Когнітивна терапія у контексті особистісної самореалізації

Поведінка людини відповідно теорії, на якій заснована когнітивна терапія – визначається як її роллю у суспільстві, так і думками про себе. А.Елліс, один із засновників когнітивної терапії, у своїх дослідженнях стверджує що емоції фактично це і є думки, які тяжіють до оцінюваного мислення. Ірраціональні думки породжують неадекватні емоції, що в свою чергу обесцінює можливості молодої людини, впевненість у собі. Процес самопізнання, який є когнітивною основою особистісної самореалізації, витісняється неадекватними вимогами до себе, когнітивними викривленнями та негативними установками.

Особливої уваги заслуговує розгляд з позиції когнітивної психології проблеми особистісної самореалізації. Саме діяльний, активно сприймаючий і продукуючий інформацію суб’єкт, який сам визначає стратегію власного життя, розглядається у рамках когнітивного підходу. Метою терапії, зокрема когнітивно-поведінкової є формувати здібностей до адекватних дій, до набуття навиків самоконтролю. Ці завдання є досить важливими для активізації процесу самореалізації особистості і потребують розв’язання в даному напрямку. Провідна теза праць одного з фундаторів когнітивної терапії А. Бека про опосередкованість емоційних реакцій когніціями є досить актуальною для українського студентства. Відповідно до сучасних досліджень молоді (М.Боднар, Н. Савелюк, М. Шугай та ін.), емоційність є однією з найхарактерніших рис психотипу студентської молоді України. Крім того, слід відмітити, що домінантна категоріальна смислова основа громадського «Я - реального» останнього, відповідно досліджень Н.Савелюк, виявилась емоційно – почуттєвою за своїм наповненням [70]. Поведінка ж людини – за теорією, на якій заснована когнітивна терапія – визначається як її роллю у суспільстві, так і думками про себе. А. Елліс, один із засновників когнітивної терапії, у своїх дослідженнях стверджує що емоції фактично це і є думки, які тяжіють до оцінюваного мислення. Ірраціональні думки породжують неадекватні емоції, що в свою чергу обесцінює можливості молодої людини, впевненість у собі. Процес самопізнання, який є когнітивною основою особистісної самореалізації, витісняється неадекватними вимогами до себе, когнітивними викривленнями та негативними установками.

Розвиток психологічної науки підсилює актуальність питань самореалізації особистості, зокрема вивчення стимулюючих чинників цього процесу. В зазначеному аспекті особлива увага надається когнітивним технікам як способу самопізнання та корекції неадекватної поведінки.

Про роль когніцій у терапевтичному процесі неодноразово наголошував у своїх працях американський психолог, автор теорії особистісних конструктів Дж. Келлі. Основою його «теорії фіксованих ролей» є концепція особистісних конструктів стверджує дослідниця проблем психотерапії Г. Шавердян. Згідно цієї теорії, моделювання нових ролей з оптимальними способами поведінки, які в свою чергу є сприятливими для процесу самореалізації особистості, в ході терапії звільняє індивіда від запропонованої нової моделі і позбуває наміру повернутися до минулої [96]. Кожна особистість для Дж. Келлі є дослідником, яка створює для себе образ навколишнього світу за допомогою певних категоріальних шкал або особистісних конструктів, властивих саме їй. На основі цього образу і відбувається реалізація певних дій. А тому можна зробити висновок, що для особистості створюються сприятливі умови для рефлексивного погляду на власний спосіб життя. На основі цього індивід презентує свої актуалізовані можливості відповідно до нової мети та очікувань інших.

Відповідно до теоретичного аналізу психологічної літератури рефлексія є умовою та результатом самореалізації особистості. Можемо константувати, що когнітивна терапія, в якій прослідковується цей аспект, відповідно стимулює заснований на рефлексії процес самопізнання, який в свою чергу спонукає вибір шляхів реалізації своєї сутності. Самовизначення, яке супроводжує процес створення моделі нової ролі індивіда активізує його прагнення до самопрезентації, що передбачає знову ж таки критичну оцінку. Активізація теоретичного матеріалу дозволяє вважати когнітивною основою самореалізації самопізнання. А тому використання приймів когнітивної терапії значно стимулюватиме процес самопізнання, що в свою чергу впливатиме і на процес особистісної самореалізації.

Мотиви, емоційні реакції, власне і поведінка опосередковані когніціями. Цей постулат є провідним у працях одного із фундаторів когнітивної терапії, А. Бека [101]. Змінивши когніції, зазначає професор Г.Шавердян на основі праць основоположника когнітивної теорії А. Бека, ми тим самим змінюємо вказані аспекти [96]. Взагалі когнітивна терапія, аналізує сучасний психолог І. Малкіна-Пих, заснована на теорії, згідно якої поведінка індивіда визначається його думками про себе і його роллю у суспільстві [46]. А тому важливість роботи з когніціями для процесу самореалізації очевидна, так як самопрезентація, що є складовою самореалізації, передбачає як власну оцінку на рівні внутрішньої гармонії, так і задоволення оточуючих. Крім того, психолог зазначає, що дезадаптивна поведінка обумовлена закоренілими стереотипами, які можуть привести до когнітивних спотворень, або помилок мислення. Когнітивна терапія орієнтована на корекцію подібних когнітивних спотворень і до відповідних поведінкових установок [46, 378]. Взагалі емоційний стан дискомфорту, який виникає, коли в людини одночасно є деякі установки або знання, що не узгоджуються між собою, або якщо виникає конфлікт переконань і зовнішньої поведінки називають когнітивним дисонансом [60]. Тому завдання терапевта заключається в тому, щоб пробудити в індивіда інтерес до дослідження негативних переконань. Терапевт вказує на факти, які протирічать висновкам, і створюючи таким чином когнітивний дисонанс, стимулює клієнта переглянути свою позицію [46].

Професор психології Д.Майєрс зазначає, що наші соціальні переконання і судження мають велике значення, оскільки впливають на наші почуття і дії. Отже, вони можуть створити нашу дійсність. Коли наші ідеї змушують нас іти по тому шляху, де вони не можуть не підтвердитись, вони стають пророками самореалізації особистості. Тому соціальне сприйняття мимоволі впливає на соціальну дійсність, як і очікування на поведінку людей. Феномен „біхевіоральне підтвердження” є типом самореалізуючих пророцтв, за посередництвом яких соціальне очікування змушує діяти людей так, що їх поведінка стимулює інших підтверджувати ці очікування. Наші переконання стосовно себе теж можуть бути самореалізуючими. Так, люди часто реалізують прогнози, які стосуються власної поведінки [45, 143-147].

Базові функціональні структури життя людини утворюються з її Я і світу. З цього випливає, що утвердження людиною життя є утвердженням її індивідуальності, особистості, її Я, яке здійснюється через її співучасть у процесах, справах світу. Людина не може утверджувати себе поза світом, в якому живе, поза співучастю в житті, діяльності груп, до яких належить [51, 174-175]. У даному ракурсі важлива думка ще одного фундатора когнітивної терапії А. Елліса. Дослідник наголошує на важливості прийняти себе таким, яким ти є, а не таким, яким уявляєш [102]. Професор Шавердян, аналізуючи праці фундаторів когнітивної терапії стверджує, що в даній терапії, особливо в раціонально-емотивній терапії А. Елліса, прослідковується вплив К. Хорні – не просто допомога в усвідомленні свого внутрішнього діалогу, а свобода від неадекватних вимог до себе [96, 160]. Взагалі самореалізація особистості американський психолог пов’язує із самоаналізом, наголошуючи на важливості здатності долати труднощі і не розгублюватись без сторонньої допомоги, що пробуджує почуття впевненості в своїх силах. „Спроби конструктивного самоаналізу можуть мати велике значення в першу чергу для самої людини. Вони дають їй можливість самореалізації, під якою я розумію не тільки розвиток будь-яких особистих талантів, які у неї, можливо, приховані і ніяк не використовуються, але і, що ще більше важливо, розвиток її потенційних можливостей як сильної та цілісної людської істоти, вільної від згубних внутрішніх примусів” [92, 325]. «Знайти самому стежку в горах – не те саме, що пройти шляхом, який вказаний»[92, 338]. Крім того, К.Хорні зазначала, що велика розбіжність між реальним та ідеальним Я нерідко веде до депресії, обумовленої недосяжністю ідеалу. Тому адекватна самооцінка є умовою самореалізації особистості. Неузгодженість уявлень про себе і реальну життєву ситуацію спричиняє дисгармонію, внутрішньо-особистісний конфлікт. Коли з’являється така неузгодженість, то зростає рівень тривожності. Тим самим особистість стає невпевненою, що в свою чергу гальмує успіх у самореалізації – мету цього процесу.

Згідно з цим, можна зробити висновок, що, досягаючи внутрішньої гармонії шляхом наближення Я-ідеального до Я-реального, ми тим самим стимулюємо особу до її самореалізації. У зв’язку з цим підкреслюємо важливість пізнання сутності свого Я, оцінки особистістю самої себе, своїх якостей, життєвих можливостей, ставлення інших до себе.

Взагалі проблемі самопізнання людини і пізнання її становища у світі великого значення надавали гуманісти у часи Відродження. Фактично самореалізація особистості, а саме можливість активної реалізації індивіда у земному житті, як самостійна проблема і виділились під впливом гуманістичних ідей цієї епохи. Слід зазначити, у цьому ракурсі праці українських мислителів, у яких процес особистісної самореалізації пов’язано з активністю людини власне у самопізнанні та земному самоствердженні. Український просвітник, філософ та педагог Г.Сковорода, розглядаючи розвиток людини, підкреслював індивідуальну духовну природу особистості, її незведеність до якихось загальних цінностей та інтересів. «Щаслив, кто сопряг сродную себъ // частную должность с общею. Сія есть истинная жизнь. И теперь можно разумъть слъдующее. Сократово слово: «Иные на то живут, чтоб ъсть и пить, а я пью и ъм на то, чтоб жить»[74, 120]. Г.Сковорода наголошував, що саме у процесі самопізнання особа розкриває свої здібності та спрямовує їх на відповідну діяльність. «Справся ж сам с собою. Узнай себе. Внемли себъ и послушай господа своего. Есть в тебъ царь // твой, отец и наставник. Воньми себъ, сыщи его и послушай его. Он один знает, что тебъ сродное, сіесть полезное. Сам он и поведет к сему, зажжет охоту, закуражит к труду, увънчает концем и бгасловоніем главу твою» [74, 418]. У філософії Г.Сковороди розв’язання проблеми самопізнання особистості пов’язане з його концепцією «сродної праці», тобто воно спрямоване у нього на зовнішню, земну самореалізацію людини, як залежність від того, що Бог дав для неї. Так, акцентуючи увагу на активності людини у самопізнанні, на пошуку власного щастя в любові до праці, філософ вбачає самореалізацію особистості у визначенні свого покликання, відповідно до настанов Господа.

Самореалізація особистісна є особливим предметом досліджень у гуманістичній психології. Здобутки практичної психології свідчать, що відчуття щастя людини тісно пов’язане з потребою бути самою собою. Першим кроком на цьому шляху є самопізнання. Розвиваючи ідеї представників персоналістичних напрямків А. Маслоу, який в певній мірі завершив процес пошуку категоріального означення проблеми самоактуалізації, К. Роджерс (представник цього ж напрямку) виділив таке співвідношення, що відображає структуру особистості, яка прагне самоактуалізації: усвідомлення, адекватність, активність [67]. Так, К.Роджерс використовує Я-концепцію як механізм, що контролює поведінку індивіда, скеровує її активність.

Отже, самореалізація особистості безпосередньо залежить від Я-концепції. Неадекватне самосприйняття може гальмувати цей процес, оскільки негативна установка на себе створює несприятливі умови для формування Я-концепції, і навпаки, в разі позитивної установки формується сприятлива Я-концепція (самореалізуюче пророцтво).