-
ській, слів не менше мільйона. Отже, словник мови незрівнянно
більший за словник індивідуального мовлення.
Мова — явище загальне, всенародне, мовлення — часткове,
індивідуальне, воно реалізується в устах окремої особи. Всі члени
суспільства користуються тими самими звуками певної мови, сло-
вами, структурними типами речень тощо. Без цього взаємне спіл-
Кування було б неможливе.
У мовленні, на відміну від мови, відбивається вік людини, її
освіта, професія, середовище, в якому вона живе. Кожен з нас має
свої мовленнєві звички, дещо по-своєму вживає різні засоби мови:
іноді надміру використовує певні слова і звороти, певним чином
переосмислює їх, надає своєрідних значеннєвих та емоційних від-
тінків, подекуди навіть створює нові лексеми. Особливо велика роль
у творенні нових слів належить видатним особам. Тільки мовлення,
А не мова, може бути гучним або тихим, тривалим або коротким,
швидким або повільним. Мовлення реалізується в інтонації, супро-
воджується жестами й мімікою.
Система частин мови.
Основними поняттями морфології є: граматичне значення,
граматична форма, граматична категорія та частини мови. Як на-
ука про форми морфологія вивчає засоби вираження граматичних зна-
чень слів і форми словозміни (іменника, прикметника, числівника,
займенника, дієслова) та функціональне призначення самостійних
і службових слів.
Частини мови — лексико-граматичні класи слів, кожен із яких
характеризується морфологічними, синтаксичними і лексико-
семантичними особливостями. Українська мова має десять частин
мови:
а) самостійні — іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово,
прислівник;
б) службові — прийменник, сполучник, частка, вигук.
Кожна частина мови має певний граматичний стрижень, який
об’єднує всі належні до неї слова.
Для іменника це предметність, для прикметника — ознака,
що супроводжує предметність, для дієслова — процесуальність, для
прислівника — ознака, що супроводжує процесуальність, та ін.
Головною морфологічною ознакою, покладеною в основу
лексико-граматичної класифікації слів, є здатність або нездатність
їх до формотворення (словозміни). За цією ознакою вирізняють змі-
нювані й незмінювані слова.
За співвіднесеністю з поняттями слова поділяються на повно-
значні (співвідносні з поняттями) і неповнозначні (неспіввідносні
з поняттями). Останні є фактично некореневими вільними морфе-
